Public Relations: уроки дядечка Джо - Соціум - dt.ua

Public Relations: уроки дядечка Джо

14 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 14 жовтня-21 жовтня

Вождь народів товариш Сталін, мабуть, ніколи не чув популярну в наші дні абревіатуру PR. Однак це зовсім не заважало Йосипу Віссаріоновичу бути одним із найбільш умілих піарників ХХ століття...

Вождь народів товариш Сталін, мабуть, ніколи не чув популярну в наші дні абревіатуру PR. Однак це зовсім не заважало Йосипу Віссаріоновичу бути одним із найбільш умілих піарників ХХ століття. Віртуозно використовуючи прийоми впливу на громадську думку, радянський лідер і його помічники змогли зібрати за кордоном багатомільйонну армію прибічників. Піарівські навички особливо знадобилися хазяїну Кремля в роки холодної війни, коли йому довелося боротися з учорашніми партнерами по антигітлерівській коаліції — західними державами на чолі з Америкою. «Дядечко Джо», як називали Сталіна закордонні політики, примудрявся за будь-яких розкладів завойовувати симпатії «прогресивної світової громадськості»...
Стосунки між колишніми вождями помаранчевої революції цілком порівнянні з американсько-радянською конфронтацією перших повоєнних років. Не дивно, що у нинішній Україні виявилися затребуваними і методи заслуженого піар-менеджера Джугашвілі. Одна з протиборчих сторін уже на повну силу використовує їх, здобуваючи чудові результати. Інша поки демонструє меншу винахід­ливість, але, здається, незабаром надолужить згаяне з допомогою все тих же сталінських PR-прийомів. Адже кращої стратегії ведення холодної війни придумати просто неможливо.
Напевно, і пересічним українцям буде корисно знати основні принципи цього хитромудрого мистецтва — тоді логіка поведінки ключових постатей нашого політикуму стане дещо зрозумілішою. Отже, хитромудрий Дядечко Джо вчить:
Головне — не виглядати агресором. Вступаючи в протиборство із Заходом, Сталін відмінно розумів, що підтримка затятих противників американського імперіалізму йому й так забезпечена. Однак Кремлю було важливо залучити на свій бік і людей іншого складу — тих, хто болісно сприйняв розкол антигітлерівської коаліції й мріяв про нормальне співіснування СРСР і західних держав. Цей контингент слід було переконати, що Кремль утягнений у холодну війну поза власною волею, і що ключем до загального умиротворення є успіхи прорадянських сил. Не випадково найяскравішим брендом міжнародного комуністичного руху в ті роки був знаменитий «Голуб миру» Пабло Пікассо.
Сталін і його союзники не тільки тиражували зображення крилатого пацифіста. 1950 року з представників різних народів було створено Всесвітню раду миру під головуванням французького вченого-комуніста Жоліо-Кюрі. Ця антивоєнна організація, формально будучи нейтральною, стала важливим інструментом кремлівської політики. Всі мирні ініціативи ради за дивним збігом обставин виявлялися вигідні Москві й невигідні її ворогам. Наприклад, ВРМ вимагала заборонити атомну зброю — основний козир Америки, але навіть не заїкалася про скорочення танкових чи артилерійських парків, які переважали в арсеналі Радянського Союзу. Усього в підконтрольний Кремлю «рух за мир» його організаторам удалося втягти понад 500 мільйонів чоловік. Дуже непоганий результат!
Слід демонстративно обмежити коло своїх противників. Із перших місяців холодної війни сталінська пропаганда всіляко підкреслювала, що СРСР не бажає зла жителям західно­європейських країн і США. Крем­лівські піарники таврували ганьбою тільки своєрідне «злочинне оточення» Америки — безпринципних політиканів, жадібних банкірів із Уолл-стрит, злісних пентагонівських генералів та ін. Про пересічних американців, якими ця шкідлива публіка маніпулює, слід було говорити в поблажливо-співчутливих тонах. Мовляв, хлопці вони загалом непогані, але дезінформовані й неадекватно сприймають усі події. «Американський народ, як й усі інші народи, жадає миру, — стверджувала радянська преса. — Якщо він не може вгамувати доморослих любителів війни, то це тому, що середній американець спантеличений наклепами, що продукуються за океаном на конвеєрі».
Такий PR-викрутас дозволяв Кремлю легко вербувати прибічників у всіх ворожих державах Заходу. Закордонні прибічники Сталіна не почувалися п’ятою колоною, адже офіційно СРСР боровся не проти країн, а проти їхніх «агресивних правлячих кіл».
Витончені методи Москви разюче контрастували з бездарною мілітарист­ською пропагандою, розгорнутою антирадянськими силами. Західні полі­тики відкрито заявляли про небезпеку, котра йде від Росії та росіян, і про необхідність жорстко на неї реагувати. У результаті цитування войовничих месиджів, які народжувалися на Заході, стало важливим козирем радянської агітаційної машини. «Наближається час, коли розгнівана Америка затопить Росію атомними бомбами»; «Ми можемо в 24 години знищити 75 мільйонів росіян»; «У нас є достатньо атомних бомб, щоб скинути на кожне велике місто Росії по 50 штук» — подібні висловлювання американських конгресменів грали тільки на руку Дядечку Джо.
«Мирні пропозиції» — відмінний спосіб викликати симпатії широкої громадськості. Наприкінці 40-х років Радянський Союз виступив із низкою зовнішньополітичних ініціатив, нібито спрямованих на подолання холодної війни та зміцнення міжнародного співробітництва. Кульмінаційним у цьому плані став 1949 рік, коли радянські дипломати запропонували укласти Пакт миру між п’ятьма великими державами — СРСР, Китаєм, США, Великобританією та Францією.
Що й казати, ідея чудова, але… Всі пропозиції Кремля мали одну характерну рису: радянська сторона заздалегідь знала, що їх буде відкинуто. Сталін і Ко навмисно прирікали свої миротворчі проекти на провал, включаючи в них явно неприйнятні для Заходу умови й подаючи їх у провокаційній формі. «Коли радянська делегація протягає оливкову гілку миру, то робить це у такий спосіб, ніби розраховує відбити в інших бажання прийняти її», — зазначав британський представник в ООН лорд Шоукросс.
Подібна стратегія приносила Москві суттєві вигоди. Адже якщо реальний заспокійливий ефект радянських ініціатив дорівнював нулю, то піар виходив чудовий. Всі люди доброї волі могли бачити, як СРСР завзято пропонує західним державам руку дружби, а твердолобі агресори поливають цю руку киплячою смолою та сірчаною кислотою...
До речі, згодом Захід дещо порозумнішав і також спробував опанувати практику псевдомиро­творчих месиджів. 1951-го побачила світ пропозиція про обмеження озброєнь, внесена в ООН американцями, англійцями та французами і благополучно проігнорована Радянським Союзом. Але ос­кільки рімейки завжди виглядають блідо, західний заклик «зачохлити танки й гармати» не справив належного враження на прогресивну громадськість.
Бити суперника треба винятково чужими руками. Протистояння СРСР і Заходу не могло обійтися без регулярних наступальних акцій, однак вони анітрохи не шкодили миролюбному іміджу сталінської імперії. У початковий період холодної війни Радянський Союз було просто неможливо звинуватити в якихось агресивних діях, спрямованих на ослаблення Америки та її союзників. Офіційному Кремлю приділялася інша роль: регулярно видавати на-гора полум’яні заклики до миру. Всі болючі удари по супостату завдавали молодші партнери Сталіна — звісно, з відома свого шефа. Так, формально незалежні від Москви грецькі комуністи піднімали у своїй країні збройне повстання, а настільки ж незалежний вождь КНДР товариш Кім Ір Сен пробував захопити сусідню Південну Корею.
«Найсильніший головний біль полягає в тому, що ми боремося з підставною країною. Справжній наш противник — Радянський Союз, а ми воюємо із вторинним ворогом», — скаржився Дін Ачесон, держсекретар США у роки Корейської війни (1950—1953). Москва зробила все можливе, щоб дистанціюватися від конфлікту на Корейському півострові. Приміром, радянські льотчики й артилеристи, таємно направлені на допомогу Кім Ір Сену, отримували фальшиві азіатські імена і вдягалися у військову форму китайського зразка.
А позбавлені гнучкості янкі й цього разу зробили грубу помилку, прямо втрутившись у корейські справи. У результаті війна, розв’язана за активної участі Сталіна, могла з успіхом подаватися світовій громадській думці як «злодіяння американських агресорів, які топчуть багатостраждальну землю Кореї».
Не слід афішувати співробітництво з колишніми ворогами. Коли вчорашні соратники по спільній боротьбі стають противниками, вони незмінно шукають підтримки у стані колишньо­го недруга. У перші роки холодної війни цю роль грав розгромлений гітлерівський рейх.
Американці відкрито взяли курс на ремілітаризацію Західної Німеччини, досить незграбно пояснюючи свій крок необхідністю «забути старі образи» і «перегорнути сторінку». Радянська сторона відразу розгорнула кампанію з дискредитації прямолінійних янкі. Один із найкращих сталінських пропагандистів Ілля Еренбург обурювався: «Генерал Эйзенхауер, приїхавши до Німеччини, сказав, що «час забути минуле». Якщо не задуматися над цими словами, вони звучать шляхетно. Якщо над ними задуматися, вони звучать злочинно... Людина, котра таврувала злодіяння нацистів, тепер із ними братається... Фашистське підпілля вийшло на світ, воно гордовито розмовляє з американськими вербувальниками... Крупп, який наживався на кожному трупі, сьогодні перший зброяр імперіалістів США... Відродження німецької воєнної промисловості образило миролюбних людей усього світу... У страшній грі любителів війни Німеччина не повинна бути ні гравцем, ні гральною картою...»
На перший погляд, закиди радянської пропаганди виглядали цілком справедливо. Однак насправді Кремль і сам аж ніяк не гербував допомогою колишніх слуг фюрера. Німецькі конструктори, котрі раніше працювали на вермахт, створювали для Сталіна реактивну авіацію й удосконалену артилерію. Гітлерівський фельдмаршал Паулюс консультував радянських офі­церів. З Німеччини вивозилися зразки новітньої спецтехніки, які знадобилися в шпигунських війнах проти Заходу. Цінний організаторський досвід учорашніх наці виявився широко затребуваний у НДР: до початку 50-х більше чверті членів правлячої східнонімецької партії СЄПН становили колишні активісти НСДАП. А міністерство держбезпеки НДР охоче приймало на роботу «високопрофесійних» працівників гестапо.
Загалом, Сталін волів використовувати потенціал переможеного рейху в закритому режимі, а не робити це привселюдно під виглядом «примирення». Тактика спритного Дядечка Джо знову виявилася правильною. «Тиха» експлуатація нацистської спадщини принесла Кремлю цілком достатньо матеріальних бонусів і водночас дозволила розробляти ефектну піарівську тему «США — покровитель недобитих гітлерівців, СРСР — носій світлих ідеалів боротьби з фашизмом».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво