Радість зі сльозами на очах, або про політику, історію і мораль на зорі XXI століття - Соціум - dt.ua

Радість зі сльозами на очах, або про політику, історію і мораль на зорі XXI століття

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Нинішнього року виповниться 60 років від Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У зв’язку з пам’ятною датою Росія висунула ініціативу — провести урочисті заходи в Москві 9 травня...

Нинішнього року виповниться 60 років від Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У зв’язку з пам’ятною датою Росія висунула ініціативу — провести урочисті заходи в Москві 9 травня. Запрошення взяти участь у торжествах Віктору Ющенку передав від президента Володимира Путіна міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, який відвідав Україну.
Безумовно, для Києва, що прагне налагодити відносини з російським керівництвом, таке запрошення — привід знайти точки дотику зі східним сусідом. Як підкреслив під час зустрічі із С.Лавровим В.Ющенко, у його команді немає жодної людини, яка сумнівалася б у необхідності добрих відносин із Росією, їх «поліпшення, активізації та вирі­шення всіх проблемних питань».
У самій пропозиції російської сторони, здавалося б, немає нічого особливого, якщо розглядати її ізольовано, не з огляду на по­літичне тло, на якому вона про­лунала. Допоки в Україні участь у майбутніх торжествах лише починають вивчати, у країнах Балтії та Польщі можлива присутність президентів цих країн на святі, яке організує Москва, уже викликала запеклу полеміку, що помітно ускладнює їх і без того непрості відносини з Росією.
Упродовж багатьох років, особливо останніх, Латвія, Естонія та Литва активно домагаються від російського керівництва визнання незаконності окупації цих країн СРСР 1940 р. та після закінчення Другої світової війни. А також офіційного вибачення в зв’язку з цим Росією як державою — правонаступницею СРСР. Проте російська дипломатія з часів В.Молотова, який підписав від імені СРСР із Німеччиною відомий пакт і секретний протокол до нього, каже рішуче «ні».
Ще 1989 року під тиском депутатів від Латвії, Естонії та Литви, Михайло Горбачов на І з’їзді народних депутатів СРСР був змушений оприлюднити копію секретного протоколу до пакту Молотова—Ріббентропа, підписаного Й.Сталіним. Цей документ відкрив шлях до знищення фашистською Німеччиною і ста­лінським СРСР державності Латвії, Естонії, Литви й Польщі в 1939—1940-х роках.
Після розпаду Радянського Союзу єльцинська Росія визнала суверенітет відновлених балтійських республік. Проте нині, всупереч історичним фактам, офіційна позиція Москви полягає у відстоюванні старої радянської тези, відповідно до якої країни Балтії були визволені Радянською армією від фашизму 1945 року, а потім добровільно вступили до СРСР.
Якщо визволення 1945 року республік Балтії від гітлерівської окупації ні в кого не викликає сумнівів, то для того, щоб погодитися з «добровільним» вступом до складу тоталітарного СРСР, потрібно мати воістину велику фантазію. Проте на фантазіях у політиці далеко не поїдеш. Реалії ж такі, що спроби ігнорувати проблеми, які залишилися від минулих часів, перетворили взаємовід­носини Росії та її балтійських су­сідів на джерело безперервного конфлікту. Ці проблеми могли бути якщо не вирішені, то згладжені дипломатами та істориками. Проте Москва наполегливо домагається неодмінного утвердження своєї позиції. Чому?
Намагаючись відігравати роль великої держави, Росія традиційно головним інструментом своєї зовнішньої політики обирає тиск. Небажання визнавати очевидні історичні факти дозволяє російському керівництву, з одного боку, уникати політичної відповідальності за злочини радянського режиму, а з іншого, спекулюючи на радянських міфах, вирішувати цілком прозаїчні завдання, підтримуючи проросійські рухи в країнах Балтії. Як це відбувається на практиці, після останніх виборів в Україні можна не пояснювати. З огляду на позицію, зайняту Москвою в питаннях історії, можна бути переконаним, що майбутнє святкування 60-річчя Перемоги повною мірою буде використано російською дипломатією для вирішення власних зовнішньополітичних завдань.
Як зазначають політики та політологи країн Балтії, після входження Латвії, Естонії та Литви до ЄС і НАТО Росія продовжує розглядати ці країни як «близьке зарубіжжя» і не відмовилася від наміру повернути колишні радянські республіки до орбіти свого впливу. Енергетична та економічна залежність від Росії вже нині настільки великі, що викликають у прибалтів побоювання за своє майбутнє.
Водночас через розбіжності в інтересах балтійським республікам не вдасться виробити спільну позицію навіть із принципових питань; показовим прикладом стали дебати на тему «їхати чи не їхати» до Москви. Ще в листопаді минулого року на зустрічі глав держав у Вільнюсі три країни спробували скоординувати свою відповідь Росії у вигляді спільної декларації. Дивовижно, але навіть спільне трагічне минуле не допомогло прийняти одностайне рішення. Минулого місяця в односторонньому порядку президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга заявила про свій намір приїхати 9 травня до Моск­ви: «Мій головний мотив полягав у тому, щоб показати світу, що, власне, означає ця дата для нас. Має бути почутий і наш голос, інакше ми будемо постійно чути лише заяви російського Міністерства закордонних справ про визволення Європи від гітлерівського фашизму Червоною армією. Це, звичайно, правильно, Червона армія разом із західними союзниками визволила ряд країн від панування націонал-соціалістського терору. Проте в нас є великі сумніви щодо того, як Москва часом на весь світ подає день 9 травня та його символічне значення. Для нас 9 травня в принципі день радості. Ми можемо як нові члени ЄС відзначати день 9 травня, оскільки він є вихідним пунктом для наступного формування нової Європи. Ми можемо також демонструвати свою симпатію щодо російського народу, який втратив на фронтах багато солдатів, а в тилу багато мирного населення, — як і інші країни, котрі мали в цій війні великі втрати. Одне слово, ми можемо згадувати про повалення нацистського режиму з полегшенням. Та думка, ніби нас у 1944—1945 роках визволила Червона армія, здається нам нечуваною. Ми хочемо нагадати світу про те, що після закінчення Другої світової війни ми залишалися окупованою країною і що лише в 1991 році знову стали вільною країною».
Вищі керівники Литви цілком однозначно заявляють про свою неучасть у московських торжествах. Заступник голови комітету з закордонних справ сейму Литви Аудронюс Ажубаліс заявив: «Ми маємо ясно бачити прагнення нинішніх господарів Кремля закріпити сталінський погляд на історію. Коли я чую, що до Москви слід їхати через прагматичні інтереси, стає шкода, що ми стали торговцями, які спекулюють своїми жертвами».
Настільки ж точно висловився і голова сейму Литви А.Паулаускас: «Ми можемо все зробити заради майбутнього своєї Литви, проте ми не можемо купувати майбутнє, продаючи те, що для нас є найсвятішим». На його думку, пам’ять загиблих за визволення Литви від фашистів треба вшанувати. Однак ушанувати вдома, а не в Москві. «Так, багато радянських солдатів загинуло, визволяючи Литву, загинуло, так і не принісши їй свободи та не знаючи, що ще цілих п’ять десятиріч Литва нестиме ярмо окупації. Вони, солдатики, йшли на Захід, свято вірячи, що визволяють Європу й Литву. Так ушануємо їх, але вшануємо вдома. Запалимо свічку на могилі кожного з них, покладемо букет квітів, нехай знають, що ми їх не забули. Та до Москви, поки вустами її політиків різноманітного рангу публічно та голосно виголошується, що не було ніякої окупації, — жодних поїздок. Це моя як людини, як громадянина Литви позиція». Такої самої думки дотримується у своїх заявах президент Литви Валдас Адамкус.
«Коли Росія попросить вибачення?» — так називається стаття в The Wall Street Journal, опублікована колишнім прем’єр-міністром Естонії Мартом Лааром. «Доля моєї сім’ї, — пише М.Лаар, — визначилася 23 серпня 1939 року. Того дня нацистська Німеччина й Радянський Союз підписали пакт Молотова—Ріббентропа та його секретні протоколи, за якими вони розділили між собою Центральну та Східну Європу. Через п’ять років мого діда розстріляли наці, а двох його братів Ради відправили до сибірських таборів смерті. Мого вітчима депортували до Сибіру, коли йому було лише дев’ять років, і там він довго був на межі голодної смерті. До того ж він не знав, що більше не побачить свого батька, якого застрелили на початку 1941 року в московській в’язниці м.Кірова лише за те, що в незалежній Естонії він був простим поліцейським».
Подібні історії про долю своєї сім’ї можуть розповісти й багато українців. Особливо з Західної України, яка водночас з балтійськими республіками ознайомилася з «принадами» радянського режиму. Дотепер у львівських газетах можна прочитати спогади людей про родичів, замучених сталінськими опричниками. Про те, як з живих знімали шкіру, виколювали очі, ґвалтували, вбивали ні в чому не винних, зовсім молодих людей.
Українці, литовці, естонці та латиші впродовж цілого повоєнного десятиріччя становили основний контингент депортованих і політичних ув’язнених у СРСР. Чи будемо ми, українці, колись вимагати вибачень від Росії? Чи думаємо про це? Чи згадуємо 9 травня про тих, хто був замучений у рідному краї або десь у Сибіру після цієї дати?
Март Лаар: «Дотепер Росія стверджує, що Радянський Союз ніколи не окупував Естонію, Латвію та Литву. Нині Росія ще відмовляється сказати жертвам комунізму два найпростіших слова: вибачте, будь ласка! Німеччина публічно вибачилася за те, що підписала пакт Молотова—Ріббентропа, і за все насильство і весь жах, які сіяли нацисти по світу. Проте вибачення важливі навіть не стільки для жертв комунізму, скільки для самої Росії. Коли нація не може тверезо оцінити свою історію, вона сама живе немов у постійному неврозі. Нація, яка не може змиритися зі своїм минулим, ніколи не побудує майбутнього. І дедалі більше здається, що саме тому демократія в Росії не приживається, і тому Росія, велика країна, так і не вийшла після розвалу Радянського Союзу на той рівень, якого домагалася. Всі ми маємо підтримати та налаштувати Росію на те, щоб вона гідно пройшла цим важким шляхом».
Росія свій шлях пройде. У неї своя доля, історія та місце у світі. А як бути нам? Найшвидше, керуючись благими намірами, народний Президент незалежної демократичної України Віктор Ющенко поїде 9 травня в Москву. Там він від імені нас святкуватиме нашу перемогу. Та як представник української нації чи пригадає він, чи скаже публічно в Москві про біль тієї частини українського народу, яка так само, як латиші, литовці, естонці, боролася й після 9 травня за свободу і незалежність України? Чи побоїться прогнівити гостинних московських хазяїв? Чи не надто велика плата за те, щоб доставити задоволення російському МЗС?
60-річчя Перемоги над фашизмом Президент України має святкувати в Україні разом зі своїм народом. Це наша Перемога, і наші ветерани й всі, хто не дожив до цього дня, достойні, щоб їхній Президент був не на поклоні в Білокам’яній, а разом із ними. Це питання національної поваги. Врешті-решт, Україна внесла в розгром фашизму величезну лепту, втративши до 8 мільйонів чоловік.
Якщо чогось вся ця історія з поїздкою до Москви може нас навчити, то це моралі. Адже як подумати, навіщо балтійцям «дражнити гусей», тобто Москву? У наше прагматичне століття, коли за словами Олдоса Хакслі, «неефективність є гріх проти Святого Духа», маленькі, що володіють скромними сировинними ресурсами, енергетично залежні від Росії країни Балтії, замість того, щоб «кланятися та дякувати», вперто вимагають від Росії вибачень за події 60-річної давності. Мабуть, саме цим вони відрізняються від нас. Для прибалтійців поняття національної честі не є абстракцією, що матеріалізується лише по великих святах у вигляді парадів, храмів і монументів. Вони вже зрозуміли (або ще не забули?), що не все продається за гроші. А ще те, що не в силі Бог, а в правді, і в кожного вона своя. Як і радість зі сльозами на очах.
P. S. Як стало відомо вже після написання цієї статті, президент Естонії Арнольд Рюйтель і президент Литви Валдас Адамкус повідомили, що відхиляють запрошення президента Росії Володимира Путіна взяти участь у святкуванні перемоги над нацизмом 9 травня в Москві.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво