Розстріляна правда хрущовської відлиги

35 років трагедії в Новочеркаську

Незабутня комедія 60-х років містить зловісний для радянських бюджетних трудівників вердикт: «Щоб ти жив на саму зарплату!». Лікарі, вчителі, інженери, не кажучи вже про майстрових, потішалися над цим «прокльоном», який став згодом афоризмом, чудово розуміючи, що йдеться саме про них. Соціальний вирок перетворився на каламбур завдяки всього лише спритному художньому трюку — фразу сказав один «негативний» герой-комік на адресу іншого. Це й було «зеленим світлом» для сміхового ефекту. У результаті сміялися всі, хто не входив до партапарату, не працював в органах чи не був прирівняний до номенклатури (останнім якраз здавалося, що сміються з них). Звісно, у СРСР були привілейовані категорії трудящих — зірки естради, кінематографа, співробітники надсекретних лабораторій ВПК, «ядерна» еліта та ін., чий матеріальний статус a priori не був причиною для сатири... Але мова зараз не про це. Мільйони радянських трудівників уже на початку 60-х років чудово розуміли, що життєві умови стають дедалі гіршими, а партійна демагогія дедалі більш витонченою. Доречно пригадати репризу українських артистів Тарапуньки і Штепселя. На запитання, де ти купуєш продукти, була відповідь: «Я сумку до радіоприймача підвішую»...

З кінця 50-х років газети, радіо і телебачення навперебій твердили про те, як успішно трудівники села наздоганяють Америку за виробництвом м’яса і молока на душу населення, як уже перегнали капіталістичні країни за низкою показників, як країна виграє змагання з усім світом. Тим часом купити продукти в магазині ставало дедалі важче. Причому зникали саме ті товари, яких, якщо послухати радіо, ставало дедалі більше й більше, — м’ясо і молочні продукти. Потім раптом дефіцитом стали олія, хліб, крупи. У ряді областей країни впровадили скасовані після війни продовольчі картки. Лише сьогодні лівий піар може безкарно посилатися на блаженні часи Леоніда Ілліча — з ковбасою по 2.20, горілкою по 1.80, путівками в Єсентуки для ударників. Нині наші ж батьки ладні визнати (навіть зараз нерідко напівпошепки), що вже на початку 60-х років і те, й інше для простих «смертних» було недоступне, хіба що «з-під поли» або ж за особливими посвідченнями — ветерана війни, революції...

Щоб уникнути очевидної кризи, влада змушена була вдатися до підвищення роздрібних цін на продовольство. Економічна доцільність цього заходу зрозуміла — домогтися зацікавленості сільськогосподарських підприємств. В ідеалі — хоч якось підвищити рентабельність майже «безплатної» колгоспної праці. Бракувало найголовнішого — відповідної психологічної підготовки, необхідного піару, здатного переконати трудящих у необхідності мобілізуватися в умовах зростання імперіалістичної загрози тощо. Апаратники сильно прорахувалися...

Формальним вираженням провалу сільськогосподарської політики стала постанова ЦК і Ради міністрів про підвищення цін на м’ясомолочні продукти, опублікована 31 травня 1962 року. Це було, по суті, перше після війни офіційно оголошене державою підвищення цін. Непопулярний за всіх часів захід брутально суперечив усьому пропагандистському пафосу останніх років, мимоволі змушуючи пригадати, як при «дорогому тов. Сталіні» щорічно (зазвичай до Дня Конституції) відбувалося зниження цін на продовольство. Держава напоролася на власну ж пропаганду, яка роками запевняла, що життя може дорожчати де завгодно, тільки не в СРСР.

Реакція не змусила себе чекати. Вже наступного дня, 1 червня, керівництво КДБ доповідало членам президії, що рішення про підвищення цін викликало неприхований протест населення. У містах Московської області, Ленінграді, Донецьку, Дніпропетровську, навіть у порівняно забезпеченій столиці з’явилися листівки «із наклепницькими вигадками на адресу радянського уряду й вимогою знизити ціни на продукти». Навіть на Далекому Сході виявили листівки, «які містять випад проти одного з керівників партії та уряду» (тобто Хрущова). Інформатори КДБ повідомляли, що «в місті Тбілісі деякі особи висловлювалися в тому дусі, що ухвалене рішення нібито свідчить про крах економічної політики СРСР».

Насправді такі розмови в тій чи іншій формі велися скрізь. «Наклепники» висловлювалися не лише за збереження існуючих цін, а й на користь відмови від допомоги слаборозвиненим і соціалістичним країнам, куди кораблями й ешелонами ішло у вигляді «гуманітарної» або військової допомоги до чверті бюджету країни. Лунали голоси із закликом до страйку, демонстрацій протесту.

Однак найголовніше, трудящі посміли не лише висловити своє невдоволення, а й удатися до обговорення причин підвищення цін: мовляв, «неправильно було ухвалено постанову про заборону тримати в приміських селищах і деяких селах худобу. Якби дозволили робітникам і селянам мати худобу і розводити її, то цього б не сталося, м’ясних продуктів було б достатньо».

Ще більш напруженим було ставлення до реформи в середовищі інтелігенції, яке супроводжувалося коментуванням планів «наздогнати і перегнати Америку». «Хоч би мовчали, що ми вже обігнали Америку. Огидно слухати наш гучномовець. Цілий день про те, що ми, ми, ми. Усе це безмежне вихваляння» — такий був результат прослуховування службового телефону артиста Заславського. Чинна програма КПРС справді обіцяла через 20 років повну економічну перемогу над капіталізмом, а ще через 20 — побудову комунізму «в одній окремо взятій країні». Усі ці тенденції не обіцяли державі в майбутньо­му нічого доброго, але трагедія розігралася набагато раніше — у Новочеркаську на початку червня 1962 року. Важко сказати, що було визначальним чинником — особлива соціально-економічна ситуація чи традиційний запальний норов донських козаків. Принаймні події вже тоді, а не в 1991-му, могли набути необоротного характеру.

Рано-вранці 1 червня, перед початком робочого дня невелика група робітників-формувальників сталеливарного цеху Новочеркаського електровозобудівного заводу почала, як завжди, обговорювати підвищення цін. Під гарячу руку потрапив завідувач промислового відділу Ростовського обкому КПРС, котрий вирішив, як сказано в оперативному зведенні, «роз’яснити робітникам Звернення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР». Стихійно почався мітинг, у якому взяли участь робітники й інших цехів. На думку заступника голови КДБ П.Івашутіна, мало не вирішальним моментом у загостренні конфлікту стало втручання директора заводу В.Курочкіна. Робітники обвинувачували його в жахливих умовах праці, постійних порушеннях техніки безпеки, низьких заробітках. Причому роком раніше на заводі вже був страйк, спричинений протестом проти грубого порушення дирекцією техніки безпеки, внаслідок чого траплялися випадки масових токсичних отруєнь. Робітники були обурені зниженням розцінок, внаслідок чого їхній заробіток упав більш як на третину. Перепалка між робітниками і директором завершилася втечею останнього до заводоуправління. Близько 11-ої години дня в руках робітників уже з’явилися перші саморобні плакати з вимогами м’яса, молока і підвищення зарплати. Ще через годину був зупинений пасажирський поїзд Саратов—Ростов, із кабіни машиніста робітники почали подавати гудки, закликаючи городян вийти на площу.

Повсталим удалося прорватися в будинок заводоуправління, де вони зажадали від керівництва виступити перед людьми. Та коли почав виступати перший секретар Ростовського обкому, юрба вибухнула вигуками: «Звернення ми читали, самі грамотні, а ти нам скажи, як далі будемо жити, норми знизили, а ціни підвищили». Ні голові облвиконкому, ні першому секретареві міськкому говорити вже не дали. До мікрофона проривалися учасники мітингу, але вчасно вдалося перерізати проводи. Увечері 1 червня було зроблено спробу придушити заворушення. Спочатку з’явився міліцейський загін чисельністю 200 осіб. Але робітники розігнали міліцію. Потім було введено війська, командири погрожували застосувати силу.

Тут слід зробити необхідний відступ. Річ у тому, що в історії повстання надто мало достовірної інформації, яка просочилася на поверхню, і забагато «неофіційних» міфів, відфільтрованих «офіційною» пропагандою. З одного боку, доводиться аналізувати лише зведення співробітників і позаштатних інформаторів КДБ, які, вочевидь, бережуть старечі нерви членів Політбюро, з іншого боку — більшість «чуток» так чи інакше ініційовані тими самими спецслужбами з метою дезорієнтувати громадську думку. Точно відомо, що учасники і свідки подій, які уникли арешту, згодом украй неохоче ділилися враженнями навіть із близькими родичами, не кажучи вже про пресу. Хоча в західній пресі (навіть у соцтаборі) інформація про події не була таємницею за сімома замками. Питання лише в джерелах цієї інформації... У процесі підготовки матеріалу траплялася безліч суперечливих даних, які висвітлюють як «офіційний», так і «неофіційний» бік справи. Хоч як парадоксально, проте найоб’єктивнішим джерелом для розуміння новочеркаських подій усе-таки залишаються депеші оперуповноважених КДБ «Центру», із яких на початку 90-х років (швидше за все, випадково) було знято гриф підвищеної таємності.

У 80-ті роки набула поширення «неофіційна» інформація, що страйкарів збиралися розстріляти ще дорогою до центру міста. Рух зупинила мотострілкова рота елітної Таманської дивізії, але офіцер нібито відмовився стріляти в цивільних осіб, вирішивши випустити кулю з «калаша» собі в підборіддя на очах строю новобранців. На зміну таманцям були оперативно перекинуті спецчастини внутрішніх військ, які не вагаючись відкрили стрілянину по мітингувальниках з автоматичної зброї. У повідомленнях КДБ цієї інформації немає, та й навряд чи б вона туди потрапила, з огляду на внутрішню цензуру в органах. Верифікувати цей сюжет украй важко, хоча в епоху перебудови для його культивації були цілком конкретні причини. Річ у тому, що таманці — бійці традиційно (!) слов’янської національності, а «чопівці» із внутрішніх військ (ЧОП — Частини особливого призначення), які їх змінили, з 20-х років традиційно набиралися з «інородців». Останнім доручалася лише чорна робота, як правило, каральні акції, експропріації тощо. Мобілізувати на цю роботу призовників із місцевого населення було украй важко, навіть за особливої «пролетарської свідомості». Зазвичай вдавалися до послуг представників середньоазійських і кавказьких народів. Особливих причин берег­ти кубанських і донських селян у них не було, відповідно й коефіцієнт продуктивності доручених їм каральних операцій проти бунтівного козацтва був незрівнянно вищий. Традиція етнічного комплектування «чопівців» збереглася аж до початку 80-х років, коли в СРСР набули поширення елітні підрозділи ВВ на кшталт дивізії ім. Дзержинського. Але йдеться не про історію радянських внутрішніх військ (до речі, досі не написану). Наприкінці 80-х років, на тлі Ферганської кризи й ескалації антиросійських настроїв у Казахстані і Середній Азії, для подібних міфів визрівав дуже благодатний ґрунт. Так чи інакше, справжній стан речей іще потрібно з’ясувати.

2 червня 1962 року, на другий день «заворушень», новочеркаські робітники під червоними прапорами, із портретами Леніна рушили в центр міста до будівлі міськкому КПРС. Подолавши загородження з танків та автомобілів, учасники мітингу дійшли до міськкому і прорвалися всередину будинку. «Декілька хуліганів, — повідомляється у зведенні КДБ, — пробралися на балкон і з провокаційною метою вивісили червоний прапор і портрет В.І.Леніна».

Проти робітників рушили війська, які відкрили вогонь на ураження. Перша черга просвистіла над головами — постраждали хлопчаки, котрі сиділи на деревах. 20 людей було вбито на місці, троє померли в реанімації (половина з них підлітки). Близько 40 людей дістали вогнепальні поранення дуже специфічного характеру. Здогадно, в автоматних магазинах спецпідрозділів ВВ були кулі зі зміщеним центром ваги, заборонені ще Гаазькою конвенцією 1904 року. У СРСР цей вид зброї і розривні кулі активно застосовувалися під час придушення повстань у таборах і в’язницях. До вечора того ж дня було проведено масові арешти серед учасників виступів.

Проте незважаючи на першу кров заворушення тривали. Того ж дня відбулися переговори влади з делегацією повсталих. Сам факт ведення переговорів повсталими згодом був оцінений судом як тяжкий державний злочин — усіх парламентерів засудили до вищої міри покарання. В обвинувальному висновку повідомлялося, що, «виступаючи як представник від бандитів і хуліганів, Мокроусов (глава делегації. — Д.Р.) у бесіді з керівниками КПРС і радянського уряду, які прибули в місто Новочеркаськ, поводився зухвало, у безцеремонній формі вимагав виведення військового підрозділу з міста, злісно зводив наклеп на матеріальне становище трудящих, висловлював погрози і грубі образи на адресу керівників партії та уряду».

3 червня юрби городян почали збиратися біля міських відділень міліції та КДБ. У місті було оголошено комендантську годину. В обласній вечірній пресі з’явилася офіційна інформація стосовно «заворушень, улаштованих у Новочеркаську хуліганськими елементами...». Участь трудівників зразкового електровозобудівного заводу ім. Будьонного в цих заворушеннях пояснювалася лише недоліками в нормуванні праці, роботі торгової мережі, а також підвищенням роздрібних цін на м’ясо і м’ясопродукти. Партійне керівництво обіцяло розібратися на місці з недоліками у встановленні розцінок на цих підприємствах і вжити «заходів для поліпшення торгівлі харчовими продуктами і товарами широкого вжитку». Офіційний «прес-реліз» увінчала формула з особливо оптимістичними конотаціями: «До роботи, товариші, геть безлад і потурання!».

Але реальні наслідки були далекі від партійної демагогії. Лише за офіційними даними було вбито 23 людей, заарештовано 49, притягнуто до кримінальної відповідальності 116. 14 серпня 1962 року в Новочеркаську почався «відкритий» судовий процес. Уже 20 серпня 14 осіб, яких було визнано організаторами заворушень (серед яких, звісно, не було ні представників дирекції заводу, ні міського партактиву), засудили до страти, інших — до ув’язнення від 10 до 15 років суворого режиму. Це не був восьмихвилинний суд часів Ягоди (саме стільки приділялося для розгляду справ про «саботажі»), суд був швидше шемякін. Обвинувальний висновок попередньо відправили в Президію ЦК КПРС, де його й затвердили до суду. Судовим стягненням учасники заворушень піддавалися аж до початку листопада 1992 року.

Новочеркаські події були не просто символом провалу економічної політики Радянського Союзу. Це було початком «напіврозпаду» СРСР як країни, створеної на благо робітників і селян, у якій реалізовувалася «диктатура пролетаріату» і «вічні цінності» соціалістичного будівництва. Не де-небудь, а в Новочеркаську — на благодатному й хліборобському півдні Росії — було розстріляно ілюзію розв’язання продовольчої проблеми в рамках радянського сільського господарства, у рамках колгоспно-радгоспного ладу, який перебував під чуйним керівництвом КПРС.