Самоствердження Ірини Лачіної - Соціум - dt.ua

Самоствердження Ірини Лачіної

2 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 2 вересня-9 вересня

Ірина Лачіна познайомилася з театром ще до народження, в утробі матері. Її мама, актриса Світлана Т...

Ірина Лачіна познайомилася з театром ще до народження, в утробі матері. Її мама, актриса Світлана Тома, найромантичніша циганка країни, котра назавжди заволоділа глядацькими серцями завдяки фільму Еміля Лотяну «Табір іде в небо», не залишала сцени майже до пологів. А коли майбутній актрисі виповнилося два місяці, мама брала її на зйомки. У сімнадцять років Ірина Лачіна блискуче виконала роль співачки Рейзл у фільмі Всеволода Шиловського «Блукаючі зірки», знятому за мотивами роману Шолом-Алейхема. А потім усіляко підкреслювала, що її акторські досягнення жодним чином не залежать від материнського авторитету. «Я не Іринка Тома, а Ірина Лачіна», — говорила актриса, закриваючись від материнської популярності прізвищем загиблого батька-актора. І все-таки «велика річ — кров». Особливо — кров акторська. Про родину, кіно і театр розповідає популярна актриса, знайома нам за фільмами «Диявольська симфонія»,«Французький вальс»,«Маросейка, 12», серіалами «Компанія», «Полуничка»,«Леді Бомж», «Леді Бос»,«Найкраще місто Землі»,«Ніжне чудовисько». Але насамперед — про родину.

— Ірино, останнім часом ви стали додавати до прізвища Лачіна друге — Тома. Напевно, раніше ви не хотіли афішувати свій родинний зв’язок зі Світланою Тома? Що це було — юнацьке прагнення самостійності?

Гадаю, вся річ у юнацькому максималізмі. Зазвичай мене відрекомендовували Іринкою Тома. На це я відповідала: «Я — Лачіна», вважаючи, що нас із мамою не слід плутати. Згодом я зрозуміла — боротися з цим марно, тим більше що всі знали, чия я донька. Я поставилася до цього як до даності. І додала до прізвища батька — материнське. Втім, мій батько — Олег Лачін — теж був актором. Але в житті я йду не шляхом батьків, а своїм власним.

До того ж до театрального інституту я вступила не відразу після школи. Довго думала, чи маю акторські здібності. Навіть опанувала професію монтажера на кіностудії «Молдова-фільм». Коли ж я нарешті вирішила вступити до театрального, ніхто з близьких про це не знав.

— Отже, мама аж ніяк не вплинула на вас?

Не в її характері тиснути — йдеться про вибір професії, життєвого шляху чи ще чогось. Ми просто радимося. Я з самого початку вільно самостверджувалась. Лише одного разу отримала прочухана ременем від дідуся, але запам’ятала його на все життя.

— Проте режисер Всеволод Шиловський уперше побачив вас, коли прийшов у гості до Світлани Андріївни...

Усе сталося несподівано. Шиловський прийшов до мами і бачив мене всього кілька хвилин, тому що я поквапилася втекти до подруги. Згодом Шиловський викликав мене на Одеську кіностудію — приміряти костюм. Спочатку йшлося про роль юродивої у фільмі «Блукаючі зірки». Я щось міряла, і раптом він запропонував мені пройти проби на головну роль. Це була роль Рейзл.

Під час кінопроб я не вірила, що мені дадуть таку роль. Але, з іншого боку, віддавалася грі цілковито. Минув місяць, я готувалася до іспитів у Театральне училище імені Щукіна. Раптом зателефонував Всеволод Миколайович і повідомив, що я затверджена на головну роль. Я дуже зраділа, але водночас відчула величезну відповідальність. Шиловський розумів, що я нічого не вмію, і тому багато допомагав, вибудовував малюнок ролі.

На натурних зйомках ми жили в невеличкому містечку під Вінницею, схожому на мої рідні Бєльци. У цьому містечку всі знають одне одного, звикли до взаємної допомоги і підтримки. Моя героїня — Рейзл — виросла саме в такій атмосфері. А потім із боязкої дівчинки з єврейського містечка перетворилася на співачку зі світовим ім’ям, котра пережила трагічне кохання.

В училище я вступала паралельно зі зйомками. Літала на відбірні тури й іспити. Жила тоді азартно, вважаючи, що це справжнє акторське життя. Почувалася дорослою, самостійною. Мені подобалися перельоти, переїзди, провінційні готелі, робота до знемоги. Зате коли мене прийняли в училище, я вже щось знала про акторське ремесло. Плюс досвід життя поруч із мамою, серед її колег. Вже тоді я розуміла, що Фортуна може одного разу всміхнутися тобі, а потім байдуже відвернутися.

— У 1970-ті роки, після фільму «Табір іде в небо», за твоєю мамою — Світланою Тома — закріпилася слава «головної циганки країни». І режисери вже не бачили її інакшою. Як це — стати заручницею свого амплуа?

Надзвичайно тяжко. Мама справді стала заручницею амплуа: режисери бачили в ній тільки фатальну красуню, а вона ж — чудова характерна актриса.

У спектаклі «Російської антрепризи» Михайла Козакова «Французьке кохання» ти граєш на одній сцені з матір’ю. Чи складно грати поруч із настільки близькою тобі людиною?

Під час гри я абстрагуюся від родинних почуттів, заглиблююся в життя свого персонажа. Інакше це буде не робота, а домашні радості. Коли ми репетируємо, я переживаю за маму. Розумію, як вона хвилювалася, коли я робила свої перші кроки у професії.

Переконана, що актор має жити в ролі, на час забути про себе. Під час зйомок у Польщі в мене з’явилося відчуття якоїсь приблизності в грі. Але я зупинила себе, зрозуміла, що це спокуса і від неї слід утікати. Ніякої приблизності, тільки майстерність.

— Нещодавно на екрані з’явилася ще одна представниця династії Лачіних-Тома — ваша донька Маша Бурдіна. У серіалі «Маросейка, 12» Маша зіграла доньку героя Дмитра Харатьяна. Ви раді кінематографічному успіху доньки?

Це її дебют, я ним дуже пишаюся, хоча страшенно хвилювалася за Машку під час зйомок. Але вона молодець: не підвела ні на зйомках, ні на озвучуванні. Можливо, тут спрацювали акторські гени. Коли я чекала Машу, то грала в студентських спектаклях. Тішуся, що я бачу дочку частіше, ніж мама бачила мене. Чоловіки й дружини з’являються і зникають. А кров, діти — велика річ...

— Яким було ваше дитинство?

Я народилася у великому будинку, спроектованому дідусем і бабусею. До чотирнадцяти років жила з ними в молдавському місті Бєльци, там ходила до школи. Але всі канікули проводила з мамою — ми їздили з нею містами і країнами. Бабуся була справжньою берегинею родинного вогнища. А дідусь виховував мене, як хлопця. Завдяки йому я вмію ремонтувати крани, пиляти дерева, копати город, робити ремонт. Готувати я вчилася у бабусі. Мені багато дозволяли. Іноді я почувалася Маленькою розбійницею з казки «Снігова королева».

Коли тато загинув, мені було вісім місяців. Вони з мамою разом навчалися в Кишинівському державному інституті мистецтв імені Георгія Музическу, потім працювали в Тираспольському російському театрі. Одного разу, коли ми з мамою поїхали до бабусі в Бєльци, батько залишився вдома і вирішив покататися на моторному човні. Посеред річки на нього на величезній швидкості зненацька налетів катер на підводних крилах...

Батько був хорошим актором і людиною, вродливим чоловіком. Мама його дуже кохала. Але вони і трьох років не прожили разом, їх розлучила трагічна загибель батька. У тому, що відбувалося потім, багато містики. Через сімнадцять років після цієї трагедії у моєму житті з’явився чоловік, котрого, як і тата, звати Олег. Я познайомилася з ним у Театральному училищі імені Щукіна. Він дуже схожий на батька: у нього такі ж блакитні очі і русяве волосся, у його жилах теж тече польська кров. До того ж він, як і батько, за фахом — актор, хоча потім займався театральним продюсируванням. Олег став моїм чоловіком. Ми обоє народилися 29 числа. У день його народження — мій день ангела.

— А ваша мама, Світлана Тома, вдруге вийшла заміж?

— Вийшла, але відносно недавно. Її чоловіка звати Андрій, як мого діда, маминого батька. Він — драматург.

— Багато хто каже, що жінки — погані режисери. А як ви вважаєте, які режисери виходять з жінок?

— Дуже цікаві. Приміром, Галина Волчек. Адже вона дала театру «Современник» друге життя. І на сьогодні — це один із найкращих московських театрів. Я працювала зі Світланою Дружиніною у фільмі «Таємниці двірських переворотів». Це дивовижна жінка і чудовий режисер. Жінка-режисер своєю м’якістю, чарівністю, інтуїцією може досягти більшого, ніж чоловік із його волею і наполегливістю. А ось режисер серіалів «Леді Бомж» і «Леді Бос» Марина Мігунова імпонує мені тим, що вона — допитлива, цілеспрямована людина. Працювати з нею було саме задоволення.

— З ким із акторів ви дружите?

Я ні з ким близько не дружу. У мене є подруга — киянка Юля Ромашина. У мене добрі стосунки з усіма акторами, з якими я працювала. Але для того, щоб людина стала другом, з нею потрібно з’їсти пуд солі, пройти вогонь, воду і мідні труби, побувати пліч-о-пліч у різних ситуаціях. А от приятелів, товаришів і знайомих може бути багато.

Втім, для мене немає нічого важливішого за людські стосунки. Все решта — суєта. Особливо в акторській професії, у театрально-кіношній тусовці. Люди обманюються цим. Якщо Господь хоче покарати людину, він робить її сліпою...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво