«Щасливий вождь козацький»

«Людина великого духу, яка завжди сама шукала небезпеку, з легкістю ризикувала життям, у битві була першою, у таборі дуже настороженою, на нарадах - мовчазною і обережною, у всіляких розмовах - небагатослівною, до козацької свавільності - дуже суворою».

Всі ці риси, на думку польсь­кого дипломата Якова Собесь­кого, гармонійно поєднував у собі гетьман України Петро Ко­нашевич-Сагайдачний. Під­крес­лимо: цю характеристику славного козацького полководця і проникливого політика, захисника національних інтересів Украї­ни, дає польський шляхтич… Друга частина прізвища гетьмана Сагайдачний утворилася, ймовірно, від тюркського слова «сагайдак», що означає шкіряну сумку або дерев’яний футляр для стріл. Загалом обидва означення цілком відповідали його особистості. Він справді був людиною потужною і водночас гнучкою, яка з будь-якої складної ситуації могла знайти гідний вихід.

Майбутній гетьман українсь­кого реєстрового козацтва народився в селі Кульчиці під Самбо­ром, що на Галичині. Історики й сьогодні сперечаються щодо точної дати народження - 1565-й чи 1570 рік? Походив зі старовинного православного шля­хетсь­кого роду Кона­ше­вичів-Попелів з Підгір’я герба «Побуг».

Навчався в самбірській церковній школі. 1587 року вступив до Острозької вищої школи (в майбутньому - академії), де перебував під патронатом князя й київського воєводи Василя-Кос­тянтина Острозького. Остан­ній був відомий як ревний захисник православної віри. В Острозі діяв гурток блискучих полемістів та просвітників. Серед них - такі знакові фігури, як Герасим Смотрицький, Іван Федорович (Федоров), Теофан Грек, Дем’ян Наливайко, Йов Борецький. Якийсь час Петро Конашевич був учителем дітей київського воєводи Стефана (Яна) Аксака, але невдовзі опинився на Запо­рожжі. Участю в походах здобув шану козаків, котрі кілька разів обирали його гетьманом. У 1607-1608 роках очолював загони запорожців, які здобули Кілію, Ізмаїл, Очаків і ходили за Перекоп… А вже 1616 року став очільником славнозвісного козацького походу на Кафу (Фео­досію), де був найбільший на Чорному морі невільничий ринок, а також на Трапезунд і Синоп. У результаті десятки тисяч християн отримали свободу, багато з яких стали згодом запорозькими козаками.

Петро Сагайдачний був реальним політиком і завж­ди враховував силу державного механізму Речі Посполитої. У 1617-1618 роках загони козаків під його орудою брали участь у Мос­ковсь­кому поході польсь­кого королевича Владисла­ва, який намагався здобути корону царя Московії. Не забуваймо, що козаки залишалися підданцями його королівської милості Си­­гіз­мунда III Ва­зи. Втім, після того, як запорожці взяли міста Пу­тивль, Лівни, Ємець, Серпухів, Калугу і підс­тупили до Москви, особливого запалу в борні з «білим», православним царем Михайлом Романовим вони не проявили.

Сагайдачний був ревним захисником православної церкви і культури, неодноразово виділяв кошти на відбудову храмів, допомагав братським школам в Україні. За його участі було відновлено православну ієрархію (1620 р.), створено в Києві при Братському монастирі колегіум, що став основою Києво-Моги­лянської академії - однієї з перших у Східній Європі.

Гетьман не міг залишатися осторонь від епохальних для його батьківщини подій. Доля Петра Сагайдачного склалася так, що врешті-решт саме він став єдиною надією на те, що протистоянню між поляками та українцями, католиками і православними, козаками і шляхтою, здебільшого полонізованою, настане край. Сагайдачний, тверезо оцінюючи ситуацію, не бачив сенсу в боротьбі з поляками і тому спрямував козацькі сили в інше русло, беручи участь у вже згаданих походах на Крим, Чор­но­морське узбережжя Туреччини і Московію.

На жаль, повною мірою плодами своїх успіхів Петро Сагай­дачний скористатися не зміг, адже багато козаків шукали собі слави у московському війську і, власне, самі вибирали, де і з ким воювати. Що ж до гетьмана, то він навіть не пробував долучатися до таких афер.

Після Московського походу поляки уклали вельми вигідне перемир’я з Крем­лем. Саме завдяки своїй військово-політичній діяльності гетьман і здобув всеєвропейську славу. Так, 1618 року він разом з усім Військом Запорозьким вступив до «Ліги християнської міліції» - союзу багатьох європейських держав, що його очолював герцог де Невер, нащадок імператорів Візантії з роду Палео­ло­гів. Серед головних фундаторів ліги, яка стала важливим чинником у протистоянні християнських країн османській експансії, були Ватикан і Венеціанська республіка.

Поступово стосунки між гетьманом і королівською владою погіршуються. Ко­роль Сигізмунд ІІІ Ваза відмовився вико­нувати обіцянки, дані Сагайдачному після походу на Москву. Крім того, король висунув ультиматум - скоротити козацьке військо, припинити походи на Чорно­морське узбережжя. Зрештою 1619 ро­ку Сагайдач­ний підписав Роста­вицьку угоду, яка викликала невдоволення козаків, оскільки нею передбачалися ще більші скорочення реєстру, заборона походів. Від­так козацька старшина позбавила гетьмана булави. Гетьманом став Яків Нерода (Бородав­ка). Сагайдач­ний був змушений ви­їхати до Києва, де серед козаків і братчиків у нього було чимало симпатиків.

Він не відступає він своєї мети. На чолі козацького війська Петро Сагай­дачний бере участь у польсько-турецькій війні (1620-1621) та в знаменитій облозі фортеці Хотин. Підірвавши сили султанської армії, він поновив свій авторитет серед козаків. Саме 390 років тому, наприкінці вересня 1621 року, українсько-польська армія під Хотином завдала турецько-татарському війську тяжкої поразки.

Але Польща вкотре доводить, якою може бути «вдячною», - забороняє козакам плавати Дніп­ром. Питання щодо визнання православ’я в Україні на сеймі навіть не розглядають. Сигіз­мунд III Ваза не дотримав слова.

Петро Конашевич-Сагай­дач­ний помер 10 квітня 1622 ро­ку внаслідок поранення від татарської отруєної стріли. Є свідчення, що його в супроводі особистого лікаря привезли до Києва, де він, не встаючи з ліжка, прожив іще декілька місяців.

Поховали гетьмана з урочистостями у Братському монастирі Києва. Певне, разом із ним було поховано й останню надію на мир між козаками і поляками. Конашевич-Сагайдачний заповів розподілити свої кошти на потреби київських і львівських братчиків.

Без минулого не буває майбутнього. І прийдешні покоління повинні пам’я­та­ти своїх героїв - попередників, котрі за будь-яких обставин робили все можливе для блага Вітчизни. Одним із них був Пет­­ро Конашевич-Сагайдачний - справж­ній козак, борець за державність, православну віру, герой присвячених йому народних пісень, відомих і сьогодні.