Садівничі. Кілька рядків про дітей війни - Соціум - dt.ua

Садівничі. Кілька рядків про дітей війни

24 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 24 червня-1 липня

Цей Сад... Або тепер уже вірніше — сади... Задум народився у глибині серця одного з тих, кого півстоліття тому називали, а тепер знову називають дітьми війни...

Цей Сад... Або тепер уже вірніше — сади... Задум народився у глибині серця одного з тих, кого півстоліття тому називали, а тепер знову називають дітьми війни. Вирісши серед болю і турбот, іноді зовсім не дитячих, вони відновлювали країну, зруйновану фашистською окупацією, ставши поруч із батьками, які повернулися з фронтів, або заступивши тих, хто не повернувся.

Отож цей унікальний, можливо, єдиний у своєму роді Сад — ще один знак пам’яті про тих, хто жив, боровся і перемагав. Пам’ятний знак від тих, хто вижив, від їхніх дітей і онуків, від тих, хто, незважаючи ні на що, садовив свої сади, щоб вони, квітуючи у травні, нагадували ще й ще — була боротьба і була перемога.

Дев’ятигектарний яблуневий сад — дарунок від Корюківського осередку Чернігівського земляцтва у Києві — закладений до 60-річчя визволення району від фашистської неволі. Ідея меморіального саду належить генерал-майору у відставці Василеві Євдокимовичу Устименку, «нашому генералу», як люблять його називати земляки, коли він однієї весни милувався квітуючим садом Довженка біля Київської кіностудії.

Народився Василь Євдокимович у селі Жукля на сіверському Поліссі, і хоча війну зустрів ще зовсім маленьким хлопчиком, в дитячу пам’ять назавжди вкарбувались облави, допити, розстріли, полум’я далеких пожеж над селами, які фашисти палили у скаженому безсиллі загасити вогонь всенародного спротиву окупації — партизанської боротьби.

Уже 2 грудня 1941 року спалені Пополівка (209 дворів і 111 жителів) і Лосівка (249 дворів і 86 жителів), 21 грудня — Рейментарівка (300 дворів і 111 жителів), 24 грудня Самотуги спалені наполовину, загинуло 87 жителів. І це був тільки початок...

...У Жуклі навесні завжди квітували сади. А довкіл у лісах — черемха, дички яблунь і груш, запашні зарослі бузини. Їх ніщо не могло заглушити, навіть війна.

— Скрізь, де я тільки міг, намагався посадити хоча б одну яблуньку або грушку, — ділився Василь Євдокимович на земляцькому зібранні своєю мрією про Сад Пам’яті. — Давайте зберемося гуртом і посадимо сад для всього району. Як подарунок. І як пам’ять.

Найважчим виявилося питання — де? Нарешті дійшли згоди: посадити цей сад у Наумівці — від райцентру лише вісім кілометрів асфальтованої дороги. Як саджанці підростуть і сад заквітує у повній красі, на нього при бажанні зможе помилуватися кожний, а коли сад увійде у повну продуктивну силу, частина урожаю буде передаватися безоплатно дитячим закладам району. Так пообіцяв керівник ПСП «Злагода» Віталій Степанович Топотун.

За три весни у Наумівці посаджено дев’ять гектарів цього незвичайного саду. Тендітні яблуньки уже зацвіли ніжним біло-рожевим цвітом, подарували перші плоди.

Я того цвіту не бачила, бо наша земляцька група, яка приїхала з Києва завершити садіння, була на полі значно раніше від пори цвітіння. Посеред зораного сірозему яскраво зеленів лише квадрат вкритої молодим листям смородини. Я оглядалася довкіл і думала: скільки ж разів за час своєї роботи у місцевій районці я бувала на цих полях? За згодою й у супроводі тодішнього голови колгоспу імені Чкалова Миколи Григоровича Бородавки.

Це він, Микола Григорович, з його беззастережно-прагматичним поглядом на ведення господарства, зумів із приреченого на вимирання села зробити одне з найкращих на той час на Чернігівщині сільськогосподарських підприємств. Ми не завжди могли з ним порозумітися. Він говорив: «Усі ваші людинолюбні закидони — дурниці. Людям потрібна робота і хороша платня за роботу — хорошу. Усе інше вони створять самі». І... протирічив самому собі — будував за колгоспний кошт житло для ветеранів і молодят, заводив рахунки в ощадбанку для хлопців, які призивалися на армійську службу, вважав, що все найкраще треба віддавати дітям — садок, школу, Будинок культури.

Микола Григорович Бородавка, голова правління колгоспу, кавалер ордена Леніна, якому так і не дали змоги одержати цілком заслужену Золоту зірку Героя соціалістичної праці, помер на початку горбачовської перебудови.

А село живе. Є й вулиця його імені, і добра пам’ять про нього. Тепер ось буде сад. І, може, в тому найбільша справедливість, бо за своїм світобаченням Микола Григорович ніколи не був «червоним поміщиком», як тепер полюбляють називати тих, хто знав справжню вартість праці на землі. Він був садівничим. І він був дитиною війни. Якби дожив, відзначив би своє 75-річчя.

…Старший Бородавка пішов на фронт, відправивши сім’ю в евакуацію в Казахстан. Одинадцятирічному поліщуку безкрайній степ здавався дивом. Цей обрій, це сонце, цей безмір, що його не може охопити око… Ось поле, а там уже — цілина!

Тим і запам’яталася евакуація, а ще нескінченністю доріг.

Коли піднімали у 1954 році першу казахстанську цілину, Микола Бородавка був уже кадровим офіцером. Та земля таки заманила його — українського хліборобського кореня, з діда-прадіда садівничого.

Це буде пізніше, а поки юний майбутній хлібодар Микола Бородавка мріяв у Казахстані про неозорий захліблений степ, про закінчення війни і повернення на батьківщину. Його ж ровесники в цей час опинилися у самісінькому епіцентрі партизанської боротьби проти гітлерівських загарбників.

Можливо, пам’ятаючи, як іще у 1918 році чернігівці вчиняли спротив кайзерівській окупації, фашисти вирішили одразу викоренити зародки протистояння, залякати непокірних поліщуків. Над лісами, що оточують Холми, червоно відбивалися від холодного неба пожежі. А у самому селищі діяла, мабуть, одна з перших в Україні підпільна комсомольська організація з тих старшокласників місцевої школи, які на 1 червня 1941 року ще не досягли призовного віку. Свою організацію вони й назвали по-дитячому безпосередньо: «Так починалося життя». Федір Рєзниченко, Микола Єременко, Феня Внукова, Олександр Омеляненко, Леонід Ткаченко, Феня Шевцова, Надя Голяницька, Катя Дяченко. Бабуся Каті Дарина Захарівна давала цим дітям прихисток і слушні поради. Розповсюдження антифашистських листівок із закликами до боротьби, розвідка для партизанів… Найбільша їхня небезпека для окупантів полягала в тому, що вони — були! А якщо були вони, то могли повстати й інші.

Після страшних катувань їх розстріляли у березні 1942 року на льоду Убеді. Тільки Фені Внуковій і Каті Дяченко дивом вдалося уникнути арешту і дістатися до партизанів.

…На уже подзьобаному сонцем снігу чорніли тіла убитих. Похмурий, сповнений глухої ненависті до вбивць натовп односельчан стояв на березі Убеді. Ближче підійти не давала поліцейська охорона. Не давали й поховати. Три дні. Для остраху.

Дванадцятирічний Анатолій, Михайла Малюка син, стояв у натовпі і до болю стискав тремтячі уста, але зовсім не зі страху, а з горя і від ненависті до вбивць.

Мине багато років і Анатолій Михайлович Малюк стане головою колгоспу «Червоний маяк» у колишньому райцентрі смт Холми.

Чим ті багаточисельні смт відрізняються від великих сіл, принаймні на Поліссі, я й досі не збагну. Хіба лише тим, що мали хоча б одне промислове виробництво. У Холмах — лісгоспзаг і спиртзавод, лікарня, десятирічка, комбінат побутового обслуговування, пекарня, кілька магазинів і цілком селянські подвір’я у садках, бузках та жасмині. Одначе колгосп тут був міцний, а ще молодого голову правління, хоча й з ранньою сивиною у густій чуприні, позаочі ласкаво називали «батьком».

«Червоний маяк» був головним суперником наумівського колгоспу імені Чкалова у тодішньому соціалістичному змаганні. Анатолій Михайлович Малюк і Микола Григорович Бородавка були ровесниками і за людською суттю своєю — Садівничими. Але вони були різні, зовсім різні, можливо, ця несхожість впадала в око ще й тому, що Бородавка у Наумівці був «прийнялий», до того ж брав на роботу людей «зі сторони», а Малюк — спадкоємно свій. Над Холмами панувала певна аура сімейності, вони легко йшли на «затії», якщо це в результаті обіцяло підсилити відчуття ліктя, зв’язку, спільності. На моїй пам’яті, зокрема, напівофіційне зібрання доярок-трьохтисячниць району: «хоч по-людському поговорили, познайомилися, а то тільки портрети в газеті, цифри та зрідка хтось на трибуні у районі мелькне».

«Червоний поміщик» Анатолій Михайлович Малюк усередині сімдесятих років уже минулого століття, збудувавши кілька вулиць колгоспних котеджів, сам жив у старій батьківській хаті, серед рідного саду і бджолиних роїв. Тепер, уже пенсіонер, він, кажуть, успішно пасічникує, допомагає онукам пристосуватися у новому житті. Створивши на базі колгоспу ПСП, холменці не захотіли змінювати його назву, і живе «Червоний маяк» під керуванням свого ж таки, холменця, Віктора Івановича Самійленка. А спадкоємець Миколи Григоровича Віталій Степанович Топтун — от уже доля! — повернувся в Україну з Казахстану. Теперішнім господарям не до змагань — доводиться боротися за виживання, а ще — ростити свої сади.

А діти війни знали твердо: якщо можеш творити добро — твори. Добро не має порівняльного виміру, про нього не можна сказати ВЕЛИКЕ чи МАЛЕ. Добро є добро. Категорія моральна.

Наумівка у березні 1943 року з жахом спостерігала, як горить підпалена з усіх боків карателями Корюківка, і, всупереч забороні місцевих поліційних властей, давала прихисток погорільцям-утікачам. Тут перебувала лиху годину і сім’я мого найближчого земляка (з однієї вулиці) Ігоря Макаровича Сидоренка. Сім’я мала прямий стосунок до організації партизанської боротьби. Батько, Макар Васильович, завгосп місцевого лісгоспу, брав безпосередню участь у закладанні партизанських баз, а його брати з перших днів були у партизанах. У одному з боїв важко поранений Павло Васильович Сидоренко потрапив у полон. Кілька тижнів його протримали у місцевій тюрмі разом із колишнім головою райвиконкому Паньковим, а потім зігнали з околиць людей і влаштували над «ворогами нового порядку» показове покарання. Панькова повісили на воротах, що вели до руїн цукрозаводу, а Сидоренка розстріляли.

Дванадцятирічний Ігор стояв у натовпі, тамуючи у грудях крик останнього «прощай» і твердо обіцяючи помститися.

Через два роки, влітку 1943-го, коли партизани під командуванням Федора Івановича Короткова провели операцію з ліквідації наумівської поліцейської управи, уже чотирнадцятирічний Ігор, додавши собі для солідності два роки, таки вступив у цей партизанський загін. Звісно, коли пішла серйозна розмова, довелося зізнатися в обмані, але міцного, рослого хлопчину у загоні залишили. І жодного попуску за малолітством. Вістовим, їздовим, охоронцем, зв’язківцем, дозорним довелося побути Ігорю, брав участь у боях, поранений і контужений. Єліне, Гуліно, Мишині Хутори, Снов, Хороменські болота — для Ігоря Макаровича не точки на партизанських мапах. Усе це пройдено, проїхано, провойовано у нелегких умовах поміж двох фронтів, коли з одного боку лютилися, відступаючи, гітлерівці, яким треба було завдавати якнайбільшої шкоди, а з другого — помились, і потрапиш під вогонь наступаючих радянських частин. Наприкінці літа у Тупичівських лісах партизани з’єдналися з передовими частинами Червоної армії. Бойовий шлях юного партизана Ігоря Сидоренка закінчився. На прохання залишити в армії йому сказали: «Бачиш, скільки треба відбудовувати. Отам і буде твій фронт. Іди вчитись».

Більшу частину свого життя Ігор Макарович Сидоренко був державним службовцем, депутатом різного рівня Рад. На пенсію він вийшов у 1992 році з посади секретаря Київського облвиконкому. Життя не було ні легким, ні милосердним, але він — дитина війни! — знав його справжню ціну. І вистояв. Щасливе подружжя, яке судилося далеко не кожному, діти, онуки. І на кожному етапі життя — свій сад.

…Цієї весни, на честь 60-річчя Перемоги, наше земляцьке крило посадило молоді садки біля майже кожної школи району. Ніхто не забутий і ніщо не забуте. Не повинно забутися, якщо ми — народ. Тож нехай квітнуть сади, нехай роду Садівничих ніколи не буде переводу і з покоління до покоління передаватиметься як естафета квітуча гілка яблуні. Не зламана у байдужих руках — на міцному доглянутому стовбурі життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво