СЕКРЕТАР ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА - Соціум - dt.ua

СЕКРЕТАР ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА

15 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 15 лютого-22 лютого

У Центральному державному архіві вищих органів влади України у справі «Щоденник українських бурж...

У Центральному державному архіві вищих органів влади України у справі «Щоденник українських буржуазних націоналістів» виявлено робочі записи послань і пастирських листів митрополита Андрея Шептицького, розпоряджень Митрополичого Ординаріату — керівного органу греко-католицької церкви. Записи велися з 1941 по 1944 рік. Оскільки митрополит практично не міг писати через хворобу, виникло запитання: хто вів ці записи? На основі графологічної експертизи й аналізу документів встановлено, що записував диктоване митрополитом о.Володимир Грицай, який був секретарем Шептицького з кінця 30-х років і до смерті митрополита.

Певну оцінку діяльності о.Володимира містять два документи, які нині зберігаються у родині Грицаїв. Перший документ — поздоровлення від митрополита Шептицького, датоване 28 липня 1944 року. Це був наступний день після остаточного встановлення, як кажуть у Галичині, «других совєтів» («перші совєти» тривали з вересня 1939 р. до кінця червня 1941 р.). Митрополит Андрей Шептицький вітає о.Грицая з днем Ангела. «Дорогий отче Володимире! В день вашого Ангела прийміть вискази найщиріших моїх побажань. Тішуся, що, бодай, в той день маю нагоду подякувати Вам за Вашу працю в церковних судах при соборі і за Ваші не раз великі труди, які вкладаєте в переписування соборових декретів і мої послання. Най Бог Всевишній благословить Вашу працю, яка стається особливим, гіршим способом трудною і тяжкою зі згляду на нову епоху, яку зачинає наша церква. Най Бог Вас благословить. Кир Андрей».

Другий документ — це вирок Львівського обласного суду від 15 травня 1946 року. «Підсудний, Грицай Володимир Степанович, працюючи особистим секретарем митрополита Шептицького в час тимчасової окупації німцями Львівської області, знав, що Шептицький всебічно допомагав німцям у війні проти Червоної Армії, знав, що Шептицький неодноразово виступав із закликами до населення допомагати німцям. Підсудний під диктовку записував ці заклики, звернення та вів іншу антирадянську й антинародну переписку Шептицького, але з приходом Червоної Армії до міста Львова не повідомив органи радянської влади про антирадянську і антинародну діяльність Шептицького під час німецької окупації.

На підставі наведеного та керуючись статтями 296, 297 Львівський обласний суд приговорив Грицая Володимира Степановича (так у тексті. — Ж.К.) винним статтею 54.12 «Кримінального кодексу» та позбавити його волі у виправно-трудових таборах в далеких місцевостях Радянського Союзу терміном на 6 років з поразкою (так у тексті. — Ж.К.) у правах, передбачених пунктами ст. 29 терміном на три роки, з зарахуванням досудового ув’язнення з 17 січня 1946. Члени суду: головуючий — Сергієнко, народні засідателі: Микитенко, Урусова».

Про о.Володимира як секретаря митрополита, наближену до Шептицького особу, згадує Давид Кагане, рабин зі Львова. З ініціативи та за прямими вказівками митрополита Андрея Кагане у 1943—1944 рр. переховували у монастирі Студитів і митрополичих палатах. Рабин згадує Грицая (ім’я не називає) як людину, що безпосередньо опікувалась ним особисто та виконувала доручення митрополита Шептицького.

Яким же він був, отець Володимир Грицай, як і коли доля звела його з митрополитом і поставила у центрі подій у Соборі Святого Юра у тяжкі часи 1941—1944 рр.?

Історикові казково щастить. Є документи. Вони, як багато інших, могли не зберегтися, але з Божої ласки збереглися.

Володимир Грицай народився 22 грудня 1885 р. у родині Стефана й Марії (уродженої Котович) у Львові на вулиці Вірменській, 13. Був найстаршим сином. Мав двох братів: Романа і Ярослава, та чотирьох сестер. Батько працював державним службовцем у Прокураторії скарбу, яка містилася на другому поверсі тієї самої кам’яниці на вул. Вірменській.

На третьому поверсі мешкала численна родина Стефана Грицая. Попри матеріальну скруту, усі діти отримали добру освіту, належне виховання. Роман Грицай став відомим у Галичині архітектором. Знаним фахівцем, технологом знаменитої Львівської броварні, був Ярослав Грицай.

Володимир до Першої світової війни успішно закінчив академічну гімназію, богословський факультет Львівського університету та Духовну семінарію. У родині вважали, що йому за характером належить бути священиком. Урівноважений, спокійний, умів вислухати кожного, порадити щось корисне. Як писав у 1933 р. сам В.Грицай, він мріяв про душпастирську працю.

Обставини круто змінювали плани, руйнували мрії. У 1914 р. почалася світова війна. Місяці російської окупації перебув у Львові. У 1916—1917 рр. вчився на природничому відділі філософського факультету Львівського університету. Студії довелося перервати — і через воєнні події, і через стан здоров’я.

Умови життя у Львові ставали щодня гіршими. З’явилася нагода поправити здоров’я, і В.Грицай прийняв запрошення попрацювати у пароха села Чесники Рогатинського повіту о.Лабинського. Під час українсько-польської війни був активним дійовим учасником українського руху. У 1918 р., як писатиме в автобіографії 1933 р., пізнав терор і насильство польських жовнірів (солдатів) і одночасно «...дізнав надзвичайної Божої ласки, бо ведений жовніром на розстріл за місто вирятувався від нехибної смерті».

Війна закінчилась. Рогатинщина, як і вся Галичина, остаточно увійшла до складу Третьої Речі Посполитої. Однак випробування В.Грицая не скінчилися. У 1919 р. за доносом був арештований, місяць просидів у в’язниці у Львові, згодом до 1921 р. перебував під наглядом поліції. У Рогатині потрібні були вчителі, і місцева управа «робила всякі старання, щоби звільнити мене від конфінування (нагляду. — Ж.К.)», — писав Володимир Грицай.

Старання управи мали успіх. 1921—1925 рр. В.Грицай працював учителем в Рогатинській гімназії, викладав природознавство. 1925—1927 рр. викладав у гімназії м.Чорткова на Тернопільщині. Спробував закінчити природничі студії у Львівському університеті, але до університету його не прийняли, «...очевидно внаслідок якогось доносу». Як вільний слухач з 1927 р. записався на курс мікології. Два роки працював під керівництвом професора Теодоровича над систематикою грибів.

Думка і прагнення стати священиком не залишала його. Мама, як усі мами, хотіла синові добра й намовляла одружитися перед висвяченням. Не судилося... У 1933 р. вже у віці 48 років, зрілою людиною, готуючись до висвячення, В.Грицай писав: «Праця душпастирська і відтак усяка праця над матеріальним піднесенням села, сподіваюсь, дали б мені правдиве вдоволення і щастя. Маю охоту до праці, маю від Бога практичний змисл та деякий життєвий досвід, і це дасть мені змогу працювати так же на економічнім полі».

10 грудня 1933 р. у Соборі Святого Юра В.Грицай був висвячений. Його наміри вести душпастирську працю на селі не здійснилися. Бог мав інші плани щодо о.Грицая. Вже 16 грудня 1933 р. він був призначений капеланом монастиря сестер Василіанок у Підлютому (там містилася одна з літніх резиденцій митрополита Шептицького). А у квітні 1936 р. став до духовної праці у знаменитому соборі у Львові.

Можливо, о.Грицай і митрополит психологічно підходили один одному. Рішучий, активний митрополит Андрей і врівноважений, спокійний, навіть, флегматичний о.Володимир. Можливо, мали значення і глибокі знання Грицая. Його дві освіти, знання мов: грецької, латинської, французької, і звичайно ж, польської. У свої 55 років був сповнений сил, мав великий життєвий досвід. Широта світогляду, глибоке розуміння й увага до інших людей відповідали усім вимогам митрополита.

Впродовж обох окупацій — більшовицької (1939—1941 рр.) та німецької (1941—1944 рр.) В.Грицай виконував обов’язки нотаря митрополичого суду і особистого секретаря митрополита Шептицького. Зачитував послання Високопреосвященного митрополита, розпорядження Митрополичого Ординаріяту як опубліковані у «Львівських Архієпархіальних Відомостях», так і неопубліковані.

На XVIII сесії Львівського Архієпархіального собору (29 серпня 1941 р.), о.В.Грицай «...відчитав розпорядження Митрополичого Ординаріяту ч.76 про святкування свят греко-католицького обряду в Генеральній губернії; ч.77 про большевицьких агентів, що переховуються ще по селах; ч. 78 про тризуб Святого Володимира, що був з хрестом, а цей, який введено у нас від часів Центральної Ради, має вже поганський характер, бо усунено з нього знак хреста».

Це були тяжкі роки. Роботу церкви ускладнювали перервані комунікації, цензурні заборони. Найстрашнішими були арешти священиків, обшуки, які не минали і Святого Юра. Перебуваючи майже постійно при митрополиті, о.Грицай вів його листування, записував його послання, розпорядження Митрополичого Ординаріяту, готував записані тексти до публікації чи до читання на сесіях соборів, а з 1941 р. — на щочетвергових зібраннях священиків. Про це свідчать його підписи як нотаря у протоколах соборів. Характерним почерком о.Грицая писано чимало листів і листів-відповідей, які йшли за підписом митрополита через канцелярію.

Читаючи й аналізуючи записи, зроблені в липні 1941 по липень 1944 рр., дослідники матимуть нагоду звернути увагу на акуратність, якість записів, правильність написання іноземних термінів, матимуть змогу аналізувати хід думки митрополита. Для прикладу наведу запис ч.65 (йдеться про доручення німецької адміністрації повідомити селянам про накладені на них податки). Очевидно, митрополит почав диктувати зі слова «Поручаю», бо воно написане, але закреслене. Запис починається зі слів: «Команда німецької армії просить мене...» Далі знову правка: «тому поручаю отцям душпастирям, щоби по Богослужінні і поза церквою зібраному народові відозву з потрібними може поясненнями перечитали» (дієслово «перечитали» явно не на місці), тому рукою о.Грицая воно переставлено: «...по Богослужінню і поза церквою перечитали зібраному народові...».

Митрополит цілком покладався на о.Володимира у своїх дорученнях. За умов жахливих арештів, обшуків, облав по всьому Львові, періодичних «єврейських акцій» митрополит Шептицький саме о.Грицаю доручає безпосередню опіку над рабином Кагане. Ризик був смертельний. Після листа митрополита Гіммлеру, в якому він протестував проти людиновбивства, той віддав наказ про арешт Шептицького. Генерал-губернатор дистрикту Галичина ледве зумів довести керівництву, що арешт митрополита Шептицького викличе вкрай небажані наслідки.

Наприкінці 1942 р. було заарештовано кількох священиків, монахів-студитів. По Львову були розклеєні афіші, в яких німецькою, українською, польською мовами повідомлялося, що за переховування чи допомогу євреям буде вжита смертна кара, за недонесення на тих, хто переховує євреїв чи допомагає їм, — також.

А у цей час у святоюрських будівлях о.Володимир Грицай тихо й непомітно робив доручену йому справу. Щоб менше наражати на небезпеку інших, сам опікувався харчуванням Кагане, його денним і нічним перебуванням, переміщенням. Не раз о.Грицай був у ситуаціях, коли лише Божа ласка рятувала від неминучого провалу.

Владика Юліан Вороновський, вірний учень і послідовник о.Грицая у повоєнному греко-католицькому підпіллі, згадав чи не єдину розповідь отця про події 1942—1944 рр. у Святому Юрі. Привід для розповіді був сумний — обшуки в радянські часи. «О.Володимир мав ключі від усіх помешкань, пивниць митрополичого дому. В один з вечорів 1943 р. запровадив рабина Кагане до своїх покоїв, щоб нагодувати. Було все спокійно. Нагло в коридорі почулися різкі голоси, шум. Отець миттєво вийшов з кімнати. По коридору прямували гестапівці. Побачивши отця, запитали, хто він такий. Той спокійно пояснив, що він секретар митрополита, що не варто говорити надто голосно. Старший з німців наказав отцеві закликати ключника і супроводжувати їх при обшуку, бо стало відомо, що в Юра переховують «жидів». На що отець заявив, що має ключі і сам все їм покаже. Вернувся в свою кімнату, взяв ключі й, повівши німців в кінець коридору, почав відчиняти двері кожної з кімнат. Лише дійшовши до своїх дверей не зміг одразу вставити ключ до замка. Німець запитав, що то за кімната.

— Моя, — відповів отець.

— Ну то ходімо далі, — наказав гестапівець».

Небіж о.Володимира Андрій, син його брата Ярослава, пам’ятає, що стрийко (так в Галичині називають дядька) часто просив приводити його, малого, до Святого Юра, щоб побавився в саду, подихав свіжим повітрям. В один з днів малий вбіг до кімнати стрийка і побачив, що частина книжкового стелажа, який здавався суцільною стіною, відчинена, а стрийка в кімнаті немає. За стелажем виднілося ліжко, на якому сидів якийсь чоловік, тримав в руках чи то газету, чи то книжку і розмовляв з о.Володимиром. «Мене то абсолютно не здивувало, — згадував пан Андрій, — Але запам’яталося по тій причині, що після того, як ми вийшли, мені дуже наказували наперед стрийко, а потім батьки, щоби я нікому не проговорився, що бачив».

Запам’ятав Андрій Грицай і розповідь батька у відповідь на його, підлітка, слова, що стрийко такий спокійний і лагідний, не годен навіть накричати на них з братом, терпить їхніх друзів.

Наприкінці 1941 р. чи на початку 42-го Ярослав йшов додому на Вірменську. На вулиці Краківській він побачив невеличку групу євреїв з обов’язковими пов’язками на рукавах. Їх супроводжували два старші за віком поліцаї. Ярослав, ховаючись за браму, зауважив, що назустріч поліцаям прямує о.Володимир. Почув слова одного з них: «Вітаємо вас, отче-професоре, ми ваші учні з Рогатина!». Отець Володимир зупинився, поглянув на поліцаїв і без слів відважив одному і другому ляпаса. Тоді звернувся до євреїв польською, потім німецькою: «Тікайте!» Євреї розгублено тупцювали на місці. О.Володимир, здираючи пов’язки з рукавів найближчих до нього, став штовхати євреїв у спини: «Тікайте!» Вони вмить розбіглися. Не глянувши на поліцаїв, о.Грицай попрямував на Вірменську.

Спогади Ярослава Грицая частково збігаються зі спогадами львів’янки Юзі Юник. 18-річною дівчиною увечері на вулиці Краківській вона бачила, як бруківкою простував гурт євреїв, а хідником поряд йшли два українські поліцаї. Їм назустріч вийшов сивий священик і щось сказав поліцаям. Ті стали як вкопані, а священик замахав руками до євреїв, і євреї почали тікати. Поліцаї безпорадно стояли, а священик, вже не звертаючи на них уваги, пішов на вулицю Вірменську.

Опосередковано достовірність факту може підтвердити й офіційна позиція Митрополичого Ординаріяту, особисто Шептицького щодо нацистської політики винищення євреїв. У греко-католицьких монастирях переховували сотні єврейських дітей, жінок.

Отець В.Грицай залишався з митрополитом до останніх днів його життя. Священик та громадський діяч о.Йосиф Кладочний згадував про останню ніч митрополита з 31 жовтня на 1 листопада 1944 р. Біля його ложа зібралися «...о. архімандрит Климентій, о.Грицай, о.Котів, доктор Кархут, брат Атанасій та Гавриляк — льокай митрополита».

Йосиф Кладочний також згадував, як вже після похорону митрополита одного дня у листопаді 1946 р. «...ігумен Шептицький (брат митрополита Клементій), о.Іван Котів, о.Іван Дурбак, о.Володимир Грицай» та він сам «...стояли коло опустілої митрополичої палати та обговорювали злобні шпарґали Галана, що ховався під псевдонімом Володимир Росович (йдеться про памфлет «З Христом чи з ножем». — Ж.К.)». «Треба конче відповісти. — Але як, хто видасть нашу книжку? — охолодив запал священиків о.Клементій». В цей час повз них проходила Настя Волошин (стигматичка, в якої на руках і ногах час від часу з’являлися рани, як у Христа. У 30-х рр. про це явище писали, полемізували). Вона зупинилася і сказала: «Так, як ви тут стоїте, — так будете всі арештовані». Пророцтво справдилось.

З 17 січня 1946 р. і до квітня 1952 р. поневірявся о.Грицай по тюрмах, таборах. Він не зламався на допитах, не перейшов у православ’я, не заперечував, що працював у митрополита. 6 років — термін не такий вже й малий для літньої людини. Але о.Грицай витримав. Повернувся до родини без права прописки у Львові. Мешкав то у друзів в Брюховичах, то в сім’ї брата Ярослава у Львові. Родину Грицаїв Бог врятував від вивезення, хоч брат Роман був також арештований і 10 років просидів у тюрмах. Отець Володимир на Вірменській, 13, відправляв служби Божі, вінчав молодих, хрестив дітей, сповідав вірних. Бували й обшуки. Періодичні і тривалі нагляди. Але о.Володимир досить швидко опинився у центрі львівського греко-католицького підпілля. У постійному зв’язку з ним були о.Годунько, о.Тихий, о.Зофійовський, о.Цегельський. До о.Грицая тягнулися студенти — брати Вороновські, молодий лікар Василь Боянівський.

В атмосфері офіційного войовничого атеїзму, радянської педагогіки, соціалістичного способу життя о.Грицай був взірцем інтелігентності, духовності для дітей, а згодом онуків брата Ярослава, для сусідів, для молоді.

Жив багатим духовним життям. Читав і перечитував Святе Письмо, богословські праці, не цурався української класики, деяких сучасних авторів. Вів записи в акуратно розграфлених загальних зошитах.

Серед п’яти зошитів якимось дивом збереглися два з записами 1927—1939 рр. Це не були щоденники. Це були датовані або й недатовані виписки з Святого Письма, з творів отців церкви, афоризми Платона, Сократа, пояснення різних природничих і церковних термінів. Багато гумористичних записів. Для прикладу: «Сталін викликав до себе прокурора Вишинського й питає: — Хто ще живе з давніх приятелів Троцького? — Тільки Ви, товаришу Сталін, — відповідає Вишинський».

У листопаді 1937 р. він записав (без посилання на чиєсь авторство): «Чому так мало людей пише дневник свого життя-буття? Бо ті, що мали би що писати, не мають на те часу, а ті, що мають час, не мають про що писати» (Зошити о.Грицая зберігаються у домашньому архіві).

Отець В.Грицай помер 8 травня 1976 р. Він похований на цвинтарі селища Брюховичі. Це майже Львів. Пам’ять про нього бережуть родина, священики, вірні з часів підпілля. Може, настав час належно оцінити його внесок у діяльність греко-католицького Митрополичого Ординаріяту історикам церкви?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво