Професор Іван РУСИН: «У науці, як і в спорті, — ніхто не пам’ятає, хто був другим» - Соціум - dt.ua

Професор Іван РУСИН: «У науці, як і в спорті, — ніхто не пам’ятає, хто був другим»

21 січня, 2011, 13:38 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Із 1996 року він живе і працює у США, при цьому залишаючись, як каже сам, корінним киянином і громадянином України.

© Євгена Чорного

Із 1996 року він живе і працює у США, при цьому залишаючись, як каже сам, корінним киянином і громадянином України.

Про життя західної науки, її пріоритети, роль наукової продукції в житті суспільства — наша розмова з професором кафедри інженерії та охорони навколишнього середовища факультету охорони громадського здоров’я Університету Північної Кароліни (м. Чапел Хілл, США) Іваном РУСИНИМ.

— Пане Іване, у чому особливість роботи наукового працівника в американській системі університетів?

— Робота науковця в системі університетів США поєднує в собі три складові, за виконання яких його або нагороджують, або сварять, або пропонують шукати іншу роботу.

Перша з них — навчальний процес, що передбачає викладання курсів і керівництво науковою роботою студентів, від бакалаврського рівня до магістерського та докторського. Навчальний процес — не лише читання лекцій, а й практичні заняття зі студентами в лабораторії. Зауважу, не ті заняття, до яких звикли українські студенти, коли викладач сидить за столом і щось там говорить. Ідеться про щоденне спілкування з бакалаврами, магістрами, аспірантами чи докторантами в лабораторії, обговорення результатів їхньої роботи та рекомендації, як працювати далі.

Друга складова — це, звісно, науковий процес: ми повинні проводити експерименти, друкувати статті і, зрештою, покращувати фінансові можливості університету. На різних кафедрах по-різному звітують про наукову роботу. Наприклад, на нашій — інженерії та охорони навколишнього середовища — пріоритет надається кількості опублікованих статей, отриманих грантів, виграних тендерів тощо. Систематизувавши ці показники, можна порівняти, як люди працюють.

Третя — громадська робота, що випливає, знову ж таки, з університетської специфіки. Сюди входить членство в різних комісіях (на рівні кафедри, факультету, університету, загальнонаціональному чи міжнародному рівні), участь у міжнародних конференціях, рецензування статей і грантів для журналів (зазвичай на добровільних засадах). Скажімо, мені надсилають статті на рецензію, тричі на рік я беру участь у рецензуванні грантів як постійний член однієї з комісій Національного інституту здоров’я США.

Усі три компоненти в роботі наукового працівника важливі, деякі з них — простіші, інші — складніші. Нічого не вдієш, мусиш бути всебічним, інакше не станеш хорошим професором.

— Мабуть, непросто було адаптуватися до нових реалій...

— Дуже важко. Зовсім інша система, в якій інакше абсолютно все — не тільки підхід до роботи і навчального процесу. Раніше я думав, що закінчив медінститут — і на цьому лекції, навчання, екзамени теж закінчилися, починається наукова робота. Я дуже помилявся.

— Тому й вибрали саме американську систему аспірантури?

— Мені більше імпонує американська система, ніж європейська. В Європі люди приходять в університет і займаються наукою, зрідка слухають якийсь цикл лекцій. В Америці лекційні курси передбачені кожною аспірантською програмою —
це приблизно від половини до трьох чвертей навчального процесу. Тепер я розумію користь: коли ми випускаємо аспіранта, то гарантуємо, що він не тільки професійний науковець, а й різнобічно підготовлений у спеціальності, за якою йому присвоєно докторський ступінь.

Мені було надзвичайно важко тому, що нелегко перебудувати власний світогляд. Не всі можуть зрозуміти американську систему. Вона не вибачає помилок. Але, з іншого боку, надає тобі всі можливості.

До речі, щодо рівних можливостей. У Європі (я там теж займався наукою) ніби й рівні можливості, але набагато більша протидія немісцевим. В Америці майже не важливо, звідки ти. Якщо чогось досягнув, виконав наукову роботу, — то американці не акцентуватимуть на тому, правильно чи неправильно ти говориш, а зустрічатимуть і проводжатимуть, залежно від зроблених справ.

Відлік починається з аспірантури. Там дивляться, з ким ти працював і в кого захищався (так само, як і в Україні). А з іншого боку, якщо ти захищався в молодого вченого і опублікував хороші праці, то абсолютно не важливо, що той учений ще не став метром в науці. У науці пробиваються ті люди, котрі, так би мовити, сколочують навколо себе масло в молоці. Фактично, система така: тебе кидають у воду, а ти або пливеш, або тонеш. Якщо все-таки пливеш — то важить, як майстерно ти це вмієш робити. Однак початкові можливості рівні в усіх.

Вступаючи до аспірантури Університету Північної Кароліни, я складав усі іспити, необхідні для вступу в аспірантуру тут, у Києві. Та тільки за їх результатами і середнім балом Медичного інституту імені Богомольця мене ніхто б не взяв до аспірантури там... Якби я не займався науковою роботою ще в медінституті; якби не шукав можливостей поїхати на конференції за кордон; якби не намагався на цих конференціях познайомитися з людьми і зацікавити їх своєю працею... Ну і ще багато «якби».

— В Україні вас представляють як талановитого молодого професора. Така оцінка будується на кількості опублікованих статей у наукових журналах та кількості посилань на них?

— Це й справді важливо. Як кафедра визначає, що її співробітника час підвищувати по службі? Насправді загальних критеріїв не так багато. Головних — дві. Це особисті заслуги і думка завкафедрою (схожа до системи європейської).

— Погодьтеся, дуже суб’єктивно...

— Звісно, але, з іншого боку, вагу має не тільки думка керівництва. Кафедра вирішує, що треба найняти ще одного професора. На це є дві причини: або вакансія, яку потрібно заповнити; або намір якогось ученого-світила перейти працювати в університет із вищою зарплатою. І є можливість найняти цю людину. У науці, як у футболі: є зірка — її можна купити.

— Так примітивно просто?..

— Гаразд, скажу інакше: в науці, як у спорті, — ніхто не пам’ятає, хто був другим. Це два варіанти появи людей на кафедрі. Зазвичай ті, кого хочуть «купити», мають статус або доцента, або професора. Їм не доводиться проходити через щаблі, котрі змушені долати випускники школи, університету, аспірантури, починаючи з нуля.

Я починав із нуля. Була вакансія асистента кафедри (загальносвітовий конкурс). У таких випадках усе відбувається по-чесному: немає заздалегідь відібраного кандидата, створюється комісія, в яку, до речі, крім професорів, входять аспіранти і студенти. Це дуже важливо. Наприклад, професорів кандидат влаштовуватиме, а студенти скажуть: «Ми не підемо до нього на лекції, — він не поважає студентів...» До думки студентів дослухаються. Зі 130—150 аплікацій вибирають три-чотири, проводять телефонні інтерв’ю і запрошують приїхати, щоб провести науковий семінар, зустрітися з членами кафедри. Після цього комісія приймає рішення. Завкафедрою не може взяти когось без рішення комісії.

Я прийшов як асистент кафедри у 2002 році: був кабінет, порожні лабораторні приміщення і відразу багато вимог (читання циклу лекцій, відбір і робота з аспірантами і т. д.). Маючи власний проект, фінансований Національним інститутом здоров’я, почав будувати навчальний та науковий процес. Насамперед найняв лаборантів, паралельно працював із членами приймальної комісії, яка набирає аспірантів, шукав тих, хто може мені підійти. Після цього запропонував їм працювати. Так і закрутилася робота.

Для асистента кафедри є певний термін. Якщо за сім років тебе не підвищили до доцента — ти повинен піти. Перша межа — через три перших роки, коли кафедра тебе попередньо оцінює як претендента на доцента. Є певні сходинки наукової кар’єри. Від того, наскільки швидко вдається їх подолати, залежить дуже багато.

— Про себе конкретно скажіть...

— Доцентом я став не за сім, а за п’ять років, а повним професором — не за п’ять-сім, а за два з половиною роки.

— І все ж таки, яку кількість праць маєте...

— Я співавтор майже 100 наукових праць, тобто журнальних публікацій. Двічі на рік ми публікуємося в журналах з імпакт-фактором 10 і вище (імпакт-фактор Science і Nature — 30—35. — Авт.). На відміну від української науки, на Заході монографії не мають жодного значення.

— У яких напрямах науки працюєте?

— Наш широкий профіль — токсикологія. Вужчих профілів декілька. Один із них — використання тваринних моделей для вивчення токсичності хімічних агентів навколишнього середовища. Ми вивчаємо механізми спричинення захворювань (рак, пошкодження печінки тощо) різними хімікатами. Ця інформація дуже важлива для оцінки потенційної небезпеки хімічних сполук для здоров’я людини.

Другий напрям — застосування клітинних моделей для тестування великої кількості хімікатів. Адже на тваринах це можемо зробити, максимум, тричі на рік, що дорого і негуманно. На клітинних лініях є можливість поставити багато експериментів із великою кількістю хімічних речовин. Нас дуже цікавить важливість використання цих даних, щоб передбачити ймовірні проблеми зі здоров’ям організму в цілому.

Третій — намагання зрозуміти, які моделі на тваринах є кращими для відтворення процесу захворювання у людей, щоб можна було потенційно вплинути засобами терапії або визначити, яка доза хімікату може стати передумовою захворювання. Моя лабораторія — широкопланова, у ній працюють 15 співробітників, серед яких шість-сім аспірантів, кілька післядипломників, лаборантів.

— Поділіться своїми останніми результатами і успіхами...

— Нас не оцінюють за практичне втілення робіт. Наші дослідження фундаментальні. Хоча, безперечно, дуже приємно бачити клінічний потенціал власних результатів, на підставі яких Агентство охорони навколишнього середовища США, Міжнародне агентство з проблем раку робить висновок про токсичність чи нетоксичність певних хімікатів. Багато наших досліджень механізмів дії хімічних речовин уже використовуються, щоб довести певні ризики від їх застосування.

— Про які ризики йдеться?

— Бачу, ви любите цифри. Я ж, як токсиколог, дуже не люблю ними оперувати. Адже ми не знаємо всього процесу до кінця і робити неперевірені заяви для преси про те, що шкідливо й викликає такий-то відсоток захворювань, — не мій принцип...

— Зробіть це на конкретних прикладах.

— Ми досліджували хімічну сполуку, що додається в пластик для його м’якості. Великий її вміст, зокрема, у дитячих іграшках. Майже кожен із представників цього класу хімікатів дуже канцерогенний для гризунів і викликає рак печінки. Європа, наприклад, заборонила використання цього хімікату в дитячих іграшках, США — ні (крім Каліфорнії, яка має своє Агентство охорони навколишнього середовища). Ми та інші лабораторії показали, що в людей і щурів по-різному відбувається активація певних механізмів. Насправді виробники і більшість учених у нашій галузі переконані, що цей показник не має стосунку до людського здоров’я.

— Ви вважаєте так само?

— Особисто я так не вважаю, хоч мої дані використовуються для підтвердження того, що в щурів і людей це відбувається неоднаково. Думаю, є й інші механізми, про які ми не знаємо і які можуть працювати в людському організмі.

— Часто нам повідомляють про певні ризики в довкіллі, але ніякі конкретні рішення по тому не приймаються. Суспільство саме повинно вирішувати, як йому чинити далі?

— Навіть у США, де багато установ займаються захистом громадського здоров’я, встановлюють ліміти і контролюють вміст певних речовин на робочому місці чи в харчових продуктах, вирішують споживачі — самі для себе. Я б сказав, що токсичним є абсолютно все — міра токсичності залежить від дози. Тому держава повинна створювати систему, яка б захищала населення від найбільших потенційних ризиків. А покупець сам повинен робити висновок: чи ласувати йому кавуном із нітратами…

Як токсиколог, я рекомендую не надто перейматися всім довкола, а намагатися добре харчуватися, займатися спортом і головне — мати хороший настрій, якщо хочете — навчитися отримувати задоволення від того, що робиш.

— Від чого ви отримуєте найбільшу втіху в науці?

— Кожна опублікована стаття — радість. Можливо, порівняти її з народженням дитини буде перебільшенням, але як журналіст ви мене зрозумієте: це гора з пліч. Публікуватися нелегко — дуже багато зауважень мають рецензенти.

Кожен проект, підтриманий у фінансуванні, — теж велике досягнення, адже отримувати фінансування надзвичайно важко. Всього-на-всього близько десяти відсотків із поданих проектів фінансуються.

Довготривале задоволення буває, коли бачиш, що тебе цитують, твої результати стають підставою для конкретного прийняття рішень. Хоч би які вони були фундаментальні, та коли використовуються — тішишся найбільше.

— Як від науки відпочиваєте?

— Не відпочиваю взагалі. В Америці є проблема з відпочинком: якщо людина працює, то працює багато. Навіть коли я у відпустці чи на конференції — постійно на електронній пошті, мені телефонують із лабораторії, вирішую нагальні питання. Дуже важко «виключити» голову повністю...

— Ваше найбільше бажання...

— Навчитися «виключати» голову. Поки що не вдається. У мене немає хобі, тому зробити це важко. З одного боку — хочеш досягти чогось більшого, а з іншого — хочеш це відкласти... Коли прийшов в аспірантуру, то думав, що після захисту почну грати в гольф, однак не вийшло, — перевезена з України сім’я потребувала моєї допомоги... Захистився, пішов на післядипломну практику — все одно немає часу. Подумав: стану асистентом кафедри — отоді вже точно...

Залишилося стати повним професором — і неодмінно почну грати в гольф. Тепер майже напевно можу сказати, що я взагалі ніколи не почну грати в гольф. На жаль...

— Як відпустку проводите?

— Щороку, мінімум, на місяць приїжджаю в Україну. Привожу з собою недописані статті, сиджу зі своєю лабораторією на телеконференціях двічі-тричі на тиждень. Працюю, одне слово.

— Ви — громадянин США?

— Ні. Я — громадянин України. У мене немає підстав брати американське громадянство, хоча маю таке право. Я не вважаю себе американцем. Америка — не самоціль. Наука — це глобальний бізнес. Я з такою ж вірогідністю можу працювати в Європі чи в Японії.

— Не плануєте повернутися в Україну?

— У старшої за мене генерації людей, котра виїхала з України в Америку, зовсім інший підхід до освіти, кар’єри тощо. Я ж поїхав туди продовжувати свою освіту і займаюся тим, чим мені подобається. На даний момент умови для цього є у США. Я не запитую себе, де мені подобається жити. Я запитую себе, де можу робити таку науку, яка дає мені задоволення. Зараз можу її робити тільки у США. Навіть Європа для цієї мети не підходить...

Повернутися в Україну можу завжди. Я тут часто буваю і розумію її, теперішню. Можливо, буде важко призвичаїтися до певних речей... Але, наприклад, мій син не вважає себе американцем і всі свої канікули ось уже 14 років поспіль проводить в Україні. Він їздить тут у табори і чудово спілкується українською, російською та англійською мовами. Син не запитує себе, де він повинен жити, — в Америці чи в Україні. Рік тому ми отримували йому український паспорт, це було абсолютно свідоме рішення сина.

Я ж не переїду куди-небудь, зокрема і в Україну, якщо в мене не буде передумов і розуміння того, чим займатимуся. Вважаю, що жити в Україні — для мене не найкращий спосіб представляти її у світі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво