Щоб не згоріти в геєні вогненній - Соціум - dt.ua

Щоб не згоріти в геєні вогненній

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Вперше підпис високої посадової особи на документі про розвиток в Україні нанотехнологій з’явився під час недовгого прем’єрства Віктора Ющенка...

 

Вперше підпис високої посадової особи на документі про розвиток в Україні нанотехнологій з’явився під час недовгого прем’єрства Віктора Ющенка. Втім, на цьому все й закінчилося. Про цей проект якось забули. А нещодавно відправлений у відставку прем’єр у запалі передвиборної кампанії все-таки виділив вісім мільйонів гривень на розвиток напряму. Та аванс з обіцяної суми був виданий лише в жовтні, коли розумно й з користю для справи використовувати кошти було вже майже неможливо. Загалом, і ця подачка пішла в пісок...

Залишається сподіватися, що прихід команди Ющенка, яка свого часу змогла оцінити майбутні перспективи передового напряму хай-теку, призведе до його реального фінансування. В Україні, на щастя, поки що є серйозні наукові сили, які спроможні швидко просунути цей напрям на передові світові рубежі. У галузі нанотехнологій безумовним авторитетом є професор радіофізичного факультету Національного університету ім.Т.Шевченка Микола Находкін.

Микола Григорович належить до того покоління прекрасних представників «золотого століття» фізики, які прийшли в науку на хвилі небувалого інтересу суспільства до перспектив, що відкрилися. Тоді, відразу після Другої світової війни, люди вірили, що фізика спроможна втілити в життя найзухваліші мрії людства. З фізикою, її манливими обріями голодне повоєнне суспільство зв’язувало надії на щасливе життя після війни. На фізичні факультети вишиковувалися черги, яким могли позаздрити театральні вузи. Надзвичайні це були часи, коли школярі писали в промерзлих класах на ошматтях газет і сперечалися про атомну фізику...

Тепер же, коли ледь не кожний міський школяр тримає в руці мобілку з такими можливостями надійного зв’язку, про які не міг мріяти ще недавно навіть генеральний штаб наддержави, коли рядовий автомобіль представника середнього класу начинений такою автоматикою, поруч із якою відпочиває суперлітак епохи «Панамерикен», фізика не в пошані. Про істинне ставлення суспільства до цієї науки та її представників неважко здогадатися, побачивши порожні та обдерті академічні інститути чи невідремонтований коридор колись елітного радіофізичного факультету Національного університету. Їх не порівняєш за зовнішнім лиском з якою-небудь фірмочкою з виготовлення косметичних засобів чи примітивних виробів із крильцями чи без них...

Не все благополучно в нашій державі, якщо акценти так змістилися! Чому? Невже наше суспільство настільки короткозоре, що не розуміє: мода проходить, а наука — вічна. І лише вона одна спроможна витягнути нашу молоду державу з тієї трясовини інтелектуального примітиву, в якому вона дуже довго перебуває. Коли академік Микола Находкін каже про нинішній стан високих технологій в Україні, властивий йому незворушний спокій залишає вченого: «За останні роки ми втратили нашу електронну промисловість і тепер змушені платити величезні гроші за покупку найпростіших речей, які могли б зробити самі. А при цьому продаємо сировинні ресурси, метал, зроблений старими способами, висококласних фахівців, жінок із Західної України і шахтарів зі Східної. І навіщо ми при цьому стільки років морочимо собі та іншим голову тим, що нібито збираємося розвивати наукомісткі технології? Де вони?..»

Образу Миколи Григоровича можна зрозуміти — він із тієї блискучої плеяди вчених, яким вдавалося у своєму житті буквально все. Тим, хто навчався в Київському університеті в 50-ті роки, він запам’ятався вишуканою інтелігентністю і фантастичною вимогливістю. Здати на «трійку» фізичну електроніку Находкіну вважалося серед студентів великим щастям.

Його поведінка, незалежна манера спілкування, явна захопленість наукою становили дуже нетиповий набір якостей для людини того часу. І студенти його боготворили. Про нього ходили легенди. Він здавався представником якоїсь іншої, божественної касти вчених.

На щастя, романтичний ореол навколо Миколи Григоровича не був награною маскою — це було властиво тій знаменитій українській школі електроніки, яку по крихті створювала когорта великих учених. Досить згадати членкора НАНУ Петра Борзяка. Серед іншого він знаменитий і тим, що напилив тонкі плівкові острівці срібла й виявив, що при русі електронів між острівцями плівки вони світяться. У 60-ті роки журнал «Америкен сайенс» подав цю роботу українського ученого своїм читачам як найважливіше світове відкриття. Нині робота розвивається наступним поколінням учених під керівництвом академіка Антона Наумовця в Інституті фізики НАНУ. Тут сподіваються домогтися появи світіння в органічному середовищі. Якщо це вдасться, будуть створені дешеві випромінювачі, які зможуть знайти практичне застосування.

Сам Микола Находкін, розповідаючи про своїх учителів, обов’язково згадує академіка Олександра Давидова. Це він викладав квантову механіку двадцяти двом хлопцям, в основному тим, хто прийшов із фронту. Тому Олександр Сергійович ніколи не писав формули на дошці. Як справжній гросмейстер, який грає на десяти дошках, він переходив від одного студента до іншого й знаходив із кожним зрозуміле рішення. Незабаром його курс почав вирішувати найскладніші квантові завдання. Находкін — нині уже сам найвідоміший професор — підкреслює, що дотепер не втомлюється захоплюватися талантом свого вчителя.

Знайти ключ до талановитого студента, показати йому шлях, на якому він щонайкраще зможе розкрити себе, дано не кожному викладачу. Тим паче що до вузу молоді люди приходять із цілком позамежними проектами. Сам Микола Григорович на студентській лаві мріяв про те, щоб розкрити... таємницю навігаційних здібностей перелітних птахів. Професор Наум Моргуліс запропонував йому зайнятися вивченням властивостей... тонких напилених плівок. З цією метою він навіть запропонував поїхати до Ленінграда й повчитися там мистецтву наносити їх. Дипломна робота Находкіна викликала фурор — випускник швидко перевершив своїх вчителів і незабаром отримав подяку фірми Цейсс, що скористалася його технологією для поліпшення якості телевізійних трубок, які випускала.

Далі в його житті було чимало чудових досягнень. Якщо спробувати описати головний напрям досліджень, то це, зазвичай, будуть дослідження в галузі твердого тіла. Вчені давно вже поставили завдання — пояснити поведінку різноманітних металів, кристалів, плівок, з огляду на властивості атомів, із яких вони складаються. Ось лише виявити об’єкти мікросвіту — атоми, електрони, ядра — за допомогою наших органів почуттів не можна. Вони немислимо малі. В основу дослідження таких крихітних об’єктів покладено метод розсіювання — відбиток падаючих на мікрооб’єкт часток. На радіофізичному факультеті під керівництвом Миколи Находкіна створено точні атласи, які дозволяють мандрівникам мікросвітом не заблукати.

Щоб підкреслити неймовірну прозірливість Шерлока Холмса, його творець приписав йому спроможність за тютюновим попелом виявляти десятки сортів трубкового тютюну, який курили підозрювані великого сищика. Дотепер такі деталі дивують читачів. А це така дрібниця порівняно з тим, що можуть виявити працівники в лабораторії Миколи Григоровича. Приміром, досить провести каблучкою по паперу, й вчені відразу скажуть, із чого зроблена ця каблучка, який відсоток золота і скільки в ньому домішок.

Тривалий час серед славістів світу точилася суперечка про те, фальшиві чи справжні пергаментні аркуші, які за давніх часів привіз із Близького Сходу отець Антоній — богослов із Братського монастиря Києво-Могилянської академії. Це були рукописні пергаментні аркуші з написом на якомусь слов’янському діалекті. Тривалий час вони десь зберігалися і лише на початку ХХ століття були виставлені напоказ. Сувої відразу ж привернули увагу фахівців. Втім, австрійський учений Хем заявив, що це підробка і навіть припустив, хто міг її виготовити, звинувативши празького королівського бібліотекаря, який колись розважався такими підробками.

Ясність у суперечку внесли київські радіофізики. Вони досліджували крихітні ділянки пергаментних аркушів за допомогою мас-спектрометру й змогли точно визначити, які фарби і навіть клейові добавки були використані при виготовленні давнього чорнила. У тому, що це не підробка, а посланець із глибини століть, робота радіофізиків не залишала жодних сумнівів. Завдяки їхнім даним удалося встановити дату — IX століття — і навіть місце написання рукописних листків. Так, дослідження (для фізиків досить складне з погляду техніки, хоча й надзвичайно захоплююче) допомогло розв’язати столітню суперечку славістів. Австрійський учений, який витратив десятиріччя на свої докази, на одному з конгресів із гіркотою сказав, що фізики перекреслили ледь не головну справу його життя.

З цікавих казусів, що мимоволі зустрічаються в біографії кожного великого вченого, у Находкіна один пов’язаний із візитом до Радянського Союзу Річарда Ніксона. У Москві американський президент якось дозволив собі зв’язатися з Вашингтоном за допомогою невеличкої... валізи. Сьогодні на цю обставину не звернув би уваги навіть школяр, який не бачить нічого особливого в тому, що за допомогою мобілки може розмовляти з усім світом, грати в комп’ютерні ігри, входити в Інтернет, дивитися телевізійні передачі на уроках і навіть знімати відеофільми...

Стоп! Це небезпечно: з того часу переноситися в наше й порівнювати жалюгідні можливості американського президента тієї епохи з можливостями сучасного українського школяра! І все-таки радянська розвідка того часу була буквально шокована цією валізою — прообразом майбутньої мобілки. Відразу перед вищими чинами електронної промисловості було поставлене завдання — зробити таку саму валізу. Незабаром з’ясувалося, що радянській електроніці це не під силу...

Невідомо, як розгорнулися б події далі, але нездоланні труднощі на шляху до створення радянської валізи допомогли вирішити київські радіофізики з лабораторії Миколи Находкіна. Вони давно уже виявили слабинку в кремнії, що використовувався в нашій країні при виготовленні мініатюрних напівпровідникових приладів, — у ньому було надто багато домішок лужних металів. Та раніше вчених слухати не хотіли. Тепер до їхніх порад прислухалися, і проблему було дуже швидко вирішено.

Якщо в когось склалося враження, що життя дослідника — ланцюг щасливих пригод, то це помилка. Нерідко наука приносить (часом навіть частіше, ніж хвилини щастя) важкі розчарування. Навряд чи думав про це Микола Григорович, коли приступав до пошуку нових систем запису інформації. Це були часи, коли світ відчув, що традиційній фотографії настав кінець — викопне срібло закінчується й потрібно знайти щось нове, чим можна його замінити. Находкін побачив вихід у розробленні систем, заснованих на термопластичному записі. Ідея була не така вже й складна — беремо скляну пластину, накладаємо на неї тонкий шар меду чи каніфолі й наносимо електричний заряд. Тепер на таку пластинку проектуємо зображення. У тих місцях, де впаде світло, заряди стечуть і з’являється сховане зображення. Якщо поставити пластину на грубку, вона розм’якшується й утворюється рельєф поверхні. На радіофаці отримання термофотографій за такою технологією довели до промислового застосування. Навіть навчилися записувати зображення в реальному масштабі часу. Термографічні зображення полетіли в космос. Київські радіофізики знайшли своєму винаходу ще безліч цікавих застосувань. Так, із його допомогою створений новий носій інформації. Ще одне дуже цікаве застосування для радіорозвідки — із його допомогою радіостанції в ефірі визначають моментально і безпомилково встановлюють їхні параметри. Це наступний крок у розвитку знаменитої «Кольчуги». І все-таки цей безумовний успіх несе в собі й гіркоту втрати — термопластична фотографія не витримала конкуренції з іншими видами реєстрації зображень... Образливо! Проте Микола Григорович по-філософськи ставиться до того, що інші напрями розвитку цієї тематики стали домінуючими. На жаль, подібні процеси в сучасній науці дуже типові — таке життя.

Втім, що таке особисті успіхи й невдачі в науці на тлі всього того, що звалилося на голову українських вчених в останнє десятиріччя. Тут спостерігається катастрофічний обвал. Під питання поставлене саме існування науки в нашій країні. Щоправда, на факультеті Миколи Находкіна, на його кафедрі, у лабораторіях у силу різних причин катастрофі вдалося якоюсь мірою запобігти — студенти навчаються, дослідження (і які!) тривають усупереч усьому. Та чесна талановита людина не в силах байдуже дивитися на трагедію колег, які перебувають в набагато важчому становищі. Не дивно, що Микола Григорович разом з однодумцями доклав чимало зусиль, щоб колегам за наукою дати надію на краще майбутнє. Вихід був знайдений у створенні програми співробітництва з питань сучасної наноелектроніки та нанофізики з дослідниками з інших країн.

Першими вдалося скласти програму з наноелектроніки з російськими вченими. Тут у наших радіофізиків давно налагоджено зв’язки. Керівником програми з російського боку став лауреат Нобелівської премії Жорес Алфьоров. Він сприяв залученню технологічної бази Росії для досліджень українських учених. Не менш важливо було вивести нашу фізику з інформаційного вакууму, в якому опинилися вчені в останні роки. Інтернет для них теж не став порятунком — платити гроші за його використання Національна академія не в змозі. Зарубіжні поїздки? На жаль — їздить верхівка і кілька молодих учених, яким удалося якось зачепитися в провідних лабораторіях світу. У цих умовах можливість обмінюватися інформацією з Росією виявилася особливо важливою.

Іншим вікном у світ стала програма співробітництва з німецькими науковими установами. Співробітництво показало, що в наших німецьких колег (хоч як це дивно!) теж є свої проблеми. Їхні фахівці їдуть до США, де умови роботи та оплата праці кращі. Тому коли німецькі університети переконалися, що в Україні фундаментальні дослідження ведуться грунтовно, у них прокинувся інтерес до співробітництва. До речі, у німців можна повчитися того, як організувати програму з розвитку нанотехнологій, яка чітко орієнтована на певні цілі. Приміром, німці завзято займаються мікромоторами та іншими мініатюрними приладами, які забезпечать їхнім вченим пріоритет в освоєнні, приміром, такої фантастичної проблеми, як подорож кровоносними судинами...

Микола Григорович бачить величезні перспективи, якщо наші дослідники зосередяться на виготовленні сенсорів — крихітних чутливих датчиків, які реєструють звуки, запахи, смакові відчуття, колір. Їх може бути безліч різновидів. Цей напрям, для якого не потрібні колосальні витрати на придбання наддорогих технологічних ліній. А ринок — колосальний. І в нас багато вчених досягли на цьому напрямі серйозних результатів. Вони є і в Інституті генетики, фізики, напівпровідників, фізики низьких температур...

На жаль, ці напрями навіть у провідних НДІ не вважаються пріоритетними. У звітах інститутів їх розміщують як якийсь доважок до основної програми. Мовляв, займаємося ось цим, а ще в нас є сенсори. Взагалі за радіоелектроніку в Україні прикро. Її вже не перераховують у списку стратегічних пріоритетів країни. МОН виділяє на її розвиток незначні кошти. Так, на одну тему виділяється... близько десяти тисяч гривень. На такі гроші не купиш навіть запасні деталі для приладів. Показово, що й у цих умовах університетські радіофізики зуміли зробити тунельний мікроскоп із розділенням, яке не можуть отримати в найрозвиненіших західних лабораторіях, де витрачають на це мільйони доларів! В університетській лабораторії вдалося розглянути такі інтимні подробиці життя атомів, які не вдавалося розглянути нікому у світі...

Великі надії вселяє й те, вважає Микола Григорович, що в нас дуже обдаровані студенти-радіофізики. Причому найкращий студентський контингент не з центральних, а з маленьких провінційних містечок, де діти ще хочуть навчатися. Якщо там є гарні вчителі, то до нас приїжджають справжні діаманти.

Нині демографи пишуть про те, що міста — такі собі чорні діри, що знищують людство. Якби села й містечка не поповнювали їх своїми вихідцями, то люди вимерли б самі по собі через кілька поколінь. «Можливо, — припустив професор М.Находкін, — паралельно триває і процес убивства творчої жилки в людях міста. Справді — адже Содом і Гоморра не виникли в селах. І геєна вогненна не спопеляла селища й кочові табори — вона спалювала міста. Чомусь гинуло все найдосконаліше, що досягало піку розвитку. Чому? Ви подивіться, скільки скарг у США на освіту. Але хоч скільки вдосконалюють її там, доводиться поповнювати країну геніями за рахунок залучення студентів і вчених із менш розвинених країн. Тут діють якісь спільні закони. До речі, не завадило б соціологам, демографам їх вивчити й пошукати вихід. Адже все це досить серйозно гальмує розвиток людства, а може й взагалі стати перешкодою для подальшого розвитку цивілізації.

Звичайно, Україна нині сповнена ентузіазму й багата талантами. Та нам потрібно не розтрачувати все це даремно. Необхідно зосередитися на основному, не розпорошуватися в усіх напрямах, які в нас колись розробляли, і вирватися на міжнародний ринок. Це нам під силу. І тоді ми завоюємо гідне місце серед тих, хто виробляє найвисокотехнологічнішу продукцію у світі».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво