REPORTER SANS FRONTIERES: ЯК МИ З ЛИБОНЕМ МАКЕДОНІЮ ВІДКРИВАЛИ

Македонія — не Росія

Македонія — не Росія. Так просто нагадую — може, хто не знає. Щойно звідти повернувся, в тому переконався і можу авторитетно це стверджувати. Країна така на Балканах є — Македонія — найбалканськіша з усіх балканських, в яких бував (а бував я в них усіх уже, за винятком Болгарії. Однак туди навряд чи колись поїду: знаєте, відчуваю до неї, братньої, щось на зразок того, що відчував знаменитий боснійський кінорежисер Емір Куштурица, коли британські документалісти запитали про його минуле лідерство в дуже відомій у 80-ті роки югославській рок-групі «Pusenje Zabranjeno» («Палити заборонено»). Це було в ті часи, коли в решті комуністичного світу, може, крім Польщі та Угорщини, справжній рок переслідували, а в СРСР взагалі панували різні «Самокалерз» і «Голубі серця». «Чому ти вирішив стати музикантом?» — спитали в Куштуриці англійці. «Та, знаєте, — відповів він, — хотілося всім показати, що Югославія — не Болгарія»).

Так, на терені Македонії панує сувора балканщина зі слов’янсько-турецько-албанською сумішшю на кожному кроці, з найдавнішою слов’янською культурою, де турецький вплив видно скрізь: у народній і поп-музиці та національній кухні, у мові, танцях, архітектурі й піснях. Крім слов’ян-македонців, чия мова дуже нагадує болгарську (а багато хто з болгар взагалі вам скаже, що, мовляв, це діалект болгарської; проте вірте рівно настільки, наскільки віриться, що українська — то діалект російської), у Македонії живе 30-відсоткова албанська меншина, менше турків, яких, проте, більше помітно через національний одяг. Є ще близько трьох відсотків сербів. У розмовах македонці часто образливо висловлюватимуться на адресу албанців, яких вони звинувачують у заворушеннях останніх років. Нині, після надання албанцям певної національної автономії, збройні інциденти пішли на спад, але помітно, як деякі македонці у побуті й надалі ставляться до них зневажливо. Так, в Охриді я сидів у барі разом із приятелем-поетом Семеном Либонем, що з ним разом подорожував до Македонії з Лондона через грецьке місто Салоніки (або Солун по-слов’янському, яким (а ще єврейським) це місто — батьківщина святих Кирила і Мефодія, слов’янських просвітителів і творців першої слов’янської абетки, глаголиці, — переважно було аж до 20-х років минулого сторіччя). Раптом із мінарету поруч почувся спів муецзина, що закликав вірних мусульман до молитви, як робив це років шістсот до того. Кілька македонців, котрим здалося, що спів трохи затягнувся, нервово-невдоволено почали озиратися в бік мечеті. Іншого разу я бачив, як на автобусній станції в Гостіварі — місті з численним турецьким і албанським населенням — водій відмовився взяти до автобусу кількох албанців, бо вони начебто мали «неправильні квитки». Може, квитки й справді були не ті, але вухо різонув зневажливий тон, яким розмовляв водій.

В одного македонця, який їхав із нами у потязі і, знову-таки, вживав на адресу албанців образливе слово «шиптар», ми запитали, як вони взагалі розрізняють, що хтось є албанцем, а не македонцем чи сербом, скажімо. Для нас і македонці, і албанці зовні здавалися досить схожими. «Річ у мові, — відповів співрозмовник. — Албанці дуже погано розмовляють македонською. Вони спілкуються з нами переважно сербською з албанським акцентом». Мені ж і сама македонська (суто поверхово — маю на увазі лише подібність слів; я дуже перепрошую македонців, які, можливо, читатимуть статтю, якщо це їм неприємно) здалася певною сумішшю болгарської із сербською, з якими я обізнаний. Наприклад, як сказати македонською «дуже дякую»? Абсолютно всі, з ким довелося спілкуватися, казали «хвала много». Перше слово таке ж, як сербське, а друге — як і сербське, і болгарське. Проте македонські пуристи, яких зустрічав у Лондоні, нервувалися з такої македонської й заявляли, що слід казати лише «блогодарjа» (так, до речі, й болгарською, різниться лише написання). Їх нервовість розумію — мене й самого дратує, коли українською кажуть «велике спасибі» замість «дуже дякую». Отже, висновок ми з Либонем зробили такий: македонці переважно користуються таким собі македонсько-сербським суржиком, який вони, втім, однозначно називають македонською мовою. Власне, подібною сумішшю (тільки я б назвав її сербсько-болгарською) ми з Либонем і спілкувалися з місцевим народом. Іноді взагалі якось забувалося, що мова — іноземна, тим більше що розмовній македонській притаманне таке рідне київське «шокання». Аби закінчити мовні справи, ще зауважу, що македонці на письмі використовують кирилицю. На перший погляд, це начебто й не дивно, якщо взяти до уваги, що послідовники Кирила і Мефодія Климент Охридський та Наум жили і працювали саме тут. Климент і Наум, однак, так само, як і їхні вчителі, використовували у своїх працях глаголицю — першу слов’янську абетку, що передувала кирилиці. Наприкінці IX століття в Охриді Климент і Наум заснували перший слов’янський університет — Охридську школу писемності. Кирилиця прийшла сюди вже пізніше з Болгарії, де глаголичне письмо було реформоване на взірець грецької. Синтез дав те, що сьогодні називається кирилицею на честь святого Кирила, який, утім, сам не мав нічого спільного з цією абеткою. Св. Климент, власне, й опинився «на засланні» в Охриді, бо не погоджувався з ревізією глаголиці Кирила при болгарському дворі. У світлі дискусій щодо доцільності запровадження латиниці в українській мові, які час від часу спалахують в Україні, можу сказати таке: дещо в Македонії пишуть і македонською латиною (як видно, просто й без усяких дискусій). Наприклад, на етикетках вин усе написано латиною, деякі знаки на вулицях — теж. Може, йдеться про те, щоб якісь речі були зрозумілі без перекладу тим колишнім югославам та іншим слов’янам, котрі не знають кирилиці? Але це лише припущення. Принаймні часткове застосування латинки в Македонії, що офіційно має лише одну, кириличну абетку, є фактом, і неозброєним оком мандрівника не видно, аби хтось цього жахався чи впадав в істерику.

Македонія — не Болгарія

Іронія долі для македонців полягає у тому, що, пам’ятаючи часи, коли для Болгарії (додам від себе — і для екс-СРСР) вони були «диким Заходом», тобто відкритими для західних товарів (як-от «справжня американська» жувальна гумка і джинси Levi’s), західних кінофільмів, книжок і рокової музики, мали більш вільні мас-медіа, вільний виїзд із країни і, що найголовніше, безвізовий в’їзд до абсолютно всіх, як західних (включно зі США), так і «соціалістичних» країн, —тепер опинилися в абсолютно невигідному щодо Болгарії стані. Болгарія готується до членства в ЄС 2007 року — таке Македонії може лише наснитися (хоча впевнений, що, попри нинішню кризу, македонці все одно опиняться в ЄС раніше за ЄЕПнуту Україну). Болгари уже тепер їздять без віз до країн Європейського Союзу. Македонці ж, які до болгар ставилися колись хто поблажливо, а хто й із ненавистю, після розпаду Югославії стали взагалі майже невиїзними. Віза їм потрібна скрізь — як на Заході, так і в «кандидатах» у Захід, якими себе бачать громадяни деяких, скажемо так, не зовсім модних країн колишнього Варшавського блоку. Хіба ще Сербія не перекрила кисень та Албанія ставить візу на кордоні за 10 доларів.

Багато македонців принципово відмовляються вистоювати черги під посольствами, які вимагають від них (як і від українців) десятки папірців. Один македонець сказав мені: «Волію більше ніколи не залишати Македонії, ніж принижуватися до збирання довідок про аналіз сечі для поїздки до якоїсь там Словаччини». Я його чудово розумію: ясно, що українці за радянських часів індивідуально взагалі не могли нікуди їздити. Але уявляю собі, що я з моєю пристрастю до подорожей, без яких не бачу свого життя, 20 років тому нормально купував би квитка і їхав куди заманеться, без жодних обмежень, і тут раптом одного дня всі запровадили б проти мене візи. Я був би дуже й дуже злий. (Я вже й без того принципово, на знак протесту, бойкотую такі особливо запопадливі стосовно віз для українців країни, як Чехія й Словаччина, де раніше любив витрачати свої трудові в барах та ресторанах. Нехай мають на мені хоч і невеличкі, але збитки.) Тож нинішні переваги для болгар у Македонії багатьох дратують, адже історично македонці мають на болгар великий зуб. Я не хочу заглиблюватися в усі історичні нюанси, але Болгарія завжди в минулому претендувала на те, що є нинішньою Македонією. Так само, як росіяни — Київ, болгари вважають балканську перлину і православну святиню македонське місто Охрид своєю колискою. Зупинюся лише на тому, що у Другу світову війну Болгарія, яка була союзницею Німеччини, зі згоди останньої окупувала Македонію. Македонці ж, природно, чинили окупантам опір. Любові до братів-слов’ян усе це, звичайно, не додало.

Вірші про український паспорт
(ода в прозі)

Маяковський казав: «Я волком бы выгрыз бюрократизм». Я б теж це зробив, особливо після всього свого багатющого досвіду з візами та паспортами. Коли вже почав болючу тему з візами у цій статті, то хочу відзначити, який щодо цього режим у Македонії для українців. Візу вони нам дають безплатно в посольстві, але у принципі можна домовитися й на кордоні. Єдине, чого вимагала від мене співробітниця посольства у Лондоні, — це адреса й ім’я людини, яка мене приймає. Я знімав у Охриді приватне помешкання і дав ту адресу, яку, на щастя, вже знав. На щастя, бо найчастіше я, коли подорожую, не замовляю готель наперед, а шукаю щось прийнятне вже по прибутті. Вже потім в Охриді я був ошелешений, коли Трайче, якому належала замовлена мною кімната, сказав, що з лондонського посольства йому подзвонили, аби перевірити, чи справді я буду там мешкати. Принагідно за таке ставлення до українських громадян у посольствах усього світу хотів би особисто подякувати нашому урядові. Подорожуючи світами і беручи візи, я уважно ознайомлююся з тим, які вимоги для одержання віз висуваються до представників різних країн. Отож, впадає у вічі велика кількість країн, до яких громадянам з українськими дипломатичними і службовими паспортами віза не потрібна, а ось простим смертним нашим співвітчизникам — навпаки. Наразі ті ж таки росіяни там, де це можна, подорожують без віз. Вони їм не потрібні, наприклад, при відвідуванні Хорватії, Боснії і кандидатів до ЄС Кіпру та, донедавна, Словенії. Путін тисне навіть на Євросоюз, аби росіяни й туди подорожували без віз. Українські ж чиновники подбали лише про себе. Люди, які подорожують індивідуально, їх, схоже, не турбують. Тож іще раз дяка їм, що мої подорожі світами вдвічі захопливіші, ніж були б, якби не всі ті експерименти із чергами й видатками в посольствах, купа додаткових запитань на кордонах і перевірки у комп’ютерній базі даних, чи я, бува, не злочинець. Тим часом я, як правило, намагаюся привітно всміхатися пасажирам, які прилітають разом зі мною з Лондона, і демонструвати всім своїм виглядом, що ні — я не терорист, як вони вже почали думати, це просто непорозуміння. А чому ж представник імміграції просить показати йому мої гроші? А хто його знає? Дивак якийсь. І взагалі, я, між іншим, доктор наук та журналіст і на паспорт навмисно сфотографувався у футболці бразильського клубу «Фламенго», щоб розрядити атмосферу…

Ось і цього разу на македонському кордоні з Грецією прикордонник усміхався, лише коли дивився британський паспорт Либоня і документ американського вояка, що повертався до Косово і їхав із нами в одному купе. «Thank you, sir», — сказав прикордонник Либоневі цілком пристойною англійською. Коли ж побачив мій «тризубий», усе відбулося, як у вірші Маяковського, — усмішка щезла, а обличчя зробилося дуже заклопотаним. Попри наявність у мене візи, він побіг радитися з шефом. Потім повернувся й почав розпитувати, з якою метою і на який час їду тощо. На зворотному шляху — те ж саме: «Ви знаєте, що у вас — одноразова македонська віза? Якщо вас не впустять греки, то ми назад теж не пустимо». Дякувати Богові, греки впустили, бо інакше довелося б доживати віку репортером світових мас-медіа із грецько-македонської нейтральної смуги, таким собі reporter sans frontieres, знаєте…

А ще раз дякую нашому урядові за те, що видає закордонні паспорти, не розраховуючи на тих, хто любить подорожувати. Парадокс? Мій паспорт, наприклад, по вінця заповнюється всілякими візами зазвичай за два роки, хоча видається на всі десять. Постійно доводиться клопотатися про новий документ.

Македонія? Нє-є… Югославія!

За винятком самої Югославії, Македонія — це єдина країна, яка вийшла зі старої Югославії і де велика частка населення з ностальгією згадує спільну країну на чолі з Тітом. Так, Мілошевича тут теж не люблять, як і скрізь, але Тіта чіпати не варто. Ця «югоностальгія» зрозуміла: Македонія за Югославії жила великою мірою за рахунок інших. Коли залишилася сама, зубожіння населення сягнуло критичної позначки. Це впадає у вічі скрізь у країні, за винятком, можливо, Охрида. Столиця, місто Скоп’є, має вигляд якогось обласного центру України на кшталт Вінниці десять років тому. Будинки обшарпані, люди вдягнені бідно, часом неохайно. У Скоп’є здається, що потрапляєш до країни, де самі таксисти. Таксі вам пропонують на кожному кроці, але не видно, щоб хтось ними їздив. Черги машин на стоянках таксі довжелезні. Завезти вас за безцінь пропонують будь-куди, навіть до іншої країни. Тільки-но ми з Либонем вийшли з рюкзаками з потяга, що прибув із Греції, цілий натовп таксистів почав пропонувати нам за добру ціну поїздку до адміністративного центру Косово Приштини, а також до Тетова, де нещодавно був збройний конфлікт між албанськими повстанцями і урядовими військами. Тож македонці, оскільки іноземці в їхній країні — рідкість, вважають, що чужинець перш за все може їхати до одного з цих двох місць, у яких становище контролюють міжнародні організації. Навіть у курортному Охриді більшість із нечисленних іноземців — це ті, що приїздять перепочити з Косова на вихідні, або ж представники македонської діаспори з Австралії, Німеччини, США та Швеції, де є великі громади.

Решта населення країни, здається, працює у барах і ресторанах. Низька платня македонців робить низькими і ціни у цих надзвичайно привабливих закладах, де панує просто неймовірна смакота. Македонські офіціанти і бармени — надзвичайно чесний народ. За тиждень у країні з нас не взяли ані на динар більше, ніж значилося в меню, і це за велетенські порції.

Кухня тут, як я казав, зі значною турецькою присутністю. Турецькі страви дуже люблю. Це така собі комбінація різних м’ясних грилів із печеними овочами на кшталт баклажанів, перців та помідорів, чудові білі сири, на зразок сулугуні. Щоправда, на відміну від мусульман, македонці вживають свинину. Це додає м’ясним стравам отого дечого, що змушує мене шукати екс-югославські ресторани по всій Великій Британії. Моя улюблена страва — плескавіца — величезна грильована свиняча котлета з каймаком всередині (це такі збиті кислі вершки, які вже за густотою наближаються до сиру). З гострим соусом місцевого домашнього виробництва, що називається «айвар», ця страва — одна з найсмачніших, що їх будь-коли і будь-де доводилося куштувати. Місцеві вина і пиво — також чудові.

Але я відхилився від теми. Отже, югоностальгія — це термін, який вживається в самій колишній Югославії. Її ознаки в Македонії бачилися мені й у назвах вулиць, що збереглися переважно з часів соціалізму (і Тіта вам, і Леніна, і Маркса), в символах комуністичної доби (Македонія зберегла герб із п’ятикутною зіркою, колосочками й стрічками, який мала за Югославії, і пам’ятники різним югославським народним героям). І багатьох авто, серед яких домінують колишні югославські моделі «Застава» і «Юго», за 12 років незалежності так і не було зішкрябано наклейок YU. Так само, як скрізь в українських барах грають російську музику, у Македонії грають переважно сербську, а саме — сербський турбофольк, і «крутять» «старих» югославських співаків. Щоправда, на відміну від російської попси, ця музика має незаперечну автентичність. Це окремий унікальний стиль, і в останні десять років такі гранди, як, скажімо, Горан Брегович і Суба, справили величезний вплив на розвиток сучасної світової музики. Водночас Македонія дбає і про своє. Так, є один радіоканал, який грає виключно македонську музику. Це та сама ідея, що існує в Італії, Іспанії, Хорватії тощо. Полягає вона в тому, що є люди, яким подобається, аби все було лише рідною мовою.

Кілька разів я говорив з македонцями, які просто лаяли тих, хто, на їхню думку, поклав край соціалізмові. «Дивися, що ми мали за Тіта, — казав Наум (а Наумів, названих так на честь просвітителя, тут, до речі, багато). — Я їздив до Німеччини і був представником єдиної країни, що її громадяни могли вільно пересуватися між східною і західною частинами. Уявляєш, які можливості для бізнесу? Працюєш, скажімо, у багатому західному Берліні з його західною платнею, а помешкання знімаєш, харчуєшся, ходиш до лікарні у дешевому соціалістичному східному». «За Тіта всі мали працю, — казав Трайче, — а тепер значна частка двохмільйонного населення — безробітні. Люди бідують, грошей нема, а уряд оголошує приватизацію, за якої все викуповують іноземці. Навіть поляки з болгарами вже почуваються у нас вдома як господарі». А його дружина лаяла Горбачова: «Навіщо зруйнував комуністичну систему?» Ми з Либонем уже не стали пояснювати, що радянський комунізм разюче відрізнявся від югославського. Хай люди виговоряться, відведуть душу. «А як у вас в Україні стало після незалежності? Гірше чи краще?» — запитав Трайче. «У нас значно краще, — кажу. — Київ уже майже як Париж, а Україна — одною ногою в ЄС і в НАТО. Буде й у вас усе о’кей, ось побачите! Спершу й у нас був спад, а потім пішло на краще». А що ж ви думали — почнемо жалітися й приказувати щось на кшталт «А хто ж нас там у Європі жде?» Від нас не дочекаєтеся…

То що ж воно таке — Македонія?

Для нас із Семеном уособленням справжньої Македонії здалася її (і всесвітня) перлина — приозерне місто Охрид. Саме такою, як Охрид, тепер ми уявляємо цю країну, коли вона подолає кризу, збагатіє і стане часткою Європейської Унії. Невеличке місто, що стоїть на оточених високими горами берегах однойменного найглибшого озера в Європі з його унікально прозорою водою і неймовірною фауною, містить у собі стільки пам’яток слов’янства, православ’я та архітектури, що може вистачити на кілька менш цікавих країн, разом узятих.

Одне з найстарших балканських міст у давнину мало грецьку назву Ліхнідос. Але справжній його розквіт розпочався з прибуттям сюди святих Климента і Наума наприкінці IX ст. Місто стає центром православного слов’янства. Тут збереглися десятки давніх церков, у тому числі св. Климента і Пантелеймона (де й похований Климент Охридський) і св. Наума (XX ст.), святої Софії (XI ст.), св. Івана у Канео і св. Богородиці Перівлептос (XIII ст.). Мої улюблені і, мабуть, одні з найгарніших церков, що їх будь-коли бачив, — св. Івана у Канео — символ Македонії, який стоїть просто на скелі над самою водою на тлі албанських гір, що височать на протилежному березі; і св. Наума. Остання просто фантастична. Вона лежить за 30 км від міста, на протилежному від св. Климента боці озера і на самісінькому албанському кордоні. Навіть видно албанський прапор прикордонної застави. На високій кручі над озером саму церкву оточує монастир і пара кипарисів, навколо яких походжають пави. Є ще готель, але інших будівель тут нема. У комбінації з чудовим озерним пейзажем і горами враження неймовірне. Сама церква невеличка, всередині похований св. Наум. Під церквою тече підземний струмок, і коли прикладаєш вухо до могильної плити, здається, що св. Наум щось тобі шепоче. Тут бачиш багато православних прочан із Болгарії та Греції. Побутує думка, що відвідини цієї церкви допомагають зцілити психічно хворих, а також тих, що ними заволоділи біси. Коли ми там були, бачили, як македонці з Америки брали шлюб. Місце, прямо скажу, варте того… У Македонії помітив, що до православної віри ставляться дуже серйозно, але без надмірного фанатизму. Церкви в Охриді чисті і свіжо реставровані (на це ЮНЕСКО, що оголосила Охрид містом світового культурного надбання, виділила великі кошти). Під церквами, і мене це дуже здивувало, не було ані жебраків, ані всіляких звичних у рідних українських реаліях навіжених, віщунів і юродивих.

Але церкви — ще не все. Охрид — це також давньогрецький амфітеатр, візантійська фортеця, кілька давніх турецьких мечетей, озерні пляжі й унікальна риба (охридський рожевий пструг, вугрі і плашиці), яку зі знанням справи вам зготують «по-охридськи» в будь-якому ресторані.