Розмови при дітях: шкода чи користь?

Дитяча свідомість схожа на губку, що вбирає в себе все підряд. Про це не зайве пам’ятати дорослим, які не завжди усвідомлюють, що дитина, навіть граючи в сусідній кімнаті, не обов’язково слухає, однак все-таки чує дорослі розмови, «пише на підкірку» інформацію, яка зовсім не призначена для її вух. Що можна говорити при своїх дітях, а чого — не можна, батьки вирішують самі. Це природно, що в різних сім’ях ступінь відкритості перед власними дітьми різний. Іноді це свідома позиція, інколи складається певний стереотип, а іноді бездумна поведінка, заснована на тезі: «Та що вона там розуміє?» Вирішуючи, як поводитися при дітях, важливо пам’ятати: дитина розуміє набагато більше, ніж ви думаєте, запам’ятовує іноді на все життя, а висновки робить найнесподіваніші.

Можна спостерігати два основних підходи до вирішення проблеми розмов при дітях. Вони пов’язані з різними моделями виховання. Одна з моделей передбачає, що в дітей має бути повноцінне дитинство, нема чого їм жити проблемами дорослих, потрібно, щоб у них був свій дитячий світ, не затьмарений життєвими негараздами, складнощами у стосунках між батьками, дуже невеселими реаліями навколишньої дійсності. Такі погляди походять від тих часів, коли в дворянських сім’ях діти жили окремо від дорослих. Ця можливість була забезпечена не просто окремими, а й віддаленими від батьківських кімнатами, няньками, гувернерами та гувернантками. Батьки переходили на іноземну мову, якщо тема розмови не призначалася для дитячих вух. Дітей у сім’ях було, як правило, кілька, свята влаштовували дітям окремі... Ідилічна картина, якою легко перейнятися, читаючи російських класиків. Проте й тоді ізоляція від дорослого світу була дуже відносною — завжди існувала людська, де можна було й наслухатися, і надивитися всього, чого завгодно. І челядь могла що-небудь сказати, і двірські діти могли поділитися цікавими відомостями.

Що вже казати про нинішні часи, коли телевізор, комп’ютер і «просунуті» у найспецифічних питаннях однокласники швидко заповнять штучно створений батьками вакуум інформації? Крім того, не можна забувати, що більшість українців живе в умовах, при яких повністю ізолювати дітей від життя батьків, їхніх розмов і сварок практично неможливо. Так, дитині можна сказати: «Йди до себе в кімнату, нам потрібно поговорити». Та малюку буде дуже важко примиритися з тим, що батьки щось від нього приховують. Він відчуває образу, почувається одиноким і покинутим. Коли такі сцени повторюються часто, між батьками та дітьми нерідко виникає відчуження, яке в підлітковому віці може набути патологічних форм.

З іншого боку, дитина відчуває велику цікавість до будь-яких «таємниць», їй завжди хочеться довідатися, про що ж розмовляють батьки. А підслухана розмова має для неї набагато більше значення, ніж та, що відбувається при ній. На основі однієї лише випадково почутої фрази дитина може нафантазувати цілу історію. Потім цей міф обростає «підтвердженнями». Не будучи своєчасно спростованим, такий фантастичний сюжет згодом може почати сприйматися дитиною як реальність, і одного чудового дня батьки можуть бути шоковані заявою вже дорослого свого чада: «Я все знаю, я сам чув».

Тому, на наш погляд, більш правильний підхід, при якому батьки максимально відкриті перед своїми дітьми. Прекрасно, коли діти почуваються повноцінними і повноправними членами сім’ї. Вони знають усі проблеми та негаразди сім’ї, розуміють: мама в поганому настрої не тому, що вона їх не любить, а тому що в неї неприємності на роботі чи вона посварилася з татком. Вони розуміють: батьки не купили обіцяне не тому, що «погані», а тому що в тата проблеми з заробітками. Добре, коли в сім’ї заведено надавати дитині право взяти участь у розмові батьків і поставити запитання про почуте. Розмовляти при дітях можна й потрібно, але ще краще розмовляти з дітьми (з урахуванням їхнього віку, звісно). Коли дитина зрозуміє, що від неї нічого не приховують, вона буде набагато спокійніше ставитися до розмов дорослих.

Однак при такій моделі сімейних стосунків виникає запитання — а що саме чують діти, коли вони присутні при розмовах батьків? І тут уже все залежить від ступеня цивілізованості взаємин між членами сім’ї. Про це можна писати довго й детально, але ми зупинимося лише на кількох особливо болючих питаннях.

Відразу скажемо: абсолютно неприпустимі при дітях навіть мирні суперечки щодо їхнього виховання. До цього потрібно ставитися дуже серйозно: якщо батьки не дійдуть спільної думки, то обговорення потрібно переносити за територію спільного проживання або чекати, коли дітей немає вдома.

Дуже неоднозначна тема обговорення при дітях поведінки інших членів сім’ї, друзів, сусідів, колег по роботі. Людям віруючим нам тут порадити нічого. Принцип «не суди, і не судимий будеш» — абсолютно вичерпне формулювання. Та більшість із нас цього принципу не дотримується. І не можна сказати, що це однозначно погано. Все залежить від форми ваших висловлень і від того, яке місце у вашому спілкуванні займає таке обговорення. Найнебезпечніший варіант — якщо сім’я об’єднана негативними енергіями, якщо в сім’ї «дружать проти когось» або взагалі проти всіх. Адже коли дитина повсякчас чує, що всі навколо погані, а хороші лише горді «ми», то вона, найшвидше, відчуватиме певні труднощі в спілкуванні з друзями, вчителями та й узагалі з усім навколишнім світом.

Однак повністю виключати цю тему теж було б крайністю. Виховання дитини — не є лише повчання її в моралізаторському дусі, що добре й що погано, а й підкріплення «теорії» прикладами з життя. І не в дусі лекції, а у вигляді простої констатації факту: така негідна поведінка призвела до якихось результатів — або навпаки: такі людські чесноти були віддячені таким ось чином. Будь-яким високим деклараціям потрібна доказова база. І найдійовішим буде, коли дитина в цей момент не усвідомить, що її виховують, і не включить свій «противиховний захист».

Ще один болючий момент — це допустимість обговорення вчителів. Тема, хороший чи поганий учитель, правий чи неправий у конкретній ситуації, неминуче виникне з того моменту, коли ваша дитина переступить поріг школи. Можна, звичайно, порадити, щоб у жодній формі, за жодних умов слово осуду не пролунало на адресу вчителя. Та якщо жорстко припиняти хоч яке там було обговорення вчителя й скарги на нього, то можна не побачити дуже серйозні проблеми вашої дитини й (ніде правди діти) можливе несправедливе, упереджене ставлення вчителя до дітей. Водночас неприпустимо голосно обурюватися від розповідей про «страшні гріхи» вчителя, оскільки в дитини може виникнути спокуса драматизувати ситуацію та навіть фантазувати, виправдовуючи тим самим свої проблеми з успішністю. Крім того, якщо дитина не шануватиме свого вчителя, на ефективності навчання можна поставити хрест. У жодному разі не можна впадати в позицію: «Ти в мене найкраща, це вчителька погана». Але не можна впадати й в іншу крайність: учитель завжди правий.

Нещодавно на консультації в психолога мати 16-річного сина (випускний клас) розгублено розповіла, як син сказав їй: «Мамо, ми з хлопцями перебрали всіх учителів, і з’ясувалося, що лише двоє не беруть грошей за оцінки». Жінка була засмучена: «Я просто не знала, як відповісти, адже поруч була й молодша дочка»...

Так, ми в сім’ї можемо скільки завгодно прищеплювати повагу до вчителя, але якщо вчитель сам не намагається заслужити повагу, наші зусилля будуть марними. У згаданій ситуації жінка відреагувала не гіршим чином: вона немов просто взяла інформацію до відома. Якби вона голосно обурилася, що, мовляв, усе це неправда, то син подивився б на неї з жалем: адже серед його приятелів були й ті, чиї батьки «клопоталися» про золоту медаль. Якби почала лаяти й робити узагальнення «Усі нині продажні», то штовхнула б сина на шлях цинізму й відсутності віри в людей. Якби спробувала виправдати вчителів: «Що їм залишається робити, адже в них такі маленькі зарплати» — то це був би найгірший варіант. Дуже небезпечно дати зрозуміти своїм дітям, що непорядним учинкам можуть бути виправдання. Це відкриває дорогу до повної втрати моральності, оскільки, ставши на такий шлях, можна виправдати найгірші діяння — то вже «справа техніки».

Потрібно намагатися прищеплювати ідеали, та не можна лицемірити. Потрібно показувати світлі боки життя, та не можна приховувати від дітей темні. А в описаній ситуації найкраще було б зробити акцент на вчинках тих двох учителів, які не беруть хабарів: «Ось це молодці! Як приємно, що є хороші порядні люди!» І, звичайно, корисно було б іронічно сказати підлітку: «Те, що вони беруть хабарі, не звільняє тебе від необхідності займатися» або щось на кшталт цього.

На наш погляд, цілком припустимо обговорювати з дитиною поведінку інших людей (особливо якщо це її ініціатива) і навіть засуджувати, якщо їхні вчинки розходяться з мораллю. Потрібно називати речі своїми іменами, але при цьому не виходити за межі пристойностей. І дуже важливо, щоб у ваших розмовах не було місця самовиправданню, відходу від відповідальності та самозвеличення за рахунок інших. Адже так спокусливо перекласти відповідальність за свою неспроможність на іншого члена сім’ї, сусіду, колег по роботі, шефа, чиновників, президента.

Наше ставлення до вищої влади країни — ще одна болюча тема в аспекті виховання наших дітей. Неможливо виховати щирого патріота своєї батьківщини, якщо дитина з дитинства чує, як батьки останніми словами паплюжать президента країни та інших представників влади. А останнім часом ми надто звикли лаяти нашу владу, надто довго це було ознакою прогресивності та «просунення». Ніхто не закликає до лицемірства — це ми вже проходили за часів радянської влади. Але нам ще доведеться вчитися виробляти в собі повагу до вищої влади країни. Адже неможливо виховати в дітях ідеали, в які ми самі не віримо.

Складно, звичайно, прищеплювати дітям повагу до влади, коли з телеекранів вони чують на адресу людей, у чиїх руках нині доля нашої країни, висловлення на межі нецензурних. Адже що більш хльостким, епатажним і навіть кумедним (усякі «шоколадні зайці») буде виступ політика, то гарантованіше його прокрутять по всіх каналах. Вихід один — привчати своїх дітей не брати все почуте на віру, фільтрувати інформацію, аналізувати її, вміти зіставляти нав’язливу точку зору з реальним життям. Це буде нескладно, якщо ви цікавитеся громадським життям. Просто ви розмовлятимете з дитиною і про це теж. Утім, не буває окремих «сімейних» питань. У суспільстві все взаємозалежне: процеси, що відбуваються в державі, відбиваються на стосунках у сім’ї, і навпаки. І якщо ми розуміємо свою відповідальність за майбутнє наших дітей, ми маємо боротися за чистоту інформаційного простору — і в сім’ї, і в суспільстві.