П’ять орденів Марії Фортус

Фортус Марія Олександрівна народилася в 1900 році на Херсонщині. Під час революції 1917 року брала участь у підпільній роботі місцевих партійних осередків есерів і більшовиків. З 1919 року — на службі в органах ЧК у Херсоні, Єлизаветграді, Одесі. Виконувала агентурне завдання в одному з загонів армії Махна. У 30-ті роки проживала в Іспанії разом із чоловіком — іспанським комуністом, виконуючи при цьому завдання зовнішньої розвідки. Після трагічної загибелі чоловіка деякий час перебувала на нелегальному становищі, а під час громадянської війни в Іспанії була перекладачем радянських представників, поєднуючи це з виконанням різних особливих доручень. Після повернення на батьківщину закінчила військову Академію імені Фрунзе.

Під час Великої Вітчизняної війни була начальником штабу авіаполку під командуванням Марини Раскової, потім перебувала в партизанському загоні Дмитра Медведєва, де протягом певного часу діяла спільно з радянським розвідником Миколою Кузнєцовим. У складі розвідвідділу третього Українського фронту готувала розвідувальні групи для засилання у глибокий тил противника, сама неодноразово десантувалася зі спеціальними завданнями на територію Румунії і Угорщини.

У революційному Херсоні

Несподівана зустріч у затишній херсонській кондитерській збурила все Маріїне життя. Смуглявий чорноокий моряк з іноземного судна почав робити їй компліменти. Його звали Рамон Касанеляс Люк. Він виявився іспанським анархо-синдикалістом, який через переслідування на батьківщині за політичну діяльність змушений був найнятися на французьке торговельне судно механіком. Згодом це судно переобладнали в ремонт-
ну базу і включили до складу французької військової ескадри, яку відправили на південь Росії для боротьби з молодою радянською владою. На рейдах Одеси, Миколаєва, Херсона зібралося чимало англійських, французьких, грецьких крейсерів, міноносців, допоміжних кораблів. Моряки разом із білогвардійськими частинами господарювали в портових містах. Але революціонери-підпільники не сиділи склавши руки: вони розгорнули широку роз’яснювальну та агітаційну роботу серед матросів. Активну участь у ній брала і Марія Фортус.

Ще до революції, як член есерівської організації, вона виконувала різні ризиковані завдання. Одного разу влаштувалася в оранжерею місцевої в’язниці, аби встановити контакт із засудженим до смертної кари активістом і підготувати його втечу. Марія зробила все, що від неї вимагалося, проте на завершальному етапі свої корективи в перебіг операції внесла Лютнева революція 1917 року. Після її звершення усіх політв’язнів і так звільнили.

У роки іноземної інтервенції Фортус успішно доставила з Одеси до Херсона валізи з агітаційною літературою. Наступним її завданням було поширити листівки серед іноземних моряків. Зрозумівши, що новий знайомий не тільки щиро в неї закоханий, а й поділяє її революційні погляди, Марія почала активно залучати його до цієї діяльності. Але згодом масові антивоєнні виступи французьких моряків у портових чорноморських містах змусили уряд Франції відкликати свій флот. Покидав Херсон і Рамон, не знаючи, що разом із коханою він залишає на українському березі свою майбутню дитину.

Сина, який згодом народився, Марія назвала на честь батька Рамоном. Але не з її характером було сидіти вдома й прати пелюшки. Як тільки в Херсоні встановилася радянська влада, їй запропонували роботу в місцевій ЧК. Марія погодилася відразу. І хоча вона займалася переважно діловодством, все одно відчувала себе потрібною. Але події громадянської війни розгорталися на півдні непередбачувано. За якусь мить усе змінилося, червоногвардійці почали швидко відступати, не встигаючи навіть евакуювати державні установи з їхньою документацією. Найбільше потерпали за секретні папери чекісти. Щоб зайвий раз не ризикувати в дорозі, усе найважливіше закопали в лісі. Там-таки заховали й реквізоване в буржуазії золото й срібло. А найцінніші вироби та діаманти було вирішено перевезти до Києва.

Цю місію взялася виконати Марія. Вона вшила коштовності у спеціальний пасок, обгорнула ним себе кілька разів, після чого знову, як і нещодавно, виглядала вагітною. У супроводі нібито чоловіка вона пішки вирушила в небезпечну подорож. Дорогою натрапляли на численні банди, загони місцевих отаманів і революціонерів. Одного разу їх навіть спробували обшукати, але Марія влаштувала таку істерику, що «подружжя» відпустили, і все обійшлося.

Майже місяць добиралися до Києва і таки дійшли, напівголодні й босі, бо взуття геть розлізлося. В кабінеті начальника ВУЧК Марія, виклавши на стіл коштовності, відчула таку страшенну втому, що ледь не знепритомніла.

З Києва її відрядили в Єлизаветградську ЧК, тепер уже на оперативну роботу. Якось виникла надзвичайна ситуація: бандити захопили Маріїних колег і вимагали викуп. Потрібної суми не було. Хтось запропонував попросити в Нестора Махна — його головний штаб якраз перебував неподалік. Марія і ще один товариш під виглядом учителів прийшли до всесильного батька.

— Батьку, дай грошей на школу, — почали слізно просити. — Діти голодують, писати нічим, підручників немає.

Дружина Нестора Івановича Галина Кузьменко, бувши поблизу, зглянулася й умовила чоловіка допомогти. Грошей якраз вистачило, аби визволити товаришів.

На одній із чергових нарад обговорювали, як боротися з армією Нестора Махна, зокрема продумували різні варіанти проникнення розвідника в один з його загонів. На цю роль Марія запропонувала себе. Спочатку вона влаштувалася медсестрою в евакопункт на станції П’ятихатки, де частенько лікувалися поранені махновці. Заприятелювавши з черговою групою бійців, вона згодом подалася разом з ними до одного з махновських загонів. Там продовжувала лікувати хворих і поранених, а тим часом через заздалегідь визначені способи зв’язку повідомляла про пересування і плани махновців.

Але якось трапилося непередбачуване: хтось із близького оточення Махна упізнав у ній вчительку, яка приходила просити гроші на школу. Довго розбиратися не стали. Саме в цей час армію Махна переслідували загони Червоної армії, яким було поставлено завдання знищити повстанців як ворогів радянської влади. Тож разом з іншими схопленими Марію вивели в поле, пролунав залп...

Коли місцеві селяни навідалися на місце розстрілу, то помітили, що хтось подає слабкі ознаки життя. Це була Марія Фортус. Куля, влучивши у великий мідний ґудзик, застрягла біля серця. У лікарні розвідниці вдалося врятувати життя і через деякий час переправити до своїх.

Після одужання вона знову повернулася на службу, тепер уже в Одеську губчека. Брала участь у розробці закордонних білоемігрантських організацій. Як господиня явочної квартири приймала посланців білого генерала Булак-Булаховича, який осів у Румунії і звідти засилав гінців на південь Країни Рад для збирання інформації та підготовки підпільників, невдоволених новою владою. Один з колишніх царських офіцерів викрив її і вирішив розправитися. Поранення виявилося тяжким, але й цього разу жінка вижила. Після складної операції та одужання лікарі заборонили використовувати її на оперативній роботі. Та й колеги радили більше не випробовувати долю.

З уругвайським паспортом в Іспанії

Марію відрядили на навчання до Москви в Комуністичний університет трудящих Сходу. Саме там відбулася подія, про яку вона всі ці роки мріяла, —зустріч, причому випадкова, з Рамоном. Як з’ясувалося, він був політемігрантом і сам намагався розшукати кохану на півдні України. А доля знову звела їх разом у Москві, подарувавши кілька років щасливого життя разом із сином. Рамон у цей час закінчує льотну школу, потім — Комуністичний університет імені Свердлова, працює у виконавчому комітеті Комінтерну.

У 1929 році Рамона, як активного політичного діяча, по лінії Комінтерну направляють спочатку до Мексики, потім Іспанії. Радянська зовнішня розвідка вирішує відправити до нього Марію. Імпозантна, модно одягнена латиноамериканка з уругвайським паспортом, оформленим на ім’я Хулії Хіменес Кардена, прибула в один з іспанських портів на туристичному теплоході. Вона досконало володіла іспанською мовою, тож ніхто не міг навіть запідозрити, що ця чарівна пані є розвідницею.

Її перебування в Іспанії було досить непростим. Політична ситуація в цей час дуже загострюється. Профашистський режим намагається придушити активність народних мас і посилює репресії проти комуністичної партії, яка змушена піти в підпілля. Разом із Рамоном, обраним генеральним секретарем компартії Каталонії, переховується від переслідувань і Марія. Вона готує листівки, збирає матеріали для газетних публікацій, бере участь в іншій партійній роботі. Така бурхлива діяльність не залишається не поміченою поліцією. Рамона заарештовують, а Марію виселяють з країни. Марія опиняється на півдні Франції. За кілька місяців, дізнавшись про звільнення чоловіка, вона таємно повертається і знову включається в підпільну роботу.

В Іспанії на неї очікує нове випробування. У країні починаються парламентські вибори, і Рамона висувають кандидатом у депутати від комуністичної партії. Незадовго до виборів автомобіль, в якому він їхав до Мадрида в партійних справах, потрапляє у влаштовану реакціонерами катастрофу.

Попрощатися з тілом популярного політичного діяча прийшли тисячі іспанців. Жива черга до приміщення ЦК партії розтягнулася на кілька кварталів. Марія змушена була кілька разів ставати в загальну чергу, щоб пройти повз труну коханого: через незаконний перехід французько-іспанського кордону її могли будь-якої миті заарештувати. Поліція вистежувала її серед учасників похоронної процесії.

Протягом якогось часу Марія залишалася в Іспанії, виконуючи завдання розвідки. Потім повернулася до Москви. Тут її зустрів Рамон-молодший, який за цей час підріс, змужнів і видавався набагато дорослішим і серйознішим за своїх однолітків. Він перебував під опікою Комінтерну, і це позначилося на його поглядах. Мати знаходила в синовому характері дедалі більше спільних рис із батьком. Це Марію тішило і водночас лякало.

— Нам уже вистачить у сім’ї революціонерів, — не раз казала вона синові.

Та коли Рамону виповнилося 16 років, керівництво Комінтерну запросило її на розмову. Для офіційної поїздки в Іспанію на тривалий термін готували групу активістів, щоб вести там роботу з іспанською молоддю. Рамон добре знав іспанську, підходив за всіма критеріями, та й сам рвався туди. Зі щемом у серці Марія дала згоду.

А через чотири місяці в Іспанії спалахнула громадянська війна. На допомогу республіканській армії з різних країн світу вирушали сотні добровольців. Одразу звернулася з проханням до свого керівництва й Марія Фортус:

— Я готова виконувати будь-яку роботу. Там похований мій чоловік, там перебуває мій син.

Після прибуття на місце бойових дій Марію відрядили як перекладача і офіцера з особливих доручень до радянського військового радника при генеральному штабі республіканської армії генерала Петровича. Ним виявився Кирило Мерецков, майбутній маршал Радянського Союзу. Запальна, смілива й відважна, вона запам’яталася багатьом учасникам тих подій. Якось, прибувши на лінію оборони однієї з бригад, вона побачила юрбу солдатів, які панічно відступали.

— Стійте! — гукнула Марія. — Де ваша іспанська чоловіча гордість? Чи ви її з переляку залишили в окопі? Що ви скажете потім своїм дружинам і матерям?

Солдати після таких слів зупинилися, повернули назад і на чолі з жінкою провели таку блискавичну контратаку, що противник не встиг навіть отямитися, як був відкинутий.

Зрідка зі спеціальною поштою Марії вдавалося отримувати короткі звістки від сина, який на той час уже вчився у Москві в авіаційному училищі. Але не очікувала, що навчання закінчиться так швидко, коли випадково зустріла його на одній з мадридських вулиць у льотній формі. Три дні, проведені разом, промайнули, як одна мить. Рамон подався наздоганяти свою частину, а Марія дістала нове призначення — опікуватися авіаційною розвідкою на північному фронті у штабі військово-повітряних сил.

Про одну з операцій, проведених за її безпосередньої участі, тоді писало багато європейських газет. Завдання було непросте — знищити базу бомбардувальників у місті Леоні. Про проведення наземної операції не могло бути й мови, бо всі підступи надійно охоронялися. А щоб атакувати з повітря, треба було точно знати розташування літаків на аеродромі, зенітних підрозділів, особливості бойового чергування. У республіканців літаків було дуже мало, тому діяти мали рішуче.

Взявши із собою альпіністське спорядження і потужний телескоп, Марія з групою бійців вирушила на підкорення однієї з гірських вершин поблизу Леона. Вони дісталися наміченої цілі і, встановивши обладнання, побачили в об’єктиві військовий -
аеродром. Цілодобове спостереження показало, що з дванадцятої до першої години дня всі йшли на обід, не залишаючи біля літаків навіть чергових екіпажів. Інформацію передали в штаб по рації. А вже наступного дня радісно спостерігали, як у визначений час республіканці безперешкодно розбомбили аеродром, знищивши десятки ворожих літаків і склади з паливом. Жодна машина не змогла піднятися в повітря.

За успішне проведення цієї та інших операцій в Іспанії Марію Фортус було нагороджено орденами Леніна і Червоного Прапора. Після повернення до Москви перше, що вона зробила, це відвідала відділ, який опікувався відправкою добровольців до Іспанії, щоб дізнатися про сина. Останнім часом від нього не було жодних звісток.

— Вашого сина місяць тому було збито в районі Сарагоси над ворожими позиціями. Прийміть мої співчуття, — мовив полковник.

У тилу ворога

Марія знайшла в собі сили повернутися на службу. Її в числі тих, хто пройшов бойове хрещення в Іспанії, відрядили на навчання в Академію імені Фрунзе. Вперше тут сюди зарахували слухачами кількох жінок.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Марію Фортус призначили начальником штабу авіаційного полку під командуванням Марини Раскової. Керувалися тим, що вона раніше вже мала справу з авіацією. Але Марія була переконана, що більше користі може принести на іншій ділянці роботи — у розвідці. Один за одним надсилала вона керівництву відповідні рапорти. На початку 1942 року випала слушна нагода використати її колишні знання і навички. У сформований Дмитром Медведєвим партизанський загін увійшла група іспанських емігрантів, знадобився перекладач. Водночас перед Марією поставили завдання допомагати командирові в розвідувальній роботі.

У загоні Марія познайомилася з розвідником Миколою Кузнєцовим. Якось їм спільно довелося виконувати незвичну місію. У лісі невдало приземлився літак з великої землі, який привіз зброю і медикаменти, а назад мав забрати поранених. Машина ремонту не підлягала, тому вирішили її спалити. Але вогнище видалося настільки великим, що його було видно вночі за багато кілометрів. Медведєв вирішив передислокувати загін. Але це потрібно було зробити непомітно, щоб навіть жителі навколишніх сіл не дізналися. Кузнєцов і Фортус придумали комбінацію: він одягнув форму німецького обер-лейтенанта, вона — звичайний одяг із поліцейською пов’язкою на рукаві. У першому ж селі розвідник німецькою мовою почав кричати на селян, що вони переховують партизанів і нічого не повідомили про радянський літак, який приземлився в лісі, погрожував, що невдовзі прийде каральний загін і всіх буде заарештовано. Марія все це переклала українською і нібито від себе стиха додала:

— Тікайте хутчіш до лісу. Розбиратися й шукати винних ніхто не буде. Перестріляють усіх.

Так було і в другому, і в третьому селі, повз які пролягав маршрут загону на запасне місце дислокації. Коли розвідники поверталися назад, села ніби вимерли, жодної живої душі, навіть собаки не гавкали. А згодом і весь загін непомітно пройшов наміченим маршрутом.

Перебування Марії Фортус у партизанському загоні завершилося, коли її поранили. Літаком її відправили на велику землю. Новим призначенням після одужання був розвідувальний відділ третього Українського фронту. Тут вона брала участь у підготовці розвідувальних груп до закидання їх у глибокий тил противника. А одного разу полетіла на завдання сама. Потрібно було з’ясувати характер укріплень та місця розташування військ між річками Прут і Серет на румунській території. Двічі посилали туди розвідниць і радисток, проте жодних звісток від них не було. А командування підганяло, бо наближався час наступу. Хоч як умовляли колеги Марію, якій на той час було вже майже сорок чотири роки, вона була невблаганна:

— Я сама готувала попередні групи, отже, на мені лежить певна вина, що дівчата не повернулися. Певно, у чомусь помилилася...

Розвідники знали рішучий характер Марії. Якщо вже вона щось вирішила, то переконати її в протилежному було важко. Із завданням вона успішно впоралася, добувши потрібну інформацію. В обумовлений час біля лінії фронту її зустріли свої і одразу почали вітати. Марія не розуміла, що сталося. Як з’ясувалося, доки вона перебувала в тилу ворога, прийшов наказ про нагородження її другим орденом Червоного Прапора.

А ще один орден Леніна вона отримала за успішно проведені операції на території Угорщини. На одній з ділянок фронту гітлерівці зосередили великі сили й розгорнули масований контрнаступ. Радянські війська змушені були відступити і залишити старовинне місто Секешфехервар, давня назва якого латинською звучала як Альба Регія (Біле місто). Перед відступом Марія отримала завдання терміново підготувати надійні позиції для залишення в місті розвідниці з рацією. Радисткою вона обрала Лідію Мартищенко, роль якої пізніше зіграла відома актриса Тетяна Самойлова у радянсько-угорському фільмі «Альба Регія». У результаті з окупованого міста регулярно надходила важлива розвідувальна інформація, яка допомогла провести успішний наступ і визволити місто, не заподіявши йому серйозних руйнувань. Пізніше Фортус стала почесним громадянином цього міста.

У наступній спеціальній операції в окупованому Будапешті Марія вже брала участь сама. Коли почалися бої на околицях міста, на радянський бік перейшов угорець капітан Ласло. Він повідомив, що в підвалі зруйнованого королівського палацу, де розміщувався важливий німецький штаб, зберігаються цінні документи. Капітан приблизно знав місце і міг його показати. Командування віддало наказ за будь-яку ціну роздобути документацію. Оскільки Марія безпосередньо займалася перевіркою капітана і достовірності наданої ним інформації, то зголосилася сама йти разом із ним у тил ворога.

Вони перевдягнулися у форму німецьких військових лікарів. Третім був перекладач Шандор. Вночі їх непомітно переправили через лінію фронту. Напівзруйнованими вулицями вони дісталися палацу. Марія і Ласло знайшли вхід у підземні приміщення й домовилися, що Шандор прийде за ними за кілька годин. При світлі ліхтарів відшукали потрібний бункер. Вхід був завалений уламками цегли й каміння від вибуху, довелося розбирати вручну. Коли знайшли документи, почався авіаналіт. Від потужних вибухів зі стелі сипалися пісок і шматки штукатурки. Як з’ясувалося, вихід назовні був наглухо завалений, навіть доступу повітря не було. Згодом сіли батарейки в ліхтарях. Так минула ціла доба... «Мабуть, тут для нас війна і закінчиться», — думала Марія. Але мозок не міг із цим миритися, вони продовжу-
вали розбирати завал ізсередини. Несподівано почули стукіт і голоси. Це Шандор пішов на ризик і попросив німецьких солдатів визволити двох засипаних у підвалі лікарів. На щастя, в метушні вуличних боїв ніхто не став докопуватися до суті того, що відбувається, і все завершилося благополучно.

«Салют, Маріє!»

Після війни Марія Фортус протягом певного часу займалася розвідувальною діяльністю у Відні. Зокрема брала участь у пошуку засекреченого підземного військового заводу. Після завершення операції все найцінніше обладнання вивезли до Радянського Союзу.

— До зйомок мені не вдалося зустрітися з Марією Олександрівною. Але я знаю, що з нею погоджували сценарій, окремі епізоди, деталі. Зрештою, вона дала своє благословення на фільм і на мою роль у ньому. А побачилися ми вже пізніше — на одній із творчих зустрічей у Харкові.

— Якою вона вам запам’яталася?

— Як розвідниця, вона все життя була дуже активною, енергійною, діяльною, рішучою… Все це в ній було і в похилому віці, але на тлі стриманості, виваженості, якоїсь внутрішньої сили і зібраності. Вона була надзвичайно комунікабельна, вміла легко й невимушено говорити на будь-які теми. Складалося таке враження, що ти з нею був знайомий усе життя. Якось мені довелося вести з нею передачу на телебаченні. Редактор в останню мить почала вносити якісь корективи, все переінакшувати. Я ледь устигала занотовувати, і це за дві-три хвилини до початку ефіру. А Марія Олександрівна, спостерігаючи за цим, підійшла і так спокійно промовила: «Не хвилюйся, усе буде добре. Давай почнемо з такого-то епізоду, потім подивимося фрагменти фільму і будемо навколо них вести розмову». І так сталося, що в передачі, де я була ведучою, по суті, не я їй допомагала, а вона мені. Я була просто вражена її вмінням легко й невимушено триматися перед камерою.

...Часто Марія Фортус приїздила до Херсона, де народилася й виросла і де зустріла коханого, пам’ять про якого пронесла через усе життя. На її честь тут названо одну з вулиць. Херсонський краєзнавець Август Вірлич зберігає у своєму особистому архіві книжки Марії Фортус з дарчими написами, її фотознімки з бойовими побратимами. Він неодноразово зустрічався з нею у Москві, а також під час її приїздів до Херсона. Йому пощастило тримати в руках революційні листівки, які Марія поширювала в місті у 1917—1918 роках: якось уже в наші дні в будинку, де раніше мешкала Фортус, проводили парове опалення і, розбираючи стіни й піч, знайшли схованку, де зберігався пакунок з листівками.

Від Марії Олександрівни він дізнався і про долю її брата Михайла — доктора наук, засновника першого в СРСР Інституту китаєзнавства, згодом — сходознавства. Певний час він працював у Китаї, обирався там делегатом чотирьох партійних з’їздів, а на батьківщині 1937 року був розстріляний як ворог народу. Через це Марія Фортус відмовилася від обіцяного їй Сталіним звання Героя Радянського Союзу. Історію про цей маловідомий епізод з її біографії Август Вірлич почув безпосередньо від неї.

— Коли до Москви прибула делегація уряду республіканської Іспанії, — згадує він, — Марія Фортус як перекладач була присутня на зустрічі зі Сталіним. Під час бесіди Долорес Ібарурі досить високо оцінила роль Марії Олександрівни як у підпільній діяльності, так і в бойових діях на території Іспанії, на що Сталін сказав: «Ми їй за це дамо Героя». Але Фортус заперечила: «Йосипе Віссаріоновичу, я не маю права на Героя, бо мій брат був репресований і розстріляний». Після паузи Сталін промовив на це: «Ну якщо не Героя, то орден Леніна ми їй дамо».

Батько розвідниці (якого вона погано пам’ятала, бо він розлучився з її матір’ю ще задовго до революції 1917 року) був відомим у ті часи в Херсоні банкіром і власником кількох пароплавів. Одному з них він дав назву «Марія», благословляючи в такий спосіб доньку на успішне плавання по бурхливому життєвому морю. Виходить, його мрія збулася...