«Ще не вмерли?», або Залік за останнім

Гуманність суспільства вимірюють ставленням до дітей і людей похилого віку. Рівень життя визнають достатнім, якщо навіть найбідніші і найбезправніші не вмирають з голоду. Боєздатність армії оцінюють «заліком за останнім» - бойовою одиницею має бути навіть найбоязкіший і найхирлявіший новобранець.

Головна суперечка напередодні ювілею України - а чи є Україна? Чи стала територія з одного разу невпевнено позначеним кордоном чимось більшим? Чи проросла в душах ідея України як даність буття, як непорушний в очах громадянина елемент світобудови?

Шукати відповіді на ці запитання слід там, де історія України почалася двадцять років тому. Де до того не передавали з покоління в покоління мрію про незалежну державу. Не зберігали традицій і не надто переймалися чистотою мови. Де свій нинішній статус і територіальну належність багато хто вважав і вважає досі найприкрішою несправедливістю, помилкою долі.

А отже, є тільки одне місце на карті нашої країни, де можна провести такий «залік за останнім» - це Донбас. Не через бажання образити жителів регіону, ні. Навпаки, в надії з’ясувати, що навіть тут Україна стала міцною аксіомою суспільної свідомості. І порадіти: отже, все не так уже й погано, і скептики, які пророкують розлучення і поділ майна, будуть осоромлені.

Редакція DT.UA провела творчий експеримент у Донецькій області - конкурс дитячого малюнка. Ми попросили дітей відповісти на два запитання: «Чим я пишаюся в Україні?» і «За що мені соромно в Україні?».

Коли ми просили дітей намалювати свою країну такою, якою вони її бачать, ми мали не меті одне - побачити справжню Україну. Можливо, хтось здивується: «Що можуть знати про це діти, наївні й не навчені досвідом?».

В Україні тим часом виросло покоління дітей незалежної країни. Вони не співали в садочку пісеньок про дідуся Леніна. Не носили жовтенятських зірочок і піонерських краваток. Не мріяли строєм і не крокували під копірку. Поки дорослі переживали шок від ненавмисно знайденого й раптово втраченого, їм дозволили думати вільно й крутити головою на всі боки.

І тільки вони бачили Україну такою, яка вона є.

Та хоч як намагайся переповісти нам побачене - ми не зрозуміємо. На заваді стануть стереотипи й кліше, які ще сидять десь у затишних куточках свідомості…

І тоді ми сказали: «Намалюйте!». Так буде зрозуміліше…

І діти відгукнулися - ми отримали понад чотири десятки робіт. Що сумно, малюнків, які відображають ганебні прояви нашої дійсності, виявилося набагато більше, ніж картин на тему гордості за свою країну.

Вибрати найкраще з цього потоку надзвичайної щирості, було неймовірно складно, але зробити це довелося. Результат - перед вами.

Про діаманти природні і штучні

Андрій БОНДАРЦОВ, 14 років, м. Сніжне. Пишається «Донбас Ареною». Не він один - багато хто пишається «Шахтарем» або згаданою спортспорудою. «Чому так?», - дивувалися ми. Ні, спортивні успіхи як привід для гордості - це дуже навіть непогано, якщо поряд із чимось іншим. Але немає на картинах ні героїчної праці шахтарів, ні світлих парків і чистих скверів, ні рок-співаків, ні героїв вітчизняних кінохітів...

А нам те, що в цієї чудової дівчинки є такі чудові друзі, дарує надію на майбутнє. Хочеться не дихати і ходити навшпиньки, щоб не налякати це тендітне бажання - творити. Бо це - справжня цінність, а не блиск «діамантів» та інших химерних символів нового монументалізму.

Самі ми це прагнення в собі не зберегли, за рідкісними винятками. Можна знайти багато виправдань. Спочатку дітям слід було хотіти працювати й будувати комунізм. Потім узагалі не до творчості стало.

Може, хоч цим дітям пощастить, і ніщо не завадить їм творити своє життя й нову Україну, а не копати, пиляти й цупити…

Вікторія ДЕРЖИНА, 13 років, м. Донецьк. Картина називається «День у Карпатах». Виявляється, автор малюнка з раннього дитинства обожнює Карпати. Просто закохалася в них з першого погляду. І щаслива з того, що може блукати горами і годинами милуватися краєвидами. І пишається тим, що є в її країні такі чудові куточки, до яких можна прикипіти душею.

Старих, звичайно, шкода до болю - одна країна зажадала від них принести у жертву молодість і здоров’я, інша вкрала заощадження й нагородила злидарською пенсією, забуттям і самотністю.

Тішить - якщо тут доречне це слово - тільки те, що онуки здатні їм співчувати. Будемо сподіватися, що часи загального озлоблення й жорстокості відходять у минуле назавжди.

Ганна КУЧЕРЯВЕНКО, 7 років, м. Костянтинівка. Юна художниця малюнок ніяк не назвала й ніяких пояснень не написала. Але тут і так усе ясно - пейзаж середньостатистичного парку (лісосмуги, скверика, гаю, свій варіант) після набігу «шашличників» упізнається дуже легко.

Але ж зроби гегемону-відпочивальнику зауваження - витріщить очі: а шо ми такого зробили?

Не помічати бруду і жити в бруді - причинно-наслідковий зв’язок очевидний для нормальної людини. Це не тільки паркових пікніків стосується.

Сподіватися, що їх вразить той факт, що над їхнім свинством навіть діти сміються, не доводиться. Цитуючи Стругацьких - «нет у них никакой морали, у этих канализаторов».

Наша щира вдячність - тим, хто допоміг організувати і провести цей конкурс: Марії Суржиковій, Ользі Козловській, Донецькому обласному дитячо-молодіжному центру, громадській організації «Ліга юних журналістів Донецької області», керівникам дитячих художніх студій при будинках дитячої та юнацької творчості з Донецька, Маріуполя, Сніж­ного, Костянтинівки, Димитрова та інших міст Донецької області.

І, звісно, було б неправильно не сказати ще раз величезне «дякуємо» всім учасникам конкурсу.