«Пустсовєтизм» - Соціум - dt.ua

«Пустсовєтизм»

8 липня, 2011, 13:22 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

Усім нам доводиться чути від різномастих суспільствознавців, що Україна — «перехідне суспільство».

Усім нам доводиться чути від різномастих суспільствознавців, що Україна — «перехідне суспільство». І хоча б одній людині було зрозуміло, «перехідне» — до чого? Хіба до болотистої аморфності буднів, які українець організовує сам для себе, при тому що економіка й право відкидають довгу тінь, у яку потрібно вписатися, аби не животіти зовсім. Якби ми прагнули перейти до нового суспільного ладу (або «нас» прагнули перейти), то примушений владою соціум катастрофічно швидко не переступав би серединну норму заведеного у світі порядку, впадаючи у крайнощі: від комуністичного авторитаризму до кримінально-олігархічної системи, від планової економіки до «дикого» капіталізму. Тому й прагнуть наші люди чогось непоєднуваного, наприклад вільного ринку — вкупі з державним патерналізмом.

Багато знавців суспільного ладу відводять такому явищу, як постсовєтизм, двадцять років терміну — за цей час відбувається зміна поколінь. Але насправді руйнівна у своїй аморфності сила цього терміну вся перейшла у префікс «пост-» (а сам він — у «пуст-»). В осаді ж залишився справжній міцний совєтизм. І колишня радянська людина не може переступити через цей «пост-», як не може рибне філе обростити зябрами й плавцями…

Суспільна свідомість не тримає балансу

— У нашої людини розбалансована свідомість: їй хочеться жити як у західному світі, а можеться — як при владі рад, причому як у роботі, так і в стосунках з іншими людьми. Людина розгублена й не знає, як поводитися, хоча наше суспільство не аморальне, й уявлення про життя воно має, — розповідає доктор економіки та соціології, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрій Саєнко. — За даними нашого інституту, 30% населення України виступає за повернення до радянської планової економіки, причому 17% — молодь! «Совок» передається з покоління в покоління в розпові­дях старших про безплатне навчання, житло, гарантовану роботу, соціальне забезпечення… І якщо не можна побудувати можливу в сьогоднішніх умовах модель життя, «совок» повертається до старої моделі. Радянський менталітет прозирає і в прагненні вирішувати свої питання через владу, через партійні органи. Хоча тепер у нас, на відміну від Росії, велике розчарування у владі. Вже немає жодної довіри до держави. Тому й виїжджають за кордон люди, які звикли бути радянськими рабами, вони легко приміряють на себе осучаснене лахміття раба, стаючи заробітчанами в країнах Західної Європи, де їх не спішать легалізувати як працівників.

Зараз багато людей запитують себе, чи був неминучим розпад Радянського Союзу. Ми могли продовжити його «агонію», якби різко змінили економічну систему, як це зробив Китай, — він поки що тримається, однак політична й ідеологічна системи там скоро почнуть змінюватися.

Але наші люди ностальгують за радянським способом життя: за союз Росії, Білорусі та України виступають 33% населення; хочуть, щоб суспільний лад залишався таким, як є, 26%; побудувати державу європейського типу сподіваються всього 22%; створити федерацію шляхом об’єднання деяких областей країни прагнуть 3%. А віддати Росії Крим і Схід країни, щоб на тій частині, яка залишиться, побудувати вільну європейську Україну, готові всього 2% опитаних. Тож сепаратистськими настроями українці не страждають.

Зате у нас проблема із самос­тійними людьми: 46% респондентів вважають, що їхнє життя залежить від зовнішніх обставин, 22% — що від них самих, 32% — що і від зовнішніх обставин, і від них самих.

Важливо пам’ятати: ми живемо в соціальному просторі, відмінному від радянського, адже постсовєтизм містить і капіталізм. У нас уже інші цінності. І тут потрібно говорити не про зміну поколінь, а про зміну свідомості людей. Але за двадцять останніх років ми так і не дізналися, як треба жити.

«Совок» назавжди?

— Як громадянинові постсовєтизм мені далекий і неприємний, хоча всі ми «совки»… Але людина має право бути такою, як є, — каже доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ Вадим ВАСЮ­ТИНСЬ­КИЙ. — Я зі своєї студентської молодості був антисовєтчиком, але ж не можна не визнавати, наприклад, що саме в часи «моєї» радянської влади, у 60—80 роках минулого століття, не було безпритульних дітей. Саме радянська влада першою у світі запровадила обов’язкову середню освіту, чим підняла «темні маси» (насаджуючи при цьому свою ідеологію).

«Пострадянський спадок» не зник за одне покоління, оскільки, по-перше, у наших психіці й поведінці домінує загальнолюдське: в усьому світі люди, швидше, однакові, ніж різні. Радянські громадяни п’ятдесят, десять років тому й наші сучасники — це майже одні й ті самі люди, для яких важливі вічні цінності, а ідеологія — вторинна. По-друге, є такий феномен — інертність масової свідомості. Люди змінюються дуже повільно, це справді питання зміни поколінь. Скажі­мо, наприкінці 80-х років минулого століття українському обивателю страшно було подумати про приватну власність, а тепер нас дратують тільки занадто вже несправедливі шляхи до неї. А отже, постсовєтизм триватиме віч­но, оскільки в ньому є загальнолюдські елементи: надія на справедливість, на загальну рівність — і на те, що людині, котра не особливо пере­труджується, все ж таки не дадуть померти з голоду… Вічний і колективізм. Але й радянський антураж, щось червоно­-прапорне, залишиться. Як тепер з’являються послідовники Гітлера.

Уже краще хай у якомусь містечку стоїть занедбаний пам’ят­ник Леніну, а діти й молодь не зна­ють, хто це, — ніж коли цей пам’ятник розбивають, об’єдную­чи навколо такої «події» нечисленний електорат комуністів із їхніми радикальними «одповідями». Цінувати треба те, що комунізм вмирає в умах. І коли ці ідеї зникнуть — буде чудово. Я ще сподіваюся дожити до тих часів, коли комуністів не оберуть у парламент.

Слід пам’ятати, що основні причини розпаду СРСР — еконо­мічна (саме наприкінці 80-х років назріла криза, яка тривала в 90-ті роки і багатьма помилково вважалася «вадами» незалежності), інформаційна (тепер важко уявити собі монополію на істину, навіть маючи перед очима прик­лад Куби й Північної Кореї, а перед розпадом СРСР бар’єри для інформації стали дуже умовними) і психологічна (ритуалізо­вана свідомість наших громадян, змучена інформацією про парт­з’їзди, переживала справжній психологічний застій, що й приз­вело до «вибуху»). Одно­знач­но існувала спільність «радянський народ» — до цієї структури зараховували себе відсотків 70 радянських громадян, вони цінували її. Радянсь­кий Союз був, власне, не союзом, а дуже й дуже централізованою імперією, коли всі більш-менш принципові рішення приймалися в Москві. Тому навіть після краху системи Ук­раї­на на кілька років відставала від Росії в різних перетвореннях.

Одне слово, як відомо, після розпаду Союзу ніхто не пішов у ліс, щоб наскакувати на мирне населення з полум’яними гаслами, — як ніхто й не підтримує соціалістичну ідею. Ось тільки зживати «пустсовєтизм» нам доводиться, як зміям, змінюючи соту шкуру за останні двадцять років…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво