ПРО СТАЛІНА, ШПИГУНІВ ТА ЛЮДОЖЕРІВ

Поділитися
Навряд чи ще знайдеться в Україні людина, здатна похвалитися тим, що, гортаючи книжку історії другої половини ХХ століття, мало не на кожній її сторінці знаходить прізвище свого знайомого...
В’їзд до табору «Нижній»

Навряд чи ще знайдеться в Україні людина, здатна похвалитися тим, що, гортаючи книжку історії другої половини ХХ століття, мало не на кожній її сторінці знаходить прізвище свого знайомого. І що найдивовижніше — це не політик, не журналіст, який об’їздив увесь світ, а звичайний (навіть не заслужений) пенсіонер, котрий майже все життя прожив безвилазно на одному місці.

За часів СРСР Артек був вітриною щасливого дитинства Країни Рад. Сюди дуже любили возити іноземних прем’єрів, президентів, королів, лідерів політичних партій, космонавтів-астронавтів, артистів, письменників. Володимир Тихонович Свистов почав працювати в Артеку ще наприкінці тридцятих. Уперше він з’явився там 1936 року, коли його, учня харківської середньої школи №112, преміювали путівкою у цей прославлений табір за організацію першого в місті авіамодельного гуртка. За організацію гуртка планеристів Володимира преміювали повторно. Друга поїздка змінила все його життя — обставини склалися так, що він, восьмикласник, зайняв місце інструктора артеківського авіамодельного гуртка. По закінченні школи юнака, який сподобався і запам’ятався керівництву Артека, через ЦК комсомолу запросили на роботу до табору. Працював спочатку інструктором авіамодельного гуртка, потім старшим вожатим, начальником «Нижнього» табору, керівником методичного відділу.

Вітриною у «вітрині» був артеківський табір «Нижній», пізніше перейменований на «Морський». Отже, прийом знаменитостей лягав в основному на плечі Володимира Тихоновича та його підлеглих. Згодом як керівник методвідділу Свистов відповідав за приймання почесних гостей уже в масштабах усього Артека...

Як артеківці шпигунами стали...

У лютому 1945 року в Криму проходила Ялтинська конференція, на якій лідери союзних країн вирішували долю післявоєнного устрою світу. Доки британський прем’єр ділив світ, його дружина Клементина Черчілль побувала в Артеку й подарувала таборові п’ятнадцять військових наметів на 40 місць кожен. Посол США в СРСР Аверелл Гарріман подарував чек на десять тисяч доларів. Про гроші швидко забули, а подарунок пані Черчілль в Артеку пам’ятають дотепер. «За периметром намети точно збігалися з фундаментами знесених під час окупації будиночків, — розповідає Володимир Тихонович. — Вони потім служили вірою і правдою майже до кінця п’ятдесятих, доки не було побудовано капітальних корпусів». Поява ж американського посла з його чеком для самого Артека минула майже непоміченою. Чого не скажеш про американця. За океаном цю поїздочку згадують досі!

«Ми й гадки не мали тоді, — згадує Володимир Свистов, — що мимоволі стали учасниками найгучнішої і вдалої розвідоперації радянських спецслужб». Родзинка була у подарунку артеківців у відповідь. Діти урочисто вручили послу Гарріману зроблений із цінних порід дерева (сандалу, самшиту, секвої, слонової пальми, парротії перської, червоного та чорного дерева, чорної вільхи) американський герб приголомшливої роботи. Особистий перекладач Сталіна Валентин Бережний, який супроводжував посла, порадив тому повісити такого чудового орла в себе в кабінеті: «Англійці помруть від заздрощів!» Гарріман так і зробив. Орел провисів вісім років. За цей час змінилося чотири посли (Аверелл Гарріман, Волтер Сміт, Елан Керн, Джордж Кеннан), кожен із яких практично повністю змінював інтер’єр кабінету, але герба не чіпав. А герб був не простий, у ньому заховали «жучка». При цьому конструкція його була така, що працювати він міг дуже довго — мікрофон живився не від батарей, а з допомогою мікрохвильового випромінювання, від антени, встановленої на сусідньому будинку.

Операція з мікрофоном називалася «Златоуст», її курирували особисто Сталін і Берія. Прослуховування кабінету мало кодове ім’я «Сповідь». За однією з версій, операцію розкрив радянський перебіжчик, за іншою — мікрофон знайшли випадково.

До 1960 року США приховували факт виявлення підслуховуючого пристрою у кабінеті посла. Проте після того, як в СРСР був збитий літак-шпигун U-2, адміністрація Сполучених Штатів оприлюднила цю історію, продемонструвавши герб і мікрофон на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Зараз подарунок артеківців та електронний пристрій зберігаються в музеї ЦРУ в Ленглі.

В Артеку про все це довідалися лише в роки перебудови. «Доти я й подумати не міг, — сміється Володимир Тихонович, — що, підбираючи тямущих піонерів для вручення важливому закордонному гостеві відповідних подарунків, ми всі входили в історію світового шпигунства!»

Булганіна я відчитав, як хлопчиська,
котрий нашкодив

Якщо хтось забув, нагадаємо — не так давно вищих керівників країни, портрети яких прості радянські громадяни носили під час святкових маніфестацій, так і називали — «портретами». Для більшості спілкування цим і обмежувалося. Хіба що москвичі періодично мали щастя здалеку бачити їх на трибуні Мавзолею. Володимир Тихонович завдяки своїй посаді був особисто знайомий із більшістю «портретів», а з окремими, приміром, із В’ячеславом Молотовим, навіть дружив.

«Дуже різнилися приготування до приїзду перших осіб раніше й тепер, — розповідає Володимир Тихонович. — Несподіваний дзвінок із міськкому партії: «До вас виїхав Мікоян, через півгодини буде у вас!» Яка тут може бути підготовка? І з Хрущовим так само було. А ось Брежнєва супроводжувала велика група, Черненко з ним був, охорони повно... Коли Ворошилов (тоді голова Верховної Ради СРСР) чи Хрущов приїжджали, їх супроводжували лише два чоловіки охорони. А Джавахарлала Неру та Індіру Ганді взагалі ніхто не охороняв. Не те що нині...»

Часом траплялися казуси. «Цікавий випадок був із Булганіним, — продовжує Володимир Свистов. — Ішов 54-й рік, я тоді був начальником «Морського», а він — головою Ради Міністрів СРСР. Він узагалі без попередження приїхав до табору. Саме тихий час був. А табір наметовий (ті самі черчіллівські намети), всередині все чути, хто, де, що сказав. Він приїхав із дружиною та сином плюс ті, хто їх супроводжував... А напередодні з Партеніта, там великий санаторій Міноборони, на рибальському катері приїжджала група відпочиваючих. Причому теж під час тихого часу! Приїхали напідпитку, напівголі, вилізли з рибальського баркаса і з реготом, галасом рушили центральною алеєю. Я їх зупинив, відбулася дуже неприємна перепалка. Ледве вигнав... І ось знову в тихий час і знову без попередження якісь незвані гості. Ну я й обрушився на них, природно. А потім починаю придивлятися: той, що в солом’яному капелюсі... Дуже вже обличчя знайоме! І тут починає до мене доходити, що я як школяра-бешкетника голову Радміну відчитую... «Вибачте, — кажу, — Миколо Олександровичу, не впізнав я вас!» — «А чого ви, власне, агресивний такий?» — цікавиться той. «Так, мовляв, і так, — кажу, — відпочивальники з санаторію Міноборони замучили». «Все зрозуміло», — він одразу дає розпорядження ад’ютантові: «Приїдемо в санаторій, зателефонуй до Партеніта начальнику військового санаторію і скажи: якщо він хоче там працювати, нехай проводить роз’яснювальну роботу серед своїх відпочиваючих». Відтоді уже жодних п’яних компаній не з’являлося».

З Калініним у травні 1945-го теж цікаво вийшло. Він їхав із Юсуповського палацу в легковику з шофером, а шлях на Артек лежав лише через Гурзуф, оскільки дорогу під Аю-Дагом за роки війни розбили танки, там і вантажівкою було не проїхати. Нас попередили, що приїде Калінін, зустрічайте. Стоїмо біля головного в’їзду поблизу Суук-Су. А він замість того, щоб їхати через Гурзуф, за старою звичкою вирішив їхати дорогою, що під горою. Ми його чекаємо біля воріт, а він уже у «Верхньому» таборі по корпусу розгулює, знайомиться. Потім усі дивувалися: як же ви змогли проїхати? — «Я й сам не знаю, — усміхався всесоюзний староста, — мало ребра не поламав, так підстрибував у машині на цих вибоїнах...»

Син Кагановича зчинив в Артеку бунт

Десь до кінця шістдесятих в Артеку досить часто з’являлися нащадки багатьох вищих керівників СРСР. Щоправда, починаючи з брежнєвських часів, така практика припинилася. Соціальне розшарування в тодішньому СРСР досягло такої точки, що навіть найкращий дитячий табір країни перестав влаштовувати дітей головних «слуг народу».

«Були онуки Сталіна, — згадує Володимир Тихонович. — Дружина Джугашвілі, син розстріляного німцями Якова. Привозила свого сина й Світлана Аллілуєва. Тоді в Артеку ще не було відомчого готелю, тож вона у мене в кабінеті на канапі переночувала, а вранці я організував їй машину й відправив до Сімферополя... Були два сини Георгія Маленкова — Андрій (нині академік) і Єгор, вони соромилися сказати, що не люблять каші, й ходили впроголодь... Онуки Ворошилова Клим та Володя були, онук Молотова... Та особливо запам’ятався син Кагановича Юрко — капосник, яких мало.

До молодшого Кагановича був спеціально приставлений полковник держбезпеки. Ми дивувалися спочатку — навіщо? Діти найвищих посадовців без супроводу їздили... А тут аж полковник. Щоправда, причину незабаром зрозуміли.

Усе почалося з того, що Юрко у своєму загоні бунт зчинив. 1946 рік, із продуктами було скрутно. Годували ситно, але трохи одноманітно. Сьогодні капуста тушкована з м’ясом, завтра капуста... Для більшості дітей, які приїхали зі зруйнованої війною, напівголодної країни, і це було радістю. Та не для синка заступника голови РНК СРСР. Ось Каганович-молодший на знак протесту бунт і організував. Ось тут і з’явився на сцені полковник, який доти спокійно засмагав на пляжі. Морду він набив Юркові капітально. Бунт був придушений...»

Трохи згодом супровідному ще раз довелося застосувати заходи фізичного впливу. «Саме, — розповідає Свистов, — Калінін приїхав на відпочинок до Юсуповського палацу й запросив до себе Юрка. А Юрко в артеківській формі йти не хоче. Пішов до кастелянші по свій одяг. Почав вимагати, щоб попрасували... Якість прасування не задовольнила юного пана:

— Що ти так прасуєш?! — обурився і жбурнув їй штани в обличчя.

Вона його штанами та по морді...

Юрко помчав до полковника скаржитися. А полковник ще додав...

Ми його потім запитували, як він так може, адже все-таки той — син самого Кагановича.

— Нічого страшного, — засміявся полковник, — ми коли їхали, Лазар Мойсейович казав: «Моєю рукою бий», — знав, який синок у нього...»

З іноземців були сини Моріса Тореза — Жан та Поль. Були дві лаоські принцеси, дочка президента Лаосу принца Суфанувонга. «Принцеси найбільше, — каже Володимир Тихонович, — любили чергувати по їдальні. Особливо їм посудомийна машина подобалася. Взують величезні гумові чоботи, начеплять фартухи з клейонок і тарілки миють». Пізніше принц Суфанувонг листа до табору надіслав, що, мовляв, після Артека дівчатка сильно змінилися, стали самостійнішими... Щоправда, всю родину вранці тепер змушують зарядку робити, але це нічого... На знак подяки до листа додавалася величезна, прикрашена коштовним камінням срібна ваза.

Як товариша Сталіна тричі живцем поховали...

Одного разу Володимир Тихонович протягом одного вечора тричі живцем поховав товариша Сталіна. Було це так: «1950 року я працював у таборі «Верхньому» старшим вожатим і проводив збір дружини, присвячений черговим роковинам загибелі Валерія Чкалова. (Чкалов, до речі, 37-го року побував в Артеку.) Ввечері всі зібралися на величезній веранді. Я розповідав про Чкалова, про його загибель, як країна ховала великого льотчика... У Великому колонному залі Будинку Спілок виставили труну з тілом Чкалова, прощалися з ним, потім його піддали кремації і вдруге виставили в Колонному залі урну з прахом. А потім члени уряду «...товариші Сталін, Молотов, Маленков, Ворошилов, Будьонний беруть урну з прахом товариша Сталіна, ставлять її на носилки, виносять із залу і встановлюють на гарматному лафеті...»

У залі ніхто й вухом не повів, я їх, напевно, приколисав цією розповіддю.

Та цим не обмежилося. Я продовжую: «Величезна маса людей прийшла на Красну площу, і знову-таки «урну з прахом товариша Сталіна» підняли з лафета й встановили на поміст перед Мавзолеєм. Усі піднялися на трибуну Мавзолею, жалобний мітинг... Коли все закінчилося, вони спустилися, взяли носилки й «урну з прахом товариша Сталіна» понесли до Кремлівської стіни...

А коли все закінчилося і дітей уклали спати, мій колега, старший вожатий «Нижнього» табору Мишко Холін каже: «Ну ти й врізав! Ти ж тричі прах товариша Сталіна в урну помістив!»

— Як це? Та не може такого бути! — здивувався я.

Вранці йду на роботу, а біля корпусу вже стоїть товариш у цивільному.

— Був у вас учора такий захід? — цікавиться.

— Так, був...

— Було таке сказано?

— Я сам і не помітив, але мені сказали, що я справді це говорив, — відповідаю...

— А у вас є текст вашого виступу перед дітьми?

— Є, — блокнот із текстом лежав на стільці поруч.

— Якби ви за текстом говорили, цього ляпсусу не було б. А можна блокнот отримати?

— Так, будь ласка...

— Ви нікуди не виїжджаєте, у вас немає відрядження?

— Та начебто ні....

— Якщо кудись виїжджатимете, то нам повідомте....

Ну, думаю, все! А через місяць повістку отримую: з’явитися в Ялту у комітет держбезпеки, 2-й поверх, 13-й кабінет. Ну, думаю, ще й кабінет тринадцятий!

Приймав мене молодий особист у напіввійськовому одязі без погонів.

— Що ж ви таку нісенітницю дозволили собі? — і шухляду в столі висуває.

Усе, думаю, візьме він зараз наган і прямо на місці...

А він мій блокнот дістає і кладе на стіл.

— Адже чудово написано, ну чому б вам за текстом не виступати?

— А я звик, — виправдуюся, — з дітьми без текстів... Ось і підвела мене ця практика.

— Я вам рекомендую надалі, якщо виступатимете, то лише за текстом.

— Ні, — кажу. — Я тепер узагалі ніде не виступатиму...

— Ну навіщо ж такі крайності! — посміхнувся особист.

Віддає мені блокнот, мовляв, ідіть. Я за блокнот і до дверей швидше, а він:

— Стійте!!!

...Ну, думаю, тепер точно все...

— Візьміть перепустку, вас без неї не випустять!

Усе закінчилося благополучно, але нервів цей місяць з’їв неміряно!»

Сталін і артеківці

Сталін був одним із небагатьох керівників країни, які жодного разу не побували в Артеку. Хоча зустріч із артеківцями відбулася, коли 1947-го Сталін відпочивав у Верхній Массандрі, у палаці Олександра III.

«Одного разу, — згадує Володимир Тихонович, — адмірал Пилип Сергійович Октябрський телефонує в Артек директору: мовляв, на ялтинському рейді стоять два крейсери, «Молотов» і «Ворошилов». На крейсер «Ворошилов» звозимо артеківців, нехай вони там побудуть.

Поїхали... Й ось на «Ворошилові» дітвора розповзлася скрізь, і в машинному відділенні, і по палубах. Раптом до нас підходить 1-й помічник капітана й каже: «Збирайте дітей по правому борту, зараз із Ялти урядовий катер ітиме».

А по радіо ж не оголосиш: «Гайда всі сюди, на Сталіна дивитимемося!» Почали витягати з різних закутків усіх, кого могли знайти. Йде урядовий катер. Стоять Косигін, адмірал Октябрський, перший секретар обкому партії, і вони мимо нас за десять метрів, спеціально скинувши до мінімуму швидкість, повільно так пройшли. Сталін у білому кітелі, із золотими погонами генералісимуса, зняв кашкет, привітно помахав дітям. Ті репетують від захоплення, теж руками розмахують...»

Сталіна, правда, чекали 1948 року. «Нам зателефонували, що він виявив бажання відвідати Артек, — розповідає Володимир Тихонович. — Підготувалися, діти подарунки приготували — гербарій, дівчатка серветку вишили... А в останній момент зателефонували з міськкому партії, що товариш Сталін не зможе приїхати. Без жодних пояснень. Ми вже на другий-третій день довідалися, що до нього зненацька приїхав президент Чехословаччини».

Те, що Сталін через президента Чехословаччини різко змінив плани, не дивно. Саме в той час, після відставки «буржуазного» президента Бенеша (червень 1948-го), президентом республіки обрали К.Готвальда. Остаточне включення цієї країни до зони впливу СРСР варте було того, щоб поміняти будь-які плани.

Почесний артеківець виявився... людожером

За часів СРСР в Артек дуже любили привозити славетних іноземців. Хто лишень тут не побував! Варто згадати найвідоміших: Джавахарлал Неру та Індіра Ганді, президент Лаосу принц Суфанувонг, імператор Ефіопії Хайлі Селасіо I, король Афганістану Мухамед Закір Шах, президент Фінляндії Урхо Кекконен, письменник Джанні Родарі, художник Херлуф Бідструп, співак Поль Робсон, лікар Бенджамен Спок…

Утім, програма перебування більшості високопоставлених іноземців була практично однаковою: екскурсія табором, дитячий концерт, обмін подарунками. Одноманітність на початку сімдесятих порушив лише лідер однієї африканської країни. Колоритний, у довгому білому національному вбранні та леопардовій шапочці, з приголомшливою усмішкою — він не міг не зачарувати. А після того, як він сам улаштував цілий спектакль — співав, бив у бубни, танцював, по ходу розучив із дітьми африканську пісеньку-кричалку (вона прижилася й була популярною в Артеку майже до кінця вісімдесятих), африканця полюбило все дитяче і доросле населення табору. Під загальне схвалення гостеві присвоїли звання «Почесного артеківця» і пов’язали піонерський галстук. Звали африканця Жан-Бедель Бокасса. Тоді він був ще тільки президентом Центральноафриканської Республіки. Згодом він проголосив себе імператором і прославився тим, що особисто з’їдав своїх політичних опонентів. А улюблена страва цього «почесного артеківця» називалася «плоди просвітництва». Готувалася вона виключно зі школярів-відмінників... Тому про те, що мав на увазі африканський гість, промовляючи фразу: «Мені дуже сподобалися діти Артека», — можна лишень здогадуватися.

«Е-ех! — зітхає Володимир Тихонович, — такий хлопець-друзяка, такий душка, а виявився людожером! Хто міг лишень подумати?»

Траплялися з високими гостями в Артеку й неприємні інциденти. Найгірший стався 1964 року з лідером італійських комуністів Пальміро Тольятті. Тоді між компартією Італії та КПРС були досить сильні ідеологічні тертя. Тольятті приїхав в СРСР для того, щоб порозумітися з Хрущовим. Та Микита Сергійович зустрітися не захотів і відправив нав’язливого єврокомуніста у Крим «на відпочинок». Не дивно, що в Тольятті стався інсульт. «Пальміро Тольятті, — згадує Володимир Свистов, — знепритомнів прямо в мене на очах. Його перенесли до ізолятору «Морського», де через тиждень він і помер».

Дуже неприємна історія сталася 1952 року з турецьким поетом Назимом Хікметом. «Після війни, — розповідає Володимир Свистов, — на відновленні Артека працювала група німецьких військовополонених. З матеріалами було скрутно, тому найчастіше використовувалися уламки зруйнованих будинків та інші підручні засоби. Коли ремонтували сходи в «Кипарисовому» таборі, притягли з сусіднього татарського цвинтаря надгробок. Та ще й встановили його написом угору». Те, що тоді таке блюзнірство нікого не обурило, зрозуміти можна. Радянська пропаганда кримських татар не поважала, а більшість їй вірила. Кинутий під ноги надгробок «ворожого народу» сприймався як належне, а більшості взагалі було однаково — ну плита, ну арабська в’язь на ній... Чи мало в Криму старожитностей із незрозумілими письменами?

«Прогулюючись табором, — продовжує Володимир Тихонович, — Хікмет раптом із жахом виявив, що стоїть на могильній плиті та ще й із цитатою з «Корану»! Того ж таки дня плиту прибрали».

Володимир Тихонович повітряним асом не став, але...

До Артека Володимир Тихонович потрапив виключно завдяки нездійсненній мрії про небо. Іронія долі: майже всі хлоп’ята з організованого ним у Харкові гуртка планеристів стали льотчиками, а він, найзатятіший авіатор, — ні. А все через травми, отримані під час випробування саморобного планера. Та Артек справді казкове місце, і нездійсненні мрії інколи збуваються в ньому з несподіваного боку. Так, льотчиком Володя Свистов не став, але Артек подарував йому дружбу з найвідомішими підкорювачами неба. Серед них льотчик-випробувач Володимир Коккінакі, льотчики-винищувачі Олександр Покришкін та Іван Кожедуб, перший космонавт планети Юрій Гагарін...

«З Коккінакі я познайомився досить оригінально, — згадує Володимир Свистов. — Його племінниця Наташа приїхала в Артек і першого ж дня написала батькам: «Заберіть мене звідси додому — тут погано й нудно!» Володимир Костянтинович тоді випробовував стратегічний бомбардувальник. Злітав на Далекий Схід і, повернувшись, посадив свій літак у Севастополі. Брат попросив його заїхати в Артек по Наташу.

Приїжджає Коккінакі в Артек, пояснює мені ситуацію і просить викликати племінницю. Прискакала Наташа і дуже здивувалася: «А ти що тут робиш?» — «Та ось приїхав тебе забрати, ти ж просила». — «Нікуди не поїду!» — розплакалася та.

Ситуація, до речі, досить банальна. Скільки стурбованих батьків після таких листів зривалося до Артека, самому Богу відомо. Тому кожен більш-менш досвідчений вожатий завжди просить дітей у перші 3—4 дні утриматися від таких послань. «Пізніше можете писати все що завгодно», — просить він, чудово знаючи, що «пізніше» таких листів не буде.

Час був пізній, до Севастополя їхати далеко, тому Володимир Костянтинович залишився ночувати в кабінеті Свистова на канапі. «Ех, — усміхається Володимир Тихонович, — жаль, що вона не збереглася. Якщо врахувати, скільки на ній знаменитостей спало або хоча б сиділо, нині їй місце було б у музеї...»

Неодноразово сидів на цій канапі й Юрій Гагарін. «З Юрієм Олексійовичем я протягом шести років зустрічався щорічно, — розповідає Володимир Тихонович. — 1961-го ми з ним познайомилися, а востаннє — 1967-го, коли він провів у нас у «Морському» весь тиждень. А через рік він загинув...»

Сьогодні Володимир Тихонович — головний хранитель історії табору. Він завідує розміщеним у палаці Суук-Су музеєм історії Артека. Працівники табору жартують, що головний і найцікавіший експонат музею — сам Свистов. Крім того, Володимир Тихонович написав ряд книжок про Артек. До речі, надихнув його на цю роботу Самуїл Якович Маршак, теж давній знайомий і друг Володимира Тихоновича.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі