Руйнівна сила образи

Свідомо чи несамохіть, більшою чи меншою мірою, явно чи потай від самих себе ми ображаємося — на батьків і дітей, родичів і сусідів, друзів і колег, начальників і підлеглих, знайомих і незнайомих. Образа буває гірка, пекуча, навіть смертельна. Її можна проковтнути, придушити, затаїти, а можна й виразити, висловити, вихлюпнути. Великі й малі образи супроводжують нас усе життя — як неприємні епізоди і як знакові події, що впливають на нашу долю. Образи схильні накопичуватися, розростатися, деформувати особистість, руйнувати здоров’я. У спектрі людських почуттів — це одне з найтемніших і найбільш руйнівних. Але образи можуть розсіюватися, розчинятися в інших почуттях, якщо ті досить сильні, — у почутті любові, дружби, здорового глузду і навіть гумору.

Скривджений завжди почувається жертвою несправедливості. При цьому суддя тут — він сам, і найчастіше до себе упереджений. Почуття образи — суб’єктивне: те, що для одного привід для серйозної образи, для іншого — не вартий особливої уваги епізод. Найбільш вразливі — люди егоцентричні, самозакохані й інфантильні. Їм завжди здається, що вони заслуговують ввічливішого поводження, іншого чоловіка чи дружини, вищої зарплати, кращої влади, іншої батьківщини. Потай — це завжди перебільшення своїх заслуг, страждань, місця в житті інших людей, своєї ролі в загальному житті.

Образа на людину зокрема або на життя взагалі найчастіше пов’язана з нашими не виправданими очікуваннями. Примхлива молода дружина дметься на свого чоловіка тому, що очікувала й після весілля суцільного свята і демонстративних проявів кохання. Чоловік вічно роздратований, бо сподівався, що його доблесна праця на благо сім’ї буде оцінена. Мати докоряє підлітку за те, що той утікає до друзів, — вона розраховувала на «вічну вдячність» після всіх тягот догляду за малюком. Старий ветеран не втомлюється скаржитися на байдужість із боку держави. Всі ці люди обмануті у своїх очікуваннях, ними рухає образа, яка визначає стан їхніх душ і стиль спілкування з оточуючими.

Наші образи родом із дитинства. Малюк постійно ображається — на маму за те, що не дала третій кусок торта; на бабусю, яка занедужала й не може з ним побавитись; на тата, який не купив найбільшого в магазині ведмедя; на камінь, об який спіткнувся; на дощик, через який не можна піти гуляти... Це прояв дитячого егоцентризму, коли здається, що весь світ обертається навколо тебе і досить заплющити очі, щоб усе навколо занурилося в темряву. Але в міру дорослішання й дозрівання особистості людина починає рахуватися з інтересами інших; визначати своє місце в цьому світі; усвідомлювати межі, які відокремлюють її «Я» від оточуючих. Уже в 7-річному віці дитині час розуміти, що торта має вистачити на всіх; треба не ображатися на бабусю, а пожаліти її; татові вирішувати, як витрачати гроші; щоб не спіткнутися, потрібно дивитися під ноги, а дощик іде просто тому, що погода така.

Якщо з якихось причин дозрівання особистості гальмується, то звичка ображатися може залишитися на все життя. Дуже часто — це прорахунки у вихованні. Багато що залежить від того, як батьки реагують на образи дитини. Якщо скривджений малюк відразу потрапляє в центр уваги, якщо всі кидаються його втішати й догоджати йому, то який сенс старатися усвідомити, де образа справедлива, а де нерозумна й навіть смішна? У результаті схильність постійно ображатися закріплюється і в свідомості, і на поведінковому рівні як інструмент маніпулювання.

Буває, що в дитини є всі підстави ображатися. Життя є життя, і в неї може бути істерична мати, батько-самодур, брат-садист чи бабуся-параноїк. А вона при цьому сама для себе знаходить привід порадіти життю. В іншої все начебто нормально, але вона звикає накопичувати образи, «купатися» в них, набуває синдрому жертви, з яким не розлучається вже й у солідному віці. Вразливість може сформуватися під впливом цілого ряду чинників або, навпаки, завдяки одному-єдиному епізоду. Хай там як, але підвищена вразливість — це симптом, який заслуговує на увагу і свідчить про наявність серйозних психологічних проблем. Буває, що тільки досвідчений психолог у процесі тривалої роботи з клієнтом здатний розкопати витоки цієї риси характеру. Але дуже часто причини, що називається, лежать на поверхні, і варто лише поставити собі запитання: «Звідки це в мені?» або «Навіщо мені це треба?» — як багато речей стають зрозумілими.

Якщо ви неодноразово ображалися з одного й того ж приводу, то задумайтеся, чи не промовляє у вас якийсь комплекс, чи не пов’язано це із синдромом невиправданих очікувань, чи не пред’являєте ви оточенню завищених вимог, чи не намагаєтеся зняти із себе відповідальність за свою неправильну поведінку, чи не поставили ви свою самооцінку в залежність від думки оточуючих. Осмисливши витоки своєї вразливості, можна якщо не повністю позбутися цієї риси, то вже, у кожному разі, домогтися, щоб вона не псувала життя вам і вашим близьким.

Звісно, не йдеться про те, щоб зовсім перестати ображатися — це нереально. Але слід подумати про те, як це робити. Звичка приховувати, придушувати, накопичувати образи має потужний руйнівний потенціал. Небезпечно й помилково не висловлювати свої образи, щоб «зберегти стосунки». Загнані всередину негативні емоції виявляються на рівні виразу очей, міміки, інтонації, постави, стилю спілкування і, як іржа, роз’їдають стосунки з навколишніми. Проте найстрашніше — невисловлені, незжиті, не перетравлені образи впливають не тільки на психіку, а й на здоров’я людини. Важко судити, наскільки справедливе твердження: «Рак — хвороба скривджених людей», але різного роду соматичні порушення гарантовані поза сумнівом.

Тому образу краще відразу висловити, але не у вигляді випаду у відповідь (ще невідомо, чия візьме), а такими словами, які спонукають вашого кривдника до обговорення. Може, ви не так його зрозуміли, може, він погарячкував, не має достовірної інформації, зовсім не хотів вас скривдити, а може (про що думати не завжди хочеться), у чомусь і має рацію?

Але проговорити образу — зовсім не означає її демонструвати. Якщо йдеться про постійні «показові виступи», то, швидше за все, це спроби маніпулювати оточуючими. Демонстративний стиль образи — це намагання привернути до себе увагу, викликати каяття, домогтися бажаного, напроситися на запевняння в любові, дружбі та вічній відданості. Згубний безглуздий шлях, який доходить іноді до абсурду, — вже й образа минулася, а потрібно «тримати марку», бо очікуваного результату ще не досягнуто. Та й оточуючі, відчуваючи «підтекст» такої поведінки, замість вибачень і розшаркувань починають гніватися, що тільки погіршує ситуацію.

Обставини не завжди дозволяють нам виявляти свої образи. У такому разі добре, якщо вам є кому поскаржитися. Але ви повинні ставитися до цього як до процесу душевного звільнення. Інакше вийде, що ви образу не перетравите, а тільки роз’ятрите. Та й «жилетка» ваша повинна мати певні душевні риси: здоровий глузд, оптимістичний погляд на життя, справді добре до вас ставлення. А то є такі любителі пожити чужими бідами, які здатні тільки підігріти вас у вашій образі. Та й стиль дружби буває такий: «На що одне одному скаржитися сьогодні будемо?»

Якщо ви часто ображаєтеся на колег, попутників у транспорті, продавців, клієнтів, замисліться над тим, що ви тільки епізод у їхньому житті. Під гаслом «сам собі психолог» улаштуйте собі тренінг, кілька днів пояснюючи поведінку оточуючих причинами, зовсім не пов’язаними особисто з вами: нахамив чиновник — може, втомився під кінець дня; був нечемним продавець — його «довів» попередній покупець; не привітався знайомий — стурбований здоров’ям мами; не склалася розмова з колегою — той просто не виспався. Наївно було б розраховувати, що всі люди обов’язково будуть доброзичливі до тебе. А «заземлювати» всі реакції навколишніх на собі — це і взагалі ірраціонально й не має нічого спільного з реальним життям.

Болісно реагуючи на слова та поведінку оточуючих, ми ризикуємо стати легкою здобиччю тих, хто отримує задоволення, ображаючи іншого. Реагувати на таких людей — це грати в їхню гру, неминуче опиняючись у програші. Таких «фахових» кривдників треба просто пожаліти, адже їхні психологічні, а може, й фізіологічні проблеми не менш, а інколи і більш серйозні, ніж ваші: приховані комплекси, невпевненість у собі, хронічні захворювання. Не можна допускати, щоб чужі проблеми псували нам життя.

Без образ не проживеш. Але ми радимо замислитися — яке місце посідає це почуття у вашому житті, чи впливає на його якість, чи не ввійшло в звичку. Може, вам приємно весь час почуватися жертвою — обставин, інших людей, нашої влади? І навіть якщо ви зжилися зі своєю роллю «вічно скривдженого», подумайте про те, чого ви себе позбавляєте, віддаючись у владу цього не найкращого почуття. Проаналізуйте, наскільки повноцінне отримуване вами задоволення від ролі жертви і чого ви себе позбавляєте — можливості радіти життю, принади теплих стосунків із близькими, тверезого погляду на навколишню дійсність... Невже краще жити у кривді на всіх і вся, у темних тонах сприймаючи навколишній світ? Утім, вибирати вам.