РЕВІЗІЯ ОДНІЄЇ РЕВІЗІЇ, АБО КУДИ ПОДІЛОСЯ ГАСЛО ЗАКАРПАТСЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ?

Дискусія в журналі «Ї » про галицький сепаратизм і його перспективи змусила ще раз глянути на рідне Закарпаття. Адже ідея автономії та закарпатської окремішності була найрезонанснішою в нашому регіоні на початку 90-х. І тоді як на Галичині нині дедалі голосніше говорять про збереження свого особливого статусу, на Закарпатті ці розмови уже вщухають. Таким чином, зазначені регіони за роки незалежності пройшли два протилежні за вектором шляхи: Львів рухався від соборності до власної окремішності, Ужгород — від автономії до загальноукраїнськості. Якщо ще в 1991 році питання статусу Закарпаття й закарпатців було проблемним та дискусійним, то за ці 12 років воно з п’янкого молодого вина вибродило в оцет, пити який мало охочих. Натомість у Львові процес бродіння тільки розпочинається. Що ж сталося на Закарпатті?

Ідея закарпатської окремішності має під собою доволі значні підстави. Протягом століть закарпатські українці варилися у власному казані, витворюючи якусь окрему субстанцію. З одного боку, вони сусідили з іншомовними й іновірними народами (угорці, словаки, румуни, поляки), що стримувало їх від розчинення. Шлюби з іновірцями не віталися. І навіть дотепер випадки українсько-угорських шлюбів, особливо на селах, досить поодинокі.

З другого боку, від решти українців їх відділяли бар’єри — карпатські хребти, що значно утруднювали комунікацію, та державні кордони, які були ще менш прохідними, ніж природні. Тому Іван Франко, побувавши на закарпатській Верховині і порівнявши її з галицькою, був вражений величезною різницею у їх суспільному розвитку. Угорсько-галицький, чехословацько-польський, угорсько-польський кордони, які пролягали по одній і тій самій межі у Карпатах, слугували чудовим фільтром для Будапешта чи Праги, аби обмежити вплив «шкідливих» галицьких ідей на спокійних закарпатців. Таким чином витворювалося замкнене середовище. А замкнутість рано чи пізно породжує специфічність.

З іншого боку, Закарпаття було відкрите для різноманітних впливів. Бо, не змінюючись в основі, закарпатці щось та переймали від кожного сусіда. Чудове свідчення цього — закарпатські діалекти, в яких знайдете слова чи не з пів-Європи.

Найбільший західний вплив несли угорці та словаки, з якими закарпатці жили у спільних державах століттями. Окрім того, угорці були панівним етносом. Свідомо чи несвідомо, закарпатці наслідували, копіювали все панське, а отже — мадярське. Словаки теж, порівняно із закарпатськими українцями, почувалися в соціальному плані краще і впевненіше.

Але таким же відчутним протягом століть був і галицький вплив. Власне, вся закарпатська Верховина, на думку дослідників, — це галичани, які постійно переселялися за Карпати, втікаючи від злиднів, переслідувань чи закону. Звідси маємо одні й ті ж етнографічні групи гуцулів, бойків чи лемків, які сусідять по обидва боки Карпат.

Потужним був також інтелектуальний вплив галичан — від спільної віри, спочатку православної, а далі — греко-католицької, і до «просвітянського» й національного рухів у ХХ столітті. Досить сказати, що більшість основних своїх праць Олександр Духнович надрукував саме в Галичині, а двигуном закарпатської «Просвіти», яка відіграла чи не основну роль у міжвоєнний період в українізації регіону, були українці з того боку Карпат.

Географічна і геополітична замкнутість (з одного боку Карпати, з інших — кордони чотирьох держав), помножена на різноманітні впливи, призвела до утворення специфічного регіону з властивою йому ментальністю та світосприйняттям. (Це, правда, не означає, що своєї специфіки не мають Буковина, Галичина або Донбас). За 60 останніх років Закарпаття було вписане спочатку в УРСР, а далі — в незалежну Україну, що поступово стирало різницю з іншими регіонами й інтегрувало закарпатців у загальноукраїнський процес.

Хоча певні особливості залишаються — ментальні, мовні, історичні, національні (угорська та румунська меншини) і навіть геополітичні (сусідство з чотирма країнами). Але чи досить цього, щоб повернути історію у зворотному напрямку?

Питання про закарпатську «націю» чи «народ», можливо, сформульоване занадто категорично, але саме такими термінами послуговувалися апологети закарпатської окремішності. Отож, якщо в 1991 році проблема автономії набула найширшого резонансу і найбільшого успіху (на референдумі за окрему самоврядну територію проголосувало 78% виборців), то нині вона зійшла на такий маргінес, що її серйозно не сприймає ніхто.

Чому так сталося? Випадково це чи закономірно? Відповідь криється у багатьох причинах.

У своїй абсолютній більшості закарпатці не протиставляють себе решті українців. Це підтверджує перепис 2001 року, де у графі «національність» не було переліку національностей і кожен писав, що хотів. Мільйон закарпатців записалися українцями і лише 10 тисяч — русинами, тобто лише 1% закарпатських українців. Приблизно таке ж співвідношення підтверджують й інші соціологічні дослідження.

Абсолютна меншість нездатна переломити ситуацію. Оскільки вона ще й розсіяна по всьому краї, вплив її зводиться до нуля. Якщо раніше тема автономії чи сепаратизму не сходила зі сторінок провідних закарпатських видань, то тепер це цікавить лише «русинські рептильки» — малотиражні і низькопрофесійні, на рівні самвидаву газетки. Решта ж відмахуються від цієї дискусії, як чорт від ладану. Набридло!

Одна з головних характеристик закарпатської ментальності — надзвичайний консерватизм. Закарпатця важко привчити до чогось нового, але якщо він це вже перейме, то стоятиме на ньому, хоч кіл на голові теши. Дотепер на Закарпатті побутує «місцевий» час, а в деяких поселеннях існує одночасно навіть кілька його варіантів. Яка в цьому логіка — збагнути важко. Але така «традиція».

Так само важко три покоління закарпатців, вихованих в українських школах, переконати у тому, що з Україною вони не мають нічого спільного. Зрештою, це підтверджують результати перепису.

Друга ментальна риса закарпатців, яка зберігає ситуацію статус-кво, — це політична пасивність. За всю тисячолітню історію чужоземного панування закарпатці спромоглися тільки на один збройний опір — у 1939 році, коли захищали Карпатську Україну. Та й то рухом опору керували галицькі старшини, а серед січовиків, які брали участь у боях, майже половину становили галичани. Закарпатець мислить категоріями свого газдівства, і суспільні інтереси у нього далеко позаду інтересів його городу. Його важко, а то й немислимо організувати на якийсь громадський вчинок.

Хоча закарпатці за межами свого краю є чи не найдружнішими земляками серед усіх українців, удома все інакше. Це не Галичина і не Донбас. Життя в горах розокремлює поселення, внаслідок чого свої особливості має кожне село. Звідси бере початок відома закарпатська традиція не любити сусіда. Причому ця сільська ментальність перекинулася навіть на рівень еліт, які товаришують або ворогують цілими районами. Так, мукачівці недолюблюють ужгородців, гуцули — гайналів, а долиняни — верховинців.

Окрім роз’єднаності географічної, додається ще й релігійна. Непримиренність між православними і греко-католиками така велика, що їм важко запропонувати якусь суспільну ідею, яка б їх об’єднала. Особливо це стосується кліру, який тільки й чекає, аби їхні «брати во Христі» десь оступилися.

До цього додаються ще й національні суперечності. Хоча прямих національних конфліктів на Закарпатті немає, але й великої взаємної любові не спостерігається. Панує, радше, толерантність: національні меншини живуть своїм культурним гетто і не втручаються у життя закарпатських українців. Ті відповідають взаємністю. Натомість великої довіри немає, оскільки всі пам’ятають історичний досвід та, наприклад, ідею Міклоша Ковача утворити на Закарпатті окремий угорський автономний округ. При новій хвилі сепаратизму це гасло знову стане мадярським прапором, а отже, викличе опір української більшості.

Протягом років незалежності закарпатський політикум дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський. Таким чином на Закарпатті утворилося дві потужні сили, які між собою конкурують: «Наша Україна» й СДПУ(о). Обидві вони зав’язані на Київ та україноцентричність із різних причин.

«Наша Україна», яка об’єднує довкола себе на Закарпатті потужний політико-економічний клан, за своїм спрямуванням є націонал-демократичною силою. Тож питання закарпатського сепаратизму від початку суперечить її ідеології. Окрім того, місцеві лідери «Нашої України», завдяки постійним контактам із Києвом, також виростають зі своїх локальних регіональних масштабів і починають мислити загальнодержавними категоріями.

СДПУ(о) як партія, привнесена з Києва Медведчуком та Суркісом, піддається нищівній критиці саме з боку найрадикальніших регіоналів. Це, ясна річ, вороже налаштовує її до всілякого місцевого сепаратизму та автономії. До того ж нині СДПУ(о) при владі і відповідає перед Києвом за настрої місцевого населення.

Інші політичні сили представлені на Закарпатті доволі слабо, але й вони не беруть на щит ідею закарпатської окремішності.

За всю свою недовгу історію «русинський» рух не мав жодного впливового і авторитетного лідера. Всілякі Туряниці настільки скомпрометували цю ідею, що жодна поважна людина не хоче з нею асоціюватися. Взаємні претензії і невизнання, публічне паплюження у пресі, неадекватна громадська поведінка, радикальність і авантюризм призвели до того, що цей рух став синонімом клоунади.

Відтак за 12 років у ньому не з’явилося жодного нового імені, а головне — молодь залишилася осторонь, що рано чи пізно прирікає будь-який політичний рух на вимирання.

Нарешті, вдарила по сепаратистах і геополітика. Адже саме з сусідніх держав «русини» отримували постійну підтримку. Натомість запровадження віз обмежило контакти закарпатців із західним світом, і навпаки — більше спрямувало їх у бік Києва. Теза про те, що ми будемо «в’єдно з Європою», яку експлуатували сепаратисти, виявилися далекою від реальності.

Адже Прага і Братислава закривалися насамперед від закарпатських заробітчан, які становлять більшість серед українців на тамтешньому чорному ринку. Таким чином, Європі ми виявилися непотрібними. Натомість закарпатці змушені переорієнтовуватися знову на Схід — на Київ і Москву.

У всі часи Закарпаття було окраїною і найменш розвиненим регіоном у складі тих держав, у яких перебувало. Чи це було Угорське королівство, чи Австро-Угорщина, Чехо-Словаччина, УРСР чи Україна. Тенденція не змінювалася.

За індексом людського розвитку — тобто за кількістю зароблених грошей на душу населення — Закарпаття посідає одне з останніх місць в Україні. Цей край ніколи не був самодостатнім. Його завжди утримували інші регіони. Перенаселена аграрна область має тільки один товар у надлишку — робочі руки, які ніде застосувати. Заробітчанство є неодмінною і головною ознакою Закарпаття уже протягом двох століть.

Натомість Бог наділив Закарпаття чудовими рекреаційними можливостями. На цьому можна заробляти, але завдяки цьому не можна стати одним з економічних локомотивів держави. Історія ж свідчить, що політика робиться там, де є гроші. Без фінансових вливань сепаратистські гасла залишаться гаслами. А грошових мішків на рівні Ріната Ахметова у нас немає і бути не може.

Закарпаття не може вижити самостійно: без українських капіталів, без українських туристів, без українського хліба, без українських будівництв чи бурякових полів.

Життя бере своє. І навіть міцно прив’язані до власного грунту закарпатці змушені ставати мобільнішими й динамічнішими. Їхня інтеграція в загальноукраїнське життя відбувається на всіх рівнях — інформаційному, економічному, культурному, службовому і, зрештою, родинному. Створення ще одного бар’єра на Сході обмежить і так куці можливості простого закарпатця, чиї діти вчаться десь у Львові чи Києві, а родичі трудяться на території, починаючи від Вінниці й аж до самого Харкова.

Політична реалізація специфіки Закарпаття можлива лише в тому випадку, якщо вся Україна прийде до федерального устрою. Сам регіон вибороти щось окремішнє для себе нездатний. Гасло «закарпатського сепаратизму» виявилося жупелом, яким «сепаратисти» тепер лякають хіба що один одного.