«Просто я дуже люблю своє село…»

Надія Єфремівна Іванова — не письменник, не журналіст, не краєзнавець, не дослідник, а проста пенсіонерка. Усе життя пропрацювала бухгалтером, спочатку в колгоспі рідного села Шутенька Новоукраїнського району, потім — в установах Кіровограда. Але ця літня жінка (вже дев’ятий десяток розміняла) — автор «Книги пам’яті» свого села. Надія Єфремівна написала розлогі, досить докладні спогади про свій життєвий шлях. Вона постійно фіксує події суспільно-політичного та громадського життя в Україні, супроводжуючи їх власними коментарями, і навіть веде щоденні спостереження за погодою.

Так сталося (раніше думалося — випадково), що альбом із її спогадами я показала мамі, попросивши і її написати спогади про пережите, про рід. Мама написала, а приблизно через рік її не стало. Тож прикладові Надії Єфремівни я завдячую тим, що мої діти входять у життя, маючи бабусині спогади.

Але ця діяльна жінка не лише пише спогади. Ще одна справа стала визначальною у її житті останніми роками: з ініціативи Надії Єфремівни, у її рідному селі, на місці, де ховали жертв голоду в 1932—33 роках, односельці насипали могилу і встановили хреста з таблицею, у якій перелічено всіх поіменно…

Про людську пам’ять, про уроки історії, що для когось уже стала сторінками підручника, а для багатьох — роками власного життя, наша розмова з Надією Єфремівною Івановою.

— Надіє Єфремівно, першим вашим кроком у справі збереження пам’яті про земляків стало створення «Книги пам’яті села Шутенька Новоукраїнського району». Що підштовхнуло до цієї праці?

— Просто я дуже люблю своє село. Досі пам’ятаю всіх людей, практично з усіма в нас були дуже добрі стосунки, ми жили дружно, згуртовано. Знаю кожну хату (Шутенька — невелике село, за моєї молодості у ньому налічувалося десь шістдесят дворів), де як відчиняються двері, у кого яка клямка стояла. Дуже хотілося залишити пам’ять про село, зафіксувати його історію, бо вже тоді видно було, що воно руйнується й валиться. Зараз залишилося всього п’ять хат.

До того ж тоді (наприкінці 80-х) наша інтелігенція, письменники порушили питання відродження пам’яті про страшні жертви, яких зазнав наш народ у 1932—33 роках. Отож ми з односельцями Володимиром Лихолітом і Грицьком Громком обійшли всі двори і зібрали спогади не тільки про Голодомор, а й про війну та довоєнну історію села (все це й лягло в основу «Книги пам’яті»). Водночас, звісно, уточнили всі прізвища людей, котрі загинули від голоду. У нашому невеличкому селі, де на той час мешкало близько двохсот осіб, таких виявилося сімдесят двоє. Вісім родин вимерли зовсім. У їхні хати відразу ж заселили сім’ї росіян, як ми тоді казали — кацапів. Але вони не були пристосовані жити в наших умовах. Їх, як вони розповідали, примусили переїздити в наші степи. Вони звикли жити в лісовій зоні, де багато деревини, і наш степовий побут був для них обтяжливий і незрозумілий. У них там, у Росії, були добротні дерев’яні хати, а тут — мазанки з глиняною долівкою, і щоб протопити хату, треба проходити півдня степом по коліна в снігу й наламати сухого бур’яну. Шість сімей помандрували десь далі, з приїжджих залишилося тільки дві сім’ї. Це вони й розповідали, як тяжко не хотіли їхати туди, де люди вимерли з голоду.

А вони б не мерли, адже в кожного були певні запаси і в засіках, і в погребах, але ж повигрібали усе до зернини, до крихточки.

— А ви самі пам’ятаєте той час? Скільки вам тоді було років?

— Сім. Може, я тоді ще чогось не розуміла, але і в душу, і в пам’ять глибоко запав епізод, як до нашої хати прийшла «чорна бригада», ніби це було тільки вчора. Уповноважений із району у шкірянці, з паском через плече, на якому висів револьвер, і ще кілька чоловіків…

— У «чорній бригаді» були й люди з вашого села?

— Були. Вони мені здавались, та й досі здаються, якимись заляканими, зазомбованими тією страшною примарною ідеєю побудови комунізму, заради якої не шкода нікого й нічого. Серед тих, хто прийшов тоді до нас, був навіть мій хрещений батько Архип Вергун. Коли почали все виносити з хати — а забирали не тільки продукти, зерно, а й речі, — я попросила хрещеного лишити мені мою маленьку подушечку. Він кинув її мені, аж я мало не впала, і це було все, що лишилось від нажитого тяжкою працею моїх батьків Єфрема Сафроновича і Мотрі Трохимів­ни.

— Вашу родину розкуркулювали?

— Ні, батько вважався середняком, і розкуркуленню ми не підлягали. Але «чорна бригада» поздирала зі стін рушники, позабирала рядна, навіть ліжко, одяг, взуття, посуд, господарський інвентар, худобу, все, що під руки потрапило. Про зерно та продукти не було й мови — вичистили все до крихти. У печі стояв горщик з борщем, то вони борщ з’їли, а горщик розбили об підлогу. Все це скидалося на елементарний грабунок. Але хто ж тоді міг якось цьо­му протистояти, коли такі дії організувала й заохочувала сама влада?

І тоді почався голод. Наша родина, в якій було п’ятеро дітей (я — наймолодша), залишилась у голій хаті, практично без нічого. А батька до того ж щоночі викликали в сільраду — здавай продподаток. З чого ж його здавати, як усе забрали, нічого ні продати, ні обміняти? Коли йому пригрозили арештом за невиконання продподатку, батько прийшов, попрощався з сім’єю і пішов пішки на станцію Новоукраїнка, сів у поїзд, який привіз його до Кривого Рогу. Там він влаштувався теслею на шахту-гігант, де робили дерев’яні копри.

Коли трохи обжився, забрав до себе старших братів, а вони потім приїздили і нас, дітей, викрадали. Річ у тому, що в степу стояли спеціальні вартові, які не дозволяли селянам відлучатися з села, тож треба було зуміти їх оминути, втекти. Так ми всі перебралися до Кривого Рогу, де батько й старші, хто працював, отримували пайок. Завдяки батькові ми врятувалися, від голоду померла тільки одна сестричка — Маруся, вона, ослаблена, захворіла й не змогла вижити.

У сім’ї мого покійного чоловіка Павла Дмитровича Іванова від голоду померло двоє — маленька сестричка Таїсочка і дідусь.

— І ви звернулися до односельців з пропозицією увіковічнити пам’ять про жертв голоду…

— Одного разу на проводи, коли в селі на цвинтарі збираються односельці, діти, внуки покійних і, за давньою традицією, сідають за спільний стіл, щоб їх пом’янути, — я звернулася до громади з пропозицією насипати могилу і поставити хрест на тому місці, де ховали жертв голоду. А місце було відоме, бо на той час у селі ще жили люди, які добре пам’ятали всі ті страхіття.

Односельці тоді мене дружно підтримали. Ми з внучками Іринкою і Оленкою приїздили, готували територію, вигрібали, очищали її, а потім хто чим міг — фартухом, відром, шапкою — насипали високу могилу. Наш односелець Іван Опарьонок вирізав великий триметровий дубовий хрест, на який ми прикріпили металеву табличку (її виготовив колишній морський офіцер Володимир Лихоліт, теж родом із Шутенька), на якій викарбовано 72 імені та прізвища. А зверху — напис «Щоб такого більше не повторилося». 25 серпня 1990 року ми освятили могилу і хреста, організували поминальний обід. Ця подія тоді привернула увагу, зібрала людей із довколишніх сіл.

І тепер, коли приїздимо опоряджати могили рідних, турбуємося, щоб і ця могила була в порядку. На жаль, у селі вже майже не залишилося людей.

— Як поставились ваші діти, онуки до того, що ви написали спогади і досі пишете власні коментарі до всіх подій у країні?

— Мої доньки Лідочка і Таня, як і чоловік Павло Дмитрович, мене завжди дуже розуміли й підтримували. Та коли я почала писати спогади, то з ними спочатку не ділилася. Вже коли підросла внучка Іринка, я дала їй прочитати, але попросила, щоб мамі не показувала, бо мені було якось соромно, адже я там описую не тільки суспільні події, а й своє особисте життя, молодість, юність, першу закоханість, так, як воно було в житті. Але внучка не послухалась і дала прочитати своїм батькам.

Діти привезли мені швидкозшивач, файли, щоб краще зберегти написане. Зять Женя обняв мене й каже: «Спасибі вам, що не злякалися труднощів і лишили нам таку пам’ятку про долю нашого роду».

Тепер я вже передала естафету своєму правнуку Владику. Це — звернення до нього й до інших нащадків, аби берегли пам’ять про свій рід, примножували добрі справи. Ми з ним побували і на тій могилі у Шутеньці, я йому все показала, розповіла, просила, щоб не забував.

— Мабуть, ви хочете, щоб не лише не забував ваш правнук, а щоб чули й інші, — виступаєте перед людьми, перед молоддю, друкуєте свої матеріали в газетах. Не кожен хоче ділитися таким…

— А я хочу. Бо знаю, як нас, тих, хто пережив це все, не стане, то молоді важче буде вірити написаному, ніж живим людям. І доки могтиму, я розповідатиму й проситиму, щоб ніколи більше не допустили повторення того, що було тоді в Україні, щоб нами не керували такі варвари, як тоді.

І коли я чую, що сьогодні й досі не хочуть визнавати Голодомор геноцидом, я свідчу — то було цілеспрямоване винищення українського селянина. Влада хотіла стерти нас із нашої землі, аби не було тут ні нашої пам’яті, ні нашої мови.