Що приховується за димовою завісою міфів про війну?

Минув майже рік, як обірвався земний шлях відомого українця Федора Трохимовича Моргуна, який загинув унаслідок тяжких травм, отриманих 2 липня 2008 року в автокатастрофі під Ох­тир­кою на Сумщині. 9 травня 2009-го йому виповнилося б 85 років.

Ф.Моргун народився 9 травня 1924 року на хуторі Олександрівка Красноармійського району Донецької області. Дитиною пережив жахіття Голодомору 1932—1933 рр. Учасник Другої світової—Великої Вітчизняної війни, тричі поранений фронтовик, котрий звільняв Україну від Донбасу до Карпат у 1943—1945 рр. У 1949 році з відзнакою закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Працював на Полтавщині (1949—1954) агрономом, директором радгоспу. За відмову перейти на партійну роботу загримів у Північний Казахстан (1954—1965), де на віковічній цілині йому довелося з нуля створювати радгосп. Керівник Полтавської області (1973—1988), голова комітету з охорони природи (у ранзі міністра екології, 1988—1989), доктор сільськогосподарських наук (1995), почесний академік Української академії аграрних наук, Герой Соціалістичної Праці (1976, за впровадження ґрунтозахисної системи землеробства та високі досягнення в сільськогосподарському виробництві на Полтавщині).

У 1978 році Ф.Моргун відмовився від пропозиції Л.Брежнєва зайняти вакансію секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства. Він сподівався, що на цю посаду призначать когось із відомих аграріїв — В.Мєсяца (міністр сільського господарства СРСР), В.Карлова (зав.відділом ЦК КПРС) або С.Манякіна (перший секретар Омського обкому партії), які також були в кадровому резерві. Але пленум обрав М.Горбачова, висуванця Ю.Андропова.

Член Спілки письменників з 1974 року. Автор близько 80 наукових та публіцистичних праць.

Має нагороди: чотири ордени Леніна, два — Вітчизняної війни І ступеня, чотири — Трудового Червоного Прапора, кавалер орденів Ярослава Мудрого V ступеня та Миколи Чудотворця…

Ф.Моргун зовсім трохи не дожив до тріумфу своєї головної справи на землі — екологічної ґрунтозахисної системи землеробства, яка панувала минулого року на 90% площ ріллі Полтавщини, завдяки чому селяни регіону зібрали найбільший урожай зернових за всю історію.

В останні роки з-під пера ветерана з’являється серія воєнно-історичних книжок про Другу світову—Велику Вітчизняну війну: «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» (1994), «Прокляття війні. Слідами сфальсифікованої історії» (2001, 2004, 2005), «Хто і де зірвав бліцкриг?» (2006), «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки» (2007, 2008).

Його глибокий аналіз підготовки, початку і перебігу Другої світової—Великої Вітчизняної війни, на фронтах якої був тричі поранений і дивом вижив, дає змогу краще зрозуміти зловісну роль Сталіна як поплічника Гітлера. Він переконливо розвіює міфи про перевагу німців напередодні війни у живій силі та озброєннях і про «рапто­вий напад». Абсолютно нову оцінку дістає замовчана й принижена найграндіозніша за масштабами і наслідками битва цієї війни, яку Моргун назвав Київсько-Полтавською (літо-осінь 1941 р.).

Павло Загребельний у передмові «Хіба єдина совість» до першої книжки Ф.Моргуна на воєнно-історичну тему «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» зауважив: «Федір Моргун належить до тих небагатьох, хто зберіг у собі совість, у кому вона живе, тривожна, болісна, чесна, і саме совість, а не просто почуття або пусте марнослів’я диктує йому рядки його пристрасних книжок, водить його пером, велить щодня, щогодини йти на бій, ставати на захист цінностей і святинь».

Він виступає не стільки як учасник і очевидець Другої світової, скільки як об’єктивний дослідник-історик і навіть юрист, що здійснює ґрунтовний науковий аналіз цих подій на підставі фактів, документів, праць вітчизняних і зарубіжних істориків, політиків і полководців. Прискіпливо розслідує трагічний період нашої історії, проводить власний Нюрнберзький процес і виносить злочинцям свій вирок.

Пропонуємо увазі читачів роздуми Федора Моргуна над статтею російського філософа Ігоря Чубайса «Велика Вітчизняна: коли ми позбудемося хибних міфів?» («ДТ» №23 від 21.06.2008 р.). Рукопис, який Ф.Моргун устиг підготувати до своєї загибелі, лише тепер надіслав до редакції його син — професор психології В.Моргун.

Друга світова—Велика Вітчизняна війна є і залишається найтрагічнішою і найкривавішою сторінкою новітньої історії світу, України і принаймні тих народів Радянського Союзу, що пережили окупацію. Попри колосальний обсяг літератури про неї учасників (до генералів і маршалів), журналістів, письменників, професійних істориків (до професо­рів і академіків), вона є і залишається найтаємнішою подією ХХ століття. Її таємниці до цього часу старанно приховуються міфами й табу, що не підлягали обговоренню. Вони створювалися майстрами сталінської пропаганди, втовкмачувалися в суспільну свідомість десятиліттями і є настільки живучими, що в їхньому полоні перебувають мільйони людей. І ось, чи не вперше, з’яв­ляється об’єктивна публікація Ігоря Чубайса, доктора філософських наук, директора Центру вивчення Росії Російського університету дружби народів, який ставить сім запитань. Три з них стосуються міфів, які він спростовує, і чотири — табу, яких він позбавляє грифу «цілком таємно» й виставляє на світ Божий для осмислення у майбутньому.

Перше: «Чому в нас немає науки про суспільство?», або Історична утопія чи наука? Воно торкається саме панування в суспільстві цих міфів і табу замість правди про історію. Чубайс пише: «У Радянському Союзі незалежна соціальна теорія існувати не могла, картину реальності фор­мувала не наука, а комідеологія. Кожен учений мусив уписувати отримані результати в залізобетонні лабети ленінізму, тим самим позбавляючи сенсу та знецінюючи всі свої дослідження…

Майже два десятиліття, які минули після падіння СРСР, також не привели до поширення нових теорій: соціально-гуманітарні факультети вітчизняних вузів, гуманітарні інститути РАН працюють переважно намарне. Нині навряд чи хтось сумує за втратою «єдино правильного, віч­но живого, революційного вчення». Проте обходитися без будь-якого пояснення того, що ж із нами трапилося у ХХ столітті, без розуміння, коли відбулася катастрофа — під час розпаду СРСР чи під час його утворення, — означає іти шляхом множення старих помилок. Тим часом справжня соціальна наука нинішній владі зовсім не потрібна — об’єктивні наукові дослідження виявлять сумнівність втілюваних політичних проектів і неминуче поставлять питання про відповідальність за минуле і сьогодення…

Підкреслю: застарілі міфи про війну є чи не останньою тео­ретичною опорою нинішніх ста­ліністів. Проте дослідження і публікації таких авторів, як Б.Соколов, Г.Попов, Л.Радченко та В.Семененко, Б.Пушкарьов, Ю.Цурганов, А.Блюм, Ю.Фель­ш­тинський та ін., дозволяють сказати: ніч, яка тривала понад півстоліття, минає».

Дозволив собі таку довгу цитату тому, що Україну, на жаль, спіткали спільні з Росією ідеологічні й історіографічні проблеми. Сьогодні найсумніше полягає в явищі «сталінізму навпаки». По-перше, якщо у «батька всіх народів» історія країни була зведена до історії ВКП(б) та її керівної ролі, то в деяких сучасних українських науковців історія Ук­раїни радянського періоду зводить­ся до боротьби кращих її синів за незалежність. За всього благородства намірів, в обох випадках народ лишається за бортом історії, й укотре історична утопія намагається взяти гору над історичною наукою. По-друге, Сталін систематично знищував неугодних історичних діячів і свідків історії. Ми, слава Богу, не вдаємося до масового терору, а часто ігноруємо чи замовчуємо досвід живих учасників історичних подій сучасності й залишаємося країною з «непередбачуваною історією».

Щодо переліку об’єктивних істориків, яким вдалося подолати ідеологічні шори або замовлення можновладців, слід назвати українського дослідника І.Дзюбу («Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна». — К., 2003) і білоруського —
І.Кузнєцова («Засекреченные трагедии советской истории». — Ростов-на-Дону, 2007).

Друге: «Яким полководцем був Йосип Сталін?», або Міф про велич батька Перемоги. Ігор Чу­байс бере за основу аналізу не численні дифірамби Сталіну за принципом «перемога все спише», а два об’єктивні показники: співвідношення сил двох воюючих сторін до битви (війни) та співвідношення втрат після битви (війни). І в обох випадках ці співвідношення виявляються жахливими — на жаль, не для генералісимуса (бо холуї йому списали все, давно і назавжди), а для людей Радянського Союзу — і мертвих, і живих.

«На час нападу гітлерівців радянські ВПС мали в розпорядженні 23000 літаків, на озброєнні вермахту було 10,5 тис. машин, причому проти СРСР було кинуто близько 2000 одиниць бойової техніки. Червона армія зберігала перевагу в особовому складі й у 41-му, і 42-му, і 43-му, і 44-му, і переможному 45-му році… Сталінградська битва — це боротьба трьох наших фронтів (шести армій) проти двох армій (6-ї польо­вої та 4-ї танкової) противника. 20 січня 1943 року генерал А.Єрьо­менко, котрий воював на волзькому березі, заявив: «Жуковське (читай — сталінське. — Ф.М.) оперативне мистецтво — це перевага в силах у п’ять-шість разів» (Л.Радченко, В.Семененко. «Войны забытое похмелье». — Харків, 2002, с. 379).

…Ціна перемоги за Б.Соколо­вим: «...Безповоротні втрати Червоної армії перевищують безповоротні втрати німецьких збройних сил приблизно в 10,3 разу» («Красний колосс». — М., 2007, с. 256). І ще: «Загальні ж втрати — і військового, й цивільного населення СРСР — я оцінюю в 43,3 млн. людей» (там само, с. 263.). Ці втрати, додає Чубайс, перевищують втрати всіх держав (без Китаю, за відсутністю даних. — Ф.М.), які воювали як проти СРСР, так і в союзі з СРСР, плюс усі втрати Росії у війнах за всю її історію разом узяті!». Додам, що білоруський історик І.Кузнєцов дає ще більш жорстку оцінку нашим втратам: «Прямі й непрямі втрати населення СРСР у роки Великої Вітчизняної війни, виходячи з наявних даних, можна оцінити в 48—50 мільйонів чоловік — ось істинна ціна Вели­кої Перемоги» (с. 167).

Щодо некомпетентного «оперативного мистецтва» Сталіна, то доповню двома прикладами зірваних ним перемог у війні влітку-восени 1941-го та взимку 1943 року. По-перше, в названих вище працях нову оцінку отримує замовчана й принижена найграндіозніша за масштабами і наслідками Київсько-Полтавська бит­ва Другої світової війни, яку вели бійці, сини всіх народів СРСР, у лавах Південно-Захід­ного фронту. Для просування під Києвом улітку-восени 1941 року Гітлер був вимушений на початку серпня 1941 року зупинити нас­туп на Москву, зняти з цього напрямку танкову армію Гудеріа­на, якій до столиці СРСР залишалось 340 кілометрів, і стягнути основні сили фашистів в Україну, завдяки чому було врятовано Москву і зірвано бліцкриг.

Якби не бездарно-зрадницьке керівництво Сталіна, який заборонив (тричі!) Кирпоносу відступити у вересні з Києва і зайняти оборону по річці Псьол на Полтавщині, то в такому разі Гіт­леру силами Клейста і Гуде­ріана не вдалося б оточити війська Південно-Західного фронту. Вояки Кирпоноса могли б не тільки врятуватися від загибелі чи полону, не тільки зірвати бліцкриг, а вже у 1941 році разом із Червоною армією на всіх фронтах — якщо не виграти війну, то зупинити просування ворога на Схід.

По-друге, нагадаю огляд, ана­ліз і оцінку стратегічної й оперативної обстановки та ходу боїв узимку 1943 року, зроблені нашими і німецькими воєначальниками. У листопаді й грудні 1942 року Червона армія, розгромивши багато угорських, румунських та гітлерівських військ під Сталінградом і на Дону, оточила 6-ту армію Паулюса, вирвала ініціативу у німців і не тільки створила реальні передумови для розгрому всіх німецьких військ під Сталінградом, на Дону, Північному Кавказі та Південно-Східній Україні, а й відкривала шлях до швидкої перемоги над Німеччиною. Гітлера можна було розгромити в лютому-березні 1943 року. І було для цього кілька підстав, але особливо підкреслю три причини. Перша — значна чисельна перевага Червоної армії в живій силі і техніці, друга — переваги оперативної обстановки, які радянське командування отримало завдяки помилкам німецького командування, і третя — високий морально-бойовий дух наших командирів і бійців, який піднісся іще більше після Сталінградської перемоги. «Наприкінці січня 1943 року на всьому Східному фронті у німців залишалося тільки 495 боєздатних танків. Сотні машин знаходилися в ремонтних майстернях. Потрібні були термінові поповнення, відчувалася нестача літаків, вантажівок і навіть коней», — пише Мартін Кейден у своїй праці про Курську битву.

Потрапивши, по суті, в безнадійне становище, Манштейн оперативно збирає залишки сво­їх пошарпаних танкових дивізій у кулак, літаки з усіх своїх фронтів стягує на аеродроми Донецька, Запоріжжя і Дніпропетровська. Добре відомі нашим фронтовикам німецькі літаки-розвідники — «рами» — буквально висіли над нашими танками і машинами, які доставляли пальне, і коригували нальоти німецьких бомбардувальників і артилерії. Спочатку пікірувальники бомблять наші танки, що опинилися без пального в становищі сидячих качок, а потім розгром продовжують і завершують німецькі танки. Бувши практично на краю загибелі, Манштейн перехоплює ініціативу і здобуває перемогу над нашими танкістами й піхотинцями.

І в цьому йому надали величезну допомогу наша Ставка і Верховний Головнокомандуючий Сталін тим, що:

1) підігрівали бажання коман­дуючих фронтами на багатьох напрямках безоглядно рватися до Дніпра;

2) не вимагали і не забезпечили гарантованої доставки пального і снарядів до танкових корпу­сів у Червоноармійську, Павлограді, Краснограді, під Запоріж­жя;

3) не потурбувалися прикрити з повітря наші війська в Червоноармійську, Павлограді, під Запоріжжям і в Краснограді, котрі безперешкодно бомбили німецькі літаки;

4) замість нарощувати сили під Ростовом і перекинути значну кількість танків і артилерії, а особливо зенітної, на Дніпропетров­ський напрямок, по суті, до кінця лютого протримали сім першокласних, загартованих у боях армій під Сталінградом (вони з початку січня фактично марно топталися довкола абсолютно приреченої армії Паулюса.

Сталіну і Ставці слід було не тільки не вимагати від наших
військ будь-якою ціною не дозволити танковій армії Готта прорвати кільце і пробитися до Паулюса, а, навпаки, треба було відступати під її натиском, розігрувати свою «слабкість» і «страх» перед Готтом, робити ширшу «дорогу», «допомогти» якомога більшій кількості техніки і піхоти Готта «прорватися» в місто — бо в тій ситуа­ції, що склалася після оточення 6-ї армії, Сталінград був би і для танкістів Готта мишоловкою.

Отже, Сталін мав можливість розгромити Гітлера і домогтися повної перемоги над фашизмом у січні-лютому 1943 року. В становищі, яке тоді склалося, радянський народ і Червона армія були б урятовані від тієї страшної долі, що випала їм у таких кривавих битвах, як, наприклад, Орловсько-Курсько-Бєлгородське побоїще, та й повсюди на Лівобережній Україні, в Росії, де річками лилася кров зимою 1943 року — під час відступу наших військ від Запоріжжя до Бєлго­рода, після здачі Харкова й пізніше — у наступі літом і восени того ж таки 1943-го.

Третє запитання, за Чубайсом, на яке суспільству досі не дано відповіді: «Чому Червона армія відступала до Москви?». Тут міфологічного туману напущено найгустіше: а) несподіваність нападу; б) не встигли переозброїтися, тому Гітлер мав чисельну перевагу в силі і техніці; в) мало допомагали союзники; г) зрада (командного складу армії, військовополонених, деяких народів СРСР, націоналістів).

Міф «раптового нападу» Чубайс тільки позначає, тому додам декілька аргументів до імовірної версії «запланованих піддавків» Сталіна перед нападом Гітлера. Через 20 днів після підписання Гітлером у 1940 році зловісного плану «Барбаросса» його копію було переправлено до Москви. Всього лише через 20 днів! Це вдалося зробити Рудоль­фу Ресслеру з допомогою радян­ського розвідника Шандора Ра­до. План Ресслер отримав від гру­пи офіцерів і генералів Генераль­ного штабу. Ця група іменувала себе «Вікінг». Багато хто з неї стали потім, у 1944 році, учасниками змови проти Гітлера.

Не треба бути військовим стратегом, аби переконатися, що в Гітлера не було щонайменших підстав для успіху. Завдяки потужній розвідці й закордонним друзям нашої країни (сотням штірліців, зорге, ресслерів, радо, німецьких перебіжчиків-антифашистів!) не існувало й останнього шансу — можливості раптового нападу на озброєного до зубів радянського гулівера-велетня. І тільки маючи впевненість у тому, що Сталін, приспавши свою армію і народ, забезпечить цей шанс раптовості, фюрер удався до авантюри під шифром «Барбаросса».

Якби Сталін був тим, за кого видавала його пропаганда, то вже 14 червня 1941 року від імені уряду і радянського народу, відповідно до міжнародної обстановки, замість догідливого «Повідомлення», яке обіляло Гітлера і присипляло наші армію і народ, зобов’язаний був відкрито на весь світ заявити: «Радянська держава — мирна країна, наша мета — благополуччя для свого і всіх народів світу, ми категорично не хочемо війни. Але спостерігаючи, як до наших кордонів насувається величезна армія (до 200 дивізій), будуються аеродроми і бази забезпечення військ боєприпасами, розуміємо, що на нас збираються напасти. Тому відкрито заявляємо, що Червона армія отримала наказ бути готовою до рішучої відсічі». Гітлер не гірше за Сталіна знав силу і міць нашої армії. Проте у Сталіна, як і в Гітлера, була інша мета: розв’язати затяжну, кровопролитну Другу світову війну, і вони її успішно розв’язали.

Міф про перевагу Гітлера у живій силі й озброєннях особливо живучий і масовий. Його спростовано вище. Додам тільки факти про дві послуги Сталіна гітлерівцям перед війною.

Порушуючи Версальський договір Сталін забезпечує фашистську Німеччину стратегічною сировиною для виготовлення зброї аж до самої війни. До ранку 22 червня 1941 року «з наших західних прикордонних залізничних станцій відправляли до Німеччини потяги з пшеницею, борошном, цукром, салом, маслом, м’ясом, залізною і марганцевою рудою, металопрокатом, міддю, свинцем, алюмінієм, електропроводами і кабелем, каучуком, нафтою, бензином, гасом та іншими товарами і матеріалами. Все це акуратно доставлялося Гітлеру і поїздами, і пароплавами. Тільки з 1 січня по 31 травня 1941 року СРСР відвантажив до Німеччини 307 тисяч тонн нафтопродуктів, 654 тисячі тонн зерна, 7700 тонн міді, 68 тисяч тонн марганцевої руди, 78 тисяч тонн фосфатів, 1076 кілограмів платини» (В.Фалин. «Второй фронт». — М., 2001, с. 215).

У виступі на секретній нараді вищого генералітету вермахту в Оберзальцбурзі 22 серпня 1939 року Гітлер, оголошуючи свій намір напасти на Польщу, цинічно заспокоював присутніх: «Франція і Англія Німеччину не атакують, вони не вийдуть за межі блокади. А в нас проти цього — наша автаркія (самодостатність. — Ф.М.) і російська сировина» («Тайны истории». — М., 1996, с. 95).

Сталін навчає вищих офіцерів вермахту (зокрема Гудеріа­на) перед війною, а командний склад Червоної армії нищить реп­ресіями. З п’яти марша­лів розстріляно трьох, з 11 заступників наркома оборони було знищено всіх 11, а з 85 членів вищої військової ради — 76. У боях із фашис­тами ми втратили 600 генералів, а Сталін репресував і розстріляв утричі більше вищого командного складу Червоної армії генеральського рівня. Було розстріляно всіх керівників нашої розвідки і більшість резидентів. «На­передодні війни, тільки в 1940 році, кількість нових призначень командирів склала 246 626, або 68,8 відсотка від штатної чисельності» (Ю.Горьков. «Кремль. Ставка. Генштаб». — Тверь, 1995, с. 52). Як випливає з цієї страхітливої статистики, те, що Сталін зробив з армією, рівнозначне тільки великій військовій катастрофі. Природно, знищення й заміна кращих військових кадрів Червоної армії не могли не викликати у керівництва фашистського рейху відчуття великого задоволення. Як свідчив на Нюрнберзь­кому процесі генерал-фельдмаршал В.Кейтель, багато німецьких генералів застерігали фюрера від нападу на СРСР, вважаючи Червону армію вельми сильним противником. Проте Гітлер був іншої думки. «Першокласний склад вищих радянських військо­вих кадрів, — заявив він тому ж таки Кейтелю, — був винищений Сталіним в 1937 році. Таким чином, необхідний розум у підростаючої зміни ще поки відсутній» (Г.Кума­нев. «22-го на рассвете…». — Газ. «Правда», 22 июня 1989 г.).

Але, незважаючи на ці послуги Гітлеру, за даними історика К.Александрова, які наводить Чубайс, Червона армія лише в західних областях мала майже шестиразову кількісну перевагу в бронетехніці, таку саму в авіації та півтораразову в артилерії… Знищити її міг тільки раптовий напад, про який ішлося вище.

Міф про недостатню допомогу союзників також розвіюється переконливими аргументами Чубайса. Без їхніх боєприпасів, літаків, тягачів-студебекерів, сукна і тушонки, особливо у 1941—1942 рр., нам би було непереливки. У 1943—1945 рр. більшість наших піхотинців були одягнені в шинелі з американського сукна, а черевики майже всі носили американські.

Ось неповний перелік матеріалів і зброї, відправлених Ра­дянському Союзу з 7 листопада 1941 р. по 20 вересня 1945 р. тільки зі США: 14795 літаків, 7556 танків, 51503 джипи, 375 883 вантажівки, 8071 тягач, 8218 зенітних гармат, 131633 автомати, 313650 тонн вибухівки, 1981 паровоз, 11125 товарних вагонів, 90 транспортних суден, 105 кораблів протичовнової оборони, 197 торпедних катерів, 4062000 тонн харчових продуктів,
2540000 тонн сталевого прокату, 2422000 тонн пального, 764 000 тонн хімікатів, 3786000 шин і 15417000 пар армійського взуття (журнал «Америка», 1985, вересень, № 346, с. 18).

І додам: якби США не оголосили війну Японії, чи не довелося б і нам воювати на два, а то й на три, фронти? І що б із цього вийшло, враховуючи «військові таланти» генералісимуса? Хо­ча не слід забувати і слова Г.Трумена про те, що Америці слід допомагати Сталіну, якщо перемагатиме Гітлер, і фюреру, якщо перемагатиме вождь, аби воюючі країни якомога більше знекровили і послабили одна одну. Американці й штурм Берліна подарували Сталіну, який безжально й абсолютно недоцільно поклав на його вулицях десятки тисяч наших воїнів.

Міф про зраду неосталіністи афішувати не люблять, хіба що істерично і безапеляційно записуючи Власова і Бандеру до фашистських поплічників. Але треба віддати належне мужності Чубайса, який намагається дати об’єктивний аналіз національним рухам під час війни. Втім, явище, яке замасковане простим і звинувачувальним словом «зрада», далеко не просте і не однозначне.

У зрадники записали і мільйони військовополонених, яких спочатку підставили під «раптовий напад», потім заганяли в гітлерівські «котли», пізніше — під дула смершівських загородзагонів, а після звільнення від окупації, напівголодних, не обмундированих, майже неозброєних і непідготовлених 17-18-річних юнаків гнали в перших шеренгах на ворожі окопи і дзоти.

У зрадники потрапили і ті, хто зустрічав німців хлібом-сіллю. А що ж робити людям, замордованим революційним терором, громадянською війною, голодоморами, розкуркулюванням, репресіями, масовими розстрілами ув’язнених у перші дні війни в Західній Україні? Вони ж думали, що зустрічають визволителів від більшовицького панування. Зрадниками були оголошені цілі народи (радянські німці, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, кабардино-балкарці й інші). Без слідства і суду їх позбавляли батьківщини і висилали в Сибір і Казахстан, де вони масово гинули від холоду і голоду. В той самий час представники цих національностей хоробро билися на всіх фронтах проти загарбників. Хто ж кого зраджував? Тільки за це катування цілих народів (нагадаємо ще й розстріл 21 тисячі полонених польських вояків!) Сталіна слід було притягти до Нюрнберзького трибуналу.

У найстрашніші зрадники у сталіністів записано власівців і бандерівців, які здійснювали помсту за криваві злочини більшовицького режиму й відстоювали прагнення до національної свободи зі зброєю в руках. Коли той-таки Бандера переконався, що гітлерівський режим так само кривавий і тоталітарний, як і більшовицький, він спрямував зброю Української повстанської армії проти нього.

І.Чубайс також ставить чотири проблеми, «які взагалі не називаються, залишаються невирішеними або вирішуються в сумнівний спосіб. Досі не зрозуміло — чи планував Сталін починати війну першим, чи ні? Як поводилися наші військові на зайнятих ними німецьких територіях і чому так відбувалося, ми не розібралися. Чому наші ветерани живуть незрівнянно гірше, ніж ветерани-переможені? …Учасники війни пройшли через найтяжчі випробування, але вони жили в державі, в якій відповідати на такі запитання, та й ставити їх було надто складно. Вони не передали нам свого досвіду!».

Мій досвід підлітка на окупованій території, досвід юнака, що звільняв Україну від Донбасу до Карпат, досвід спілкування з ветеранами і вивчення мемуарної літератури та історичних джерел протягом усього життя дозволяє поміркувати і над цими запитаннями.

Якби Сталін затівав війну першим у такому плані, щоб «звільнити» Європу, то він обо­в’язково повинен був це зробити або восени 1939-го, або влітку 1940 року. Адже до кінця боїв у Польщі у вересні 1939 року німецька артилерія виявилася без снарядів, авіація — без бомб, танки — без пального, піхота — без патронів. Майже таке ж безпорадне становище спіткало фашистів і після розгрому Франції наприкінці червня 1940 року, коли вона агонізувала в руїнах, а Англія після втрат у Дюн­керку була також без зброї та боєприпасів. За таких сприятливих умов десятки тисяч танків і літаків Сталіна, багатомільйонна Червона армія з невичерпними запасами пального, боєприпасів, техніки і кавалерії блискавично, протягом одного-двох місяців опинилися б не тільки в Берліні, Римі, Пари­жі, а й Афінах, Мадриді, Лісабоні і, звичайно ж, у Стамбулі, на Босфорі і Дарданеллах, куди так завзято рвався ще Петро І, а особливо Катерина ІІ.

Сталін найменше дбав про інтереси трудових мас. Людині, що вбивала народ страшними голодоморами, нескінченними репре­сіями і терором, що загнала цвіт російської, української науки і культури, кращих представників інших народів у в’язниці й концтабори, що насадила найгірший вид рабства і кріпацтва селян, що задушила свободу і волю, були потрібні сліпі холуї-виконавці його задумів, а не народ-гос­подар своєї долі, що міг посто­яти за себе. Сталіну не були потрібні ні блискавична перемога над фашиз­мом, ні звільнення народів Євро­пи. Головною надтаємною метою була затяжна й кровопролитна світова війна.

Гітлеру і нацизму теж не була потрібна легка і швидка перемога. Фюреру, як і вождю Сталіну, було необхідно те, що вони геніально й сотворили: масове винищення народів і особливо слов’ян, німців, євреїв та інших, хто жив у СРСР, Німеччині і Європі. Са­ме це моє неймовірне припущення пояснює цілу низку дивних рішень Гітлера. Він не добиває англійців у Дюнкерку, не перекри­ває їм доступ до наф­ти Близького Сходу, гальмує виробництво власних реактивних винищувачів, не розпускає колгоспи, не створює незалежні Білорусію й Україну, що призвело б до роз­валу Радянського Союзу й швидкої поразки Сталіна, знімає танкову армаду Гударіана, яка була готова взяти Москву, а в остан­ні дні війни віддає наказ… залити водою німецьких стариків, жінок і дітей у берлінському метро.

Щодо поведінки радянських і німецьких солдат на окупованих (звільнених) територіях. Обдурені геббельсівською й радянською пропагандою, вони були налаштовані на жорстоке ставлення до ворога, хоч би де він знаходився. Але, слава Богу, пропаганда і життя не тотожні. По обидві сторони фронту були і люди, і нелюди. Людей — значно більше. Я пережив нищівні нападки наших «знавців» війни за те, що у своїх книжках навів кілька фактів гуманного ставлення до місцевого населення вояків вермахту, які були розквартировані на донецьких хуторах. Адже наша пропаганда вбила в голови не одному поколінню примітивну логіку: німці — це фашисти, а фашисти — це звірі. Те саме робили й з німецьким народом, якому навіювали: радянські люди — це більшовики, а більшовики — це кати царської родини, інтелігенції, релігійних діячів, козацтва, селян, які й весь світ погрожують «разрушить до основанья».

Два останні питання Чубайса можна об’єднати в одне: чому переможені живуть краще і об’єднуються, а переможці — гірше і роз’єднуються? Назву лише кілька важливих, на мій погляд, причин. По-перше, німецький народ засудив нацизм, його злочини і вибачився перед іншими народами, тому він і прийнятий в об’єднаній Європі. Ми ж свій шлях засудження більшовицько-сталінського режиму так і не пройшли до кінця. Ма­ло того, не відмежувавшись від злочинів сталінізму, Горбачов, вільно чи невільно, народний архетип підсвідомої ненависті до сталінських терору і репресій переніс на покоління комуністів, що повірили Хрущову і намагалися будувати краще життя для країни і людей. Стара еліта виявилася дискредитованою, а нова — недосвідченою. Молоді політики забувають, що коли, наприклад, заперечують право українського народу вшанувати пам’ять жертв більшовицько-сталінського геноциду тому, що постраждали не тільки українці, вони мимохіть підіграють сталінізму. Так само можна зробити закид євреям щодо Голокосту: адже Гітлер винищував і інші народи. Але євреї не зважають на такі обмеження свого права і за невизнання Голокосту рішуче переслідують за законом.

По-друге, стратегія перебудови однієї шостої частини суші мала два сценарії: революційний — югославський і еволюційний — китайський. Єльцин в амбітній боротьбі за владу з Горбачовим обрав революційний (зі стріляниною в Москві і Чечні) розвал Союзу і дуже залежних «незалежних» економік країн СРСР. «Перестройка» скотилася до «катастройки», демократія стала нагадувати охлократію, приватизація — прихватизацію із розшаруванням на дуже малу кількість дуже багатих і величезну кількість дуже бідних. Запанували не Закон і мораль, а «гаманець — або кулак».

Найстрашніше — це розбещення молоді. Йде тотальна підміна: праці — на дармовщину, справи — на гулянки, кохання — на секс і порнографію, здоров’я — на паління, пиятику, казино і наркотики.

І це відбувається в країні, що дала світові видатного педагога Антона Макаренка, який, спираючись на трудову народну педагогіку в своїх сільських і міських закладах Полтавщини і Харкова домігся безрецидивного перевиховання колишніх убивць, бандитів, грабіжників і ґвалтівників.

По-третє, не можна розуміти незалежність як самоізоляцію країни, що веде до занепаду, зокрема, економіки. Здається ми це вже зрозуміли й почали прагнути: хто — в єдиний економічний простір (ближнє зарубіжжя), хто — в Євросоюз, хто — у НАТО (дальнє зарубіжжя). Погано тільки, що, наче лебідь, рак і щука, ніяк не домовимося — з ким гуртуватися насамперед і в якій послідовності? Моя категорична порада політикам: хоч з ким би ми вирішили співпрацювати — робити це слід не всупереч Росії, а разом із нею чи за її підтримки. Це стосується й усіх слов’янських народів, країн СНД і світу. Бо розбрат, безладдя і беззаконня — найкращий ґрунт для появи нео­фашизму і неосталінізму в будь-якій державі.

Отже, підсумовуючи, слід вітати появу серед російських дослідників і політиків людей, що намагаються неупереджено розібратися в подіях нашої спільної історії, як це кваліфіковано і мужньо робить російський філософ Ігор Чубайс. У цій статті я намагався не тільки підтвердити, а й уточнити і доповнити його міркування щодо міфів навколо Другої світової—Великої Вітчизняної війни. Зокрема: щодо жертв, принесених на вівтар перемоги; щодо найбільшої й найвирішальнішої Київсько-Полтав­ської битви, яка, хоч і була програна, але врятувала Москву, зірвала бліцкриг і унеможливила війну на три фронти — проти Німеччини на Заході, Японії — на Сході, Туреччини — на Півдні; щодо злочинів більшовизму, які так жахливо вплинули на бойовий дух народу і армії, що нас довелося не тільки заганяти у колгоспи, бараки індустріалізації чи ГУЛагу. Нас заганяли на війну, підставили під розгром і полон у перші дні війни, підпирали кулеметами загородзагонів і все одно отримали багатотисячні визвольні антисталінські армії в Росії і Україні.

А що стосується святкування чергової дати закінчення Другої світової—Великої Вітчизняної війни, то можна поставити колективний пам’ятник невідомим солдатам не тільки народів колишнього СРСР, а й американським, англійським, німецьким, італійським, польським, французьким, японським, китайсь­ким, індійським, канадським, австралійським, югославським, румунським, угорським — як мінімум. На знак примирення і як нагадування про те, що таке лихо більше ніколи не має повторитися.

Тому насамкінець хочу наголосити: настав час братання ветеранів, обдурених тиранами. Братання в ім’я миру, в ім’я майбутнього наших онуків і правнуків. У які б одежі не вбиралися слуги сатани на кшталт Гітлера і Сталіна, їм не знищити надії всіх людей світу бути братами.

Настав час нині живущим оголосити війні, її організаторам і паліям — анафему! Віднині й на віки вічні...