Пропаще місце: тернистий шлях від болота до незалежності - Соціум - dt.ua

Пропаще місце: тернистий шлях від болота до незалежності

8 липня, 2011, 12:54 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

Полюбляє наш народ усілякі забобони. Вірить у чортів, русалок, відьом, чорних котів, навіть у «європейське» нещасливе число 13...

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Полюбляє наш народ усілякі забобони. Вірить у чортів, русалок, відьом, чорних котів, навіть у «єв­ропейське» нещасливе число 13... Чи не в кожному місті, містечку, селі є недобрі, пропащі місця. Мають їх і кияни — це всім відома Лиса гора, місце шабашів різної нечисті. Є в Києві і місця, де з фатальною закономірністю ледь не щороку стаються нещастя й відбувається щось незрозуміле. Одне з них — Майдан Незалежності.

За часів Київської Русі ця місцевість була заболочена, а Хрещатицьку балку (Перевісище) вкривав непроглядний ліс. Балкою протікав ручай. У документах XVI—XVII ст. долина відома як Євсейкова, а за документами XVIII ст. — Піски. Майдан Незалежності у стародавні часи мав народну назву Козине болото. Як відомо, «у болоті чорти плодяться». Між іншим, булгаковські Патріарші пруди в Моск­ві колись називалися Козлиним болотом. Через Козине болото пролягав Іванівський шлях від Старого Києва на Печерськ. Майдан був (і залишається) роздоріжжям, а такі місця здавна вважалися нечистими, і на «крижових» дорогах наші предки будували каплиці, встановлювали хрести («фігури»), які ще й нині можна зустріти в деяких регіонах України. Своєрідна мережа вулиць склалася за часів Ярослава Мудрого. Від напівкруглого майдану п’ятьма променями в бік тодішнього адміністративного центру радіально розходяться вулиці. І хоча таке планування утворилося під впливом рельєфу, розташування княжого палацу та Лядських воріт, мимоволі в уяві малюється п’ятикутна зірка або пентаграма.

Лише у 1830 р. Козине болото дістало офіційну назву Хреща­тицька площа. Народна назва збереглася в бічній вулиці, яка до 1894 р. називалася Козинобо­лот­ною (нині провулок Т.Шев­ченка). 1878 р. на майдані постала нова споруда міської думи, і площу нарекли Думською. Після більшовицького перевороту назви мінялися як у калейдоскопі: з 1919-го — Радянська, згодом — Калініна (з 1935-го), під час фашистської окупації — Duma Platz, після війни — знову Калініна, з 1977 р. — Жовтневої революції. І, нарешті, на ознаменування державності, майдан дістав сучасну назву. Змінювалися не лише назви, а й значення головної площі Києва.

Утім, повернімося до княжих часів. За Ярослава Мудрого тут проходила південна лінія оборонного валу із в’їздом до міста через Лядські ворота. Перша трагедія на Козиному болоті, що зафіксована літописцем, сталася 1240 р., коли монголо-татарська орда хана Батия обложила місто. Головного удару ворог вирішив завдати в районі Лядських воріт. Правдами й неправдами (є версія, що Лядські ворота відкрили зрадники) нападникам після двомісячної облоги вдалося вдертися до міста. Київ було спустошено, більшість населення винищено. Папський посол Плано де Кар­піні, який відвідав місто 1246 р., зазначив, що в Києві налічувалося не більше ніж 200 будинків, а населення ледь сягало двох тисяч.

У середині XVII ст. на місці Лядських воріт збудували спочатку дерев’яні, а згодом кам’яні Печерські ворота. Поблизу міської брами були озерце, утворене греблею, і водяний млин. Знову ж таки — «греблю чорти рвуть», а млин здавна вважався пристановищем нечистої сили. Існував арештантський острог, обнесений високим частоколом. Коли у 1818 р. відкрили нову тюрму на Печерську, старий острог розі­брали. Але згодом печерська тюрма опинилася в зоні Ново-Пе­черської фортеці. Постало питання про новий тюремний замок. І гарячі київські голови запропонували звести його не деінде, а на Козиному болоті. Аргумент обрали неспростовний — на площі між святою Лаврою і Софією ув’язнені легше долатимуть тюремні злигодні і скоріше ставатимуть на праведну стезю.

1981 р., під час археологічних розкопок майдану, вчені виявили фундаменти Лядських (Пе­черсь­ких) воріт. Працівники Музею історії міста Києва оригінально «вписали» невеличку експозицію міської брами в обмежений простір підземного переходу. Оскільки ззовні тунелю оголошень про експозицію не було, тисячі киян і наших гостей оглядали фундаменти Лядських воріт, так би мовити, принагідно — у переході розміщувалася єдина в центральній частині міста безплатна вбиральня. Існував би той музей і нині, якби не ласа хрещатицька земля. Всюди злидні, невиплата зарплат і пенсій, катастрофічний дефіцит бюджету, а місцева влада затіває чергову реконструкцію майдану. І знову нещастя — влітку 2001 р. за загадкових обставин уночі на артефакт, тобто залишки воріт, упав чи то трактор, чи то бульдозер. І справді — «не чорт пхав, сам упав». Те, що не знищили ординці, доконали сучасні вандали. Не коментуватимемо архітектурної цінності новозбудованої площі з «ліхтарями-теплицями» a la московська Манежна площа (мабуть, творці проекту забули, що «Україна — не Росія», а «те, що російській площі — добре, українському майдану — зле»), потреби столиці в підземному, «на честь незалежності», торговельно-розважальному комплексі площею понад 30 тис. кв. метрів, дурнуватого макета Печерських воріт з чорним архангелом-бетменом зверху. Лише зазначимо, що вся ця архітектурна какофонія разом зі шпилем-марусею не варті жодного камінчика зі зруйнованих воріт, через які пройшла вся історія нашого народу. Щодо зручності нового майдану — годі й казати. Перехожі, обминаючи острівці-майданчики, лавіруючи між натиканими металевими стовпчиками, змушені спотикатися об численні східчики й бордюри. І все це на догоду мешканцям підземного царства гендлярів.

Ще на початку XIX ст. Хре­щатицька долина була глухим місцем. Вулиці освітлювалися слабенькими олійними каганцями. Вночі ходити Софійською, Михайлівською, Мало-Жито­мирською, Костьольною було небезпечно. Район у ті часи славився трактирами, шинками, зло­дійсь­кими кублами та будинками розпусти. А в садибі міщанки Гогоцької на Козинці, що тримала шинок з романтичною наз­вою «Париж», в окремому дере­в’я­ному будиночку ховався від поліції відомий київський злодій Мороз, який разом зі своєю братвою тероризував нічних перехожих. Навпроти його схрону був аналогічний «Парижу» заклад під назвою «Новий світ». Буди­нок між Козиноболотною і Со­фійською, що належав купцеві Бернеру, займали трактири й шинки для відвідувачів «нижчого сорту». Власники тих закладів неймовірно збагачувалися, але при цьому тримали «фасон» порядних обивателів — ходили до церкви, дітей навчали в гімназіях. Яків Бернер, наприклад, щедро фінансував будівництво церков, був членом Свято-Володимирського братства, гласним (депутатом) міської думи, заповів місту на благодійність 200 тис. рублів. Пізніше більшість садиб на Козиноболотній поступилися місцем будинкам «терпимості».

Були тут і легальні (зареєстровані в поліції) будинки розпусти, і таємні притони, власниці яких удень удавали з себе пристойних городянок, а поночі вішали червоний ліхтар. «Як тільки засвітять ліхтарі на Думській площі, — згадувала сучасниця, — з вузької Козино­болот­ної вулиці виходять «думські», як їх тоді називали, виходять у пошуках заробітку жінки вулиці... Вони проходжаються тротуарами Думської площі, затримуються біля ліхтарів... Зухва­ло палять, іноді перегукуються захриплими голосами». Серед них кокотки й «шинкарські» дівки, повії «напівшовкові» й «контрольні», відкриті й таємні, молодесенькі й не зовсім — на будь-який смак. А клієнтів не бракувало, особливо в дні Конт­рактового ярмарку, коли населення Києва збільшувалося майже вдвічі. Втім, добропорядним мешканцям Хрещатицької площі сусідство з «храмами Ве­не­ри» було, м’яко кажучи, не до впо­доби. Після звернення до місь­кої управи поважних купців, 1871 р. більшість закладів розпусти на майдані й прилеглих вулицях закрили. Утім, площа про­існувала без «жриць кохання» недовго. Коли 24 січня 1878 р. ос­вятили нове приміщення Думи і міський адміністративний центр перемістився з Подолу на Хре­щатик, разом із чиновниками на майдан повернулися й повії.

Страждав майдан і від повеней. Не від весняних — дніпровська вода сюди не доходила, а від великих дощів. Під час злив вода бурхливими потоками лилася з п’яти вулиць Старого Києва та з чотирьох вулиць Печерська на площу, а звідти — природною улоговиною Хрещатика до ярів за Бессарабкою. Газета «Киевля­нинЪ» у 1865 р. писала: «Київ, усупереч географічним відомостям, опинився на двох річках: на Дніпрі й на Хрещатику. Багато з його мешканців були вкрай здивовані тим, що без будь-яких мандрів потрапили до Венеції». Про матеріальні збитки годі й казати, але стихійні лиха нерідко забирали людські життя. Пер­шою жертвою хрещатицької повені, як свідчить «Киевская старина», став у 1848 р. міщанин За­вадовський. А 4 червня 1865-го висота води у хрещатицькому потоці досягла людського зросту й спричинила загибель рядового Київського гарнізону Зося Те­веша. Потік води протягнув його крізь бессарабську стічну трубу й викинув на березі Кловського ручаю. Подейкували, що жертв тієї стихії було більше. В інших випадках усе кінчалося відносно благополучно. Зачувши гул небезпечної зливи, мешканці напівпідвальних приміщень утікали хто куди. Директор 2-ї київської гімназії І.Мілашевич у своєму зверненні до військового губернатора Д.Бібікова писав: «Меш­каючи на Хрещатицькій вулиці... на нижньому поверсі, заскочений зненацька швидким припливом води, я ледве зміг урятуватися з дружиною та малолітніми дітьми через вікно другого поверху, а все майно моє, що складалося з книг, одягу, білизни, меблів та припасів, потонуло». Ще з більшою силою водна стихія обрушилася на Київ 20 червня того самого року. На згадку про цю трагічну подію міська управа розпорядилася нанести на стіни будинків позначки про рівень води.

Історію майдану Незалеж­ності можна поділити на кілька періодів. У XVII—XVIII ст. на площі з’явилися перші житлові будинки з садибами. На початку 1850-х на розі Хрещатика та Хрещатицької площі шляхтич Л.Понятовський звів перший на майдані мурований будинок. Але пожити в цьому помешканні йому так і не довелося. Якийсь ксьондз передрік панові Поня­товсь­кому, що після завершення будівництва він помре. Переляка­ний вельможа припинив будівництво свого триповерхового палацу, забив вікна й двері, перетво­ривши будинок на таку собі примару. Лише наприкінці 1850-х з цього будинку зняли «прокляття» і влаштували художню вис­тавку. У 1861 р. Понятовський продав будинок Київському дворянському зібранню. В роки громадянської війни тут розміщувалася німецька, а згодом більшовицька військова комендатура. У міжвоєнні роки в будинку опановували професію майбутні поліграфісти, потім «хазяйнували» вчителі. Господарів було багато, історія будинку теж виявилася багатою. Коли в 1941-му було спалено майже весь Хрещатик, будинок, мов зачарований, уцілів. Зруй­нували Будинок учителя 1977 р. під час чергової реконструкції майдану «на честь 60-ї річниці Жовтневої революції». На його місці за проектом О.Ма­линовсь­кого та О.Комаровського спорудили Будинок профспілок з годинниковою вежею, яку київські дотепники відразу нарекли «членом профспілок».

Наприкінці ХІХ ст. кількома садибами на Думській площі володів інженер-полковник М.Фаб­риціус — автор оригінальних проектів перебудови київського міського господарства та архітектурно-ландшафтного планування міста. Зокрема, 1886 р. він запропонував подовжити Хреща­тик до схилів Дніпра. Проект передбачав зриття частини Царсь­кого саду площею понад 150 тис. кв. м, обмеженою Хрещатиком, Дніп­ром, сучасним Володимирсь­ким узвозом і Петровською алеєю, «яка не приносила місту ніякого прибутку». Зриту землю (2 млн.
217 тис. куб. м, або, як підрахував Фабриціус, 225 млн. возів землі) з допомогою канатної дороги і поромів (автор назвав їх «самольотами») передбачалося переправити на Труханів острів, який потерпав від весняних повеней. Піднявши рівень острова приб­лизно на чотири метри, Фабри­ціус планував спорудити розважально-торговельний комплекс за американським зразком, а на вивільненій у такий спосіб території нагірного Києва прокласти Дніпровський бульвар, побудувавши на ньому дохідні доми. Автор навіть виготовив макет, проте, на щастя, проект так і залишився не здійсненим. 1888 р. полковник отримав дозвіл на спорудження критого ринку на Думській площі. Але група гласних направила міському голові протест, і рішення скасували. Коли 7 лютого 1892 р. Хрещатиком пішов перший паровий трамвай, Фабриціус запропонував свою садибу для облаштування станції для очистки паровиків від попелу та завантаження їх паливом і водою. Фактично планувалося облаштувати на Думській площі трамвайний парк. Хоча Фабриціус був сам гласним і мав досить впливове лобі в міському парламенті, дума такого зухвальства не допустила. Попри те, що більшість проектів Фабриціуса не здійснилися, киянам він запа­м’ятався як фанатичний колекціо­нер творів мистецтва, засновник міського яхт-клубу, новатор, який перший заговорив про артезіансь­ке водопостачання, каналізацію тощо.

У 1850-х на майдані з’явився перший фонтан і виконував він не естетичну, а скоріше практичну функцію загальноміського колодязя. То був навіть не фонтан, а басейн, до якого самопливом надходила вода з навколишніх джерел. Через бруд, слабку цівку та неоковирність кияни прозвали його «урод». У 1870-х, під час зведення будинку думи, «урод» зник, а в 1908 р. на його місці постав чавунний фонтан. У сталінські часи водограй «прикрасили» бетонними атлетами, які в добу хрущовської боротьби з архітектурними «надмірностями» теж кудись поділися. До­рево­люційний фонтан дожив до 1977 р., коли на його місці спорудили 500-струменевий каскад «Дружба народів», що віддалено нагадував знаменитий однойменний московський фонтан на ВДНГ. Старожили пам’ятають, що попервах у центрі пишного фонтану «милися» мідні фігури жінок, що символізували п’ят­надцять радянських республік. Згодом ці статуї чомусь демонтували.

Якось не складалася доля пам’ятників на майдані. 16 вересня 1913 р. перед думою врочисто відкрили монумент царському реформатору П.Столипіну, а 16 березня 1917-го екзальтований натовп лютневих революціонерів «урочисто» його скинув. Проте «святе місце порожнім не буває» — і 6 лютого 1919 р., під час окупації Києва військами Муравйова, на столипінському п’єдесталі встановили гіпсове погруддя К.Маркса, яке після звіль­нення Києва від більшовиків того ж таки року зняли. Але більшовикам не будувалося «світле майбутнє» без батька політекономії, і 1922 р. Маркс знову постав перед колишнім будинком думи, щоправда, цього разу з граніту і вже на власному постаменті. Коли в 1923-му Хреща­тик перейменували на вул. Во­ровсь­кого, київські дотепники склали анекдот, що, мовляв, автор «Капіталу» заклав ліву руку за край сюртука, бо ховає подалі гаманця зі своїм капіталом, адже стоїть на «воровській» вулиці. Втім, пам’ятник у стилі чи то кубізму, чи то конструктивізму не вписувався в догму соціалістичного реалізму. Можна собі уявити здивування киян, коли одного літнього ранку 1933 р. вони побачили на місці Маркса свіжу асфальтову пляму.

Найдовше на майдані простояв монумент на честь Жовтневої революції — майже 14 років. Дотепники скульптурну групу чер­воноармійців на чолі з Лені­ним прозвали «Вождь та його індіанці».

Кияни не любили офіційних назв і завше вигадували свої, лаконічніші і влучніші: площа Жовтневої революції — Рулетка (через форму центрального фонтана), підземний перехід під майданом — Труба, пам’ятник Леніну на Бессарабці — Болван тощо. Після сумнозвісного ГКЧП і проголошення незалежності Украї­ни, 12 вересня 1991 р. композицію на майдані зняли і передали АТ «Укрреставрація» для «пов­торного застосування на виробництві». Щось підказує, що й нинішній площі в такому вигляді (за кількістю пам’ятників нинішній майдан перевершив усі попередні разом узяті) існувати лишилося недовго.

Не щастило на майдані не лише вождям, а й небожителям. Фігуру архістратига Михаїла, яка з 1878 р. вінчала купол будівлі міської думи, вперше в травні 1919-го демонтували більшовики. «Єдинонеделимцы»-де­нікінці у вересні того ж таки року знову встановили архістратига на попереднє місце. Проте червоні богоборці, повернувшись до Києва, влітку 1920-го знову скинули небесного покровителя нашого міста і замінили п’яти­кут­ною зіркою. В травні 1996-го на майдані Незалежності, перед вхо­дом до Головпошти, піднялася мармурова колона з бронзовим архістратигом Михаїлом. Здавалося б, правда перемогла. Але не так сталося, як гадалося. Архістратиг Михаїл у 2001 р. пос­­тупився місцем символу підземного «Глобуса». З’ясувалося, що наш ангел-охоронець став подарунком Донецьку! Що ж, не зумів захистити столичний майдан — захищай промисловий Донбас. Спершу кияни подарували донеччанам покровителя столиці, а нині віддали й покровительство.

Восени 1905 р. майдан у котрий уже раз став ареною кривавої драми. 17 жовтня Микола ІІ підписав маніфест, яким декларувалися політичні свободи, скликання нових законодавчих зборів тощо. Наступного дня на Думській площі зібрався багатотисячний мітинг. Місцева влада кинула проти демонстрантів війська і поліцію. За далеко не пов­ними даними, у цей день на вулицях Києва було вбито 16 і поранено 134 особи.

Дісталося майдану і в дні німецької окупації. Фашисти зай­няли Київ 19 вересня 1941 р. І тут на них чекав сюрприз. Відсту­паючи, червоноармійці замінували місто. Виконували цю роботу сапери 37-ї армії під командуванням пріснопам’ятного генерала А.Власова. Протягом серпня-вересня 1941-го радіокеровані фугаси (у військовій практиці застосовані вперше саме в Києві) було встановлено на Житомирсь­кому шосе, біля Мишоловки, Со­вок, хутора Красний Трактир, у районі Сирця, набережної біля Поштової площі. Замінували всі мости, залізничні станції, будинок ЦК КП(б)У (Михайлівська площа,1), філіал музею Леніна (нинішній Будинок учителя), На­ціональний художній музей (тоді — історичний), управління НКВС (Жовтневий палац), спуск до Дніпра в районі нинішнього обеліска Слави, всі будинки на Хрещатику... Те, що більшість цих будинків уціліло, ми повинні дякувати… окупантам, які знешкодили 10 тис. радянсь­ких мін і фугасів (лише в одному музеї Леніна було 3,5 тонни динаміту). Першими, за радіосигналом з Борисполя, висадили в повітря мости, а 24 вересня дійш­ла черга й до Хрещатика. Див­но, але вибухи на парному боці Хрещатика припинилися саме біля площі Калініна. Проте не­зважаючи на запроваджену окупантами жорстоку тактику розстрілу заручників, невгамовні підпільники 1 листопада 1941 р. все ж таки спалили будинок Думи. А наступного дня за цю акцію саботажу фашисти стратили 300 випадкових перехожих.

У листопаді 1943-го Київ було звільнено. Виконуючи завдання командування встановити прапор на будинку обкому КП(б)У (колишня Дума) на площі Калініна, загинув гвардії старшина бронетанкових військ Н.Шолуденко. Побратими поховали загиблого під стіною спаленого того ж таки обкому. Після війни прах героя перепоховали у сквері на Європейській площі, а в 1957 р. перенесли до парку Слави.

16 серпня 1944 р. київськими вулицями пройшов «парад» 36918 німецьких полонених, а в січні 1946 р. відбулася публічна страта на площі Калініна дванадцяти нацистських воєнних злочинців, серед яких був і генерал-лейтенант, колишній начальник охоронної поліції та жандармерії Київської та Полтавської областей П.Шеєр. Розпочалася довгоочікувана відбудова Києва, на якій разом з киянами працювали сім тисяч нацистських бранців.

2 серпня 1989 р. неблагополучний квартал знову нагадав про себе. Був звичайний літній день, накрапав дощик, від якого люди сховалися під портал Го­лов­поштамту. Раптом зі страшним гуркотом могутня і, здавало­ся, непорушна колонада відділилася від будинку і впала на бруківку. Стовп пилюки піднявся на кілька десятків метрів, а цегла по­роз­літалася аж до великого фон­тана. Тоді було поранено 13 людей,
11 з яких — смертельно.

І ось нова, вже цьогорічна, трагедія — від уламка стіни готелю «Козацький» загинув молодий киянин. А тим часом цієї біди можна було уникнути. Ще 2007 р. було розроблено інвестиційний проект реконструкції готелю. Тоді ж провели обстеження конструкцій будівлі й виявили тріщини у прилеглій до зруйнованого балкона стіні. Чи то через зміну керівництва «Козаць­кого», чи то через інертність, а можливо, через недбальство чиновників (готель є Державним підприємством Міністерства обо­рони) чи ще з якихось причин, але реконструкція так і не розпочалася. Традиційне «може, пронесе» чи «знову лихий попутав»?

У статті використано матеріали з книжок: В.Ковалинського «Київські мініатюри», Д.Мала­кова «Київ 1939—1945», М.Ри­бакова «Хрещатик відомий і невідомий» та ін.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво