Саша Соколов на тлі Карадагу та виноградної лози - Соціум - dt.ua

Саша Соколов на тлі Карадагу та виноградної лози

26 жовтня, 2007, 14:24 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

За гамбурзьким рахунком, є книги великі, котрі формують цивілізацію, і є улюблені, котрі залишають немов би яскравий наскрізний слід у душі людини...

За гамбурзьким рахунком, є книги великі, котрі формують цивілізацію, і є улюблені, котрі залишають немов би яскравий наскрізний слід у душі людини. Інші не враховуємо, їх практично не існує: легко з мізків і грудей до нуля видуваються... Саша Соколов — автор книги «Школа для дурнів», яка для багатьох стала однією з улюблених. Ті, хто пише про Соколова, неодмінно згадують відгуки Набокова про цей роман: «чарівна, трагічна і зворушлива книга». Але згодом і сам Саша Соколов, про якого з’явилася сила-силенна літератури, непомітно перейшов у розряд класиків, чия думка і життєвий досвід цікавлять різних людей.

Сказати, що у Саші Соколова неординарна доля, — не сказати нічого. Народився він 1943 року в Оттаві: його батько був резидентом радянської розвідки і працював у Канаді під прикриттям посольства. 1947-го розвідника «розкрили» і зі скандалом вислали з країни. А могли і стратити — займався збиранням даних щодо атомної проблематики. У Москві Саша чомусь відразу не злюбив елітну школу, котра ростила золоту молодь, відмовлявся туди ходити. Після школи він мав намір присвятити себе хірургії, певний час працював у морзі. Потім вступив до Військового інституту іноземних мов, звідки, не довчившись «на шпигуна», потрапив до психіатричної клініки. У 19 років намагався емігрувати, його затримали при переході іранського кордону; він «косив» від армії... У його житті була літературна група СМОГ (абревіатура розкривалася по-різному, наприклад: «смелость, мысль, образ, глубина», але закріпилося іронічно-задерикувате: «самое молодое общество гениев»). Він закінчив журфак МДУ, працював кореспондентом «Литературной России». Виїхав 1975-го із міжнародним скандалом — після оголошення голодування і клопотання канцлера Австрії. На Заході Саша Соколов випустив три романи: «Школа для дурнів» (1976), «Між собакою та вовком» (1980), «Палісандрія» (1985). А цього, 2007-го, у видавництві «Азбука-классика» — збірник есеїв і лекцій «Тривожна лялечка»...

Він ніби все життя чогось шукає, з легкістю переміщуючись по світу без речей, із наплічником. У нього паспорт громадянина Канади — малої його батьківщини. Це літо Саша (він не любить, коли його називають Олександром Всеволодовичем) провів у Коктебелі, на дачі друга по СМОГу, поета Володимира Алейникова.

Його усне мовлення таке: немовби з морських камінчиків він викладає мозаїку, ніби й не зовсім упевнено, ніби пам’ятаючи, що камінці мають властивість на вітрі обсихати, змінювати колір.

— Сашо, чому Крим, що він для вас значить?

— Усе дуже просто. Україна відкрилася. Безвізовий режим. Раніше була проблема. І тепер я щасливий, що людям із канадськими паспортами можна спокійно приїжджати. Крим — моя літня батьківщина. Я люблю Крим, це дитинство. Я тут багато в чому виріс і значно краще знаю Крим, аніж Москву. Тут завжди почувався більше на батьківщині, ніж у Москві. З Москвою у мене взаємне відторгнення, незбіг чогось... Я (приглушено) ненавидів насправді Москву. Хоча розумію, що був би геть іншою людиною, якби виріс не там. Це, звісно, була жорстока школа життя. А в Криму все було зі знаком плюс, безліч емоцій, все завжди було чудово. Я зростав тут психологічно й фізично, напевно, швидше, ніж у Москві. У мене було колосальне відкриття — уперше побачив море. Це одне із найяскравіших вражень за все життя. Тоді сказав: рано чи пізно житиму на морі. Я бачив багато морів, гадаю, це справді найкраще... Геть в усьому! Ну, наприклад, я люблю плавати, плавати далеко. А на багатьох морях далеко ж не запливеш: там (сміється) акули!..

— Після публікації «Школи» у журналі «Октябрь» ви здійснили спробу повернутися...

— Коли 1989 року я приїхав до Москви, то протягом року жив, постійно змінюючи квартири, готелі, головним чином тому, що мене «діставали» якісь журналісти, графомани... всі ці люди, яким чомусь було цікаво зі мною спілкуватися. Ми з дружиною нарахували дев’ять адрес, які змінили протягом року. Тобто живеш, відчуваючи, що тебе трішечки рвуть на частини. І ти вже не належиш собі. Увага людей, звісно, тішить (доти в мене не було такого досвіду, щоб я був комусь цікавий), але за кілька тижнів ти вже ледве ходиш!.. Москва висмоктує, викручує, проходиш ніби через якусь м’ясорубку. Москва багато дає, але багато й бере. Є люди, котрі це полюбляють, їх підживлює таке існування... Пригадую, ми жили в готелі неподалік Химок. Думали, від усіх утекли, ніхто не знає, де ми... А за кілька днів опівночі стукіт у двері... На порозі стоїть весь Театр на Таганці. Прийшли спілкуватися. Вимагають, щоб я щось розповів, виступив. Був намір щось поставити. Це, звісно, всі чудові люди. Я знову втік, наше спілкування не мало продовження. Можливо, вони образилися...

— Ви жили в багатьох країнах. Для вас Україна «не пустий для серця звук»?..

— Мама возила в дитинстві по гоголівських місцях. Вона страшенно любила Гоголя. Родом вона із Сибіру, з малограмотної родини, але завоювала Москву — закінчила Бауманський, добре знала англійську. Вона показала мені неймовірно чарівний, містичний світ! Такий був контраст із російськими селами! Вона це відчувала й передавала мені. Я пройнявся мовою, котра схожа на російську, але в перші дні я нічого не міг зрозуміти. Всі люди були м’які, ніжні. Ті два літа, проведені в українській глибинці, дали мені дуже багато... Ми винайняли хатку, електрики не було. Річка Сула. Містечко Ромни. Потрапив немовби в інший час, тут було значно більше ніжності, а в дитинстві це важливо.

— Якщо Крим — літня батьківщина, то віртуальною батьківщиною ви іменуєте російську мову. Чи була в цьому сенсі ностальгія, ви людина мови...

— Проблема спілкування жахлива. Велика імміграція розпочалася у 80-ті. А в 70-ті було дуже важко. Доводилося кудись їхати, іноді за багато сотень кілометрів, аби поговорити російською. Альоша Цвєтков з’явився в полі мого зору, ми якось спілкувалися. З останніх восьми років чотири я провів в Ізраїлі. Їздив туди переважно заради мови. А колись жив у Вермонті, в горах, працював лижним інструктором і викладав у літній російській школі. Там дві такі школи. Вони працюють три місяці на рік. В одній я тільки читав лекції, у іншій викладав. До Вермонту на літо збираються емігранти — професори, вчителі, діти емігрантів і кілька сотень американських студентів, зазвичай першого-другого курсів, із факультетів славістики. Там дозволяється розмовляти лише російською. Солженіцин щоліта відправляв своїх дітей до цієї школи, щоб вони не забували мову, не тинялися вдома і були в гарній обстановці. Я вчив їх російської мови.

— Ви якось уникнули зустрічі з Набоковим. Чи зустрічалися із Солженіциним, що про нього думаєте?

— Ні, не зустрічався, дітей привозила його теща. А що думаю... Людина колосальної сміливості, зробила, можливо, більше, ніж усі дисиденти разом узяті. Людина величезна. Гігант.

— У США не спокусила кар’єра викладача?

— Я викладав у різних коледжах — у Каліфорнії, у Мічигані. Та мені це якось не пішло. Все жахливо: нецікава молодь, утім, літні люди також. Поколіннями нічого не читають, окрім газет, журналів. Я знав письменника, у якого вдома не було жодної книги. І він писав, успішно. Освіта там жахлива. Я не розумію, хто так подбав, щоб тут освіту підганяли під американські стандарти. Система запитань із варіантами відповідей... Загальний іспит. Навіщо?! Для чого? Чому ТБ змінилося — усі ці шоу? Кому це вигідно? Народ в Америці дуже неосвічений, тому там шоу популярні. Несмак в усьому. Стверджують, що Нью-Йорк гарне місто. А що там гарного? Архітектура — як взуттєві коробки. Будь-яке європейське місто значно гарніше...

— З часів СМОГ минуло 40 років, усе радикально змінилося, у суспільній свідомості ті події ніби вкрилися павутинням часу... Що залишилося?

— Клич юних створінь! Багато з них були по-справжньо­му талановиті... Було відчуття неймовірної свободи. Було читання віршів на площах Пушкіна і Маяковського. Одного з таких вечорів на Маяковці я познайомився з Льонею Губановим і Володею Алейниковим. Я був у захваті, хлопці читають чудово! Я щось читав, вони мене відразу потягли в одну квартиру на Садовому, там слово СМОГ уже чули, там ми писали маніфест. Губанов був мотором... Мені було незрозуміло, як вони в такій атмосфері творять. У квартирі музика, розмови, суперечки... Незабаром мені набридло. Я відійшов від них.

— Як дещо пізніше і від горезвісного літпроцесу...

— Після року в Москві це стало нецікаво. Цікавою залишилася робота зі словом. Я людина геть не громадська. Зараз у Коктебелі фестиваль, я включився до цього процесу говоріння, виступу. Та це вибиває з колії, відчуваю, що втрачаю дні... Насправді мені все це цікаво, але... От якби мати шапку-невидимку, щоб нічого не говорити. Мене запрошують до Москви, пропонують організувати те-се... А я думаю: навіщо?!

— Ви економічно незалежні. Яке джерело існування?

— Джерело існування у Флориді. Ми з дружиною працюємо у школі веслування. Вона її веде, там усе на ній тримається. У неї, Мерлін Роїл, у цьому виді спорту славетне ім’я, вона двічі чемпіонка Америки, автор двох книг, складає індивідуальні та командні плани. І я теж. В Америці це вид спорту, котрий розвивається, тому взимку ми на кілька місяців повертаємося до Флориди.

— Коли буде нова проза?

— Останніми роками я вже не можу писати романи, жанр мені здається штучним. Є в романі якесь лукавство, несерйозно це, казки якісь! Мене не цікавлять зміст, сюжети... Головне — це плин письмової мови і те, що можна вибудувати з цього. От що мене цікавило. Я багато років це шукав і знайшов, готую таку книгу...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво