РАНДЕВУ З РОБОТОДАВЦЕМ ЗАПИСКИ БЕЗРОБІТНОЇ

Як то кажуть, не все котові масниця. Ось і я на початку року опинилася без роботи — наша контора луснула, як мильна бульбашка, всіх співробітників відправили на біржу праці.

Передусім на одному з психологічних тренінгів у центрі зайнятості нам пояснили, що ми, безробітні, через пережите перебуваємо у стані депресії. Після цього довелося проаналізувати власне світовідчуття й дійти маловтішного висновку: хандра справді спроможна непомітно пробратися навіть у найстійкіше серце.

Уявіть, що вранці вам уже не треба поспішати на роботу, як це роблять усі нормальні люди. Трішки закоханий у вас співробітник уже не готує каву, щойно почувши ваші бадьорі кроки в коридорі офісу. Шеф не дякує за відмінно виконану роботу. І, ясна річ, на вас уже не чекає така приємна «дрібничка», як зарплатня, — натомість платить допомогу безробітним центр зайнятості, а це означає, що ваша родина переходить на режим якнайсуворішої економії.

Словники стверджують, що депресія — це «пригнічений психічний стан, душевна пригніченість, коли все навколо бачиться у похмурому вигляді», проте я постаралася не тиснути своїм особливим станом на оточуючих, не додавати темряви цьому світлому світу, а просто почати серйозно шукати роботу.

На цьому тернистому шляху я й зустрілася віч-на-віч із так званими роботодавцями. Слід зазначити, що наш доморощений роботодавець, як правило, дуже відрізняється від західного. Зокрема він, незалежно від віку, ще зовсім молодий. Що, втім, зовсім не перешкоджає йому на всю котушку використовувати, як йому здається, західний досвід. Накладаючись на конкретні обставини нашої слаборозвиненої держави, лякливо-байдуже мовчання рядових громадян і злочинну бездіяльність влади, це успішно перетворює наше життя на щось трагікомічне.

«Загадковий» Іван Іванович

Хоч як дивно, але мені жодного разу так і не вдалося побачити найзагадковішого з моїх роботодавців — добродія на просте ім’я Іван Іванович, хоча попрацювати на нього до сьомого поту все-таки довелося. Річ у тому, що цей поважний пан спілкується з претендентами на наявні в нього вакансії виключно через чарівну секретарку Еллу.

— Спочатку виконайте тестове завдання, — сказала вона мені при першій телефонній розмові. — Я надсилаю його вам електронною поштою.

Того ж самого дня я одержала об’ємний файл. Просидівши над виконанням тесту майже тиждень, відправила його невидимому роботодавцю. Невдовзі Елла ощасливила мене радісною звісткою: моя робота Івану Івановичу сподобалася, тож мені надсилають новий тест, підвищеного рівня складності.

Виконання нового завдання, ясна річ, забрало в мене ще більше часу. Надіславши роботу з електронної адреси, я почула від Елли дивне резюме: оскільки обидва тести, зроблені мною, Іван Іванович втратив (?!), мені вже надіслали третій, «із яким досі ще ніхто з претендентів не зміг упоратися».

Щиро кажучи, я вже відчула щось недобре. Та позаяк висока довіра загадкового Івана Івановича окриляла, а завдання мені надсилали справді цікаві й складні, вони сприяли підвищенню моєї кваліфікації, я, як людина від природи допитлива, вирішила пройти цей шлях до кінця.

Надіславши роботодавцю «втрачені» тести разом із новим, я, як нескладно здогадатися, натомість одержала кілька слів похвали і... четверте завдання — «останнє і найскладніше»...

— Ваші тести нам не підійшли, — підбила підсумок моїм старанням Елла. — Допущена якась помилка. Але ви можете все уточнити в Івана Івановича.

Нарешті мені довірили номер телефона самого шефа! І ось я вже чую його вкрадливий голос. Відрекомендувавшись, я прошу чітко відповісти мені на запитання: добре я все-таки виконала тести чи, навпаки, погано, оскільки до мене поки що доходять дуже суперечливі дані.

— Бачте, — відказав Іван Іванович, — щось у вашій роботі мені сподобалося, а щось і ні...

Одне слово, цей загадковий пан, щоб поліпшити зіпсований настрій, запропонував мені виконати ще одне завдання, обсягом близько ста (!?) сторінок. Мовляв, якщо я виявлю особливу старанність, то, можливо, в результаті ще й увіллюся в його дружний колектив.

Схоже, Іван Іванович вирішив послати мене по другому колу, ще більш тернистому, ніж перше. Як тут не пригадати пораду консультанта центру зайнятості: ніколи не братися за велике за обсягом завдання, поки договір із роботодавцем не укладено. Оскільки відомі випадки: з допомогою невизначених натяків, туманних обіцянок, скупої похвали та стриманих претензій безробітного вміло доводять до необхідної кондиції, коли він із величезним ентузіазмом береться за серйозну роботу. Потім претендентові на вакансію відмовляють, а виконаною ним роботою користуються безплатно. Найчастіше так чинять фірми, що опинилися на межі банкрутства. Або на межі моральної деградації шефа.

Зваживши всі «за» та «проти», я пояснила Івану Івановичу, що в мене немає часу для безоплатної роботи. І подякувала за заочне знайомство, яке збагатило мене життєвим досвідом.

Ікона на робочому столі

Вперше побачивши роботодавця Анжеліку Кузьмівну, я була вражена різким контрастом між її щокатим обличчям із маленькими хитрими очицями та світлим образом Божої матері, що лагідно поглядала з ікони на начальницькому столі.

Пані Анжеліка, привітно поговоривши зі мною, відразу повідомила, що вже завтра готова взяти мене на роботу. І хоча внутрішній голос підказував, що й тут мене спробують обдурити, однак жевріла надія: мовляв, якщо я відмінно працюватиму, приноситиму серйозну користь — невже мені відплатять чорною невдячністю? Адже роботодавець знає, що я — єдиний годувальник у родині, яка складається з дитини-школяра та старенької хворої мами.

Спочатку Анжеліка Кузьмівна мене засипала похвалами. «Усе чудово», «у вас висока кваліфікація», «та вам ціни немає!». Так минув місяць, і я нарешті запитала, коли ж буде зарплата. Виявляється, грошей поки що немає, і від цього страждає весь колектив. Хоча колектив, що складається з п’яти чоловік, зовсім не скидався на страждальців: «дівчата» добре харчувалися, вдягалися і разом із роботодавцем полюбляли відвідувати базари й магазини.

Дедалі частіше я залишалася в офісі сама, завалена горою роботи. Анжеліка Кузьмівна з’являлася роздратованою і вже не хвалила мене, а наче взагалі не помічала. І слова для мене були інші: «те, що ви робите, не має для нас значення», «ви заважаєте мені творити», «я вас узяла, щоб ви працювали, а не виступали з ініціативами». Мене явно заганяли в стан дискомфорту. Із сумом я переконувалася, що опинилася в руках досвідчених «кидал», котрі діють за добре відпрацьованою схемою й не мають ні совісті, ні жалю.

Чесно попрацювавши протягом двох місяців, я заявила, що вирішила звільнитися, тож прошу зі мною розрахуватися згідно з домовленістю. У відповідь Анжеліка Кузьмівна влаштувала цілу виставу: вона зібрала усіх своїх «дівчат» (декого з них я побачила вперше), і ті розіграли переді мною сцену, не гіршу від масовки провінційного театру. Я змушена була вислуховувати їхні зітхання, стогони та скарги у зв’язку з тим, що всі вони ось уже кілька місяців нібито не одержують зарплати. І готові далі працювати безоплатно! Чим довше я вслухувалася в ці цинічні кривляння, тим більше переконувалася, що весь дружний колективчик зацікавлений у тому, аби не видати мені, людині зі сторони, ані копійки.

Йдучи, я порадила Анжеліці Кузьмівні прибрати зі столу ікону — адже гріхи проти ближнього, вчинені під святим образом, багаторазово примножуються.

...Інколи я думаю: а може, варто поборотися за свої чесно зароблені гроші? Бо який сенс скаржитися одне одному на безкрай — потрібно вивчати чинні закони і з їх допомогою обстоювати свої права. Либонь не в джунглях живемо.

Той, хто не відмовився від принципів

Колишній малий партійний працівник Жабко мав пристрасть до червоних краваток і, звертаючись до підлеглих, вживав старомодне слово «товариші». Але найсумніше — цей роботодавець не зміг відмовитися від авторитарного стилю, вимагав сліпого підкорення.

Передусім Жабко ознайомив мене з документом, у якому йшлося про обов’язки співробітників. У першому пункті зазначалося, що я тепер цілком і беззаперечно підкоряюся шефу, а в останньому — що без дозволу начальства я не маю права користуватися комп’ютером, як і іншою технікою. Але найцікавішою мені здалася вимога «нічого не виносити з приміщення».

— Ви вважаєте, що я щось можу вкрасти? — наважилася запитати я. — Але, знаєте, я якось від народження не схильна до злодійства...

— Ви тут мені не розповідайте, — перервав роботодавець. — Знаю я, як це буває: приходять отакі на вигляд інтелігентні, а потім речі цінні пропадають!

Я мовчки підписала папір — зрештою, треба будь-що уникати конфліктів. Але на мене вже чекала нова буря у склянці води. Розглядаючи мої документи, Жабко помітив почесні дипломи та свідоцтво про нагороду.

— Що, амбіції розігралися? — раптом злобливо запитав він. — Я їх швидко вкорочу. Я не подивлюся на заслуги — ви в мене будете кожне завдання по п’ять разів переробляти!

— Знаєте, від цих нагород — користі ніякої: надбавки до зарплати ніхто не платить, зате часто доводиться вислуховувати докори і спостерігати прояви заздрощів. Може, ви підкажете, як позбутися цих задокументованих моральних заохочень? — спробувала я перевести розмову в інше річище.

Відтоді й повелося: я намагалася, як могла, «триматися» — згладжувала гострі кути, переводила образи в жарти. Але Жабко чомусь лютішав дедалі більше. Щодня він садив мене на червоний стілець перед начальницьким кріслом і годинами висловлював мені свої претензії, зауваження та незрозуміло чим викликані підозри. По якомусь часі я дізналася про себе багато цікавого: виявляється, і говорю не так, і мислю неправильно, і сидіти в шанобливій позі не вмію. Інколи здавалося, що без Фрейда тут не обійтися. Невдовзі я почала відчувати майже містичний страх перед червоним стільцем — при кожному дотику до нього мене прострілювала думка: скількох же людей замучив Жабко на цьому проклятому місці!

Настав момент, коли я категорично відмовилася сідати на місце для екзекуцій. І хоча товариш Жабко погрожував, що документи про моє зарахування на роботу ще не підписано і що я втрачу вигідне місце, я пішла з його похмурого офісу. І відчула, наче гора звалилася з пліч. Зрештою, статтю 3 Конституції України, в якій записано, що людська гідність вважається у нас вищою соціальною цінністю, поки що ніхто не скасовував.

Замість епілогу

Безробітні знають: тільки пройшовши через горно шести-семи співбесід, можна нарешті знайти собі нормальну роботу. Отож друзі й знайомі переконані, що мені поталанило: адже на мою долю випало всього п’ять рандеву з роботодавцями.

Нині в мене — талановитий, інтелігентний керівник, який зумів створити в колективі творчу атмосферу. Щодня я дізнаюся про шефа щось нове й дедалі більше поважаю цього добродія.

Ось учора до нас приходила вісімдесятирічна пані — досвідчений фахівець. Виявилося, вона підробляє тут консультантом. Шеф цілу годину розмовляв із ветераном, пригощав її кавою з тістечками. В інших місцях так гостинно хіба що спонсорів зустрічають.

— Як чудово, що ви піклуєтеся про літніх людей, — сказала я шефу. — Адже в наш час формується стереотип, що старі нікому не потрібні.

— Ми ігноруємо негуманні стереотипи, — відказав він. — Навпаки, це ми, молоді, повинні дякувати ветеранам, що не забувають рідний колектив, у міру сил дбають про його процвітання...

Погодьтеся, що таку людину і слівцем «роботодавець» називати не хочеться...