Революціонер, який ніколи не просив про помилування - Соціум - dt.ua

Революціонер, який ніколи не просив про помилування

23 травня, 2008, 13:09 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Його ім’я було викреслене з історії, літературні роботи знищені. Цю несправедливість до українсь...

Його ім’я було викреслене з історії, літературні роботи знищені. Цю несправедливість до українського революціонера, талановитого редактора, перекладача і публіциста Петра Юрійовича Дятліва підкреслив автор опублікованої наприкінці 60-х біографії, давши їй заголовок «Таємничий емігрант».

Користь знайомства

Поверненням до вітчизняного читача Петро Дятлів (саме такий варіант прізвища зберігся в документах) був зобов’язаний листуванням із Володимиром Леніним. Чеський історик Врацлав Врабец, який ретельно досліджував празький період життя вождя більшовиків, опрацьовував список знайомих Леніну пражан і виділив із нього Дятліва. Дослідник припустив, що 1912 року, беручи участь у Празькій партконференції, Володимир Ілліч зупинявся в квартирі на другому поверсі будинку по Ржезничці, 14, де мешкав Дятлів.

Ця версія, викладена на шпальтах газети «Руде Право», для радянської преси стала знахідкою. У «ленінські» січневі дні 1967 року «Правда» опублікувала редакційну статтю під гучним заголовком «Будинок, у якому жив Ленін», а далі «Литературная газета» вже безапеляційно стверджувала, що «Ленін у квартирі Дятліва почувався як удома». Радянські історики не підтвердили цю версію: листування, яке прояснило б багато чого, зникло без сліду, а у збережених докумен­тах Петра Юрійовича про зустрічі з лідером більшовиків не згадувалося зовсім (у Соловецькому таборі Дятлів уточнив: «У роботі своїй мав зв’язок із Леніним через тов. Крупську»). Згідно з мемуарами учасників партійного форуму, Ленін після засідань прямував до готелю.

Та сам факт згадки імені Дятліва в позитивному контексті дозволив ученим опублікувати зібраний матеріал. Ці статті мали одну особливість: тексти різко обривалися на харківському періоді його творчості. Авторам наполегливо рекомендували не писати більше про «українського націоналіста», нехай навіть реабілітованого.

Насторожене ставлення до Дятліва пояснюється його долею, багатою на епізоди «закритих тем». В офіційні довідники була вміщена втішна на перший погляд, але убога й однобока характеристика П.Дятліва як «одного з перших перекладачів робіт Леніна українською мовою». Рідкісні примірники перекладів, що вціліли в архівних фондах на території західних областей України, які не постраждали на початку 30-х років від «чисток», були включені до каталогів раритетних видань Леніна.

Революційні університети

Хто краще за самого Петра Юрійовича міг розповісти про долю? Він народився 13 лютого 1883 року в повітовому місті Стародуб Чернігівської губернії в сім’ї потомствених ремісників. З шести років довелося пізнати чималих злигоднів: після смерті Дятліва-старшого господарство перейшло до зведеного брата Андрія, дружина якого виставила Петю і його матір за поріг дому. Син не завдавав матері, єдиній близькій йому людині, великих клопотів: допомагав у господарстві і був одним із найкращих учнів початкової школи. На здібного хлопчака звернули увагу і рекомендували в Ніжинську гімназію. Коло нових знайомих, освітні гуртки, редагування гімназичного рукописного журналу, за яке взявся Дятлів, захопили його. За відмінну успішність Петра заохотили стипендією, безкоштовними підручниками та формою. Пам’ятаючи, як тяжко доводиться неписьменній селянці без свого кутка в Стародубі, Петро в 11 років став заробляти репетиторством і пересилав матері відкладені «стипендіальні гроші». Це дало їй змогу придбати власне житло, про що через роки з теплотою згадував Петро Юрійович. Саме материнський дім асоціювався у нього з батьківщиною, Україною.

З 1901 року золотий медаліст Петро Дятлів навчався в Московському університеті, після закінчення якого мав намір здобути другий фах — гірничого інженера. Але, потрапивши у хвилю революційного руху, першокурсник на якийсь час забув про навчання. У лютому 1902 року його революційну «десятку» у повному складі арештували й допровадили в Бутирську в’язницю. Ректорат повідомив вільнодумцям про виключення з університету із позбавленням права продовження навчання у вузах. Але й за тюремними стінами молоді бунтарі не втрачали цілковитого самовладання: оголосили себе студентами вільного університету з виборним ректором, випускали стінгазету, проводили дискусії та демонстрації. Незабаром начальство похмурих Бутирок позбулося невгамовних підопічних, розіславши їх по різних в’язницях. Через півроку після арешту Дятлів був звільнений із глухівської в’язниці і повернувся до Ніжина.

Молодий чоловік із «вовчим білетом» зовсім не скидався на такого, що розкаявся, і змінювати рід діяльності не збирався. Петро Дятлів вступив до Петербурзького політехнікуму, де й продовжив революційну роботу відразу в двох напрямах: у соціал-демократичному гуртку й українському товаристві «Громада». Дирекція прийняла рішення про виключення заколотників (разом із Дятлівим вигнали і майбутнього воєначальника Михайла Фрунзе), в обгрунтованості якого ніхто не сумнівався: серед студентів вони були надто помітними постатями.

Головним надбанням петербурзького періоду Дятлів вважав нових друзів — Дмитра Дорошенка, Миколу Сахарова, Василя і Юрія Мазуренків, із якими його пов’язувала робота в РУПі (Революційній українській партії). Коло знайомих помітно розширилося в Полтаві, де Дятлів, добираючи рукописи для «Соціал-демократа», спілкувався з Володимиром Винниченком, Си­моном Петлюрою, Ми­хайлом Коцюбинським.

Дятлів не переривав зв’язків і з російськими революціонерами. Будучи обраним у члени ЦК Української соціал-демократичної партії, обстоював позицію негайного об’єднання з РСДРП(б). Його прізвище часто фігурувало на сторінках таємних поліцейських повідомлень. Після чергового арешту царський уряд вислав Дятліва на три роки в Архангельську губернію, пом’якшивши вирок заміною на виїзд за кордон.

Закордон Дятліву пішов на користь. У Цюріху він зблизився з представниками «російської революційної колонії», в Австрії закінчив філософсько-державно-науковий факультет Віденського університету, у Празі здобув диплом інженера й одружився з чешкою, у них народилося троє дітей. Для утримання великого сімейства потрібні були кошти, і Петро хапався за будь-яку чорнову роботу. Але популярність йому принесли література, переклади Готфріда Келлера, Божени Нємцової, Алоїса Їрасека. Крім того, він готував до публікації партійні документи, листувався з Леніним, в «Правде» опублікував переклад «Досвітніх вогнів» Лесі Українки і некролог українській поетесі.

Інтернований за власним бажанням

На початку Першої світової війни поліція європейських країн провела під гаслом боротьби зі шпигунством хвилю арештів неблагонадійних емігрантів. Дятліва помістили в табір російських військовополонених у Дрозендорфі, де українська громада обрала його старостою. Але взаємини з табірною адміністрацією у норовливого українця не склалися, його не раз відправляли в карцер, а на рукав одягу прикріпили стрічку, як знак особливо небезпечного. Звільнити «дрозендорфського в’язня» допомогли колишні соратники по РУПу Андрій Жук, Володимир Дорошенко і Микола Троцький, використавши повноваження організованого на початку війни «Союзу визволення України». Вони запропонували Петру вести просвітницьку роботу серед військовополонених. Не поділяючи політичної платформи СВУ, більшовик Дятлів категорично відмовився від будь-яких форм співробітництва, заявивши, що «йому буде краще сидіти в таборі інтернованих». Земляки знайшли компроміс: Дятлів залишився на свободі під формальним поручництвом «Союзу», зберігши право вільного вибору політичної діяльності. За що не раз заарештовувався поліцією, яка вимагала негайно покинути територію Австрії, але емігрант відповідав: «Мені нікуди більше їхати».

Вільний редактор

І все ж таки Дятлів реалізував ідею популяризації українських класиків, підказану СВУ: для російськомовних військовополонених він підготував серію книг «Библиотека пленника. Образцы украинской литературы» із перекладами Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Ольги Кобилянської, розповсюджував портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки. Вдалося опублікувати далеко не все, але якістю залишилися задоволені і читачі, і маститі автори. «Пропонуючи російський переклад свого твору, — писав у передмові «Мойсея» Іван Франко, — я мушу висловити повну вдячність пану перекладачу за його старання підійти якнайближче до оригіналу. Це вартувало, звісно, досить багато праці. Сподіваюся все ж, що він не пошкодує про витрачену ним на переклад енергію».

Після перерви, пов’язаної з відсутністю коштів, Дятлів опублікував українські переклади робіт Володимира Леніна, Євгена Преображенського, Миколи Бухаріна. На фронтисписах нової серії видавець проставив «Комуністична бібліотека. Видання комуністичної партії Східної Галичини». «Я не домовлявся про це з партією. Але й партія не заперечувала», — згадував Петро Юрійович. Наклад розкуповували українці в Європі й Америці, а на отримані гроші Дятлів заснував ще одне партійне видання «Наша Правда».

На батьківщині

Незабаром Петро Дятлів став повноправним співробітником радянського диппредставництва в Берліні. На користь призначення були знання європейських мов, особисті зв’язки, напрацьовані в роки еміграції. Але реалізувати потенціал не вдалося: коли український Червоний Хрест направив його до Лондона, Великобританія відмовила у в’їзді. Інтернаціоналіста Петра Дятліва найбільше зачепило мовчання англійського міністра-соціаліста, до якого він звертався по допомогу.

З липня 1924 року Дятлів працював у добре знайомій йому Празі. Якось у розмові з повпредом Антоновим-Овсєєнком Дятлів поділився спогадами про Україну. Той правильно зрозумів Петра Юрійовича, і в січні 1925 року на Дятліва прийшов виклик. Його дружина до кінця своїх днів залишалася в столиці Чехії. Дятлів миттєво зібрався в дорогу, але тепер уже польські чиновники не дали йому візи. Окружною дорогою через Берлін, Ригу і Москву він добрався до Харкова.

У столиці радянської України Петро Дятлів займався викладацькою діяльністю і редакторською роботою. У республіканських видавництвах вийшли його переклади української художньої прози, спеціальної літератури: «Курс політекономії» Кона, «Соціологія мистецтва» Фріче. Сім перевидань витримав перекладений ним підручник «Елементарна геометрія» Андрія Кисельова.

Вільного часу залишалося дуже мало. Його Петро Юрійович проводив у колі режисера Леся Курбаса, директора бібліотеки ВУАН Степана Пастернака, наркома освіти Миколи Скрипника. Як це часто буває в розмовах, загальні теми перепліталися з професійними. Скрипник запропонував Дятліву роботу в складі спеціальної комісії, яка за рішенням ЦК КП(б)У готувала видання першого Зібрання творів В.Леніна українською мовою. Редактор дав згоду.

Захоплені перекладом фахівці не помітили, як над їхніми головами скупчилися хмари. 1932 року весь склад комісії усунули від роботи, а публікацію робіт Леніна зупинили. Закиди партійних чиновників базувалися на нібито наявних націоналістичних пересмикуваннях. Видання визнали шкідливим, усі видані раніше томи миттєво зникли з книжкових полиць, а редакторський склад репресували.

«Справа Дятліва»

Ще 1929 року проробка по партійній лінії персональної справи закінчилася суворою доганою «за ідеологічну невитриманість у боротьбі з троцькізмом і хитання в боротьбі із шумськізмом, за пасування перед труднощами на хлібозаготівлі і за неправильне політичне висвітлення свого революційного минулого». Це рішення було скасоване, але в січні 1933-го все повторилося. Дятліва звільнили з інституту, родина залишилася без засобів до існування. Після тривалих пошуків удалося попередньо домовитися про посаду коректора на книжковій фабриці імені Петровського. Але вийти на роботу не встиг: у ніч із 22 на 23 березня його арештували працівники секретно-політичного відділу ДПУ УРСР за приналежність до контрреволюційної організації «УВО». На слідстві Петро Дятлів спростував усі необгрунтовані обвинувачення і винним себе не визнав. Про те, як нелегко було це зробити, Дятлів згадував у Соловецькому таборі особливого призначення, де за рішенням «трійки» він відбував п’ятирічний строк ув’язнення: «Мене теж лякали розстрілом, але я від цього сміявся. Що це я за більшовик, що може так міркувати. Я тому і не пишу про помилування, щоб просити про помилування, потрібно колись зробити злочин».

Опубліковані матеріали наглядової справи, старанно записані табірним інформатором, не дають повної картини розмірковувань Петра Дятліва про процеси, які відбувалися в радянському суспільстві. Не виключено, що у професіонального літератора, навченого досвідом царських тюрем, спрацьовував «внутрішній редактор».

Певні надії на швидке звільнення він пов’язував з арештом колишнього наркома внутрішніх справ СРСР Генріха Ягоди. Але й призначений на його місце Микола Єжов не мав наміру випускати на свободу «українських націоналістів», строк покарання яких спливав. Москва дала вказівку табірному начальству завести «на соціально небезпечний контингент» нові слідчі справи, а після завершення дізнання — ув’язнених розстріляти.

Слідство у справі Дятліва проводили навіть без формальних у таких випадках допитів і пред’явлення обвинувачення. Швидше за все, Петро Дятлів до останнього моменту не знав, що 9 жовтня 1937 року особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області було ухвалене рішення про розстріл 265 в’язнів Свірського, колишнього Соловецького, табору. У розстрільному списку було і його ім’я. В урочищі Сандормох, що за 16 кілометрів від Медвежьєгорська, П.Дятлів був розстріляний і таємно похований 3 листопада 1937 року.

Сімейна трагедія

У Харкові за рішенням «трійки» 22 грудня 1937 року був виконаний смертний вирок над Ольгою Іванівною Ясеницькою. Її слідча справа, як і приїзд у Харків, була пов’язана з Петром Юрійовичем.

Жителька Відня, українка за походженням, О.Ясеницька (за іншими документами Ясинецька, Ясницька) із групою українців-політемігрантів 1925 року перет­нула кордон СРСР. Приїхала до Харкова з маленьким сином Мироном, працювала бібліотекаркою клубу політемігрантів, потім улаштувалася кравчинею на фабрику імені Тинякова. Її поява в столиці радянської України нікого не здивувала — у 20-ті роки міграція українців була річчю звичною. Формальною причиною від’їзду Ясеницької з Австрії були переслідування за партійну приналежність. Як члена комуністичної партії Австрії з 1920 року у Харкові її прийняли у ВКП(б), але 1934 року перевели в кандидати і незабаром зовсім виключили з партії. Приводом для такого рішення став «зв’язок із сестрою Юлією, котра проживала в Австрії, а також із чоловіком, засудженим членом контрреволюційної організації «УВО» Петром Дятлівим». Того, що Дятлів — батько дитини, Ясеницька ні від кого не приховувала, називала Петра чоловіком і продовжувала писати йому на Соловки (перервати листування із сестрою Ольга була вимушена 1931 року).

Вони познайомилися 1916 року. Землячка (Ольга була родом із Чернівців) допомагала Петру, виконуючи обов’язки кур’єра (пізніше в текст написаної в НКВС біографії слідчий без докорів сумління додав «зв’язковою»). Молоді люди швидко подружилися, у вільні дні поїхали в Альпи. Ця прогулянка альпійськими луками — єдиний приємний спогад, що залишився в Ольги. Незабаром Петро покинув Австрію, і до Харкова вони бачилися усього раз — у Берліні, куди Ясеницька привозила на кілька днів маленького сина. Дятлів допомагав їй невеликими грошовими переказами. Після приїзду в Україну в нього з’явилася інша сім’я.

Все ж зрідка вони зустрічалися. Останнє побачення припало на лютий 1933 року. Петро Юрійович пообіцяв зробити подарунок синові. Місяць по тому, коли Мирон схотів нагадати про це батьку, він дізнався, що Дятлів арештований. До Ольги Іванівні, яка втратила було надію на краще, приходив кілька разів чоловік, котрий відрекомендувався як Мороз, боржник чоловіка, і залишав, йдучи, «позичені колись» 50 карбованців.

У Харкові у справі «УВО» арештували емігрантів, які приїхали з Ясеницькою, Михайло Левицький, знайомий за просвітницькою організацією «Єдність», застрелився. До приїжджих придивлялися, називали «галичанами», зараховували до осіб, яких прополіскували на зборах категорії. Незабаром Ользі повідомили, що соціально небезпечними були визнані репресовані 1935 року її двоюрідні брати Боберські, Олексій і Йосип.

Ольгу Ясеницьку викликали в НКВС, вимагали зізнання в антирадянській діяльності, а 17 жовтня 1937 року її арештували. У заключній постанові справи зазначено, що організація «Єдність», драмгурток якої відвідувала Ясеницька, була філією «УВО», а клуб політемігрантів у Харкові — штаб-квартирою.

1940 року син Ясеницької подав у прокуратуру Харківського військового округу заяву про перегляд справи матері. Мирону Петровичу нічого не було відомо про долю батьків, все, що вдалося дізнатися — арешт матері був пов’язаний зі справою батька. Стандартною була ухвала прокурорського нагляду: «скарги рідних не заслуговують на увагу, тому що в них не наводяться дані, які спростовують пред’явлене обвинувачення». Господи, та кого знайомили зі змістом обвинувачення?

Петро Дятлів був реабілітований лише 1959 року, а Ольга Ясеницька — через тридцять років.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво