Що написано в книзі життя. Сторінки і доля Леоніда Андрієвського

За плечима у Леоніда Андрієвського — визнаного майстра сучасного книжкового мистецтва, публіциста і мистецтвознавця, громадського діяча, директора видавництва «Криниця» — 65 років. Прожито і пережито чимало, чого вистачило б і на декілька благополучних біографій його більш поміркованих сучасників.

Мистецтвознавець Володимир Підгора ще 1983 року визначив сутність художника Андрієвського — майстер книги. І саме в цей, вперше проголошений у нашій «умовно молодій державі» Рік української книги, набувають особливого значення окремі події на життєвих і творчих теренах Леоніда Івановича.

Втім, українській книзі та її творцям 2007 року, рясному на політичні та економічні зигзаги, непросто обстоювати своє буття в Україні. А про розквіт книговидання і говорити не доводиться. Але авторам та видавцям, які ставили перед собою високу етично-естетичну планку, по-своєму нелегко було і в усі попередні роки. Особливо — у три найближчі «недержавні» століття.

Леонід Андрієвський колись зауважив: «Доля не встеляла мій шлях трояндами, терену на ньому було більше». І це сказано не заради красного слівця.

Народився Леонід Іванович 14 (20 — за словами матері) березня 1942 року на Полтавщині в Лубнах, і тому по праву є сьогодні одним із почесних членів полтавського земляцтва у Києві. Його батько Іван Тимофійович — рядовий солдат-артилерист, із самого початку Великої Вітчизняної війни відступав від західного кордону України аж до рідних місць, а згодом до останнього дня боїв ішов на захід і зустрів Перемогу в Німеччині.

Леоніду теж довелося змалечку побувати за кордоном. Разом із матір’ю, яку окупанти вивезли на примусові роботи до концтабору під Нюрнберг. Зазнав він у ті часи поранення під час авіаційного удару на табір остарбайтерів ще в рідних Лубнах, а вижив завдяки зусиллям старого лікаря-німця і самовідданості молодої матері, 18-річної Марії, яка дала кров для переливання своєму первістку, що вже майже не мав ознак життя.

Повоєнні роки Леонід провів із батьками у Криму, в дідуся — Андрієвського Тимофія Харитоно­вича, а далі — на батьківщині матері, у Лубнах.

Шкільні та юнацькі літа не були безхмарними. Іван і Марія Андрієвські вже з трьома малими дітьми опинилася на Далекому Сході, у пересильному таборі бухти Находка. А далі — з 1954 по 1957 роки — порт Ваніно, Совгавань. Повернення на Україну. І тоді батько одержав запрошення як фахівець на військовий завод, де перед тим працював. І родина Андрієвських в пошуках заробітку (мріяли побудувати дім на місці старенької батьківської хатини в Лубнах) від’їжджає, але вже за власною згодою, на Дале­кий Схід — в місто Совгавань. Тут Леонід навчався в школі робіт­ничої молоді, бо вже працював разом з батьком на заводі, де лагодили двигуни підводних човнів. Продовжував відвідувати художню студію, як це було в Лубнах. Сувора далекосхідна природа ніби доповнювала студійні заняття, надаючи сюжетні мотиви живописним етюдам юного художника. Становленню характеру сприяла значною мірою служба в Радянській армії на Далекому Сході. Командир пускової ракетної установки Леонід Андрієвсь­кий за успіхи в оволодінні технікою отримав навіть відпустку додому, — до батьків, які вже повернулися в Україну.

За всіма життєвими обставинами і наявними можливостями син робітника Леонід Андрієвсь­кий теж мав влитися до лав робіт­ничого класу. Так і склалося, коли він уперше приїхав до Києва. У кожної людини є покликання від Бога і саме воно визначає жит­тєві орієнтири і вчинки. І тому невдовзі Леонід Андрієвський став розписувати фарфор на Київському експериментальному керамічному заводі.

А в 1965—66 роках він уже увійшов у середовище відомих скульпторів та майстрів народної творчості, серед яких Молдаван, Рапай, Щербина, Павленко, Тимченко, Калуга. Їхні витвори — скульптура малих форм та різноманітний розпис на посуді — були високохудожніми виробами. Сьогодні їх можна побачити у провідних музеях. Серед цих майстрів Андрієвському відкрилися двері у справжній світ мистецтва, де йому судилося сказати своє слово. Проте , як то кажуть, швидко казка мовиться...

Поступово, але впевнено наш герой входив у численний колектив київських художників-оформ­лювачів, які займалися мистецьким оздобленням міста: його вулиць, площ, вітрин універсальних крамниць. До всесвітніх форумів, які проводилися у Києві, довелося і самому виконати ряд робіт вже в ролі головного художника (1969—76 рр.) Київсько­го рекламного комбінату. Нелегка справа — керувати творчим процесом у великому колективі.

Будучи гуманітарієм по натурі, він поступає на заочне відділення факультету журналістики Державного університету імені Тараса Шевченка у Києві.

Ще до вступу в університет, працюючи на Київському рекламному комбінаті, Анрієвський малював вітальні листівки, розробляв макети багатопрофільних рекламних альбомів для іноземних туристів. Уже тоді яскраво виявилася неординарність його творчого мислення. Що й надалі від­значатиме його діяльність і відкриє шлях як художнику книги до провідних на той час видавництв України — «Дніпро», «Мистец­тво», «Наукова думка» тощо.

Наукові монографії П.Толочка «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІ—ХІІІ веков» та «Древний Ки­ев», дослідження В.Рубан «Укра­їнсь­кий живописний портрет пер­шої половини ХІХ століт­тя» та І. Пархоменко «Василь Штернберг» стали зразками високохудож­нього оформлення суто науко­вих видань. За усталеною традицією для книги «Киев и Киевская земля...» (1979) — суто наукового видання — було б цілком досить намалювати суперобкладинку, оправу, титул і, в крайньому разі, — шмуцтитули (і то за умови, якщо таке оформлення заплановане). Але Леонід Андрієвський із власної ініціативи та за згодою і консультаціями з автором П.То­лочком створив факсимільні малюнки творів ужиткового мистецтва, реконструкції одягу городян і князівського вбрання, реконст­рукцію київського житла і численних храмів. Яскравий образотворчий ряд вигідно доповнив і озвучив сухий науковий історичний виклад. Сьогодні ті малюнки-реконструкції часто використовуються в різноманітних історичних виданнях, але чомусь без зазначення авторства (видавництво «Либідь», «Видавничий Дім «Альтернатива» тощо). Такі вже ми «усуспільнені» колективісти, і досі не позбавилися багатьох синдромів радянської епохи.

Новаторські принципи худож­нього оформлення української сучасної книги Леонід Андрієвсь­кий впроваджував не лише власною творчістю, а й як завідувач редакцією художнього оформлення видавництва «Наукова думка», як головний художник інших видавництв, а з 1998 року і донині як директор відомого видавництва «Криниця».

Незважаючи на офіційну спеціалізацію в галузі книжкової графіки, художник Андрієвський завжди почувався майстром широкого профілю. Найперше це виявлялося у зверненні до станкового живопису та графіки, де його обдарування розкрилося вповні. Почесне звання заслужений художник України (1994) та прийняття того ж року до Націо­нальної спілки художників України стало визнанням досягнень в цьому напрямі.

Але головним для Леоніда Андрієвського стало оформлення видань мистецького профілю у видавництві «Мистецтво».

У 1980-их роках керівництво видавництва «Наукова думка», владні партійні органи почали огульні звинувачення за естетичні «надмірності» в оформленні книг, за творчі національно-патріотичні починання і т. д. За роботою художника, який довгий час очолював у цьому провідному видавництві відділ художнього оформлення, встановили тотальний жорсткий контроль, його ори­гінальні макети книг практич­но знищували, проробляли на збо­рах, радах і нарадах, на партбюро тощо. На одному із таких прилюдних судилищ у Леоніда Андрієвського не витри­мало серце і «швидка допомога» відвезла його в лікарню, де довелося провести понад місяць. Утис­ків зазнавала і родина: дружина Ганна Олек­сандрівна, працівник видав­ництва «Мистецтво», і навіть діти (в Леоніда Андрієвсь­кого на той час було аж три донечки-школярки). Друж­но переборювали труднощі, діти росли в теплі безмірної любові матері і батька. І всі залишилися Андрієвсь­кими, навіть у шлюбі кожна зберегла прізвище батька як знак вдячності і любові, знак єдності і незнищеності роду Андрієвських. Сьогодні старша із них, Анжеліка, — відома співачка, заслужена артистка України, Ілона — театрознавець, а наймолодша, Вікторія, — мис­тец­тво­знавець і художник-графік.

Спілкування з авторами видань (а серед них такі визначні діячі, як Я. Запаско, С. Кілессо, О. Лопухов, В. Откович, В. Свєн­цицька, В. Підгора, В. Рубан-Кравченко, П. Толочко, О. Федо­рук, М. Забочень, В. Яцюк) для Леоніда Андрієвського завжди було плідним і відзначалося взаєм­ним порозумінням. Сам художник вважав себе не просто аранжувальником, будівничим складних і численних елементів книжкового ансамблю, а скоріше співавтором ідеального образу Книги — це слово у Леоніда Андрієвського завжди мислиться з великої літери. Кожен із авторів завдячує художникові блискучим розкриттям задуму. Тому-то видання, оформлені Леонідом Андрієвсь­ким, завжди отримували найвищі оцінки на республіканських і всесоюзних книжкових форумах і користувалися незмінним попитом у широкої аудиторії.

Леонід Андрієвський виступає також і як мистецтвознавець, і як історик, і як публіцист — в пресі, на мистецьких вернісажах, літературних вечорах; спілкується з митцями. Особливої уваги заслуговує його багаторічна діяльність як заступника голови правління Українського фонду культури. Тому коли він знайомиться з поданим автором величезним матеріалом, сприймає його перед усім як теоретик, організатор видавничого проекту, здатний визначитися в його історичній і мистецькій вартості і перспективі.

Оформлені ним книжки і широкоформатні альбоми завжди сприймаються не лише як джерело інформації, але в першу чергу як витвори мистецтва, що дарують естетичну насолоду, западають у душі читачів. Як це не парадоксально, але перегляд видань, оформлених Леонідом Андрієвським, вражає сильніше, аніж знайомство із тим самим твором безпосередньо в оригіналі в музейній експозиції, оскільки художник досконало володіє мистецтвом бачити мистецтво.

Вже помічено, що видання, зрежисовані і оформлені Леонідом Андрієвським, не часто з’являються на букіністичному ринку. Ті, кому пощастило мати їх у своїх бібліотеках, не мають бажання із ними розлучатися. Як правило, це великі фоліанти, які вражають вишуканістю задуму і виконання; художник продумав і багато разів вивірив у них кожну деталь, а кожен репродукований твір поданий у найвигіднішому для нього ракурсі.

Прикрасою державних і приватних бібліотек у світовому обширі стали оформлені Леонідом Андрієвським альбоми, присвячені збіркам музеїв західного і схід­ного мистецтва в Києві та Одесі, альбоми «Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ—ХХ століть. Живопис. Графіка» (1982), «Мистецтво, народже­не Жовт­нем. Українське образотворче мис­тецтво та архітектура. 1917—1987», «Світ очи­ма народних майст­рів. Укра­їнсь­ке народне малярство ХVIII—ХХ століть» (1991), «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українсь­ка рукописна книга» (1995), «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» (2000), «Не забудьте пом’янути… Шевченківська листівка як пам’ятка культури. 1890—1940» (2004), монографічне дослідження «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський» (2004). Кожне з названих видань стало етапним на шляху розвитку українського книжкового мистецтва, а його автору принесло заслужену славу, що засвідчено позитивними рецензіями, які регулярно з’являлися в пресі. Високим визнанням на державному рівні стало присудження 1995 року Націо­нальної премії України імені Та­раса Шевченка авторському колективу у складі Леоніда Андрієвсь­кого, Василя Отковича і Віри Свєнцицької за альбом «Укра­їнсь­ке народне малярство…».

Уже два десятиліття в Україні і за рубежем великою популярністю користується видання «Мистецтво, народжене Жовт­нем», що гідно і некон’юнктурно представляє українське мистецтво ХХ століття. Про що свідчать все нові авторитетні відгуки. Крім виключно високої мистецької вартості цей альбом має і відверте ідейно-полемічне спрямування. В 1980-ті роки доводилося відстоювати право на повернення в історію мистецтва таких замовчуваних за тоталітарної системи імен, як графік Г. Нарбут, архітектор Д. Дяченко, художники школи М. Бойчука тощо. Пізніші етапи мистецького поступу тоді були поза критикою. В роки ж «перебудови», «прискорення», «гласності» сталося навпаки. Термін «метод соцреалізму» став чи не лайкою, а все, що було пов’язано із ним, навіть чисто історично, деякі не в міру заполітизовані мистецтвознавці намагалися перекреслити. Видання «Мистецтво, народжене Жовтнем» із усією переконливістю засвідчувало антидержавність і антинародність зусиль останніх. Значною мірою в цьому заслуга саме Леоніда Андрієвського, котрий властивими йому засобами яскраво розкрив і підкреслив мистецьку значущість творів українських митців і архітекторів періоду 1960—1987 років, коли творчий потенціал української нації не змогла знівелювати і затоптати радянська антидемократична система.

За вагомий вклад в українське мистецтво книги в 1998 році Леоніду Андрієвському присвоєно почесне звання народного художника України.

…Влада змінилася, змінюються і світоглядні орієнтири наших сучасників. Але бачимо інші «гримаси історії», інші труднощі. За радянських часів на митців чинився ідеологічний тиск, а нині, можна сказати, фізично-фінансовий. От і в Леоніда Андрієвсь­кого виникли нові, нечувані проблеми із переоформленням оренди творчої майстерні, в якій працює вже два десятиліття — особливо плідний і значущий період з кінця 1980-их років. В ній створив свій лауреатський шедевр «Українське народне малярство». І не думав, і не гадав провідний художник книги, що в рік, на державному рівні оголошений Роком української книги, буде змушений ходити по кабінетах управлінців і захищати своє право на творчість на 20-ти метрах творчої майстерні…

* * *

65 років — нібито й немало, проте й небагато. Час збирати каміння ще не настав. Проте ці роки в Андрієвського такі спресовані і такі насичені, що викликають водночас і здивування, і щиру повагу. І зміцнюють впевненість, що іще не все зроблено, а попереду — нові творчі успіхи. А отже — ще з’являться на тисячолітніх пагорбах нашого святого Києва нові рукотворні вершини Української Книги.