Прокляття роду Браницьких

1838 року в Білій Церкві завершилося будівництво Преображенського собору на місці старої Микільської церкви. Здавна існувало повір’я: на того, хто побудує на цьому ж місці нову церкву, чекає неминуча загибель. І цього ж року вмирає графиня Олександра Василівна Браницька, яка насмілилася порушити заборону. Поховали її в соборі, побудованому на її замовлення.

Нащадки Браницьких, які брали участь у Польському повстанні 1863—1864 років, стають вигнанцями. Онука Олександри Василівни Ксаверія цар засудив до каторги; він гине бездітним на чужині. Частину маєтків конфісковано, а 1918 року Білоцерківський маєток по-варварському розграбовано та спалено...

Минають роки... Журналіст із Польщі Марек Рушчиць пише книжку про історію роду Браницьких і незабаром після її виходу в світ гине. Леонід Коча, колишній заступник директора Білоцерківського державного краєзнавчого музею з наукової роботи, першим почав вивчати історію цього роду в наші часи. Незабаром і він загинув за загадкових обставин. Наступником Леоніда Кочі став співробітник музею Валерій Репринцев, з яким мені довелося розмовляти. Запитала його, чи не страшно займатися цією темою? Валерій розповів, що невдовзі після того, як почав писати свою книжку, стався обвал під час археологічних розкопок. Тільки регулярні заняття спортом і міцна статура врятували його...

Біла Церква... Майже всі цінні пам’ятки архітектури, що збереглися в місті до наших днів, збудовані Браницькими. Вони спорудили багато храмів — православних і католицьких. 1812 року — собор Іоанна Хрестителя, де тепер розмістився Будинок органної музики, один із кращих в Європі; там же у вихідні дні збирається католицька громада міста. 1838 року — Преображенський собор, нині Кафедральний, центр великої Білоцерківської єпархії. Внук Олександри Василівни Браницької Владислав Владиславович збудував на Заріччі церкву св. Марії Магдалини, одну з найкрасивіших в окрузі (нині при церкві діє жіночий монастир), церкву та костел у Богуславі, церкву в Шамраївці...

Чому ж історія роду оповита флером таємниці? Є щось в ній містичне — загадки й суперечності; зрада й благородство; добрі справи й відплата за гріхи. Франциска-Ксаверія Браницького досі згадують у Польщі як зрадника, який доклав руку до поділів Речі Посполитої. Його дружину Олександру Василівну називали гетьманшею. Вона займала при царському дворі вельми високе становище: обер-фрейліна, статс-дама, близька родичка Потьомкіних...

У 40-х роках XIX століття Київська губернія посідала передостаннє місце в Україні за рівнем економіки. Браницьким удалося створити диво: вже до 60—70-х років губернія вийшла на перше місце. Що ж надало такий потужний поштовх? Білу Церкву населяли здебільшого поляки. 1806 року Браницькі дали офіційний дозвіл на поселення єврейській релігійній громаді. Понад те, виділили будівельний матеріал і безпроцентну позику на 15—20 років.

У центрі міста, де жили здебільшого купці, спорудили дво- та триповерхові будинки. Активно розвивалася торгівля й цукрова промисловість. Браницькі володіли 10 цукровими заводами, а в Білій Церкві була лабораторія, яка працювала над поліпшенням сортів цукру. Чималий прибуток приносили заводи в Києві, Саливонках, Озерному, Шамраївці. Магнати розводили породисту худобу, арабських та англійських коней; вирощували тонкорунних овець. Виводили нові сільськогосподарські культури й породи дерев, в тому числі канадську тополю, яка раніше тут не росла.

Олександра Василівна відкрила селянський земельний банк і позичила селянам 300 тисяч рублів (на ті часи величезні гроші). На отримані відсотки багато селян змогли згодом купити землю. Браницькі мали стипендіатів з-поміж малозабезпечених людей, які навчалися у вищих навчальних закладах, а також у чоловічій та жіночій гімназіях, побудованих магнатами.

Здавалося б, ось успіх! Але Браницькі опинилися в епіцентрі політичних подій. Провінційне місто стає місцем сплетення придворних інтриг, змов і революційного руху. Сама атмосфера Білої Церкви була насичена таємницями. Ще 1793 року Франциск-Ксаверій створив дендропарк «Олександрія», названий на честь його дружини. Однак є свідчення, ніби 1816 року під час приїзду до Білої Церкви царя Олександра I йому повідомили, що парк назвали саме на його честь. В «Олександрії», якій уже понад 210 років, колись було вісім чудових будівель: Аустерія (головна будівля), Царський і Танцювальний павільйони, Червоний будинок, Будинок подарунків... Усі ці будови загинули, зберігся тільки будиночок садівника Станге. Алеями парку бродив Олександр Пушкін, який був закоханий у дочку Браницьких — Єлизавету Воронцову, дружину Михайла Воронцова — генерал-губернатора Новоросії. Після одеського заслання поет приїжджав до Білої Церкви на побачення з коханою. Можливо, тими ж алеями ходив і Тарас Шевченко, який двічі приїжджав до Білої Церкви погостювати у свого друга, художника Івана Сошенка, викладача білоцерківської гімназії.

Але зловісна печать уже лежала на «Олександрії». Її було вибрано місцем запланованого замаху на царя. У Білій Церкві розташовувалися військові частини, які він мав інспектувати. У маєтку Браницьких збиралися декабристи, там бували Муравйов-Апостол, Пестель, Волконський. Напередодні повстання Чернігівського полку багато декабристів були присутні на балу у Браницьких. Зрада магнатів стала подвійною: коли повстання придушили, Олександра Василівна Браницька виділила сто пудів заліза на кайдани для бунтівників... Саме відтоді сім’ю почали переслідувати нещастя.

Найяскравішою особистістю серед нащадків Браницьких був онук магнатів Ксаверій. Він здобув освіту у Варшаві та Петербурзі, служив в Охтирському полку, був ад’ютантом генерала Вітте, воював проти Шаміля та турків, був близьким із Лермонтовим… Ксаверія мали призначити ад’ютантом царя, але він ненавидів Миколу I і потай виїхав за кордон. Цар заочно засудив Ксаверія до каторги й конфіскував його маєтки; однак Браницький заклав перед від’їздом більшу частину свого майна й вивіз до Франції великі кошти, де зайнявся підприємництвом і набув чималий капітал. Браницькі купили поблизу Парижа замок «Монтрезор», де й поселилися назавжди. Ксаверій Браницький кілька разів балотувався в сенат, писав книжки. Він був переконаним демократом і навіть радикалом, але наприкінці життя розчарувався у своїх ідеалах і дійшов думки, що для слов’янських країн революції згубні — «через неприборканість народу, який усе втопить у крові». Ксаверій мав брата Костянтина, власника маєтків навколо Богуслава та Радомишля. Його вважають одним із найвідоміших орнітологів світу. Як учасник Польського повстання він також був змушений емігрувати. Останнім із Браницьких, хто залишив батьківщину, був власник Ставищ і Білої Церкви Владислав Олександрович.

І знову — прокляття роду Браницьких... 1918 рік. До Білої Церкви надходять лихі вісті: влада у більшовиків. Владислав Владиславович Браницький, головний виночерпій царського двора, та його сестра, дружина власника заводу «Массандра» Воронцова, не могли собі уявити, що численні винні погреби на території маєтку стануть причиною його загибелі. Біла Церква була перевалочним пунктом для перевезення вин із Массандри до Санкт-Петербурга; селяни, які знали про винні погреби, збивши замки, напилися до нестями. Після вакханалії та пожежі маєток розграбували.

За Радянської влади про Браницьких «забули». У роки незалежності ситуація змінилася. Під Києвом, у селищі Дослідницьке жив онук управляючого Браницьких — Казимира Антоновича. Він почав листуватися з нащадками колишніх власників Білої Церкви, надіслав їм копії деяких документів із краєзнавчого музею. З’ясувалося, що частина сім’ї Браницьких після Першої світової влаштувалася в Польщі. Коли 1945 року Польщу звільнили радянські війська, багатьох нащадків Браницьких, Ржевуських та Потоцьких інтернували, й вони три роки були в Красногорську під Москвою.

Нині представники роду живуть у США, Канаді, ПАР, Японії, Франції, Польщі, Англії... Вони носять інші прізвища, оскільки древо Браницьких, немов на покарання, продовжилося тільки за жіночою лінією. Багато хто з них займав високі посади: Софія Лагеруц — референта президента Франції, Адам Рибіньський — проректора Варшавського університету, Вероніка Лагеруц — референта англійського парламенту. Власниками замку «Монтрезор» стали Марія та Станіслав Рей. Замок частково використовується як музей. Десять років тому, в сірий дощовий день, на порозі Білоцерківського краєзнавчого музею з’явилася група туристів-іноземців; приїхали нащадки Браницьких. Вони оглянули експозиції музею, побували в парку «Олександрія». Розповіли про своє бажання побачити Ставище, Медвин, Узин — місця, де володарювали їхні загадкові предки.

Головна перлина Білої Церкви — дендропарк «Олександрія» — тішить численних відвідувачів і туристів. Як найбільший заповідник в Україні (загальна площа 297 гектарів) парк потребує оновлення й удосконалення. Близько двох років тому управління «Олександрією» очолив новий директор Сергій Галкін. Його програма розвитку парку здобула підтримку НАН України та міськради. Проведено капітальний ремонт архітектурних споруд (ротонди, колонад «Луна» та «Руїни»). В історичній частині заповідника планується створити нові екскурсійні маршрути й здійснити розкопки. У заповідних і наукових зонах, доступ до яких для відвідувачів обмежений, планується висаджувати колекції рослин, занесених до Червоної книги України. Якщо погодиться НАН України, планується влаштувати інфраструктуру, потрібну для активного відпочинку. Адже й тепер у південно-східній частині парку стихійно відпочивають жителі міста. В адміністративній зоні планується розташувати компактну автостоянку та кафе. А поки відправною точкою екскурсій є головний вхід до парку, поруч є готель і ресторан. Прикрасить «Олександрію» і розарій. Хочеться сподіватися, що ці наполеонівські плани не порушать історичної та заповідної чарівності парку Браницьких…