«...ЩЕ МІЦНІШЕ ЗАКРІПИТИ ДУХОВНИЙ ЗВ’ЯЗОК...»: РОЗДУМИ ІСТОРИКА ПРО ПЕРВІСНЕ ТА СУЧАСНЕ ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНЕ ЗВУЧАННЯ СВЯТКУВАНЬ ДНЯ РСЧА В УКРАЇНІ

Поділитися
У пантеоні традиційних свят будь-якої держави особливе місце посідають ті, що пов’язані зі становленням та історією її збройних сил...

У пантеоні традиційних свят будь-якої держави особливе місце посідають ті, що пов’язані зі становленням та історією її збройних сил. Це й зрозуміло, адже від війська значною мірою залежить саме існування держави, від того ж, наскільки цю істину усвідомлює суспільство, почасти залежить моральний дух армії, а отже — її здатність виконувати свій обов’язок. З іншого боку, впровадження та поширення в армії певних святкових традицій не тільки сприяє підвищенню її бойового духу, а й істотно впливає на формування світогляду всього суспільства, бо значна його частина відбуває військову службу й повертається до цивільного життя, несучи з собою набуті в армії погляди та переконання. Цю «виховну функцію» збройних сил, значення для держави традицій їх вшанування — як, власне кажучи, вагу інших святкових традицій, — досить рано усвідомили й більшовики. Саме тому, взявши владу, ще навіть не зміцнивши своїх позицій, вони почали формувати й насаджувати нові, «пролетарські» традиції і свята. Серед останніх було й відзначення 23 лютого Дня РСЧА . Започатковане в 1919 р., це свято упродовж наступних десятиліть мало чітке ідеологічне спрямування, було націлене на те, щоб, паралельно з вихованням у суспільстві поваги до «людини зі зброєю», прищеплювати населенню лояльність до радянської системи та її цінностей. Не останню роль у цьому відігравала й пропаганда ідеї збереження єдиної армії — єдиної країни, на яку, власне кажучи «працювало» уже саме існування спільного для всіх національних республік військового свята.

Звернемося до історії започаткування Дня РСЧА в Україні, з’ясуємо деякі особливості його первісного політико-ідеологічного звучання та поміркуємо, чи здатна одна з ключових святкових традицій радянської системи скинути з себе тягар комуністичної ідеології, трансформуватися в нову святкову традицію України — державницьку за своїм спрямуванням, гуманістичну за суттю, об’єднавчу для всього українського суспільства.

Перше святкування дня РСЧА в Україні проходило
під червоними і синьо-жовтими прапорами

Одразу ж зазначимо, що на момент започаткування в радянській Росії святкування річниці створеної за декретом РНК 15 (28) січня 1918 р. РСЧА радянська Україна вже мала власні військові традиції, які цілком могли б стати основою для аналогічного російському, проте національного за своїм характером свята. І справді, ще в грудні 1917 р. в Україні була сформована перша національна радянська військова частина — Український полк Червоного козацтва, 5 січня 1918 р. український радянський уряд опублікував постанову про початок організації Червоного козацтва «у всеукраїнському масштабі» і, нарешті, 20 січня 1918 р. той-таки уряд видав декрет «Про організацію народної революційно-соціалістичної армії — Червоне козацтво».

Здавалося б, удруге повертаючись в Україну, борючись із Директорією за визнання й підтримку серед українського населення, новий український більшовицький уряд був вкрай зацікавлений у рекламуванні власних державотворчих традицій. Проте минулорічний досвід перебування більшовиків при владі в Україні тепер широко не афішувався. І причина була не так у фактичному провалі ідеї організації армії Червоного козацтва навесні 1918 р., як у цілком свідомому небажанні нового «альтернативного» уряду будити в республіці небажані настрої «українського сепаратизму», найяскравішим виявом якого стало несподіване для більшовицького партійного центру проголошення у квітні 1918 р. II Всеукраїнським з’їздом рад державної самостійності радянської УНР.

Ця примара українського сепаратизму не давала спокою Москві і на початку 1919 р. Власне, заміна у цей час Г.П’ятакова Х.Раковським на посаді голови Тимчасового уряду УСРР зумовлювалася прагненням центру мати на ключовій посаді людину, яка б «правильно розуміла і проводила» партійну лінію в національному питанні та «гру в уряд» (влучний вислів Й.Сталіна) не сприймала за чисту монету. Конкретним кроком, націленим на злиття військових сил двох республік, стало скасування рішень попереднього складу Тимчасового уряду про організацію Української Радянської армії, яку лівий комуніст Г.П’ятаков та його прихильники наївно хотіли бачити рівноправною з російською Червоною армією, однією зі складових Світової Червоної армії. Наказом Реввійськради РСФРР від 4 січня 1919 р. Українська армія перетворювалась на один із фронтів радянської Росії. За дотриманням загальноросійських норм військового будівництва в УСРР мала стежити привезена Х.Раковським із Москви Вища Військова інспекція України (ВВІУ). У цьому ж самому руслі належало діяти й республіканському наркомату військових справ під орудою М.Подвойського. Останній, вирушаючи до Києва, запевнив ЦК РКП(б) у своїй готовності «не культивувати українську самостійність, а створити організацію, що має на меті використовувати ресурси України». Так само на злиття військових сил республік, на прищеплення українському суспільству ідеї «єдина армія — єдина країна» було націлене привнесене з Росії в Україну святкування дня РСЧА.

Оскільки повідомлення про святкові заходи в Москві трохи спізнилося, уряд Х.Раковського ухвалив рішення перенести широкомасштабне відзначення річниці Червоної армії на початок березня 1919 р., приурочивши його до відкриття у Харкові III Всеукраїнського з’їзду Рад. Повідомлення про це містив опублікований 23 лютого 1919 р. наказ №60 М.Подвойського, яким чітко визначалася провідна мета новонародженої традиції — «ще міцніше закріпити духовний зв’язок з робітниками, селянами і червоноармійцями Російської Радянської Республіки». Цю ж ідею містив декрет «Про святкування річниці РСЧА», виданий Тимчасовим урядом 28 лютого 1919 р. «Нехай це святкування, — зазначалося в ньому, — ще міцніше закріпить узи братерства і солідарності, які пов’язують трудящих червоних радянських республік».

Хоча самопроголошений український більшовицький уряд усіляко демонстрував видимість своєї легітимності, це питання залишалося невиясненим: з одного боку, існувала відновлена Директорією УНР та сконструйований нею уряд, з другого — формально все ще залишалися в силі вищезгадані рішення II Всеукраїнського з’їзду Рад, хоч на партійному рівні українські більшовики від них відмовилися. Рішуче виявляли свої претензії на владу в Україні українські соціалістичні партії, які на той час стали на радянську платформу. Отже, поруч із гучними деклараціями про начебто законність влади комуністів, підтримку їх найширшими верствами українського населення, вже зроблений українцями вибір на користь «найтіснішого союзу» з радянською Росією тощо, уряд Х.Раковського спішно готувався до III Всеукраїнського з’їзду Рад, якому належало підвести під усі ці заяви «законодавчу базу». Приурочення до з’їзду святкування річниці РСЧА, безперечно, мало стати ще однією демонстрацією військової сили більшовиків, а відтак і додатковим аргументом для переконання політичних опонентів.

Утім, складність політичної ситуації в Україні не могла не позначитися як на роботі з’їзду, так і на характері самих святкувань. Проблеми виникли вже під час встановлення дати їх проведення. Зокрема Київський виконком, у якому більшовики тоді не переважали, спробував надати зініційованому М.Подвойським святу національного забарвлення, запропонувавши поєднати його проведення з традиційними шевченківськими днями, які саме наближалися в Україні. Уряд Х.Раковського з цим, звісно, не погодився, визначивши для святкування Дня РСЧА в Києві 5–6 березня...

Центральним місцем святкування дня народження Червоної армії в Києві став Софіївський майдан. Повз споруджену й прикрашену в українському національному дусі трибуну, на якій зібралися члени київського виконкому, урочистим маршем пройшли частини РСЧА: вояки 1-го комуністичного полку, артилерійські, кавалерійські підрозділи, полк прикордонників, одягнутий у коричневі кожушки та білі папахи особливий батальйон ЧК, загін китайців. Богунці і таращанці, що на початку лютого 1919 р. здобули Київ, на той час були виведені з золотоверхого як неблагонадійні. Після військового параду відбулася демонстрація представників різних політичних партій. Неабияке пожвавлення присутніх викликала поява на майдані агітаційного авто, декорованого плакатами із зображенням земних півкуль, заповнених народами всього світу, що символізувало перемогу всесвітньої революції. З центру міста учасники демонстрації розійшлися по театрах, кінематографах, де відбулися урочисті збори, мітинги, концерти (на одному з них, між іншим, виступав славетний співак Собінов).

Намагання ініціаторів Дня РСЧА підкреслити класове звучання свята не перешкодило демонструванню учасниками святкових заходів національних настроїв: цими днями в українській столиці можна було побачити червоні (класові) й синьо-жовті (національні) прапори і транспаранти, портрети В.Леніна, Л.Троцького і Т.Шевченка, почути співи «Інтернаціоналу» та «Заповіту» і навіть гімну «Ще не вмерла Україна». Прагнення деяких українських соціалістів перетворити це свято на власне українське, започаткувати нову національну радянську традицію найвиразніше виявили під час святкування українські соціал-демократи «незалежні». Опублікована в «Червоному прапорі» стаття К.Власівського «Червоне козацтво» не тільки наполягала на історичній версії народження в 1918 р. Української Червоної армії, а й закликала ворогуючих між собою українців об’єднатися в Українську армію «Червоне козацтво», яка, мовляв, захищатиме як соціальні, так і національні інтереси України.

Ще виразніше українські національні прагнення виявилися під час Шевченківських днів, які проходили в Києві 11 березня. Після панахиди у Софійському соборі учасники чисельної демонстрації, несучи попереду синьо-жовтий прапор, зі співами «Заповіту», «Ще не вмерла Україна», вигуками «Слава Україні», пройшли вулицями Києва, після чого урочистості було перенесено до міських театрів — зокрема Оперного, зал якого до цієї нагоди був прикрашений виразними гаслами «В своїй хаті — своя правда і сила і воля», «Хай живе рідна мова», «Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте» тощо. Малочисельний гарнізон червоних військ зібрався на концерт-мітинг у клубі «Пел-Мел». Його учасники, висловлюючи своє ставлення до українських маніфестацій, затаврували їх як такі, що «провокують товаришів на національному грунті, нацьковуючи представників однієї нації на представників іншої» й закликали усіх об’єднуватися під червоним прапором.

З огляду на все вищесказане, стає зрозуміло, чому Тимчасовий уряд Х.Раковського місцем проведення за своєї участі урочистостей з нагоди Дня РСЧА, а також і місцем скликання III Всеукраїнського з’їзду Рад вибрав не «дрібнобуржуазний, націоналістичний» Київ, а «пролетарський Харків» (туди невдовзі було перенесено й саму столицю УСРР). Робота з’їзду (6—10 березня 1919 р.) відбувалася за спланованим більшовиками сценарієм. Щоправда, зовсім уникнути нелояльних виступів не вдалося. Претензії висловив, зокрема й представник військ отамана Григор’єва, які незадовго перед тим перейшли на бік червоних. «Серед нас, — заявив делегат григор’євців, — спостерігається незадоволення тим, що в центрі досі немає об’єднання партій, які стоять на радянській платформі. У загонах давно про це говорять. Потрібно організуватися... Треба, щоб Українська Червона армія була часткою інтернаціональної армії...»

Проте цей та інші протести меншості, зокрема пов’язані з нелегітимністю українського більшовицького уряду та з незаконністю самого з’їзду, були проігноровані. Ухвалені з’їздом рішення виходили з суто декларативного визнання державного статусу УСРР та демонстрували готовність Х.Раковського твердо проводити в життя визначену РКП(б) лінію на повне злиття України з Росією.

У Харкові, на відміну від Києва, святкування річниці РСЧА відбулося 9—10 березня 1919 р. без жодних несподіванок для влади. Вишикувавшись у каре на площі ім.Р.Люксембург, війська місцевого гарнізону виголосили текст щойно ухваленої з’їздом урочистої обіцянки, після чого відбувся військовий парад та організовані маніфестації. Щодо пропагандистської спрямованості «харківських святкувань», то про неї можна було судити за змістом публікацій святкового числа (від 9 березня) урядової газети «Известия». Тут були вміщені текст ухваленого РНК РСФРР 15 січня 1918 р. декрету про організацію РСЧА, міркування наркома військових справ УСРР М.Подвойського «про важливість України для Росії», статті різних авторів про те, «що має зробити Україна» («поквапитися зі створенням Української Червоної армії, після чого об’єднати її «з сильним другом і союзником, братерською Росією»), а також про головну мету РСЧА (роздмухання «вогню помсти, вогню братерства» в ім’я створення «світової республіки Рад»).

Ще раз звернемо увагу на те, що ані в Києві, ані в Харкові під час проведення вищеозначених святкувань власне українські радянські частини (богунці, таращанці, григор’євці, махновці) не були присутні — всі вони перебували на фронті і вели бойові дії. Можливо, саме тому якихось конкретних повідомлень про те, як саме вони відзначали нове свято, в офіційній пресі не з’явилося. Втім, як випливає з архівних матеріалів, ці святкування принесли українським повстанцям певні розчарування — принаймні богунцям і таращанцям, які, попри сподівання, так і не одержали від більшовицької влади обіцяних нагород за взяття Києва.

7 лютого 1919 р. уряд Х.Раковського видав постанову про вручення Богунському і Таращанському полкам за виявлені ними «героїчні і доблесні дії проти ворогів робітників і селян» почесних червоних прапорів, а командирам полків М.Щорсу та В.Боженку — почесної зброї. Полкам також надавалося право залишити за собою початкові назви «Богунський», «Таращанський», тоді як інші частини перетворювалися на номерні.

Ці нагороди богунці й таращанці і мали отримати до річниці РСЧА, та цього не сталося. Тільки 9 квітня 1919 р. уряд послав В.Антонову-Овсієнку знамена, однак той був змушений повернути їх, висловивши претензії щодо якості полотен (важкий драп, не можна прибити до древка, не маятимуть на вітрі), а також зроблених на прапорах написів (хоча полкам було даровано назви «Богунський», «Таращанський», на полотнищах значилися їхні номерні позначки). Судячи з усього, лише на папері залишилося рішення щодо нагороди Щорса й Боженка почесною зброєю. У кожному разі, майже напередодні своєї загибелі (14 серпня 1919 р.) М.Щорс послав Х.Раковському телеграму, якою нагадував, що варто б виконати видане майже п’ять місяців тому відповідне розпорядження.

Зазначимо, що ця історія не була випадковою прикрістю, а відбивала певне ставлення більшовицького керівництва до власне українських військ. Річ у тому, що, хоч богунці й таращанці, новгород-сіверці, махновці і григор’євці забезпечили своєю підтримкою прихід більшовиків до влади в Україні, ставлення їх до цієї влади можна було вважати лояльним лише умовно. Недисципліновані, зорієнтовані на «партизанську вольницю», призвичаєні до самочинних реквізицій, українські повстанці були постійним головним болем для вищого військового командування. Спроби останнього «притиснути» українських партизанів, як правило, не тільки не давали очікуваних результатів, а й були небезпечними. В одній із доповідей ВВІУ повідомлялося про погрози таращанців: «Якщо будете тиснути на нас — перейдемо на бік Петлюри». Це було цілком імовірно, оскільки повстанці переважно не мали чітко визначених політичних переконань і, підтримуючи уряд Х.Раковського, цілком щиро вважали його некомуністичним. «Ми — більшовики, — нерідко говорили вони, — проте ми проти комуністів!»

Утім, невдовзі більшовицький уряд своєю практичною діяльністю в Україні (запровадження режиму військового комунізму, хлібні реквізиції, масове закриття церков, цькування української мови, культури, переслідування політичних опонентів тощо) розтлумачив повстанцям тотожність цих двох понять. Реакції не довелося довго чекати — Червону армію затопила хвиля заколотів. Наймасштабнішим серед них стало повстання на початку травня 1919 р. начдива-6 отамана М.Григор’єва. І хоча більшовикам вдалося придушити це повстання, воно значною мірою зумовило чергове падіння радянської влади в Україні.

Перш ніж знову повернутися до Росії, уряд Х.Раковського встиг довести до логічного завершення свою лінію в національному військовому питанні: у червні 1919 р. УСРР уклала воєнно-політичний союз з РСФРР, «добровільно» делегувавши тій свої права у військовій сфері — Український фронт було розформовано, українські військові з’єднання перетворені на номерні й розпорошені між арміями Південного та Південно-Західного фронтів. Було також ліквідовано й очолюваний М.Подвойським наркомат військових справ УСРР. Сам М.Подвойський разом з В.Антоновим, хоч яким це здається дивним, були звинувачені у сепаратизмі й змушені доводити непричетність до цієї «хвороби».

Отже, народження свята 23 лютого в радянській Україні відбувалося за умов обмеження і ліквідації її прав у військовій сфері та й узагалі її ефемерного державного статусу. Саме ж святкування, безперечно, було одним із заходів у системі ідеологічного забезпечення цього процесу.

«Старе-нове свято», або Чи варто наливати молоде вино у старі міхи

Починаючи з 1922 р., відзначення Дня РСЧА стало щорічним, поступово посівши чільне місце серед інших святкових традицій радянської системи. При цьому одним із ключових моментів політико-ідеологічного наповнення цього свята завжди залишалась так звана «інтернаціональна пропаганда», в контексті якої відбувалося формування думок про «історичну єдність» радянських національних республік, їхнє «спільне воєнне минуле», вироблення уявлень про «ворогів та друзів». Не торкатимемося питання, наскільки ефективною була ця «ідеологічна обробка», однак зазначимо: підтримка радянською системою культу «непереможної і легендарної», підключення до святкування її річниць населення національних республік виступало своєрідним свідченням сили системи та вже само по собі грало на єдність радянських республік.

Ситуація різко змінилася наприкінці 80-х рр., коли загроза краху СРСР стала відчуватися доволі реально. Організовані правлячою партією в цей період святкування річниць РСЧА — передусім зігнання з-під палиці військових на мітинги у Львові, Вільнюсі, Тбілісі під гаслами «Ми — за оновлений Союз», «Ні — розтягуванню збройних сил по національних квартирах!», як і проведений 23 лютого 1991 р. у Москві 300-тисячний мітинг, серед гасел учасників якого були суто імперські («Клайпеду — Росії!», «Вільно — Білорусії!») та відверто антисемітські (проголошення шестиконечної зірки загальним ворогом) — стали ще одним свідченням намагань політичного режиму використати День Радянської армії для популяризації ідеї збереження єдності СРСР.

Після 1991 р. офіційне святкування Дня Радянської армії на пострадянському просторі на певний час припинилося. Водночас перед новоутвореними національними державами постало питання пошуку конструктивних державотворчих традицій. Прагнучи започаткувати такі традиції, Україна запровадила нові свята: 24 серпня — День незалежності України, 6 грудня — День Збройних Сил, 1 серпня — День Військово-морських сил і т.ін. Від практики відзначення на державному рівні Дня Радянської армії і Військово-морського флоту Українська держава, з огляду на політико-ідеологічне спрямування цього свята, відмовилася так само, як це зробили всі колишні республіки Союзу РСР.

Відмова від офіційного святкування 23 лютого викликала незадоволення серед певних верств населення в Україні — колишніх військових (вважали це свято професійним, його скасування на тлі загального падіння статусу військовослужбовців сприйняли як вияв неповаги до своєї багаторічної праці); ветеранів Великої вітчизняної війни (23 лютого, поруч із 9 травня, звикли асоціювати з Перемогою над нацистською Німеччиною), частини населення — тієї, яка просто звикла до цього свята, не розмірковуючи про його ідейну спрямованість (23 лютого — чоловіче свято, 8 березня — жіноче свято). Водночас у пострадянський період проявилися й спроби лівих сил в Україні знову, як це було й за радянських часів, використати свято 23 лютого для пропаганди своїх ідей, нерідко антидержавних за спрямуванням.

Утім, традиція святкування Дня 23 лютого була перервана ненадовго. Першою повернулася до неї Російська Федерація, відновивши день Радянської армії у вигляді Дня захисника Вітчизни. Останнє було цілком зрозуміло, оскільки ця традиція для Росії, попри її більшовицьке наповнення, завжди мала у своїй основі державотворчий характер. За прикладом Російської Федерації невдовзі пішли Білорусія, Автономна Республіка Крим. Нарешті, 1999 р. побачив світ президентський указ про відзначення Дня 23 лютого в Україні як Дня захисника Вітчизни. Отже, традиція існування спільного для радянських республік (принаймні для Росії, Білорусі та України) свята, схоже, має шанс відродитися.

Однак наскільки ця «стара-нова» традиція відповідає державотворчим інтересам самої України?

За визнанням відомого британського вченого Ентоні Д.Сміта, святкові традиції, поруч з іншими звичаями та церемоніями, «перетворюючи принципи абстрактної ідеології на відчутні, конкретні вирази, які породжують миттєвий емоційний відгук усіх верств суспільства», покликані виступати його об’єднуючою силою. Чи здатне стати саме таким свято 23 лютого, з огляду на своє нове, гуманістичне звучання? Чи не пропагуватиметься під виглядом Дня захисника Вітчизни власне комуністична традиція з її специфічним антиукраїнським наповненням? Чи прийматимуть це свято з його «історичним тягарем» противники комуністичної ідеї? Чи відзначатимуть його ті, хто збирається під знамена національно-визвольних змагань на День Покрови 14 жовтня, який, до речі, маючи давні історичні традиції, так само міг би стати Днем захисника вітчизни? Насамкінець: чи не дублює воно, це свято, день Збройних Сил України, головне покликання яких — і є захист Вітчизни?

За всієї поваги до прагнення перетворити старе радянське свято на українське, гуманістичне за своєю спрямованістю, не можна не висловити сумнівів щодо можливості досягти цього. Просте копіювання російського досвіду вирішення питання з відзначенням 23 лютого, на нашу думку, навряд чи можна вважати вдалим для України. Логічно було б відновити цю дату як День ветерана радянських збройних сил. Це врахувало б настрої колишніх військовослужбовців, ветеранів Радянської армії і Військово-морського флоту й водночас не вносило б веремії у свідомість нового українського покоління, яке формується в умовах самостійної України і якому сьогодні буде доволі важко зорієнтуватися в ідеологічних хитросплетіннях цього свята.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі