Про жінок похилого віку в Америці і старість узагалі

Сьогодні мене хвилює ставлення в суспільстві до жінок за п’ятдесят. Вони зникли з екранів, не ходять у кіно, не з’являються в театрах. Вони беззахисні, не виходять із дому, вони абсолютно не потрібні, як інваліди...

Михайло Жванецький;
з інтерв’ю «ДТ» у листопаді 2005 року.

Ці тривожні слова відомого гумориста зачепили мене за живе — адже віднедавна я й сама належу до зазначеного сегмента населення. Останніми роками живу і працюю у США. Ну що сказати? Тут жінок у віці за 50 назвати непомітними важко. Так, скажімо, всі командні позиції у відділі, в якому я працюю, належать саме жінкам «за 50», а нашими незамінними помічниками, включно з персональним секретарем начальниці, є молоді чоловіки. Та й узагалі, «жінки у віці» представлені в нашій компанії на всіх рівнях влади, включно з найвищим. Якщо подивитися ширше, то дуже різні жінки похилого віку вістять із екранів телевізорів, у них беруть інтерв’ю, про них пишуть газети й журнали... Їхні професійні інтереси захищені законами, спрямованими проти дискримінації за статтю та віком...

Щоправда, їм доводиться працювати значно довше, ніж українкам, адже пенсійний вік у США для більшості працівників становить 65 років, незалежно від статі. Зате для них відкрита практично будь-яка сфера діяльності, що про Україну поки що сказати важко. Звісно, дискримінаційних законів у нас теж немає, але натомість є глибоко вкорінені стереотипи, відповідно до яких, приміром, жінка, та ще й літня, просто не розглядається як реальний претендент на високооплачувану роботу в галузі комп’ютерних технологій, програмування, аналітики тощо — це саме те, чим я заробляю на хліб останнім часом. А головне, у Штатах нікому не спаде на думку апріорі сумніватися в моїх можливостях, і тут, наприклад, абсолютно неможливо почути від наймача фразу «жінка — не програміст» (як у реальній історії, котра трапилася з моєю дочкою, правда, не в Україні, а в Москві).

І все ж найголовніші, екзистенціальні проблеми, з якими зіштовхуються літні американки, у своїй глибинній суті мало чим відрізняються від тих, які змушені вирішувати в більш суворих умовах і українки. Ось чому, як мені здається, досвід наших заокеанських подруг у сфері їх усвідомлення й вирішення може бути корисний і нам...

Зрозуміло, літні американки дуже різні, вони різняться і за освітою, і за фахом, і за рівнем доходу, і за стилем життя... Розкид їхніх занять після виходу на пенсію теж великий — від подорожей, світського життя, філантропії та політики (для багатших і активніших) до садівництва, рукоділля, читання, відвідання церкви (для традиційніших). Усупереч поширеним у нас стереотипам, чималу частину часу і сил американські бабусі присвячують онукам (якщо вони є, звісно), причому, як і слід було б очікувати, «традиціоністки» втягнуті в життя онуків більше, ніж «активістки».

«Разом нас багато, нас не подолати»

Слід зауважити, що уявлення американців про другу половину життя (термін, запроваджений Карлом Юнгом) дуже змінилися, коли почали старіти бебі-бумери — люди, які народилися в період повоєнного вибуху народжуваності (з кінця 40-х до початку 60-х років). Нинішнього року найстарші з них переступили 60-річну, а наймолодші — 40-річну межу. Це покоління вирізняється не лише чисельністю, а й підвищеною вітальністю в поєднанні зі схильністю порушувати звичний хід речей. Вони відносно довго дорослішали, пізніше одружувалися, пізніше заводили дітей і тим самим уже зсунули рамки всіх вікових фаз на 10—15 років наперед. За прогнозами соціологів і лікарів, завдяки досягненням медицини, відносно високому рівню життя, а також поширенню моди на «здорові звички», такі як відмова від паління й надмірного вживання алкоголю, регулярні заняття фізкультурою, збалансоване харчування тощо, середня американка, котра належить до покоління бебі-бумерів, доживе до 80 з гаком (для чоловіків цей показник трохи нижчий 80 років). Понад три мільйони з них доживуть до ста і більше.

Ще 20—30 років тому більшість американок наближалися до 40-річного порога у статусі домогосподарок, і їм доводилося докладати чимало зусиль, щоб наповнити своє життя сенсом після того, як дорослі діти залишали батьківське гніздо. Усталені соціальні норми веліли їм знаходити собі заняття в рамках дому, навіть якщо вони не нарікали на здоров’я і були здатні на щось цікавіше й корисніше для себе та суспільства. Зміни розпочалися під впливом жіночого руху в 70-х роках минулого століття, коли багато 40-річних жінок подалися в коледжі й університети. І якщо тоді підстаркуваті студентки були ще дивиною, то сьогодні американське студентство – це суміш із юних випускників шкіл та більш дорослих людей, зокрема моложавих і не дуже бабусь та (трохи рідше) дідусів.

Схожі зсуви відбулися й на ринку праці: якщо в 70-х роках працювали менш як половина американок у віці від 50 до 59 років, то на 2004 рік їх частка становила вже 70%. Більшість бебі-бумерів мають намір працювати і після досягнення пенсійного віку. Опитування виявили дві головні причини такого рішення: по-перше, потреба в додатковому джерелі доходів у розрахунку на довше життя, а по-друге – для відчування сенсу життя і співучасті в ньому. При цьому багато людей планують працювати неповний робочий тиждень або неповний робочий день, а то й спробувати себе в ролі «сам собі господар» чи «вільних митців». А за даними американської дослідницької громадської організації Catalyst, останнім часом спостерігається тенденція, коли жінки, котрі досягли високих щаблів у професійній кар’єрі, переходять на роботу в громадські та благодійні організації і фонди: після того, як вони вибудували свою бізнес-кар’єру і поставили на ноги дітей, їм хочеться допомагати іншим.

Нова парадигма старіння

Кожному суспільному явищу потрібні свої пророки та тлумачі. На початку 1990-х років, коли старші з бебі-бумерів наближалися до своєї 50-річної межі, в Америці вийшла перша книжка, повністю присвячена проблемам, пов’язаним зі старінням. Показово, що її написала Бетті Фрідан — культова постать жіночого руху 1960-х. Якщо видана 1963 року «Жіноча містика» змінила сприйняття американським суспільством ролі жінок, то метою опублікованої рівно через тридцять років книжки «Фонтан зрілості» стало викриття «вікової містики». Після Фрідан на цю та близькі теми стали писати й інші автори, включно з представниками традиційної й альтернативної медицини, психологами, геронтологами і навіть стилістами й професіоналами у галузі моди.

У процесі підготовки матеріалів для книжки Фрідан переглянула місячну підшивку популярних журналів та газет і не знайшла жодної «обкладинкової» фотографії людей, котрим було б за 65. Зрозуміло, нікому не цікаво споглядати зображення пасивних, понурих і пригнічених осіб — стереотипи, з якими зазвичай асоціюються старі. Тим часом усім нам потрібні образи енергійних, сміливих, успішних і схильних до пригод людей похилого віку — тих, хто міг би стати нашими рольовими моделями у зрілому віці. І таких у Штатах не бракувало вже й тоді, десять років тому. Такою, до речі, була й сама Фрідан, яка вирушила після виходу «Фонтана зрілості» у подорож по Амазонці, а потім по Австралії.

Звісно, не всі 72-річні матрони навіть в Америці можуть собі дозволити такі експедиції, та й не всім вони цікаві. Ідея тут у тому, що вік — це не тільки й не стільки зношування та згасання. Вік може принести з собою нову енергію і нову силу — якщо люди входять у другу половину життя відкритими для змін, готовими сприймати нові ідеї й опановувати нові вміння, продовжують еволюціонувати, набувають мудрості і справжньої цілісності. Інакше кажучи, якщо ставитися до старості як до особливого періоду життя з його законами, то все стає можливим — просто по-інакшому. Можливе й кохання — не таке, як у молодості, але воно приносить не менше радості.

Марна гонитва за міражем вічної юності

Та все ж дуже важко старіти в культурі, зацикленій на молодості, яка відмовляється приймати старіння. Нездоланний страх перед старістю найчастіше набуває форми відкидання самого біологічного факту старіння. Мало хто хоче, щоб його вважали літнім чи, не дай Боже, старим. Універсальним компліментом є слова «молодо виглядаєш», а позитивних образів, які описували б людей похилого віку, по суті, немає (ну хіба жартівливі: «симпатичний старигань», «весела бабуся»...).

Неприйняття власної старості веде до посилення боротьби бебі-бумерів — як жінок, так і чоловіків — із видимими ознаками літнього віку. Зброєю в ній є маски і креми, колагенові ін’єкції, ботокс, ніж хірурга... Боротьба ця ведеться інколи буквально не на життя, а на смерть, оскільки разом зі зростанням кількості косметичних операцій зростає і кількість їх жертв, включно, приміром, із автором бестселера «Клуб перших дружин» Олівією Голдсміт.

Однак стратегія «бути вічно молодою» працює лише до певного моменту. Вік все одно бере своє, і якщо любити тільки те, що пов’язане з юністю, то неминуче настає момент, коли починаєш ненавидіти себе. Таке може статися в будь-який момент — із кимсь у 50, а з кимсь – і в 30... Звісно, немає жодного криміналу в тому, щоб зафарбовувати сивину чи навіть робити колагенові ін’єкції для кращого вигляду й самопочуття. Межа між здоровим і нездоровим ставленням до таких речей пролягає там, де людина починає любити себе із зовнішнього боку більше, ніж із внутрішнього, де вона готова пожертвувати своїми особистісними рисами задля зовнішньої привабливості...

«Обурлива жінка похилого віку»

Жінкам у цьому плані особливо тяжко, оскільки відвіку суспільство покладає на них завдання бути фізично привабливими. (Згадаймо, що традиційно бажають дівчаткам? Насамперед щоб були вродливими...) У результаті із втратою свого «товарного вигляду» жінки втрачають і соціальну помітність та значимість — суспільство починає їх просто ігнорувати, ставитися до них як до другорядних громадян. Цілком закономірною психологічною реакцією на таке «зниження соціального статусу з біологічних причин» можуть стати злість і осатаніння — не дарма ж виник архетип «баби-яги»...

Американський геронтолог Рут Харрієт Джейкобс ще 1994 року запропонував більш мирну й водночас більш творчу відповідну жіночу реакцію, а саме – замість «баби-яги» стати «обурливою жінкою похилого віку»: позитивно і творчо налаштованою, соціально й політично активною, яка не боїться висловлювати й захищати свою думку, не переймається тим, як сподобатися іншим, а натомість робить те, що подобається їй самій... Заодно вона склала список корисних порад для старіючих жінок, серед яких головні:

1) Не варто концентруватися на негативних образах старих баб. Натомість шукайте в реальному житті конкретні приклади чудових і успішних жінок похилого віку.

2) Займіться волонтерством, творчістю, подорожами, вираженням політичних поглядів... Загалом, усім тим, до чого раніше у вас не доходили руки. Настав час пожити для себе.

3) Відкиньте комплекс вини і перестаньте занадто піклуватися про дітей, онуків та інших ваших молодших родичів. Зробіть себе пріоритетом свого життя, ви на це заслужили.

4) Не полишайте свою роботу — знайти нову буде нелегко, адже дискримінація жінок за віком рік у рік посилюється.

5) Міцніше тримайтеся за своїх подруг — ставити тільки на чоловіка далеко не завжди буває розумно.

6) Робіть усе, щоб применшити й віддалити фізичну неміч: ведіть активний спосіб життя, займайтеся фізкультурою, йогою, медитацією, стежте за харчуванням і сном.

Американські «червоні капелюшки»

Ідеї Джейкобс потрапили на родючий ґрунт і втілюються, зокрема, у різних за масштабом та гучністю громадських рухах, зачинателями й активними учасницями яких є літні американки. Першим, на сьогодні – найширшим і «офіційно оформленим» із них є «Товариство червоних капелюшків» (The Red Hat Society), засноване 1998 року жителькою Каліфорнії Сью-Еллен Купер.

Усе почалося з ідеї подарунка подрузі на її 50-річчя, а точніше – з того, що кількома роками раніше англійська поетеса Дженні Джозеф написала сумно-іронічний вірш, який починався рядками: «Коли я стану старою, то носитиму фіолетовий одяг із червоним капелюхом; вони не поєднуватимуться і не пасуватимуть мені...» Подарунок складався з тексту вірша, поміщеного в гарну рамку, і яскраво-червоного вінтажного капелюха, знайденого у крамниці лахмітника. Незабаром він став «черговим» для всіх подруг Купер, які святкували півстолітній ювілей і яких у неї, як у жінки товариської, було багато. А ще невдовзі вони вирішили вдягати фіолетовий одяг, а головне – червоні капелюхи усіх фасонів та стилів, коли збиралися разом, щоб розважитися з різних інших нагод (і без нагод теж).

Група літніх «червоних капелюшків» привертала загальну увагу, і якщо одні крутили пальцем біля скроні, то інші, навпаки, хотіли брати з них приклад. Про «червоних капелюшків» почала писати місцева, а потім і національна преса, вони відкрили свій веб-сайт... До речі, за даними на кінець XX — початок XXI століття, найшвидшими темпами в Америці освоювали Інтернет саме жінки у віці від 51 до 59 років. Відтак кількість зареєстрованих членів «Товариства червоних капелюшків» добігає зараз мільйона чоловік. Вони об’єднані у 40 тисяч відділень по всій Америці і ще 25 – в інших країнах.

Кожне місцеве відділення створюється, коли є на те бажання і воля місцевих-таки ентузіасток та активісток. Єдині вимоги для вступу в товариство – жіноча стать і досягнення 50-річного віку. Молодші жінки теж можуть приєднуватися, але колір їхніх капелюхів рожевий, а вбрання — блідо-лілове. До улюблених розваг «червоних капелюшків» належать спільні чаювання в кав’ярнях, клубах або вдома у когось із них, а улюбленим «видом спорту» — шопінг. Вони не люблять називати себе організацією і підкреслюють, що не ставлять перед собою жодної мети, окрім однієї — спілкуватися й розважатися разом. Однак історія кожного з таких локальних «осередків» повна випадків взаємодопомоги і милосердя — тоді, коли в них виникає потреба...

«Секс і зріла жінка»

Останню в часі спробу по-новому подивитися на життя сучасних літніх американок зробила публіцистка Гейл Шихі. Примітно, що у своєму першому бестселері 30-річної давності Passages (у нас книжку переклали як «Вікові кризи»), присвяченому аналізу вікових фаз життя, вона зупинилася на 50-річній межі — зазирати далі їй було страшно. Зараз, у свої 60, Шихі видала нову книжку під символічною назвою «Секс і зріла жінка», написану на основі інтерв’ю з американськими жінками у віці під і за п’ятдесят. Не претендуючи на науковість свого дослідження, авторка однак стверджує, що вловила нову соціальну тенденцію, зокрема той факт, що багато нинішніх літніх американок почуваються щасливішими і живуть більш наповненим життям, аніж тоді, коли були молодими.

Як випливає з цих інтерв’ю, сьогоднішні жінки у віці за п’ятдесят не тільки працюють, навчаються і відкривають у собі нові незвідані можливості. Багато їх ведуть досить активне сексуальне життя. З’ясувалося, що менопауза не зробила їх менш жіночними, зате звільнила від вічного привиддя небажаної вагітності й вічної тривоги, що «діти прокинуться», властивих молодим. Їм не завада ні зморщечки, ні зайві кілограми — адже вони не потребують ні принца, ні героя-рятівника, ні вирішувача їхніх проблем... Їм потрібен партнер для дружніх стосунків і приємного проведення часу, у тому числі й для сексу.

Ставлення до життя на кшталт: «Чому б і ні? — життя таке коротке...», емоційна стабільність, фінансова незалежність, уміння спокійно розмовляти на будь-які теми, відсутність клацаючого біологічного годинника і малих дітей, що потребують турботи, і, нарешті, розуміння, чого вона хоче в сексі, та, як наслідок, гідна оцінка хорошого коханця — всі ці риси принаджують до зрілої жінки чоловіків різного віку.

Щось на кшталт епілогу

Сценарій, написаний для нас природою і суспільством, закінчується приблизно у наші 35—40 років. Після цього нам треба самим шукати сенс свого існування. Найпростіше і «природне» рішення — пливти за течією, «доживати»... Альтернатива йому – переживання кризи, мета якої — усвідомлений перехід у другу половину життя. Адже, на відміну від першої половини, правила якої ми успадковуємо (навчання, робота, чоловік, сім’я, діти...), правила другої нам треба відкривати, а то й винаходити самим.

У першій половині життя ми дозволяємо собі багато ілюзій, абсолютно недоречних у другій. Насамперед це ілюзія власного безсмертя чи принаймні віддаленості кінця. У другій половині рано чи пізно починаєш відчувати близькість смерті. Спочатку приходить гострий страх, потім – прийняття й потому заспокоєння... Усвідомлення власної смертності стимулює наші пошуки сенсу життя. Хтось знаходить його в релігії, хтось — у нерелігійних духовних шуканнях, хтось — у бажанні почуватися потрібним іншим людям...

Не варто заперечувати процес старіння і наближення до фіналу. Натомість треба прямо і чесно подивитися на позитивний досвід людей, котрі далеко переступили межі своїх 60, 70, 80 і більше років. Треба виявляти й цінувати переваги похилого віку. Треба навчитися жити старими...