СЕРПЕНЬ. БАХЧИСАРАЙ

Для більшості туристів, які відвідують ханський палац в Бахчисараї, він — скоріш елемент східної екзотики, такий несподівано гармонійний у теперішньому Криму, а ще місце знаходження «пушкінського» фонтана. І дійсно — небагато в світі палаців і фонтанів, яким пощастило стати персонажами такої літератури, так що Пушкін дав вже припорошеному історичним пилом палацу справжнє друге життя. Однак це життя літературне, а у палацу в Бахчисараї було ще й життя політичне, про яке більшість туристів — а це тепер, як правило, українські туристи — й не замислюються.

А дарма. Бо варто було б зрозуміти, що непокоїло мешканців цього старовинного палацу, якими вони були, як ставилися до сусідів. В нашому історичному уявленні кримський хан — це поводир дикої орди, яка все знищувала на своєму шляху. Адже ми й досі міркуємо як піддані тієї самої імперії, яка знищила Кримську державу і бажала це гідно пояснити собі і світу, так що російські історики без особливих докорів сумління називали її гнійником на чистому тілі імперії. Що ж, майже в ті ж часи зліквідували «розбишацьку Січ», а ще через сторіччя з гаком Молотов назве зліквідовану більшовиками й нацистами Польщу «потворним дитям». Це також буде відбуватися в рамках тієї ж самої, тільки перефарбованої на червоне, імперії. Але її вже немає. А ми будемо тільки тоді, коли станемо здатні піднятися над історичними міфами, які визначали наше ставлення до минулого. Це я не до того, щоб оголосити кримське військо об’єднанням гуманістів — у середньовіччі просто не було гуманних військ, однак в Москві чи Польщі дітей лякали не тільки татарами, але й козаками, в Речі Посполитій пам’ятали руйнації московського війська, а в підмосковних містах і досі можна побачити сліди польсько-литовської гуманітарної експедиції з неодмінною козацькою участю. Доля була невблаганною до наших предків, і історію вже не змінити — хіба що переписати. Однак ми друкуємо портрети гетьманів на грошових купюрах, дивимося фільми про російських царів і польських королів — і не намагаємося зрозуміти, якою була держава, що територіально тепер знаходиться саме в складі України. Чи не заслуговує на більшу увагу українських істориків, скажімо, постать хана Ісляма ІІІ, який домовлявся із Богданом Хмельницьким? Або Мехмеда ІV, який допомагав вже гетьману Виговському протистояти Москві? Що ми знаємо про союз хана Аділя із гетьманом Суховієм? Або про бажання хана Девлета ІІ допомогти гетьману Мазепі — я вже не кажу про те, що розгромлені під Полтавою козаки знайшли притулок саме на територіях Кримської держави. Чи уявляємо собі роль Запорізького війська в політичній боротьбі Криму — адже нерідко саме послугами козаків користувалися в династичній боротьбі... Ні, ми знаємо тільки про один бік українсько-кримських взаємин — невільницький ринок. І, звичайно, від цього ринку до тих російських перемог, які позбавили людей цього жаху, — один крок в підручнику: те, що Москва переселяла власних підданих з місця на місце не тільки в епоху ханів, але й на нашій пам’яті, можна не пригадувати...А між тим для того, щоб усвідомити, що Крим для України — не чужа земля з пальмами, подарована першим секретарем, а частина довгої і важкої історії, треба просто подивитися в бік від курортів і резиденцій і побачити інший, справжній і невмирущий степовий Крим, Крим нашого минулого і наших марних зусиль, наших надій і наших поневірянь — Крим Бахчисарая...