САЛОмандри Чернігівщиною

«І навіщо це мені треба? І куди це я? Сиділа б собі спокійно вдома...» Саме таким внутрішнім монологом розпочинається чи не кожна моя мандрівка, коли вже зачинила за собою двері квартири й вирушила на вокзал чи автостанцію. Що змушує податися туди, де на мене ніхто не чекає?.. Потреба зіскочити з конвеєра буднів — хоч на декілька днів?.. Збити інерцію існування?... Знаю одне: в мандрах чекають на мене дива.

Скажу відверто: не бачу нічого надзвичайного в своїх аматорських подорожах по Україні (називаю їх САЛОмандрами: добрий шмат нашого продукту номер один та ще кип’ятильник і чай захопити — не пропаду). Їду туди, куди сама надумаюся, попередньо накресливши маршрут і начитавшись про місця, котрі хочу побачити. Подорожую виключно сама-одна: тільки так відчуваю особливий кайф. Ніколи наперед не знаю, де саме ночуватиму, в яких умовах. І при цьому я — людина не авантюрного складу. Але дехто чомусь дивується: мовляв, як це наважуюся мандрувати кудись без попередніх домовленостей, без знайомих «на місцях», котрі б чекали на мене з обіймами і прихистили на ніч? Якраз оцього найбільше не хотіла б. Дух дорожньої імпровізації вабить найбільше.

Цього разу вибрала Любеч на Чернігівщині, одне з найдавніших міст України. Свого часу це був могутній політичний, економічний, торговий і культурний форпост на півночі Київської Русі. Саме тут 1097 р. відбувся перший з’їзд князів давньоруської держави. А я ж фактично нічого не знала про таке унікальне місце на нашій мапі! Тільки й того, що «чула дзвін». Отож спершу — довідники, а вже по тому — заплічник на рамена і гайда в дорогу.

Півтори години їзди з Києва до Чернігова на маршрутці, пересадка на автобус до Любеча. Маршрут виявився «гаком»: через Славутич і Неданчичі. Зате побачила, як поживає нині чернігівське Полісся на прикордонні з Білоруссю по фарватеру Дніпра. Дороги — подекуди більш-менш стерпні, подекуди — ніби їдеш на возі: підкидає на вибоїнах.

Зупинка в прикордонній заставі Неданчичі. Аж ось і сам Любеч, із наближенням до якого завмирає серце. Воно таке давнє, це місто, що випромінює особливу ауру. Тут відкрито поселення епох неоліту, бронзи, раннього заліза і давні слов’янські.

Неквапом рухаюся містечком. Трапляються старі дерев’яні будиночки із різьбленими лиштвами піддашшя. Спершу — зійти на Замкову гору. Звідси, з древньої серцевини Любеча відкривається неозора панорама лісів, луків, дніпровських заплав: сама природа створила умови для розселення людей. Постояти на Замковій горі — ніби потрапити в інший часовий вимір. Тут було знамените укріплення, а можливо, й князівський палац, що його в 60-х роках минулого століття досліджував академік Рибаков.

Любеч — чи не з найбагатших міст Подніпров’я, про яке знали і древні греки, і Візантія. Розкопки виявили прикраси, скарби візантійських та арабських монет: отже, про­цвітала торгів­ля. 1997-го на горі встановили пам’ят­ник до 900-ліття Любецького з’їзду князів. Варто приїхати сюди бодай задля того відчуття вічності й минущості, надзвичайного краєвиду української природи, що розгортається перед зором. Саме з Любеча походить Антоній Печерський. У лісі, на краю Любеча, вціліла його печера — місце паломництва православних.

У Любечі, не боюся повторитися, — зовсім інший плин часу. Збереглися древні топоніми, наприклад, урочище Кораблищі, де й справді була пристань для кораблів і майстерня, де їх виготовляли.

Уже в селищній раді побачила фотографії пам’ятних місць Любеча: руїн кам’яниці Полуботка, колишнього каретного двору графа Милорадовича, який з 1780 р. володів містом, Святопреображенської церкви (1817). Брак інвестицій обертається руїною, хоча в Любечі поки що є передумови для створення унікального туристичного центру. Ще в серпні 2002-го Чернігівська обладміністрація дала згоду на створення в місті філіалу архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній». З Києва, приміром, можна було б привозити тур­групи: гуляєш день, а вражень — як мовиться, неміряно. Дорога до Чернігова через Кувечичі більш-менш упорядкована. Туристичний маршрут можна було б прокласти через відомі Козелець і Лемеші. Чернігівщина — унікальний край історичних пам’яток, і Любеч рідкісною перлиною засяяв би в цій скарбниці.

...Селище Седнів відоме всім українським художникам. Сорок із гаком років тому тут відкрили Будинок творчості Спілки художників України. За традицією, групи митців працювали тут на пленері й згодом улаштовували виставки в Києві, що ставали подією культурного життя столиці. Нещодавно НСХУ випустила каталог Седнівських пленерів «Стоїть гора високая...».

Колись художники працювали тут будь-якої пори року, а нині — лиш улітку. Це — улюблене місце славетної Тетяни Яблонської, якій тут відкрили пам’ятник.

Пагорби, доли, річка, луги, свіже-свіже повітря: Седнів — рай не лише для художників. Словом, іще одна перлина — за 25 км від Чернігова.

Отак за два дні побувала в двох унікальних місцях древньої землі. Про Чернігів — окрема мова: туди можна вибратися з Києва бодай на день. І той день неодмінно буде насичений дивами!