Релігія й економіка: шлюб без зв’язку, або Чому в Греції є все

Греція серед інших країн Європейського Союзу виглядає найбіднішою. Православна країна: у ній є все, що потрібно православній людині. Решта — від лукавого і коштує дорого.

Православна людина живе, щоб добре молитися, а всі інші — моляться, щоб добре жити. У всякому разі, так стверджують чимало православних, які ненавидять капіталізм, Захід, конкуренцію. Яка може бути конкуренція, якщо порятунок — це мир, соборність, готовність змиритися й поступитися?

Чимало західних людей готові прийняти такі заяви православних за чисту монету — хоча б із увічливості. І от селянський, архаїчний південь Італії протиставляють промислово розвиненій італійській півночі. Південь Італії з часів Аристотеля був усіяний грецькими колоніями. Багато століть сюди поширювалася влада православної Візантійської імперії. Після її завоювання турками сюди втікали православні греки від мусульманського утиску.

Відсталість православні, виявляється, возять із собою, ворогу не залишають. Коли мандрівник перетинає межу між православною Руссю та католицькою Польщею, відмінність виявляється відразу.

Може, у західному християнстві є якась деталь, котру досить пересадити в православ’я, щоб православні стали акуратними, працелюбними, чесними? У розрахунку на це лідери Московської патріархії 2000 року написали «Соціальну концепцію Російської православної церкви», котра здебільшого копіює католицькі документи. А 4 лютого 2004 року організований митрополитом Смоленським Кирилом Всесвітній російський народний собор прийняв «Звід моральних принципів і правил у господарюванні», грунтовна добропорядність якого нагадує про німецьке бюргерство. Наприклад: «Чесність і професіоналізм у відносинах із клієнтом і діловим партнером завойовують довіру і зміцнюють економічне становище підприємства».

Щоправда, ні соціальна концепція, ні «десять заповідей бізнесу», як їх відразу охрестили, не дають відповіді на найпростіше запитання: чи правильно влада обійшлася з панами, прізвища котрих чомусь геть усі закінчуються на «-ський»?

З одного боку, «Звід» стверджує: «Неприпустимим є нелегітимне залучення органів державної влади до конкурентної боротьби й вирішення господарських спорів. Необгрунтоване вилучення власності підриває економічну стабільність, руйнує віру людей у справедливість». З іншого боку, «Звід» дозволяє націоналізацію приватної власності, «коли її використання явно суперечить інтересам суспільства, загрожує безпеці та життю людей».

Те, що православна церква цими концепціями і зводом вступила в законний шлюб з економікою, безсумнівно. От тільки зв’язку між теорією та практикою від цього не вийшло. Православні ієрархи, котрі охоче приймали багатомільйонні пожертвування від панів на «-ський», не квапляться нести їм передачі у в’язницю, де чимало з них опинилася, і навіть не шлють різдвяні листівки в Лондон.

Можливо, у східному християнстві, навпаки, є якась зайва деталь? Наприклад, шанування держави більше від Бога? І якщо навчити православних шанувати Папу Римського вище від рідного начальника, економіка розцвіте? На Західній Україні протягом століть здійснювався синтез православної обрядності з католицькою вірністю Риму. Чи не тому Львів більше схожий на Прагу, ніж на Донецьк? Але Львів протягом століть входив, як і Прага, в Австрійську імперію — може, цим пояснюється відмінність? Може, Греція не тому відстала, що православна, а тому, що була під владою турок? Православ’я не перешкоджало Візантійській імперії бути під час свого розквіту найбагатшою й наймогутнішою від усіх католицьких держав разом узятих.

Релігія з погляду економістів

Капіталізм створювали не економісти. Однак поради з будівництва капіталізму (або його знищення) дають економісти. Капіталіст не буде відволікатися на поради, він — за визначенням — зайнятий примноженням капіталу. Економіст не вміє робити гроші, зате вміє пояснювати. Протягом тривалого часу економісти пояснювали, що капіталізм тісно пов’язаний із релігією. Маркс відрубав: «Релігія є серце безсердечного світу». Це була не похвала, а погроза: щоб розправитися з безсердечним світом наживи, слід було вразити його в саме серце. Не всякий пролетар міг поховати капіталізм, а тільки пролетар невіруючий, котрий зліз із голки ілюзорного самозаспокоєння.

Вольтер віддавав перевагу лакею, котрий ходить на месу і тому не заріже свого уїдливого хазяїна. Маркс віддавав перевагу лакею, котрий ходить замість меси на партзбори. Коли на початку 1990-х років деяким російським економістам доручили організовувати капіталізм, вони об’єднали марксизм, котрий всотали з горілкою під час інститутських студій, і вольтер’янство, всотане з коньяком і шампанським під час написання генсеківських промов. У результаті було взято курс на виведення обслуговуючого персоналу, який ставився б до богослужіння як до партзборів.

Більшість сучасних російських економістів не мають узагалі ніяких ідеалів — ні Вольтера, ні Маркса. Не економісти фінансують Московську патріархію, але економісти геть не проти такого фінансування.

Ті нечисленні економісти, котрі всерйоз говорять про православ’я як про релігійну основу успішної економіки, викликають посмішку і в економістів, і у православних, хоча з різних причин. Валерій Найшуль цілком щиро стверджував, що «відповідно до православної догматики, діяльність із виховання «якісної» дитини достатня для спасіння душі матері. ...Це спостереження — для феміністок, а також нагадування тим жінкам, які рвуться в офіси».

Економіст вважатиме маячнею пропозицію повернути жінку до трьох, як кажуть німці, «ка»: кірхе, кюхе, кіндер (церква, кухня, діти). Православний богослов уважає маячнею твердження, що є «догматика», котра забороняє жінці працювати на виробництві. Слова апостола Павла про те, що жінка спасається чадородінням, — це його особиста думка, це не догмат. Апостол Павло, не переводячи подиху, забороняв жінкам навчатися, користуватися косметикою, прикрасами та носити дорогий одяг.

Якщо все це почати втілювати в життя, завалиться величезний сектор сучасної економіки, а сфера сервісу просто стане безлюдною: «жінці навчати я не дозволяю, але бути в мовчанні» (1 Тим. 2, 12). На кухні сховаються такі видатні жінки сучасної Росії, як Ірина Хакамада, Олена Немировська, співробітниця Найшуля Ксенія Касьянова, автор пречудової монографії про російський національний характер (за її даними, параноїдальний).

Розумнішими здаються теорії Макса Вебера, засновані й на соліднішому знанні християнського віровчення, і на очевидних фактах. Рівно сто років тому Вебер указав на те, що серед капіталістів Німеччини непропорційно високий відсоток кальвіністів: це протестанти, котрі, на противагу Лютеру, вважають зримою ознакою спасіння не тільки членство у певній общині, не тільки сповідання певних догматів, а й матеріальний успіх. Кого Бог обирає, того й благословляє достатком, безкінечним, як сам Бог. Тому кальвініст (а їхню віру у визначення поділяють і чимало баптистів) заробляє не для того, щоб на схилі років облишити роботу й насолоджуватися статком, а заробляє вічно, щоб жити вічно.

У Росії досі можна зустріти вчення Вебера в гранично спрощеному вигляді: нібито капіталізм ліпше вдається протестантам, аніж католикам, не кажучи вже про православних. Тому, мовляв, із католицької Мексики втікають у протестантські Штати, а рівень життя найвищий у протестантській Скандинавії. Іноді навіть приплітають сюди Латвію, де зроду-віку ніяких кальвіністів не водилося.

Економіка з погляду релігії

Гіпотезу Вебера, однак, спростували його колеги по соціології: підрахунки, виконані ретельніше і, що важливо, на більш масовому матеріалі, не підтвердили зв’язку між рівнем розвитку капіталізму й кількістю кальвіністів у тих чи інших регіонах.

Богослови, втім, могли відразу сказати, що Вебер шукає під ліхтарем гаманець, який загубив у темному підворітті. Економіст і соціолог знають, як важко визначити, що таке економіка та соціологія. Їм, однак, здається легким визначити, що таке релігійність: у людини такі-то погляди й відчуття, вона їх втілює в життя.

Однак у житті з Богом, як і в сімейному, завжди є розрив між ідеалом і реальністю. У всякому разі, у житті з Христом, котрий занадто близько підійшов до людства, забагато сказав людству, забагато запропонував і забагато попросив. Тому вже в першому поколінні християн той же Павло дивувався: «Доброго, котрого хочу, не роблю, а зле, котрого не хочу, роблю». І Павло ще був святим, а більшість же людей так прямо не визнають свої провали, а воліють замаскувати їх демагогією.

Тоді кальвініст легко перетворюється на злочинця, розтратника й убивцю: а чому б не вбити того, хто стоїть на шляху до Божого успіху? Хіба в обранця Божого немає особливих прав? Ця канібальська логіка не тільки православного Раскольникова, а й кальвініста-капіталіста Гердлстона, описана в прекрасному романі Конан Дойля «Торговий дім Гердлстон».

Дойль писав 1890 року. 1990 року й пізніше ця «кальвіністська» логіка була цілком жива, і не тільки в Росії. Зрозуміло, кальвінізм і взагалі релігія тут ні до чого. Гасло «мета виправдовує засоби» відома розбійникам усіх часів і народів. Називати цю мету «диким капіталізмом» так само безглуздо, як називати поганство «диким християнством». За більшістю розмов про релігійні засади економіки богослов відразу чує обман, маніпуляцію релігією. Злодій завжди хоче оголосити палаючу на голові шапку німбом. Якщо злодій має достатню владу, він може змусити деяких богословів підтвердити: справді, німб.

З погляду вічності

Християнство стояло біля колиски капіталізму і знає його ліпше, ніж економісти. Капіталізм почався не з Кальвіна і не в Німеччині, а в XI столітті в Італії. Цей капіталізм ще не ставив прибуток вище від усього, він ще волів діяти феодальними засобами, гасити конкуренцію монополією та цеховим статутом. Однак уже й в цьому капіталізмі було головне: свобода цінувалася вище від безпеки.

Гроші були й залишаються символом свободи. Грошей мало не буває, як не буває мало свободи. Звісно, гроші не єдиний символ свободи. Господь Ісус каже учням: «Вільні!» (Мв. 17, 26) і порівнює свободу то з грошима (причому завжди — з дуже великими грошима), то зі злиднями (причому завжди — з абсолютними злиднями), то зі шлюбом, то з безшлюбністю, то з творчістю, то зі слухняністю.

Свободу через злидні, безшлюбність, слухняність проголошували і до Христа, і після. Історично християнство виявлялося частіше на боці влади, а не на боці свободи — у тому числі, не на боці вільної економіки. Тому до християнства як до основи можуть апелювати і феодалізм, і натуральне господарство, і навіть соціалізм (а «дикий капіталізм» це, із церковного погляду, все той же соціалізм, тільки звільнений від моральності, милосердя і відповідальності як нудист звільняється від плавок).

Церква як соціальний інститут схильна ставити на «соціально близьке», тобто на владу, а не на вільний ринок. Церковні ієрархи та богослови — молодці проти овець: бадьоро закликають капіталістів, буржуа, лоточників справно платити зарплатню, податки, не обважувати тощо. Але ті ж проповідники — вівці проти молодця, і ніколи не закликали рабовласника чи феодала відпустити рабів на свободу, тільки просили шмагати рабів у міру.

Не християнство принесло у світ ідею свободи, але Христос приніс у світ можливість бути вільним за будь-якої економічної системи. Цей досвід свободи, такої нематеріальної, такої непомітної, діє вільно. Він не веде неминуче до появи економічної свободи. Християнин вільний залишатися холопом, і коли православні кажуть, що нібито мета капіталізму — заробити якомога більше грошей і відпочити на віллі або заробити якомога більше грошей і роздати жебракам або вченим, це вільна зрада того, що насправді лежить в основі капіталізму. Вийде капіталізм із держбезпекою та/або самодержцем на чолі, капіталізм рабський, холопський, холуйський, схожий на пиво без алкоголю чи, що ще гірше, на пиво зі стрихніном.

Проте, всупереч російським ідеологам «ліберальної імперії», «модернізованого авторитаризму», «керованої демократії» і «вільного ринку рабів», вільна економіка все ж існує і з християнством вона дуже тісно пов’язана. Тільки цей зв’язок не через християн, а через Христа. Шлюб людини зі свободою укладено на небесах, і на землі ніщо не робить свободу обов’язковою.

Кожний окремий віруючий, кожна окрема держава вільні залишатися в християнстві середньовічному, кріпосницькому, котре занудним парткомівським тоном торочить: «Не забуваючи про особисте благо, треба піклуватися про благо ближнього, благо суспільства й Вітчизни» (це перша з «православних заповідей господарювання»). У кого погано з релігією чи її економічною іпостассю — сумлінням, той нехай стає «суб’єктом господарювання» або «патріотично мислячим підприємцем». Він, можливо, навіть помре у своєму ліжку і вже точно займе своє власне, куплене чималою ціною, місце в пеклі.

Але кожен окремий віруючий — у всякому разі християнин, насамперед християнин — вільний забути про благо суспільства та вітчизни й зануритися в ту зосередженість на собі й своїй свободі, котра одного робить ченцем, а іншого — бізнесменом.