РЕТРОСПЕКЦІЯ - Соціум - dt.ua

РЕТРОСПЕКЦІЯ

2 грудня, 2011, 14:44 Роздрукувати Випуск №44, 2 грудня-9 грудня

До 80-річчя Української студії хронікально-документальних фільмів. Інтерв’ю із самою собою.

Напередодні ювілею мені спало на думку: а чи не взяти з цього приводу інтерв’ю у самої себе? Якщо чесно, ідея виникла не раптово. Просто ситуація в моєму житті замісилася якась крута — студії «Укркінохро­ніка», де минуло все моє життя — і виробниче, і особисте, цього року виповнюється 80 років, ну а мені — трохи менше, але дата теж кругла, ювілейна. Сьогодні на «кінохроніці» я — хай там як — найдоросліший ветеран. І тому захотілося напередодні ювілею студії згадати довгий шлях, пройдений нами разом. Словом, таке собі дуже особистісне роуд-муві завдовжки в 50 років. То з чого почати?.. Напевно, з самого початку.

Термінус а кво

— Як ти потрапила на документальну кіностудію, яка дуже ревно оберігала свій клановий, майже сімейний статус?

— Напевно, це доля розпорядилася так. 1959 року я закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Шев­ченка. Всі практики проходила в київських газетах — «Київський комсомолець», «Радянський спорт», «Київська правда». А от переддип­ломну практику — в Донецьку. Там мене опікував світлої пам’яті Анато­лій Москаленко, випускник нашого факультету. Він був редактором головної донецької, звісно партійної, газети. Це був напрочуд чесний, розумний і розуміючий старший товариш-колега.

— І що ж було об’єктом дипломної роботи? Адже регіон переважно шахтарський.

— Таки так! Дипломну я писала про найвидатніший факт тодішнього суспільно-політичного життя — рух за комуністичну працю. Починання це тільки розкручувалося, і, як висловився один з комсомольських бонз, — це буде «бомба». Моє завдання було проаналізувати, наскільки якісно у творчому плані висвітлювалася ця «бомба» у пресі.

Мені, можна сказати, пощастило: об’єктом стала знаменита на весь Радянський Союз бригада гірників Кузьми Северинова. Спускалася я з хлопцями в шахту, і не раз. Хороші були хлопці, славні, і заповіді борців за комуністичну працю виконували ретельно. Щоправда, коли загрозливо тріщали дерев’яні кріплення (гідравлічних тоді бракувало), геть-чисто забували про одну з ос­новних заповідей — не матюкатися…

Власне, мій диплом був про висвітлення новітнього трудового почину (за масштабами аналогічного стахановському) у регіональній пресі, здебільшого в «Комсомольце Донбасса», популярній молодіжній газеті, де зібралися найпросунутіші цікаві журналісти.

Захистилася я на «відмінно».

— Виходить, ти готувалася до газетної роботи. Напевно, пісню факультетську про «вагончики, которые стучат на перегончиках» наспівувала, а працювати пішла в кіно? (Це ніби в докір собі.)

— Але ж у документальному кіно синтезувалися всі журналістські професії: зображення — як на телебаченні, синхронні інтерв’ю — як на радіо, а сценарії, дикторські тексти — як газетні статті, нариси…

— І все ж таки, відкрий секрет, як тобі вдалося протовпитися в жорстко лімітований у ті часи світ кіно?

— Я ж кажу — випадок. На один з університетських вечорів (ах, які напрочуд наївні й радісні тоді були вечори!) прийшов з моїм давнім знайомим головний редактор «Укр­кіно­хроніки» Гелій Іванович Снє­гірьов. Він і запросив мене на хроніку, мовляв, є в них редакторська вакансія. Я й прийшла. 3 січня 1960 року був мій перший робочий день на студії. І дотепер.

Працювалося мені легко й цікаво, поки редактурою керував Снє­гірьов. Він був демократом, давав волю творчу й людську. Сам він був скептично налаштований до існуючого соціалістичного ладу, що й привело його в коло недоброзичливців радянської партійної системи. Сис­те­ми брехні, подвійних стандартів, нетерпимості до тих, хто сміє «свое суджение иметь». Саме через такі погляди, яких Гелій і не приховував, його обвинуватили у всіх смерт­них гріхах, і лад, захищаючи себе, знищив його.

— А як складалася служба на студії після всього, що трапилося зі Снєгірьовим? Адже всі знали, що ти його протеже, а студія все ж таки — ідеологічна організація. Невже тебе це не торкнулося?

— Торкнулося. Але інакше. На рівні віри, переконань. З’явилися сумніви в непорушності втовкмачуваних нам постулатів, у розбіжності слів і справ.

Снєгірьов був людиною яскравою, талановитою, порядною. Пам’ятаю, який фурор спричинило його оповідання в «Новом мире» — «Роди мне три сина». На студії тоді багато розмов було, суперечок. Здавалося, що нового: про війну, про жіночу долю, але написано все було якось інакше, не по-радянськи. А до цього участь у несанкціонованому мітингу в Бабиному Яру в річницю розстрілу євреїв та інших мирних жителів. А «Укркінохроніка» ще й зняла цей жалобний мітинг, що взагалі роздратувало владні структури… До того ж тісна ідейна дружба з Віктором Некрасовим. Тож — за всяку провину та києм у спину. Знищували Геляшу (так ми любовно називали Снєгірьова позаочі) жорстко, системно, нелюдяно.

Мене серед інших запрошували на Короленка, 15. Зловісна адреса. Дуже коректний підполковник з гарним прізвищем Шевченко випитував у мене все про Гелія — людину, письменника, керівника, цікавився також самвидавом. Якщо чесно, я справді за Снєгірьовим нічого протизаконного не помічала, тому переконано повідомляла тільки позитив! Одне запитання здалося мені дивним для такого відомст­ва: «Чи талановитий письменник Снє­гірьов?». Я відповіла запитанням на запитання: «А що, ви хіба не читали його оповідань, пуб­лікацій?». Я ж думала, що в такій серйозній організації, як КДБ, до допитів готуються ретельніше. Під­пол­ковник трохи зніяковів. Я швидко прочитала й підписала протокол.

А наступного ранку один з керівників студії виловив своє невдоволення з приводу відповіді про талант Снєгірьова. І звідки тільки дізнався?

Кіно. Життя. І знову кіно

— А як же студія, її імідж? Чи не було репресій? І що з роботою, завантаженням було?

— Що стосується іміджу, то захищати його було досить легко. Телебачення тоді ще не було настільки розвинене, а багатьом можновладцям хотілося бачити себе на екрані, та й в історії залишитися. А репресії були, особливо після подій у Бабиному Яру. Одні поплатилися посадами, інші потрапили під ковпак як ненадійні і страждали через це.

Але життя тривало, кіно знімалося. Тільки на душі якось не дуже комфортно було. Студія «Укркіно­хро­ніка» в ті часи була однією з найкращих документальних студій Союзу РСР. Школа української документалістики високо цінувалася в Європі. Виробнича потужність студії була розрахована на шістсот частин на рік, і хоча знімалося менше, все одно це було багато. Самих лише кіножурналів випускали понад вісімдесят частин за рік. Філь­мів документальних, на держзамовлення — понад чотириста частин.

Редакція кіноперіодики, в якій я пропрацювала все життя, була найчисленнішою і найбойовитішою. Із вдячністю згадую сьогодні Анато­лія Дерлеменка — редактора-фронтовика, старшого товариша, доброзичливого й мудрого… Керівника відділу Юхима Каца… Непередба­чувану редакторку Віру Заєць…

Кіножурнали наші, особливо «Радянську Україну», в ті часи показували перед сеансами ігрових фільмів, свіжу копію відвозили на телебачення, дубляжі російською мовою розсилали в усі столиці союзних республік. Зараз система державного прокату зруйнована, та нам і показувати нема чого: кіножурналів уже давно не випускають, і фільмів теж. За останні три роки студія не створила жодного нового фільму. Але ж саме «Укркінохроніка» завжди була головним літописцем історії країни, історії життя народу. Країна є, і життя начебто триває, а літопису цього життя не створюється. Може, держава сподівається, що це зроблять комерційні студії? Марно, у комерційних студій і інтереси комерційні, а не державні.

— Пам’ятається, раніше, коли кіно ще знімалося, студію поблажливо називали «паркетною». Начебто знімали здебільшого високе начальство у високих кабінетах.

— У високих кабінетах теж державно важливі справи вирішувалися. І для майбутніх поколінь ці зйомки також пожива для роздумів. Як казав один з наших президентів, «тільки сліпий не бачить» велетенського масиву документальної кінопродукції, за якою можна вивчати історію країни. А багато наших недоброзичливців зараз на наших же «паркетних» матеріалах створюють багатосерійні телепрограми і, до речі, дуже рейтингові. І при цьому дозволяють собі цинічно коментувати наші сюжети, викривляючи й обпльовуючи їхніх зміст. А зміст їх у тому, що це було повсякденне життя. Життя людини, народу, країни. Це була правда. І нам анітрохи не соромно за наші кіножурнали, наші фільми, наш літопис… Ми завж­ди пишатимемося фільмами Володі Артеменка «Солдатські вдови», Сашка Коваля «Гамлет з хепі-ендом», Віктора Шкуріна «Вогні Придніпров’я», Сюзанни Шапова­лової «Солдати Перемоги. Спога­ди», Рафи Нахмановича «Невідомо­му солдату», воєнними фільмами Ізраїля Гольдштейна і десятками інших фільмів, якими пишалися і пишатимуться багато поколінь кінодокументалістів.

Згадуючи війну

— До речі, ти згадала про воєнні фільми. Але ж із 252 легендарних операторів, що знімали війну, було дуже багато наших українських документалістів. Сьогодні їх усіх вже немає з нами…

— У вестибюлі студії, звідки влітку 1941 року проводжали на фронт кіногрупу хронікерів, про полеглих на полях боїв нині нагадує біла мармурова дошка. Скромна, непоказна, навіть у пам’ятні дати непомітна…

Зараз, завдяки турботам колишнього директора студії Костянтина Шаміна і кінооператора Толі Химича, заходячи у вестибюль, ми зустрічаємося очі в очі із фронтовими операторами на чітких крупнопланових чорно-білих знімках… Цю галерею фотографій хлопці зробили до 65-річчя Великої Перемоги. Величезне їм за це спасибі!

Важко назвати фронт, де не вершили б свій ратний труд українські документалісти. Зроблені ними в бою кінокадри ввійшли в знамениті фільми Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні», у серіал «Велика Вітчизня­на», багато невикористаних сюжетів зберігаються у Державному кінофотоархіві України.

З Ізраїлем Цалевичем Гольд­штей­ном ми разом робили фільми до ювілеїв Перемоги — 50-річчя, 55-річчя і до круглих дат визволення України. Це були фільми не тільки про офіційні торжества, про нагородження, про паради на Хреща­тику. Ми розповідали про долі простих солдатів, про звитягу на фронті, про кривди й забуття в мирний час. Ми намагалися розбудити в серцях можновладців милосердя, увагу, елементарну людську турботу про них, що відстояли наше сьогодення, наше життя…

Нині, коли всіх фронтових операторів уже немає з нами, ми відчуваємо запізніле почуття гордості, що багато років ми так запросто зустрічалися з ними щодня, в метушні студійних коридорів, працювали в монтажних, не думаючи про те, що це люди особливі, що були гідні нашої щоденної уваги, любові й навіть захвату. Вони не раз дивилися смерті в очі на війні, і могли ж не повернутися до нас.

З яким болем думаю я сьогодні про те, що колись якесь енне покоління праправнуків не згадає про них ні дев’ятого травня, ні 22 червня, ні 23 лютого; не розгорнуть пожовклих альбомів з фотографіями їхніх молодих прапрадідів. Я замислююся: що повинні зробити ми, діти війни, щоб цього забуття не сталося, щоб у вестибюлі студії майбутні кінодокументалісти неспішно й схвильовано зустрічалися з очима Валі Орлянкіна, Ізі Гольдштейна, Мишка Пойченка, Ісака Кацмана, Яна Мєстєчкіна, Колі Бикова, Бо­риса Вакара, Мишка Гольбріха… А може, нам живим, хто знав їх, зібратися разом і записати гігантський Диск пам’яті (благо, дефіциту у візуальних носіях зараз немає)? І нехай кожен згадає свого Гольд­штей­на, свого Гольбріха, свого Мєстєч­кіна… Усе до дрібних подробиць. І кожному з молодого покоління, хто приходить на «кінохроніку», дарувати такий диск з нашим зверненням до їхніх сердець, душ, розуму…

Естафета героїв героям

— На жаль, героїчне у вісімдесятилітній студійній історії не завж­ди діставалося без втрат. Ідеться про зовсім недавній час, про Чорнобиль. І не тільки…

— Кінодокументалісти такі відчайдухи і такий відповідальний народ, що заради єдиного важливого й неповторного кадру навіть у пекло кинуться не вагаючись. Давайте згадаємо…

Мало хто з молодих, та й дорослих, бачив фільм «Відродження Дніпрогесу» 1947 року. Там був епізод про аварійний прорив води, що загрожувала затопити всіх — і тих, хто героїчно боровся з некерованим потоком, і тих, хто намагався увічнити їхній подвиг. У відсіку з робітниками був наш кінооператор Ісак Кацман, який теж ризикував життям…

Чорнобиль — це випробування нашого покоління… Пам’ятаю, як у перші дні після аварії на Чорно­бильській АЕС у партбюро буквально посипалися заяви з проханням направити на зйомку в епіцентр катастрофи. До речі, у 70-ті роки наша студія зняла два фільми про будівництво Чорнобильської атомної та урочистий її пуск як про перемогу будівників комунізму. Тож почуття причетності до лиха у нас особливе, покаянне.

Ніхто, ну майже ніхто, з наших колег не думав про небезпеку для здоров’я, для життя. Це потім уже з’явився радіаційний страх, настороженість. Але ж наші хлопці — Володя Шев­чен­ко, Віктор Крип­чен­ко, Володя Таранченко, Анатолій Химич, Валера Башкатов, Сашко Коро­льов, Паша Сорока, Вася Максименко, свідомо не називаю професій, усі вони — хто з камерою, хто за кермом, хто з мікрофоном — виконували професійний обов’язок із ризиком для життя. Це як на війні… Тільки на війні були й тили, а тут — суцільна передова.

Про світовий масштаб лиха точно знали або здогадувалися багато радянських партійних, і не тільки, керівників. Однак система не звикла визнавати свої помилки. Тому фільм «Чорнобиль. Хро­ні­ка тяжких тижнів», знятий з такою гострою небезпекою для життя, довго не приймали — різали, вихолощували, скорочували, буквально знущалися зі знімальної групи. Закінчилося це трагічним відходом з життя режисера фільму Володи­мира Шевченка, потім інших членів групи, і підривом здоров’я тих, хто вцілів.

Фільм «Чорнобиль. Хроніка тяжких тижнів» пройшов екранами всього світу, відзначений на безлічі міжнародних кінофестивалів, удос­тоєний Державної премії Союзу РСР. Але хлопців до життя не повернеш…

Сьогодні, через 25 років після трагедії на ЧАЕС, кінооператор Анатолій Химич вважає незаслужено підзабутим подвиг наших колег на Чорнобильському полігоні. Він задумав поруч із мармуровою дош­кою пам’яті фронтових операторів відкрити дошку Пам’яті загиблих «чорнобильців». Хочу звернути увагу тих, від кого це залежить, що з творчої групи фільму «Чорно­биль. Хроніка тяжких тижнів» тільки опе­ратор Толя Химич несправедливо не був відзначений званням «заслужений діяч мистецтв Украї­ни». Хоча, зависаючи у вертольоті з камерою в руках над зруйнованим четвертим блоком, він не думав про нагороди. Адже кажуть «не до орде­на, была бы Родина». Хотілося б, щоб Батьківщина була вдячна своїм співгромадянам, які віддали сили й здоров’я за благополуччя всього суспільства.

Ми всі вчилися одне в одного

— Ну що ти все про студію та про студію! Розкажи про себе, з ким доводилося працювати, яких цікавих людей знімала. Адже за 50 років напевно їх було багато.

— Розповідаючи про студію — виходить, про себе. Усе життя на «Укркінохроніці» працювала в редакції кіножурналів. Це, скажу я вам, школа. Десятки журналів, сотні сюжетів, нескінченні розмови з операторами, режисерами. Були й улюбленці — режисери, оператори і, звісно ж, журнали. «Піонерія», «Молодь України», «Україна сьогодні», «Україна спортивна», «Ро­вес­ник», «Керім Джумхурієти», «Щит Батьківщини»... Дев’ять корпунктів по всіх регіонах — Захід, Схід, Південь України. Люди там працювали суперпрофі.

Світлої пам’яті Віктор Хотинов у Львові, Володя Горєлкін у Криму. Це були не просто співробітники, це були вірні, надійні друзі, однієї крові за закоханістю в кіношну професію…

У багатьох вчилася я, багато хто вчився у мене. Практично з усіма мені добре працювалося. Сьогодні я пишаюся, що перші свої сюжети для кіножурналів знімав під моїм патронатом Віталій Гришков. Він прийшов на студію, відслуживши армію. А до цього Віталій закінчив кінооператорський факультет нашого, тоді ще Театрального, інституту ім. І.Карпенка-Карого.

Уже в перших зйомках проявилася якась шалена пристрасть його до справи, до пошуку еталонного зображення. Зараз це оператор вищої категорії, зі своїм самобутнім почерком, зі своїм поглядом на життя. Він завжди намагався знайти суть події, характеру й перенести знайдене на плівку. На жаль, його талант, його вміння, як і багатьох інших, сьогодні не затребувані.

Захопленим хлопцем прийшов у редакцію періодики асистент оператора Толя Химич, починав самостійно знімати сюжети для піонерського журналу. А сьогодні Анатолій Химич — один з найкращих в операторському цеху, знімає ігрові фільми, документальні. Кінохроніка може пишатися тим, що саме він разом із командою однодумців запровадив на студії технологію зображення 3D.

Були поруч люди, в яких я вчилася вміння дивитися й бачити життя, відрізняти справжнє від фальшивого, істинне від лукавого. Ок­ремо хочу сказати про тривалу й справжню дружбу, людську і творчу, з режисером Сюзанною Шапова­ловою. Наше душевне і творче єднання втілене більш ніж у десятку фільмів, де я була сценаристом. Сюза, як ніхто інший, розуміла мене, реалізовуючи мої літературні ідеї. Особливо трепетно ставилися ми, діти війни, до воєнної тематики. «Солдати Перемоги. Спогади», «Осідлати коня», «Кіно про Катери­ну», «Френтик. Несамовитий», «Аби Україна була» — це десятки непростих доль ветеранів війни.

Не можу не згадати і про Віктора Платоновича Некрасова. Він ніби й не був моїм учителем, але спілкування з цією чесною, надзвичайною людиною якісно змінило вектор моїх умовиводів. Захис­ник Сталінграда, автор першої чесної книжки про війну «В окопах Сталинграда», незламно принциповий, він потрапив у немилість до влади і був вигнаний з країни, за яку пролив кров на фронті.

18 січня 1974 року я зайшла провідати Галину Вікторівну, дружину Некрасова, і потрапила на тотальний обшук, який проводило КДБ у квартирі Некрасова. У будинку господарювали дужі молоді чоловіки. Вони з ентузіазмом перекидали книжки на полицях. Спочат­ку мене обшукав майор, слідчий відділу КДБ, потім прибула співробітниця КДБ, привезли поняту. Мене завели у ванну кімнату й попросили роздягнутися догола. Що шукали, вони мені не пояснили. Протокол особистого обшуку я зберегла. Навіть не знаю для чого: може, підживлювати свою совість і не давати їй заснути…

Через кілька років ми з колегами були на Байковому кладовищі на могилі Снєгірьова, потім пішли провідати могилу Зінаїди Миколаїв­ни — мами Віктора Платоновича Некра­сова. На могилі лежав свіжий вінок з написом: «Спасибі Вам за сина».

При спогадах у серці досі закипає біль, і в скронях стукає запитання: «Як усе це могло трапитися з нами?»…

Ювілей. Рік від року сумніший

— Розкажи докладніше, як усе сталося 80 років тому?

— У 1931 році в Харкові, тодішній столиці України, на базі Товариства друзів радянського кіно було створено студію «Союзкіно­хроніка», яку 1938 року перейменовано в «Українську студію хронікально-документальних фільмів». Думаю, в 40-х роках, коли весь світ був наелектризований очікуванням прийдешніх змін, радянська влада далекоглядно розуміла, що кінематограф, особливо документальний, може стати в пригоді партії в пропаганді її політики.

За розпорядженням комісії у справах кінематографії при Раднар­комі СРСР у Києві, на вулиці Щор­са, 18, побудували кіномістечко для розміщення Української студії кінохроніки. Мотивація була така: «У зв’язку з необхідністю прискорення випуску хронікально-документальних фільмів і кіножурналів».

А ось документ, створений зовсім нещодавно, на 20-му році незалежності України: «З метою виконання доручення прем’єр-міністра України М.Азарова від 09.08.2011 року №38301/1/1-11 і листа Фонду держмайна України від 11.08.2011 року №19-1-50 регіо­нальним відділенням обробляється перелік об’єктів державної власності, які можуть бути запропоновані на продаж у 2013—2014 роках. У зв’язку із цим просимо в найкоротший строк надати регіональному відділенню ФДМУ у м. Києві інформацію про підприємство, кількість працюючих осіб і залишкову балансову вартість основних засобів виробництва (тис. грн.), а також належно завірені копії Свідоцтва про реєстрацію Держпідприємства та довідки з Держкомстату ДП».

Підпис — начальник В.Трубаров.

Тож, видно, студії «труба».

Підозрюю, що віддаленню кінця студії сприяє Євро-2012. Просто не хочеться зчиняти галасу… Але ж ювілей не скасовується. Ласкаво просимо!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво