Розчленовувачі міккі-маусів - Соціум - dt.ua

Розчленовувачі міккі-маусів

23 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

Нещодавно подивилися, нарешті, класику українського кінематографа — «Землю» О.Довженка. З англійськими титрами, акуратно накладеними на українські...

Нещодавно подивилися, нарешті, класику українського кінематографа — «Землю» О.Довженка. З англійськими титрами, акуратно накладеними на українські. Японець, який виклав файл у торент-мережу, супроводив його справжнім криком душі: люди, ска­чайте та роздайте всім, кому можна, а то пропаде! Не послухати пірата-самурая було б не патріо­тич­но. І наші друзі качали. А потім роздавали всім-всім бажаючим, усій цій піратській флотилії, яка об’єднала на одному моніторі прапори Норвегії, Сінгапуру, Ки­таю, Іспанії, не кажучи вже про май­же земляків зі США, Німеч­чини, Австралії, Канади... І всі ми думали: як добре, тепер уже точно не пропаде. А то хто його знає, що там коїться в закутах вітчизняного кіноархіву... До речі, на черзі Дзига Вєртов із таємничої Індії.

Скільки було написано чудових, хоча й не завжди цензурних слів про нинішню концепцію авторського права! Здається Міккі-Маус незабаром стане символом не стільки компанії «Дісней», скільки законодавчого абсурду у галузі копірайту, таким бездушним манекеном із зав’язаними очима, який посилає на лаву підсудних багатодітних матерів, на чиєму компі був виявлений «незаконно скачаний файл». До речі, непогана ідея сценарію для підпільної мультиплікаційної студії. Втім, прекрасними сценаріями такого роду можна завалити всіх бажаючих.

Ось, наприклад, із модної нині теми всесвітніх змов. Зняти б добротну драму. Чи краще бойовик. Ні, фантастичний блокбастер із головним злодієм у чорних рукавичках, спецефектами й невиразною любовною лінією. Про те, як потужний, ні, краще слабенький, але стр-рашно підступний інопланетний розум поневолив нашу культуру простим і витонченим способом: обернувши нашу зброю проти нас. Він просто вкрив Землю товстим-товстим шаром шоколаду...

Погодьтеся, підтримуваний кіно-, аудіо-, видавничою індустрією потік «творів мистецтва» приголомшує. Скажімо, лише в галузі фантастики тільки російськими видавництвами за останній рік випущено близько п’ятисот романів. А ще є детективи. Місти­ка. Любовний роман. А ще цілий потік того, що йде під рубрикою «сучасна белетристика». І переклади. І всі ці романи — грубі такі книжки, які нормальна людина з восьмигодинним робочим днем і сім’єю може прочитати хіба що десятків зо два на рік. Та й то лише за умови, що вона палкий бібліофіл і не дивиться телевізор.

Про те, як «індустрія розваг», до котрої міцно примкнули «працівники культури», шкодить власне розвитку мистецтв, написано чимало. Та це ще не все. Найцікавіше, що «при всьому багатстві вибору альтернатив немає». І книжковий потік — і кіношний, і музичний — не відрізняється розмаїттям. Власне, на це й спрямовані зусилля індустрії — на нівелювання вибору. Ідеальний споживач — той, хто не перебирає харчами, але справно вивертає кишені.

Та чому ми так легко на це піддаємося? Хіба ми не в змозі відрізнити погане від хорошого? Річ у тім, що, поширюючи та розкручуючи всіляку «спірсню», заповнюючи нею ефір і нібито «під неї» лобіюючи й розтягуючи в часі терміни дії авторського права, добродії від асоціацій захисту авторських прав у всіх видах мистецтва звужують канал доступу до культурного архіву. До того, що ми самі звикли вважати найкращими досягненнями й свого роду еталонами. Це наші вихователі хорошого смаку. Це наш камертон для визначення якості нової продукції. Це просто чудово, оскільки пробирає й перехоплює подих, а не тому, що не заважає жувати поп-корн! Те, що було створено одного разу й не затребуване індустрією за життя творця, а потім ще сімдесят років, потоне і буде забуте у потоці того, що індустрією дуже навіть підтримане. Рукописи не горять. Проте зникають під стосом інших рукописів. Так кується монополія на культуру. Тобто на наші з вами мізки.

Одна розрада: кожна монополізована культура, хоч як її души концепцією авторських прав чи диктатурою пролетаріату, зрештою породжує альтернативні співтовариства. Будь-який дослідник культури на запитання про характеристики культури серед перших назве обмін. Найрадикальніші скажуть, що саме способи обміну й визначають культуру як таку. Отож любителі та просто цікаві вигострюють ці самі способи обміну найпрекраснішим, що зумів створити людський геній, — об’єктами авторського права. У просторіччі — фільмами, книжками, комп’ютерними програмами, музикою. Горезвісні «субкультури» формуються саме на грунті певного типу обміну. Приклад з власної історії: радянська інтелігентська кухня, яка кучкувалася навколо самвидаву з типом обміну «з рук у рук». Сама по собі анекдотична, вона й фольклор залишила здебільшого у вигляді анекдоту — жахливо кумедного, що злегка лоскоче нерви, й найчастіше нецензурного.

Нинішня ситуація в мистецтві, авторському праві та високих технологіях теж досить швидко сформувала власні споживчі субкультури, які виникли навколо різноманітних файлообмінних мереж. Тобто з типом обміну в цілому зрозуміло. З типом співтовариств, загалом, теж — такі інтернет-клуби за інтересами. «Хлопці, я тут виставив месу ХІІ століття. Раптом кому цікаво. У мене ще є велика колекція Дюфаї, де Машо та школи Нотр-Дам. Якщо комусь потрібно, виставлю». «Ну і нудилово», — заїкнеться бува випадковий перехожий. Та його відразу збиває з ніг і затоптує юрба з різнобарвними прапорцями й переважно посередньою англійською, яка часто зводиться до стислого, але ємного «вау!» Виявляється, по обидва боки обрію живе достатня кількість аборигенів, котрі все життя мріють саме про школу Нотр-Дам. Сусіди за стінкою цькують їх «Владимирским централом» або All I need is love. Колеги в офісі навіть не здогадуються про їхні зіпсовані смаки. Кохані спантеличено знизують плечима. Проте є люди, чиїх імен ти не знаєш, із котрими не треба пити горілки, ставити запитання про здоров’я сім’ї та вислуховувати докладні відповіді — можна ділитися тільки найголовнішим і отримувати лише те, що ціниться. Це твоя компанія, твій клуб «ідеальних однодумців» — ідеальних і в тому сенсі, що вони не існують для тебе як фізичні тіла, і в тому, що це спілкування рятує від іноді обтяжливого комунікативного політесу.

На відміну від більшості інших типів інтернет-товариств, сформованих навколо форумів, чатів і навіть блогів, де люди найчастіше обмінюються не тільки (а іноді — не стільки) значущою інформацією, скільки поганим настроєм і умінням убивати час у балаканині, файлообмінні мережі встановлюють найчастіше нестійкі співтовариства, спрямовані на одержання і поширення певного твору. У форум учасник може заходити щодня і висіти в ньому роками (є навіть поняття таке «форумна залежність»), не помічаючи навіть, як колись продуктивне спілкування на цікаву для всіх тему, перетворилося на розбірки та інтриги, яких, здавалося б, і в реалі цілком досить. Співтова­рис­тво, що виникло навколо одного напряму у файлообміні, майже не вдається до вербальної комунікації. А коли вдається, то переважно «у справі» або для «спасибі-всім».

Одне в усій цій історії нас бентежить: блокбастер не виходить. Виходить трилер про серійного вбивцю-розчленовувача міккі-маусів.

Та це незаконно!

Чому файлообмін

Термін «файлообмін» уже років сім як став звичним для «професійних» піратів, сисадмінів та іншого навколоайтішного люду. Проте далі «вузьких кіл» техноло­гія особливо не йшла. Цьому заважали не надто зручні програми-клієнти, настроювання та ефектив­не користування якими вимагало специфічних знань. «Злети і падін­ня» західних файлообмінних мереж не давали змоги користувачам обрати для себе оптимальний варіант — тільки-но знайдеш щось до душі, як його швиденько прикриють борці за чистоту авторського права. І найголовніше — задороге і повільне з’єднання з Інтернетом надійно стримувало численних користувачів від файлообмінної спокуси.

Проте сьогодні все змінюється. Народжуються і мужніють українські та російські торент-трекери, розростаються за рахунок нашого брата західні гіганти. Складається враження, що «процес пішов».

Першим і основним чинником, який штовхає український «посполитий люд» до файлообміну, є здешевіння Інтернету — і в столиці нашої Батьківщини, і, потроху, в обласних та районних містах. На сьогодні в Києві мегабайт інформації, закачаної з Мережі, коштує в окремих провайдерів від половини до двох копійок. За чималу, але не катастрофічно високу платню (200—250 грн. за місяць) можна придбати безлімітне з’єднання із задовільною швидкістю.

Зрозуміло, що люди, які купують «безлімітку» чи тарифний план на 10—20—30 гігабайт на місяць, мають намір користуватися не тільки електронною поштою. Навіть для інтернет-ігор з участю багатьох користувачів, «Скай­пу» та порнографічних картинок на додачу — масштаби явно завеликі. Єдиний ресурс, який може легко споживати такі (і більші) обсяги трафіка, — це закачування відео та програмного забезпечення.

Не виключено, що саме здешевіння Інтернету нарешті здійснить давню мрію правовласників (закордонних) та правоохоронців (українських) і завдасть серйозного удару по «вуличних» продавцях неліцензійних фільмів та програм. За умови, що вартість «закачаного» CD вже зараз становить від 3 до 10 гривень, втрачається будь-який сенс ходити щось шукати на вбогих піратських розкладках. Тим паче що фактична монополізація ринку піратської медіапродукції кількома російськими виробниками призвела до різкого падіння і якості, і асортименту цього товару. Можна звичайно припустити, що тут є заслуга правоохоронців, але заважає один момент. Якщо вдалося відловити піратів з артхаусним, колекційним і класичним кіно, то чому на половині станцій метро ввечері стоять молодики з останніми «продуктами життєдіяльності» Голлівуду? На них що, рознарядки не було?

Вартість мегабайта на піратсь­кому DVD зазвичай іще в три-пять разів нижча, ніж при закачуванні з мережі. Але з диких кіноколекцій «12-в-одному» дивитися можна в кращому разі третину, так що одне на одне і виходить.

Звичайно, отримавши можливість викачувати щомісяця ту саму гору недорогих гігабайтів, користувачеві найпростіше не морочитися з хитрими «обмінними іграми», а тихо й мирно качати музику, кіно й програмне забезпечення з відповідних файлосховищ. Деякі з провайдерів навіть заводять на сайтах рубрику «Корисні посилання», де публікують адреси «піратських складів», ненав’язливо натякаючи користувачам, навіщо їм може придатися велика кількість трафіка.

Такий варіант безумовно привабливий — можна тільки брати інформацію, а в файлообмінниках її треба ще й віддавати, — проте має й істотні мінуси. По-перше, оперативність — найсвіжіших фільмів, як у «вуличних піратів», тут шукати не варто. По-друге — залежність від загальних смаків. Якщо кортить «серійного Голлівуду», мультфільмів радянських і західних, ну і, в кращому разі, аніме — то в піратських файлосховищах вас чекає щастя. Якщо ж вас цікавить класика кіно початку двадцятого століття (яка, до речі, уже й не «піратська» зовсім — а вселюдське надбання), музика раннього Середньовіччя чи якого-небудь Мессіана — то шукатимете її у звичаних файлосховищах довго і, головне, безуспішно. Інша справа — торрент-мережі. Певна річ, і вони завалені мейнстримом — але з огляду на колосальну кількість користувачів, кожен з яких має право публікувати свою інформацію, імовірність знайти щось рідкісне істотно зростає. Хоча гарантій, звісно, і тут ніхто і ніяких не дасть.

Але найвужче місце традиційних файлосховищ — це здатність (чи, радше, нездатність) «роздавати» велику кількість інформації. Адже «вихідний канал» сервера ділиться у певній пропорції між отримувачами інформації з нього. І якщо замість звичайних десятки клієнтів одночасно приходить тисяча, то швидкість передачі для кожного з них падає в сотню разів. Звичайно, «канал» можна розширювати, але навряд чи це розширення встигатиме за зростанням числа охочих долучитися до мистецтва з допомогою широкосмугового Інтернету. У торрент-мережі все навпаки: чим більша кількість людей «обмінюється» файлом — тим вища швидкість, бо кожен, хто взяв бодай один-два відсотки інформації, у той самий момент починає ці відсотки роздавати. Для прикладу — один із дистрибутивів Linux’а з «рідних» серверів компанії-розробника у перші дні після виходу «роздавався» зі швидкістю 20—25 кбіт на секунду, а у файлообмінних мережах швидкість легко доходила до 400.

Незважаючи на недобру, і почасти заслужено, славу піратського притулку, файлообмінні торрент-мережі є на сьогодні чи не найзручнішим інструментом поширення великих обсягів інформації в мережі. А як саме використати цей інструмент — кожен вирішує для себе сам. Залежно від гостроти докорів сумління і національних особливостей судочинства.

Олексій (Alexx),
представник команди сайта torrentreactor.net

— За різними даними, сьогодні від 10 до 60% інтернет-трафіка генеруються файлообмінними мережами. Яка цифра ближча до реальності?

— Основний обсяг світового трафіка припадає саме на протокол бітторент. Ця технологія нині найпоширеніша. За обсягами із торентами може зрівнятися тільки веб-трафік, але його кількість менша в рази. Точної цифри назвати не можу, знаю одне: торент-трафік перевершує весь веб-трафік. А інші мережі генерують на порядки менші обсяги. Адже торентами користуються сотні мільйонів людей.

— А яка приблизна кількість відвідувачів вашого ресурсу? Якщо не секрет, звісно.

— Щодня наш сайт torrentreactor.net і його копію під іншим зовнішнім виглядом — bushtorrent.com відвідує 400 тисяч людей.

— Що змушує користувачів виставляти торенти, входячи при цьому в конфлікт із законом?

— Бажання поділитися матеріалом. Уже давно багато людей живуть за принципом «warez має бути безплатним». Виклавши якийсь файл, в обмін ви скачаєте щось для себе. Тобто йдеться насамперед про ентузіазм. Але є й інші чинники. Фінансові, наприклад: коли торенти популярні, на них багато хто намагається і грошиків заробити.

— Щодо заробітку на торентах — це переважно реклама чи є щось ще?

— Є торенти, закриті паролем. Щоб отримати пароль від архіву, треба зробити певну дію — заплатити або сходити згідно з посиланням. Є торенти з використанням системи DRM (digital rights management). Це, якщо не помиляюся, коли для перегляду викачаного відео додатково доводиться скачувати софт, який потім управляє комп’ютером — показує релевантну рекламу на сайтах тощо.

— А наскільки це ризиковано — брати участь у торент-обміні? Були випадки, коли користувачів «притискали»?

— В Америці, наскільки я знаю, законодавці намагаються боротися з тими, хто скачує піратський софт. Провайдери намагаються це відслідковувати. Особисто мені не відомі випадки, коли судили саме простих користувачів. Але це, зрозуміло, не означає, що таких не було.

— На вашу думку, поширення широкосмугового Інтернету та файлообміну покладе край яткам із дисками «12-в-одному»? Чи р2р і ятки — це товар для різних категорій населення?

— Скоріше з ятками покінчить закон про авторські права.

— Начебто і закон є, і яточники є... А як, вважаєте, розвиватиметься законодавство про авторські права?

— Щодо цього я налаштований дещо скептично. Особливо коли йдеться про створення єдиних законодавчих актів для всього Інтернету. Завжди знайдеться країна або країни, які не приєднаються до цієї угоди і де сайти з об’єктами авторського права будуть легальними.

— Як, за вашими спостереженнями, співвідносяться у файлообмінниках завантажувачі/віддавачі? Чи є якась еліта, чи це все-таки рівноправне співтовариство?

— Є трекери — деякі з них закриті, тобто потребують реєстрації або запрошення. Їх можна вважати центрами, які об’єднують людей. А щодо ієрархії — хто більше роздає, той має вищий статус.

— На багатьох трекерах — особливо західних, на кшталт Demonoid, Thepiratebay — атмосфера набагато більш дружня, ніж у всіляких чатах/форумах.

— Звісно, трекери разюче відрізняються від чатів, куди люди прийшли потеревенити і вилити свої не завжди позитивні емоції. На трекери люди приходять у справі...

— Ваш ресурс зареєстрований у Росії, але водночас, здається, орієнтований в основному на західну аудиторію?

— Усе просто. Платоспромож­ність російської аудиторії набагато нижча, ніж західної. Відповідно і грошей від реклами західний проект приносить більше. Плюс ми охоплюємо потенційно всю світову аудиторію. Тобто можемо залучити більше відвідувачів.

— Які ресурси подібного роду ви могли б порекомендувати українській аудиторії — тій її частині, у якої погано з англійською?

— Наскільки я знаю, Thepiratebay має локалізацію багатьма мовами. Що ж до власне російськомовних ресурсів — підійде будь-який, де можна легко зареєструватися і де є досить велика кількість користувачів, котрі роздають контент. До речі, можу порекомендувати читачам наш торент-клієнт Bitzip (адреса www.Bitzip.com ).

Біт­торрент — це протокол передачі файлів у режимі «від користувача — до користувача». Спроектований спеціально для обміну великими файлами серед великої кількості людей, він круто відрізняється від звичайної архітектури «клієнтсервер», при якій отой самий сервер сам­один і роздає файли всім охочим. Коли охочих стає забагато або файли, які беруть із сервера, — надто великими, нормальна процедура роздачі слонів припиняється. Отримати четвертину слона вдається тільки третині охочих.

При користуванні торрент­протоколом усе відбувається інакше. Як тільки одна людина виставляє файл, а інша починає його скачувати, інформація про це передається на певний центральний сайт, що відповідає за «роздачу» — трекер. І наступний клієнт уже «бере» файл у них обох — притому автоматично віддаючи четвертому, і так далі. Спеціальний алгоритм стежить, щоб усі брали в «першоджерела» різні фрагменти файлу. Тому коли через певний час «джерелу» набридне наповнювати чужі відра і воно вийде з «роздачі», решта користувачів зможуть просто обмінюватися наявними у них шматками і складати цілий файл.

Для успішного користування торрент­протоколом доведеться розібратися, що для чого потрібно і як це все називається (хай вибачать шанувальники рафінованої мови за відверті «англіцизми», але відповідників у сучасній українській чи російській просто немає).

Торрент (Torrent) — невеличкий файл, який містить інформацію про файл великий, котрим, власне, і збираються мінятися. У торренті є інформація про розміри великого файла та про сервер, який координує роздачу (трекер).

Трекер (Tracker) — сайт, який зберігає торренти (тисячі, а часом — мільйони торрентів), має тематичні каталоги торрентів і координує процес роздачі файлів. Також трекер дозволяє спілкуватися користувачам — висловлювати повагу тому, хто виставив на роздачу щось корисне, і просити виставити ще.

Сідер (Seeder) — користувач, у котрого на жорсткому диску зберігається повна версія файлу, яку він продовжує роздавати.

Лічер (Leecher) — користувач, який закачує файл (від сідерів та інших лічерів) і водночас роздає його іншим лічерам. Як тільки лічер закачав увесь файл, але при тому не закрив до нього доступ іншим лічерам, — він стає сідером.

Рейтинг (Ratio) — співвідношення кількості інформації, яку користувач віддає, з тією, яку забирає в інших. В ідеалі має становити одиницю і більше. Якщо хтось надто довго тільки забирає файли й робить усе можливе, щоб їх не віддавати (себто вимикає комп’ютер зразу після завершення закачки), то після тривалих попереджень і вмовлянь його можуть і викинути з трекера.

Бітторрентклієнт (bittorrent client) — програма, яка обробляє торренти і власне скачує файли.

Таким чином, для успішного файлообміну слід заінсталювати на ком­п’ютері бітторрентклієнт, зайти на трекер, вибрати там бажані торренти, почати їх «лІчити», а «залІчивши», не забувати «сідити», аби «лІчити» мог­ли й інші. Крім того, у «сідерів» виходить високий рейтинг, і в подальшому система дозволяє таким корисутвачам «лІчити» торренти швидше.

Бітторрентклієнти можна закачати із сайтів їх розробників:

Bittorrent (//www.bittorrent.com/download),

Azureus (//azureus.sourceforge.net/)

Bitcomet (//www.bitcomet.com/)

Utorrent (//www.utorrent.com/)

Трекерів можна знайти велику кількість із допомогою будьякого пошуковика. Флагманом цієї флотилії є шведський The Pirate Bay (//thepiratebay.org/) з його півтора мільйонами зареєстрованих користувачів. Також вельми респектабельним є Demonoid (//www.demonoid.com) — на ньому, крім «нелегальної попси», часто трапляється старовинна література й музика, а також майже повністю відсутня еротика — не кажучи про порнографію.

Насамкінець хочемо нагадати читачам, що у файлообмінних мережах трапляються (і доволі часто) матеріали, які є об’єктами авторського права, і захищені українським законодавством (див. врізку) та міжнародними договорами. А численних форм відповідальності за їх копіювання і перегляд в Україні ще ніхто не скасовував…

Тому законно качати ті твори літератури і мистецтва, які стали суспільним надбанням (себто з часу смерті авторів яких минуло 70 років) або були опубліковані під котроюсь із ліцензій, які дозволяють вільне розповсюдження. Те ж саме і з комп’ютерними програмами, що їх наші законодавці урівняли в правах із літературними творами (поема Гейтса… ой, про що це ми?): качати їх можна у випадку, якщо вони розповсюджуються під GPL (General Public License) або чимось схожим. Як заповідали класики: кодекс слід поважати…

Хроніки інтернет-злочинності

Федеральне бюро розслідувань опублікувало доповідь про боротьбу з інтернет­злочинністю в 2006 році. Несподіваний висновок: злочинів такого роду стало менше, проте шкоди вони завдають більшої.

2006 року відділ ФБР, який бореться із цими злочинами (Internet Crime Complaint Center), отримав 207,5 тис. заяв від потерпілих. Це на 10,4% менше, ніж 2005 року. Сума сукупних збитків оцінюється в 198,4 млн. дол. (183,1 млн. дол. у 2005 році, 68,1 млн. — у 2004му, 125,6 млн. — у 2003му).

Середньостатистичний потерпілий від дій інтернет­злочинців втратив 724 дол. Проте майже у 40% випадків розміри втрат перевищили 100 тис. дол.

Найчастіше (понад 44% випадків) шахрайства відбуваються під час інтернет­аукціонів, таких як eBay. Типова схема: покупець оплачує куплений ним товар, але не отримує його. Проте найбільшої шкоди завдають так звані нігерійські листи — першими схему почали використовувати нігерійські шахраї, звідси і назва афери. Цей метод застосовується вже півтора десятиліття: житель якоїсь країни третього світу пропонує жителеві «багатої» країни допомогти у виведенні, наприклад, із Нігерії значних фінансових активів, які колись належали високопосадовцям, військовим та ін. Результатом операції мала бути чесна дільба отриманих грошей. Першим кроком є внесення певної суми на рахунок у нігерійському банку. Після того як гроші переказані й переведені в готівку, шахраї зникають. 2006 року середньостатистична жертва втратила на цьому 5,1 тис. дол. До трійки лідерів увійшли також шахрайства з чеками (3,7 тис. дол.) і фіктивними інвестиціями (трохи менше ніж 2,7 тис. дол.).

75% викритих інтернет­шахраїв є жителями США. Проте американців активно ошукували й іноземці, серед яких найбільше представників Великобританії, Нігерії, Канади, Румунії, Італії, Нідерландів, Німеччини і ПАР. Російські шахраї посіли восьме місце в цьому малопочесному рейтингу, на їхню частку припало 1,1% скоєних у США інтернет­злочинів. Шахраї найчастіше входили у контакт із потенційними жертвами із допомогою електронних листів (майже 74% випадків).

Цікаво, що жертвами шахраїв ставали переважно досить добре освічені чоловіки у віці 30—50 років. Чоловіки втрачали помітно більше, ніж жінки (середньостатистичний потерпілий чоловік втратив 920 дол., жінка — 544). Розміри втрат збільшуються разом із віком потерпілих.

За матеріалами
www.washprofile.org

Віртуальні гонки збільшують агресивність водіння

Вчені з Німеччини встановили, що люди, які захоплюються віртуальними гонками, водять реальний автомобіль агресивніше і частіше потрапляють в аварії порівняно з тими, хто не грає взагалі або проводить час за іншими видами відеоігор.

На першому етапі дослідження вчені опитали 198 чоловіків і жінок. Виявилося, що респонденти, котрі грають у відеоігри, частіше водять автомобіль «агресивно» і потрапляють в аварії. На другому етапі дослідження, коли було опитано 68 осіб, встановлено, що ті, хто віддає перевагу гоночним симуляторам, більше ризикують під час водіння в місті, ніж ті, хто віддає перевагу віртуальним розвагам у різноманітних жанрах. Аналогічну відповідність у схильності до мислення, спрямованого на ризик, було отримано в процесі наступного опитування 83 респондентів.

За словами одного з науковців, які проводили дослідження, — Йорга Кубицького із Союзного центру технологій (Allianz Center for Technology), схильність до ухвалення ризикованих рішень — одна з головних тем обговорення при встановленні причин аварій з участю молодих водіїв. У дослідженні були також задіяні фахівці з Мюнхенського університету ім.Людвіга Максиміліана, повідомляє Reuters із посиланням на Journal of Experimental Psychology.

У лютому 2007 року Крістофер Фергюсон, професор факультету психології Техаського агротехнічного міжнародного університету, оголосив, що комп’ютерні ігри з елементами насильства аж ніяк не провокують людей на жорстокі вчинки. Висновки з досліджень, які свідчать про протилежне, Фергюсон списав на непрофесійний підхід їхніх авторів і надмірне висвітлення таких випадків пресою.

За матеріалами
www.compulenta.ru

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво