Ракети молодості нашої

Хрущовська відлига, книжковий бум, паспорти селянам, житло робітникам. Блискуча фантастика, поетичні вечори в Політеху, пісні бардів на перших магнітофонах. Супутник, Гагарін, космос. Прекрасний був час! Близьким здавався не тільки комунізм — Всесвіт!

Армія, бульдозери, опори ЛЕП тонуть у зеленому морі тайги, безмежна Росія, нескінченні траншеї, бездонний бруд. Ракети, які ми ставили від Москви до самих до околиць, були не космічні, а бойові — челомеївські УР-100 і янгелівські Р-36. З ними ми наздогнали Америку...

Як наздогнали, запитаєте ви, якщо Корольов першим запустив супутник, послав людину в космос, потрапив на Місяць і так далі?! А так. В Америці економіка планова. Запланували 1958 року запустити супутник — запустили. Мали за графіком 1961 року послати людину в космос — посла­ли. І тільки тому, що Корольову перекладали повідомлення амери­канської преси, він зміг, примусивши людей місяцями працювати по 16 годин на добу без вихідних, випередити американців. Потім, щоправда, поспіх виліз боком...

Ось і з бойовими ракетами: доки Хрущов розказував про радянські заводи, які «печуть їх як сосиски», у США казка стала реальністю! Восени 1962 р. СРСР мало не нарвався на нищівний ядерний удар. Його ракети середнього радіусу дії на Кубі стояли без боєголовок. Кеннеді оголосив блокаду острова Свободи (якою вже півстоліття там і не пахне), і американський флот повернув додому радянські кораблі з боєзарядами, швидко виловивши й видворивши наші підводні човни. Усі чотири...

І чим погрожувати Америці? Двома полками янгелівських Р-16 (два з лишком десятки ракет) і чотирма (штуками!) Р-7? Борис Черток, соратник Корольова, згадує, як прибирали зі старту ракету, націлену на Марс, і готували до пуску бойову «сімку». Це всі козирі, що були на руках, не враховуючи авіації, яка, скажемо чесно, не мала жодного шансу долетіти до цілі.

У відповідь США, крім тисячі бомберів, привели у бойову готовність 180 МБР «Атлас» і «Титан», в Англії — 60 «Торів», в Італії — 30 і в Туреччині — 15 «Юпітерів». І ще 144 «Поларіси» на атомних підводних човнах! По-хорошому, ми маємо молитися на Джона Кеннеді й не забувати ставити свічки за упокій його душі: тільки мудрість і витримка великого президента врятували наші міста від долі Хіросіми та Нагасакі. Якби президентом був Трумен або Рейган...

Якщо не брехати самим собі, то Америка неодноразово могла стерти нас із обличчя землі. Натомість вона за п’ять років, із 1962-го по 1966-й, побудувала понад тисячу ШПУ (шахтних пускових установок) міжконтинентальних ракет. Інколи щодня в експлуатацію вводилося по шахті! Ціною 10 млн. дол. кожна. А наші ж ракети не мали тієї точності, щоб становити загрозу американським ракетним позиціям, їх мішенню були великі міста. Наприклад, Р-7, про яку пише Б.Черток, націлювали на Нью-Йорк.

Але на 1971 рік, коли я почав чи то кувати ракетний щит Батьківщини, чи то гострити її меч, ситуація змінилася. Уже до 1968 р. на земляних роботах з будівництва наших ШПУ «видали на-гора» 120 млн. кубометрів! Для порівняння: на Красноярській ГЕС — 5 млн. кубів, на Дніпрогесі — близько трьох. У будівництві і введенні в експлуатацію ракетних комплексів було задіяно 650 тисяч робітників, учених, військових, і на 1969 рік побудували 940 шахт для «сотки». Ця легка 50-тонна ракета, за заплутаною радянською класифікацією, називалася і РС-10, і 8К84, і 15А20, а за натовською — SS-11 Sego. При мені додалося ще п’ятдесят «точок», і відділення нашої частини працювали в Костромській області, у Тейковому Івановської області, у Бологому, стояли в Ярославлі, у Ростові Великому (в музеї, у келіях монастиря!), у Володимирі — воістину «Золоте кільце» ракет, якщо враховувати їхню вартість! А в Хакасії навколо Ужура обладнали шахти для величезних Р-36. Між іншим, це бабуся знаменитої «Сатани»!

Крім Зоряного містечка, поруч із частиною — Щолковський аеродром, із якого літали і папанінці, і Чкалов, і Громов, а Бу­ков­ського забрали міняти на Корвалана. Звідси і Гагарін полетів в останній політ. Поруч, рукою подати, Калінінград, колишні Під­лип­ки, нині Корольов, радянська ракетна Мекка. 67% його тру­дівників мають вищу освіту! Там і ЦНДІМАШ (колишній НДІ-88, головний інститут із рідинних МБР), і НВО «Енергія» (корольовське ДКБ-1), і ЦУП — центр управління польотами, і КБ Хім­маш ім.Ісаєва, і корпорація тактичних ракет — і навіть «корольовський районний суд». Саме так написано на його печатці!

Що стосується служби, то була вона небезпечна й важка. У Хакасії (а там усі потомственні мисливці) наші орли тягли енергію до чергової «точки», а у вихідні вибиралися з тайги в сільський клуб на танці. Одного разу посварилися з місцевими через дівчат. Слово за слово, і «...коли цивільні відкрили вогонь, особовий склад частини розсіявся по тайзі». Цитую одного з героїв бою. Довелося висилати літак із підмогою і виводити особовий склад із тайги. Ось від чого інколи залежить оборона великої країни!

І після армії довелося працювати у відділі авіаракет одного інституту, а потім батьківщина доручила зайнятися радіоелектронною боротьбою авіаносного з’єднання. Виявилося, наші крейсери-авіаносці несли не так літаки, як, знову ж, ракети! Безглузді, між нами кажучи, були кораблі. Та й узагалі, російський флот — він тільки ворогів не лякає, бо ж їм на ньому не служити, а так — боронь Боже.

Після військово-морської романтики побував я на безлічі заводів — скрізь ракети! І якщо на Азовському оптико-механічному робили стикувальні вузли для «Союзів» і «Салютів» (усе ж космос), то на Павлоградському механічному — бойові твердопаливні ракети. На «Дагдизелі» спочатку будували морські крилаті ракети, а потім доводили екраноплани: пригадую, хвіст голов­ного з них височів над заводською трубою! Він і тепер стоїть у заводській бухті, велетенський «Лунь», нереалізований «вбивця авіаносців» із ядерними ракетами — подивіться супутникові знімки.

Ракети. Та я виріс із ними і знав про них ще до супутника! Пригадую, двоюрідний брат пишався навчанням в особливому інституті і роботою на особливому, надсекретному заводі. Йш­лося про «Південмаш». Я заздрив йому, хоча провидець батько сміявся — мовляв, при соціалізмі буде простіше ракету запустити в серію, ніж пристойний унітаз. Так і сталося. Ракет Союз наклепав багато, що допомогло йому мало, але народ зітхав за чеською сантехнікою і фінським фаянсовим дивом. З цього погляду, розпад імперії закономірний. Їй забракнуло зачарування культури, а на багнетах довго не всидиш, це вам не унітаз. Міць Союзу РСР не мала твердого опертя. Він взагалі не був цивілізованою країною — згадайте московські вокзали і змилених провінціалів із важенними торбами в руках та рулонами дефіцитного туалетного паперу на шиї! Закономірний і крах космічних амбіцій. Що від них залишилося? Елітний турбізнес — вічні «сімки» катають багатих клієнтів на МКС.

Час минає, ракети моєї юності більше не чекають свого шансу в темряві бункерів, вони давно пішли в металобрухт, а їхнім шах­там знайшли несподіване, але сим­волічне застосування. У 1993 році в спорожнілі костромські ШПУ скидали гроші! Самоскидами. У кожну по 50 тонн радянсь­ких банкнот. Між іншим, будів­ництво шахти коштувало 4 млн. рублів (для ужурських Р-36 — значно дорожче). Це дуже багато, це набагато більше, ніж згадувані 10 млн. дол. за американську шахту, оскільки наші зар­плати і продуктивність праці були в десятки разів нижчі. Схоже, цілячись у небо, ми весь час закопували гроші в землю...