Режисер Леонід Горовець: «Коли є рана, що саднить, до цього болю звикаєш…» - Соціум - dt.ua

Режисер Леонід Горовець: «Коли є рана, що саднить, до цього болю звикаєш…»

20 листопада, 2009, 13:20 Роздрукувати Випуск №45, 20 листопада-27 листопада

Один із найкращих художніх фільмів про трагедію Бабиного Яру було знято двадцять років тому в Києві...

Один із найкращих художніх фільмів про трагедію Бабиного Яру було знято двадцять років тому в Києві. Це драма режисера Леоніда Горовця «Дамський кравець», у якій зіграв свою останню знакову роль Інокентій Смоктуновський. Здавалося, після такої картини творча доля режисера піде по висхідній. Однак період кінця 80-х — початку 90-х дуже вдарив по кіновиробництву (і не тільки в Україні). У 1990-му талановитий режисер виїхав до Ізраїлю. Там знімає документальне кіно, викладає в Тель-Авівському університеті. А нещодавно Горовець повернувся в Україну і знімає тут телевізійні фільми.

— Леоніде Борисовичу, то що ви сьогодні робите в Києві — бізнес чи все-таки кіно?

— У Києві я вже два з половиною роки. Зняв тут два ТБ-мувіки: «Торкнутися неба» з Андрієм Соколовим, Миколою Добриніним і «Король, дама, валет». Ці стрічки вже навіть пройшли на ТБ. З першою картиною, правда, сталася майже детективна історія — її вкрали! Вона не дійшла до телеекрану. А потім виринула на чорному ринку в списку блокбастерів. Потому стрічка з’явилася в Інтернеті. Її скачали понад півтора мільйона разів.

— Еге ж, це розкішний «прокат»!

— Пізніше мене запросили знімати музичну комедію за мотивами Легара «Весела вдова». Мені довелося виступити ще й сценаристом у співавторстві з Гаріком Коном. У нас ця стрічка називається «Чоловік моєї вдови». Знімалися талановиті люди — Марчин Мрочек (переможець українського проекту «Танці з зірками -2»), а також Дмитро Нагієв і співачка Камалія.

— Цікаво, як вам працювалося з польським танцюристом Мрочеком, у якого, здається, є брат-близнюк?

— Марчин виявився приємним у спілкуванні. Він як сонечко. Так, у нього є брат-близнюк, як і в Чадова. Володимир Бистряков написав для фільму музику, а поет Аркадій Гарцман — вірші для пісень. Зйомки відбувалися у Литві.

Картину знімали за приватні гроші. Адже тепер ситуація з прокатом жахлива. Можна сказати, стався обвал прокатного ринку. І вітчизняні картини не витримують конкуренції з американськими «мільйонниками».

— А ось в Ізраїлі, де у вас теж є робота, режисерові просто знайти можливість реалізувати свої проекти?

— Там зняти ігрове кіно дуже складно. Практично немає ринку. Я там знімав для ТБ по два-три фільми на рік. Отримував задоволення, оскільки теми були незвичні.

— І які ж незвичні теми ви розкривали в Ізраїлі у своїх документальних проектах?

— Різні... Наприклад, тема тамплієрів — «Таємниці Тель-Авіва». Тільки це не про тих стародавніх тамплієрів... Виявляється, 1860 року з Німеччини до Ізраїлю приїхали німці, їх було близько 500 чоловік. І вони вирішили утвердити свою «релігію», влаштувати «темпль» — храм усередині людини. Вони були цікаві люди. Привезли на святу землю свою науку, культуру, сільське господарство. Але не прижилися. Їх усіх убили... Це дуже гостра тема. Я навіть зайшов у конфлікт із керівництвом телеканалу, коли стали втручатися в структуру картини, попросив потім прибрати своє прізвище з титрів. Цензура вимагала від мене говорити тільки те, що заведено говорити там. А я казав правду. І ми не зійшлися. Але 95% матеріалу в цій картині — те, що зняв саме я.

Зняв також два документальних фільми на тему бритміле (обрізання) і гіюра (прийняття іудаїзму). Спробував порушити тему «духовного обрізання». Навів приблизно десять прикладів, коли через це ламалися людські долі...

— Певно, ці картини зчинили багато галасу в Ізраїлі?

— Резонанс був. Зрозумійте, я зовсім не проти релігії. Просто мої картини про те, як деякі чиновники ламають людей.

— Двадцять років тому ви розпочали зйомки фільму про трагедію Бабиного Яру.... Чи достойно, на ваш погляд, відбито цю трагічну тему в українському кіно? Чи дивилися ви, наприклад, картину Миколи Засєєва-Руденка з Еліною Бистрицькою?

— Так, я дивився фільм Засєєва-Руденка. І вважаю, що художній рівень цього фільму — неподобство. Розумію, йому дали гроші... Але це не та тема, яку нібито можна тільки «профінансувати». Це те саме, що й про Бога не можна знімати — з холодним носом. Цей режисер звинуватив мене в «сіонізмі», а потому зняв свій «Бабин Яр». Утім, Микола Засєєв-Руденко — зручна людина для нинішнього продюсерського кіно, де треба швидко і вчасно заробити гроші. Та й усе! А я, очевидно, так і залишився романтиком.

В Україні ж кояться страшні речі. Немає спадкоємності поколінь. Є старі і є молодь. Молодь вигідна продюсерам. Вона працює за принципом «чого зволите?» Але режисер — усе-таки серйозна професія. Одного разу подумав, що першу «лажу» почали знімати молоді режисери ще років п’ятнадцять тому. Всі їх сварили, а вони казали: «А ми приколювалися...» Тепер з’явилося покоління, яке «приколюється» вже над класиками приколів.

Я не ханжа. Обожнюю спілкування з талановитою молоддю. Адже щоб просто перенести відео на плівку, багато розуму не треба. Зняв великий, середній план, поставив світло. Зараз, кажуть, Ваня Охлобистін затіяв новий проект — називається «народне кіно». Наприклад, якась організація дає гроші й каже: ми, мовляв, хочемо зняти фільм «Мертві душі». Їм виділяють камеру, оператора, вони беруть собі ролі. І потім користуються вже знятою стрічкою. А Ваня Охлобистін енд компані мають із цього гроші.

— У вашому «Дамському кравці» — одна з останніх великих робіт Інокентія Смоктуновського. У вас із цим артистом були спільні плани на майбутнє? Згодні з тим, що його називають «великим»?

— Співпраці з Інокентієм Михайловичем, на жаль, більше не було. Я закінчив цю картину й виїхав. Потім ми зустрічалися з ним, але вже в Америці. Так, Смоктуновський, напевно, найбільший актор із усіх, кого дало світові ХХ століття. Коли я знімав «Дамського кравця», в СРСР вважався молодим режисером, мені було 39 років. І Смоктуновський тоді мене багато чого навчив. Ми старанно підбирали Інокентію Михайловичу костюм — у нас, на студії Довженка. Я над цим багато думав. Уночі мені спало на думку, що є хасиди, а є Чарлі Чаплін, який теж ходив у капелюсі й сюртуку... Чарлі Чаплін теж був в образі «хасида». І ми підібрали костюм Інокентію Михайловичу так, щоб штани були трохи коротші. І як же я здивувався, коли довідався, що він у цьому костюмі «жив» весь тиждень. Спочатку летів у ньому літаком до Москви, потім по Білокам’яній ходив у цьому ж образі. Отже, він «обживав» костюм? Сьогодні таких акторів, як він, — не залишилося.

— Але з геніями, напевно, і проблем чимало на знімальному майданчику?

— У процесі зйомок у мене з ним навіть конфлікти виникали. Знімаємо, наприклад, сцену, в якій багато акторів. І я відчуваю, що актори дивляться не на мене. Виявляється, Інокентій Михайлович за моєю спиною показує їм, що треба робити. Я тоді зупинив зйомку, відкликав Смоктуновського вбік і сказав, щоб він більше так не робив.

Пізніше, коли ми отримали перший плівковий матеріал, йому здалося, що плівка бракована, і він влаштував справжній скандал. Але задумка саме в тому й полягала, щоб зображення було трохи розмите. Проте десь через тиждень він уже беззастережно вірив мені, і все пішло нормально.

Смоктуновський інколи ревниво ставився до успіхів інших акторів. На озвучуванні, наприклад, сказав: «Даремно ви назвали картину «Дамський кравець», треба було назвати «Соня — дочка дамського кравця». Це після того, як він побачив прекрасну роботу Тетяни Васильєвої.

Вона теж незвичайно розкрилася в цій картині. Васильєва — непроста артистка, можна навіть сказати — «кровопивця». Але після прем’єри в Одесі вона попросила в мене вибачення...

— А які проекти ви робили вже після успіху «Дамського кравця»?

— Був фільм «Кава з лимоном», у якому грали Абдулов, Васильєва, Нікулін. Потім в Ізраїлі знімав документальне кіно. Не вдавалося спочатку повернутися до ігрового кінематографа. І ось років п’ять тому я зняв свій перший — уже в еміграції — ігровий 50-хвилинний фільм «Інгеле» (у перекладі з ідиш — «Мій хлопчик»). Услід за ним для тамтешнього державного телеканалу зняв «Справжнє диво» із російськими акторами, російською мовою.

Я, між іншим, починав як комедіограф. Але в ті роки жартувати було ризиковано. Мене навіть звинувачували в антирадянщині. П’ятнадцять років узагалі комедії не торкався. А потім зняв трагедію — «Дамський кравець».

Отже, у житті багато до чого повертаюся. І це недавнє повернення в Київ... Нещодавно мені присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України. Зараз виходить, що живу на дві країни. В Ізраїлі в мене дружина, вона працює на ТБ. Раз на півроку зустрічаємося...

— Що сьогодні режисерові знайти важче — гроші на фільм чи хороший сценарій?

— Гроші знайти справді важко... Свою першу телекартину я зняв за 12 днів із хронометражем півтори години. І наприкінці вже падав із ніг. Але продюсери були щасливі, бо я заощадив їхні гроші. Мені один із продюсерів казав: «Не знімай утричі краще, ніж нам треба, знімай простіше!»

— Чи не хочете в такому разі зняти щось на злобу дня, відобразивши в кіно наші політичні реалії?

— Нізащо! Це було б божевільним заняттям. Ви хіба можете розібратися в цих реаліях? Я — ні! Не знаю навіть, як відповісти на запитання, кого б хотів бачити президентом. Тільки й залишається, що дивитися на весь цей паноптикум... Але мене лякає такий політик як Тягнибок. Він останнім часом трохи змінив імідж, став працювати «під лапочку», відмовився від агресивних гасел. Ось якщо такий прийде до влади, то... Для мене націоналіст — це людина, котра любить свою країну. Але якщо людина закликає до приниження (а то й до знищення) людей інших національностей, то вона не націоналіст. Це вже інакше називається.

— Ви сьогодні живете на дві країни — Ізраїль і Україну. Чи є щось спільне у цих держав?

— Ви собі навіть не уявляєте, як багато спільного. Тому що обидві країни — це національні ідеї. Це, можливо, допомагає на першому етапі, а потім — дедалі складніше. Бо під виглядом «національної ідеї» починають проростати різні жахіття. Всі кандидати в лідери говорять про любов до нації. Але кожен при цьому будує лише свою кар’єру.

— Зараз інколи кажуть, що «культурний імунітет» нації досить ослаблений.

— Я дійшов одного разу парадоксальної думки: якщо десь і збереглася російська й українська культура, то найчастіше в еміграції — в Америці, Німеччині, Ізраїлі, Канаді. Тому що для тих людей культура — це можливість вижити. В Україні ж дуже часто під виглядом культури йде справжній наступ хамства, яке поступово пожирає все.

А українська ж культура — частина європейської. Ті ж таки Леся Українка, Коцюбинський, Франко... Вони більше європейські письменники, ніж вузьконаціональні. В Україні живуть такі ж самі люди, як і скрізь... Потрібно знімати інтернаціональне кіно, шукати незвичайні історії. З одного боку, режисер повинен уміти розповідати, з іншого — важливо, що він розповідає, а ще важливіше — зрозуміти, чи є в цієї людини відчуття часу.

— Чи часто вам в Ізраїлі доводиться відчувати реальну загрозу життю? Судячи з новин, арабо-ізраїльський конфлікт не припиняється?

— Тепер мені часто телефонують друзі з Ізраїлю й кажуть: «Ви, напевно, в Україні помираєте від грипу!» Але так не можна сказати... Точно так само — в Ізраїлі. Коли там живеш, не відчуваєш небезпеки вибухів. Я викладав в університеті на кордоні з сектором Газа. Одного разу ракета впала біля входу в університет за п’ять хвилин до мого приїзду... По телевізору про вибухи повідомляють постійно. Адже коли є рана, що саднить, до цього болю звикаєш через тиждень.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво