Професія: батько. Вид діяльності: декретна відпустка… - Соціум - dt.ua

Професія: батько. Вид діяльності: декретна відпустка…

14 жовтня, 2011, 12:38 Роздрукувати Випуск №37, 14 жовтня-21 жовтня

До особистого знайомства з батьком п’ятьох дітей, дружина якого три роки тому раптово померла, я планувала написати цей матеріал хвалебно-трепетно.

© Колаж Олексія Чурюмова

У нашому суспільстві чоловіків, які самостійно виховують дітей, зазвичай вважають героями. Усі матеріали, які про них пишуть, зводяться до одного: їм тяжко, держава заплющує на їхні проблеми очі, але вони справляються. Честь і хвала, молодці.

Признаюся, до особистого знайомства з батьком п’ятьох дітей, дружина якого три роки тому раптово померла, я планувала написати цей матеріал хвалебно-трепетно. Але після інтерв’ю з Олександром Олександровичем чітко зрозуміла: «прилизувати» й «пригладжувати» — значить, робити ще болючіше, значить відверто лицемірити. Як виявилося, причина багатьох проблем у таких родинах тільки в тому, що поведінка самих батьків цьому сприяє. І аж ніяк не через те, що тато, який залишився сам на сам зі своїм горем, чимось поганий чи в чомусь дуже сильно недотягує. А в тому, що навіть за великого бажання жоден чоловік не здатен бути для своїх дітей одночасно психологом, педагогом, нянькою, іміджмейкером, кухарем, стилістом, музою, психотерапевтом, вихователем і т.ін., тобто всім тим, чим є для дитини мама. Тому дуже може бути, що допомагати самотнім батькам треба не матеріально.

Попередній досвід спілкування з журналістами залишив у 52-річного Олександра Олександровича невитравний слід. Враження від представників мас-медіа, які примудрилися залізти з відеокамерою навіть у домашній туалет, виявилося настільки «яскравим», що перш ніж дати згоду на інтерв’ю, мій співрозмовник наполіг на поперед­ній зустрічі. Уже через день після того, як я успішно пройшла невидимий бар’єр, ми сиділи на маленькому дивані невеличкої кухні. Не можу сказати, що Олександр Олександрович, який останні три роки сидить у декретній відпустці, з великим бажанням розповідав про себе. Він більше говорив про дітей. Було зрозуміло, що він дуже вболіває за них і пишається кожним їхнім успіхом. Особливо багато тато розповідав про старшу дочку — 17-річну Оксану. Вона не тільки господарює, малює й відвідує безліч гуртків, а й, судячи з усього, закінчить наступного року школу з золотою медаллю. Намагається не відставати від старшої сестри 12-річна Надя. Завдяки зусиллям тата ходить, як і восьмирічний братик Петрик, у басейн, а також займається в музичній школі по класу бандури. Щоправда, як мимохіть призналася мені вона сама, гра на бандурі її не дуже надихає. Дівчинка знову хотіла б танцювати, але після смерті мами батько забрав її та інших дітей з хореографії. На запитання про те, чи дозволить він знову відвідувати хореографічний гурток своїм дітям, глава сімейства з подивом відповів: «А навіщо?».

А тим часом цей тато справді дуже добре організував навчання та дозвілля своїх дітей. Усі вони, за винятком наймолодшої дочки — чотирирічної Олі, яка більшу частину часу проводить у селі в єдиної бабусі, зайняті в якихось секціях і гуртках. Лише про свого старшого сина Данила, якому нині 16 років, тато говорив не дуже охоче. Чому? Напевно, тому, що хлопець не хоче жити за батьковими правилами. Не треба бути психологом, щоб розуміти: хоча Олександр Олександрович дуже багато чого своїм дітям дає, але дуже багато чого й забороняє. У них немає мобільного телефона і телевізора. Комп’ютера та Інтер­нету, так необхідних старшим дітям, сім’я теж не має. Причому цієї техніки немає не тому, що її ніде взяти, а тому, що глава сімейства користуватися нею забороняє. І щось підказує мені, що це через страх втратити контроль над життям своїх синів і дочок, які, як сказав мені сам батько, далі ніж на півтора кілометра від дому не відходять.

«Хто не з нами, той проти нас»?

Як і на що ця сім’я живе? Офіційно — на виплати держави, яких у сумі виходить близько трьох тисяч щомісяця. Зрозуміло, що для родини з шести осіб, кожен з яких їсть, п’є, у щось одягається та взувається, це смішна сума. Олександр Олександрович, який раніше був співвласником невеликого бізнесу, нині, відводячи погляд, признається: підробляє тим, що привозить із села й продає картоплю. В яких умовах живе ця родина? Де-юре — в однокімнатній квартирі, яку, втративши надію на допомогу держави, батько не зовсім законно розширив. Тепер спально-робочі місця дівчаток і хлопчиків розділені. Видно, що сім’я живе, м’яко кажучи, скромно. Так скромно, що я не могла не запитати про те, як складаються взаємини з друзями, кумами, найближчими родичами. Виявилося, що допомога з їхнього боку не приходить. Спочатку цей факт вразив мене. І лише наприкінці нашої зустрічі досі розрізнені «пазли» з’єдналися. Стало зрозуміло, чому така самотня ця велика родина. Дуже багато чого виявилося прихованим у самому Олександрові Олександровичі. Було дуже схоже на те, що у своєму нинішньому житті цей чоловік, який пережив втрату дружини, керується принципом: «Хто не з нами, той проти нас». Упродовж усієї нашої розмови він не залишав спроб навіть мене в чомусь «построїти-перестроїти».

Понад те, так збіглося, що ще під час інтерв’ю мені зателефонувала керівник проектів одного з найвідоміших приватних благодійних фондів України. Користуючись випадком, я розповіла їй про цю сім’ю, про те, що старша дівчинка вже наступного року вступатиме у виш, що їй дуже потрібен Інтернет і комп’ютер, що вона вже давно бігає набирати й роздруковувати реферати до шкільних друзів і т. ін. Моя співбесідниця відразу попросила надіслати їй необхідні контакти. Суто формально я вирішила запитати дозволу на це в батька, який, вислухавши мене, сказав: «Ні, спасибі…». Чому? Виявилося, що його особисті політичні погляди розходяться з поглядами президента фонду! Звичайно, з одного боку, така рідкісна, як на наші дні, принциповість, заслуговує захоплення, але з іншого… Щоб остаточно не потонути в су­б’єктивізмі, я вирішила звернутися до кандидата психологічних наук, декана факультету психології Київсь­кого інституту бізнесу і технологій і, що важливо в цьому випадку, матері шістьох дітей Людмили ГРИДКО­ВЕЦЬ, попросивши її прокоментувати окремі сторінки сімейної історії, яка розгорнулася переді мною.

Життя з позиції болю…

«Чоловіки тяжче за жінок переживають втрату, — каже Людмила Михай­лівна. — Дуже часто чоловік, опинившись у такій ситуації, починає вживати алкоголь, віддає дітей бабусям-дідусям, а якщо діти залишаються з ним — не звертає на них жодної уваги. Є інша категорія чоловіків. Аби довести собі, що навіть у цих обставинах вони спроможні робити все так, як належить, вони внут­рішньо мобілізуються, активізують увесь свій потенціал. У цьому є як позитивні, так і негативні моменти. У чому полягає позитив? Такий чоловік привносить у сім’ю дуже струнку систему, життя в якій розписано буквально по годинах. Це сприяє формуванню в дітей самостійності та внутрішньої дисципліни. Як правило, діти з такої сім’ї виходять дуже ці­леспрямованими. Однак через те, що батько дуже часто порушує їхню внутрішню волю, первинне покликання в дітей може бути «затерте». Крім того, тато, який вибудував чітку систему життя, нерідко керується принципом «крок уліво, крок управо — розстріл». Чим тільки посилює внут­рішній конфлікт у своїх дітях, які розриваються між тим, чого вони насправді хочуть, і тим, що сказав тато».

— Людмило Михайлівно, прокоментуйте будь ласка таку ситуа­цію. Коли Олександр Олександрович, його молодший восьмирічний син Петрик і я сиділи за столом, батько раптом почав говорити про те, що Петя відстає у фізичному розвитку, що він маленький, худий, у нього низький гемоглобін тощо. Реакція хлопчика: він відставив чашку й тарілку з тортом, підвівся і, розвернувшись до нас спиною, став дивитися у вікно. Я не психолог, але розумію: навіть якщо в хлопчика є якісь проблеми, не можна про них без огляду на його особистість говорити, особливо при сторонніх. До того ж, переконую вас, Петриків вигляд цілком нормальний.

— Судячи з усього, смерть матері хлопчик сприйняв найбільш трагічно на тлі інших членів родини. Дитина продовжує тужити за мамою. Оскільки тато хлопчика сам не змирився зі смертю дружини, він підтримує цей стан і у своєму синові, який дуже яскраво проявляється в дитини на рівні соматики.

— Що можна зробити в такій ситуації?

— Було б непогано попрацювати із цим хлопчиком і, використовуючи системні позиційні методики, подивитися, який резерв має ця родина.

— Знаєте, я запитувала в Олександра Олександровича, чи є в нього потреба попрацювати з психологом. Він сказав, що немає.

— Ця сім’я потребує підтримки. В Олександра Олександровича є свої внутрішні проблеми, що абсолютно нормально. А робота з психологом йому необхідна бодай для того, щоб він не зробив помилок, яких припускаються більшість чоловіків, які втратили дружин. Нині цей чоловік ображений на весь світ. Більше того, він усе сприймає з позиції болю. Це одна з особливостей удівців. Чоловікові, який загруз у цьому стані, здається, що весь світ налаштований проти його дітей і його самого. Насправді таке бачення — наслідок проектування власного болю. Понад те, коли є біль, людина не спроможна оцінити надавану їй допомогу. Вона або сприймається як належне, або знецінюється. Чому? Тому що всі отримувані блага людина порівнює зі своєю втратою, яка апріорі непоправна для неї. Але існує і такий феномен: коли в мені не народжується вдячність за те, що до мене приходить, воно перестає приходити.

— Людмило Михайлівно, я правильно розумію: татам, які самостійно виховують дітей, передусім потрібна не матеріальна, а психологічна допомога, яку ті ж таки соцслужби можуть надати?

— У більшості соцслужб рівень психологів недостатній для допомоги таким родинам. Чому? Чоловіки, які втратили дружин, дуже добре знають, що таке втрата. Тому психолог, який погодився працювати з ними, повинен мати відповідний досвід, знати межі сімейних відносин, уміти працювати з дітьми різних вікових категорій тощо. Ця програма не може бути «розважальною». Чоловіки, які захочуть пройти через подібний тренінг, повин­ні чітко розуміти, що їм допомагатимуть справжні професіонали. Я сама готова підключитися до такої роботи.

— Я не ставила цього запитання Олександрові Олександровичу, але мені дуже хочеться поставити його вам. Як ви думаєте, якщо чоловік, котрий пережив таку втрату, зустріне жінку — чи увіллється вона в його світ, чи увійде в таку родину?

— Усе залежить від того, що це за жінка, що вона в собі несе. Якщо вона матиме потенціал на любов до цих дітей, якщо не намагатиметься стерти в них образ матері, а, навпаки, з повагою до нього поставиться — вона справді в цю родину віллється. Але якщо вона ввійде в неї зі словами: «Ой мої бідні-нещасні! Вам не треба про це ні думати, ні говорити» — у дітей визріє протест. У цієї жінки має бути величезна повага до образу та пам’яті їхньої матері — тільки тоді вона активізує довіру до себе. Тут усе дуже просто.

Що далі?

У рамках цієї статті можна було б кинути черговий камінь у бік нашої держави, в який уже раз описати проблеми неповної сім’ї, а також перспективи, що очікують цих дітей. Але заради справедливості зазначу: після спілкування з Олек­сандром Олександ­ровичем я чітко зрозуміла — благополуччя сім’ї, дітей залежить насамперед від батька.

Втрата близької людини — це завж­ди шок. Звичайно, його можна намагатися заїдати благодійним шоколадом, глушити святковими концертами та притлумлювати «батьківськими» нагородами. Тільки пуття з цього мало. Може, набагато більше користі буде не від них, а від спеціально розроблених під історії таких родин терапевтичних програм і тренінгів? Діти ростуть. Їхня фізіологія та психологія змінюються. Рано чи пізно вони поч­нуть розривати витканий батьком захисний кокон. І що тоді? Для того щоб чоловіки, які втратили дружину, мог­ли правильно розуміти й розвивати своїх дітей, їм потрібен не тільки матеріальний ресурс, а й серйозна терапевтична допомога з боку справжніх професіоналів. І вже сьогодні такі люди є. Діло за малим — зібрати команду і розпочати роботу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво