Про сирітство без «дешевого» жалю

Ми нерідко керуємося жалем там, де потрібен розрахунок і твереза оцінка власних сил — щоб потім не зупинитися напівдорозі й не повернути назад. Ми хочемо змінити наше життя на краще, але при цьому часто не цінуємо того, що вже маємо. Ми часто обіцяємо собі й іншим те, чого ніколи не зможемо виконати, бо мало хто з нас справді готовий витратити частину своїх сил, часу й душевного тепла на допомогу тому, хто опинився в біді. Особливо коли йдеться про дітей, які залишилися без батьків (своїх би нагодувати, одягнути та ще й встигнути приголубити). А їх в Україні стає більше з кожним роком: десять років тому, за офіційними даними, — понад 80 тисяч, а на 1 червня 2007 року — уже понад 103.

«Не вчіть мене жити! Краще допоможіть матеріально», — казав Остап Бендер. Одним із пунктів передвиборних програм партій-лідерів була обіцянка підвищити суму виплат при народженні дитини. Так, Партія регіонів пропонувала виплачувати на першу дитину 11 700 грн., на другу — 25 тис. грн., на третю й кожну наступну — по 50 тисяч. БЮТ, відповідно, — 8500, 15 тис. і 25 тис. грн. Облишмо реальні фінансові можливості держави, але у відповідь у різних виданнях знялася нова хвиля публікацій, автори яких стверджували, що виплачувані тепер 8500 гривень і так уже посприяли збільшенню кількості сиріт в Україні. Вікторія Величко, голова Всеукраїнської громадської організації «Суспільство рівних можливостей», у своїй статті «Захистіть дітей!» пише, що за кілька років ця цифра завдяки виплатам зросла втроє. Автор також вважає, що активно пропагований державою в останні роки розвиток прийомних сімей і ДБСТ (дитячих будинків сімейного типу) супроводжується численними зловживаннями з боку прийомних батьків та батьків-вихователів, коли дітей беруть у родини заради грошей. Тим часом фінансова підтримка цього процесу відволікає від пріоритетної форми влаштування дітей у родину — національного усиновлення.

Чи справді державні виплати при народженні дитини якоюсь мірою призвели до збільшення кількості дітей-сиріт, спровокувавши жінок народжувати заради грошей? Які форми влаштування дітей-сиріт в Україні пріоритетні; що роблять і що повинні робити дер­жава, ЗМІ і звичайні громадяни для роз­в’язання «сирітських» проблем»?

Проблемні питання політики у сфері захисту українських дітей-сиріт обговорювали на круглому столі в редакції «ДТ» Валентина Глущенко, перший заступник директора Держдепартаменту з усиновлення і захисту прав дитини; Юлія Скрипникова, начальник відділу опіки (піклування), розвитку прийомних сімей і ДБСТ; Людмила Волинець, співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей»; Валентина Березіна, начальник відділу усиновлення, опіки і піклування служби у справах дітей м.Києва; Микола Кулеба, начальник служби у справах дітей при Київській міськ­держадміністрації; Артур Горін, директор Державної соціальної служби для сім’ї, дітей і молоді при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту, і Євгенія Ткаченко, генеральний директор телекомпанії «Магнолія-ТБ».

На жаль, Вікторія Величко, попри двотижневі телефонні переговори з цього приводу, не зголосилася взяти участь у нашому круглому столі. Ризикнемо припустити, що просто не відчуває себе достатньо компетентною, аби викласти свою позицію віч-на-віч з опонентами.

Профілактика сирітства

«ДТ» — Чи справді горезвісні 8500 гривень, покликані стимулювати зростання народжуваності у країні, збільшують кількість соціальних сиріт?

М.К. — Щорічно 30 дітей народжуються із синдромом Дауна. Це досить велика цифра. І дуже часто медпрацівники перешкоджають тому, аби мама забрала таку дитину. Є чимало прикладів, коли кажуть: дитина померла. А тепер, коли ми перевіряємо статус дітей, мама знаходиться, і вона здивована, що її дитина жива й утримується в інтернатній установі для інвалідів.

Що ж до статусу, дітей-сиріт справді стало більше, коли служби почали досить серйозно працювати з їхнім статусом. Та коли говорити про дітей-сиріт, які перебувають на первинному обліку, то їхня кількість по Києву зменшилася тільки нинішнього року на 160 чоловік.

Не знаю, наскільки дані по місту Києву відбиватимуть загальні тенденції по Україні, адже до столиці приїжджають народжувати багато жінок з інших регіонів, але кількість покинутих дітей цього року зменшилася майже втричі. Думаю, ніхто не дасть відповіді — причина в 8500 чи в роботі консультаційних пунктів. Це потрібно досліджувати. Та є факт — сьогодні в пологових будинках залишається набагато менше дітей.

«ДТ» — Наскільки реальне підвищення допомоги при народженні дитини, яке проголошувалося партіями в передвиборних кампа­ніях?

В.Г. — Минулого тижня ми одержали проект закону «Про внесення змін до закону про державну допомогу та виплату дітям», в якому саме передбачається збільшення виплати при народженні першої, другої та третьої дитини. Відповідно 11700, 25 і 50 тисяч гривень. На сьогоднішній день цей документ переходить у статус державного і виходить на узгодження.

«ДТ» — Уже давно заявляється про потребу створення Єдиного банку даних на дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Сьогодні це зроблено тільки у Львівській області. У чому проблема?

В.Г. — Указом президента і постановою Кабміну було поставлено завдання створити Єдиний банк даних до 1 жовтня цього року. Нині він існує в електронному вигляді. Обліково-статистичні картки більш ніж на 100 тисяч дітей введені в електронний банк даних кожної області. Сьогодні в Держдепартаменті проходять співбесіди з керівниками регіональних служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і заступниками глав обласних держадміністрацій. Перша така співбесіда відбулася саме з представниками Львівської області.

«ДТ» — Йшлося про створення банку даних не тільки на дітей-сиріт, а й на потенційних усиновителів, прийомних батьків і батьків-вихователів.

В.Г. — Тут є кілька проблем, що упираються як у матеріальні ресурси — комп’ютерну техніку, підключення до Інтернету в регіонах, — так і в нестачу фахівців, які могли б це робити. Передусім було поставлено завдання — створити реєстр дітей. Фактично ми його вже створили. Туди вносяться всі дані по кожній дитині — починаючи від дати народження, інформації про батьків, братів і сестер, стан здоров’я, де перебуває і навчається дитина.

У Магнолії-ТБ багаторічний досвід роботи, і можу сказати, що дуже чітко простежується ставлення до дітей як до своєї власності: «Захочу — покажу. Не захочу — не розповім». Словоспо­лучення «таємниця усиновлення», котре мало хто розуміє, у свідомості обивателя — майже державна таємниця. І коли журналіст якоїсь маленької районної газети чи телеканалу, щиро бажаючи допомогти дітям, приходить у такий інтернат і пропонує зробити сюжет про дітей, директор закладу озвучує це страшне слово­сполучення. Магнолія-ТБ при цьому ставить зустрічні запитання: «Те, що цю дівчинку звати Марійка, — це таєм­ниця? Те, що їй п’ять років, вона сирота, перебуває у вашому закладі і чекає на батьків — це таємниця?» Виявляється, ні. На жаль, менш досвідчені колеги зустрічають такий опір навіть у Києві, не кажучи вже про глибинку.

Друге моє спостереження стосу­ється оформлення документів при процедурі усиновлення. Безумовно, її спрощено. І це, напевно, правильний крок до розвитку національного усиновлення. Та в жодному разі не можна спрощувати процедуру до нескінченності. Це я відчула на власному досвіді. Дуже часто мені телефонують так зва­ні світські дами, котрі, сидячи десь за келихом мартіні, раптом засумували і прийняли рішення — а чи не усинови­ти нам по дитинці. Свої діти вже виросли, життя нудне, і захотілося розва­житися: «Женю, допоможи, під­кажи, куди звернутися». І я з жахом розумію: якщо процедуру буде спрощено ще, то такого роду дами під хвилинним напливом емоцій прийдуть і візьмуть дитину, наче пташку на пташино­му ринку. Очевидно, вони готові до цьо­го матеріально, та аж ніяк не морально. І щоб перевірити їхню готовність, вони повинні подолати «сім кіл», може, навіть штучно створених державою бар’єрів. Тільки тоді ми можемо бути впевнені в них, і то не до кінця.

Л.В. — У нас сьогодні і громадяни, і ЗМІ дуже часто висловлюють думку: якщо людина хоче, нехай бере дитину. Хибно вважати, що хто завгодно може бути батьком для дітей, які, по-перше, народжені не тобою, і, по-друге, енну кількість місяців чи років виховувалися без тебе і набули якихось особливих, незрозумілих тобі манер поведінки. Далеко не кожен може це прийняти. Тому й ведуться розмови про те, що у цих дітей погана генетика, вони зіпсовані тощо. Крім того, що людина хоче, вона повинна ще могти. І держава зобов’язана це засвідчити. Мій десятирічний досвід роботи підтверджує, що відсотків сорок пар «відпадають» після проходження підготовки прийомних батьків і батьків-вихователів. І це аж ніяк не означає, що вони погані.

На жаль, мільйон проблем, що лежать в основі неуспішності створених сімей і подальших розусиновлень, створює законодавча норма, котра забороняє усиновляти дітей до двомісячного віку. У дитини, яка навіть два місяці прожила в ситуації неусталених стосунків, це згодом проявлятиметься. Усиновлювачі мусять бути готові до всіх проявів, які ця дитина може їм піднести, а не до того, що вони очікують від неї отримати.

З усиновлювачами нині ситуація непроста: вчити—не вчити, як це робити, бо ж таємниця усиновлення засекречує не лише факт усиновлення, а й саму процедуру.

«ДТ» — Якщо таємниця усиновлення настільки заважає, то, може, варто б скасувати її в законодавчому порядку? Незадоволені знайдуться завжди.

Л.В. — Свого часу на сайті Мінсім’ї навіть порушувалося таке питання. На жаль, непослідовністю вирізняються не лише політики, а й населення України. Коли ми запитуємо, чи варто скасовувати таємницю усиновлення, пересічний громадянин відповідає «ні». Та коли одному з цих громадян стає відомо, що конкретну дитину було усиновлено, він не їстиме й не спатиме, поки цю таємницю так чи інакше не розголосить.

«ДТ» — А ви впевнені, що «пересічний» громадянин до кінця розуміє словосполучення «таємниця усиновлення»?

Л.В. — У тім-то й річ, що ні. На жаль, ми досі живемо уявленням, що дитина — це наша власність. Адже, по суті, таємниця усиновлення — це пріоритет інтересів дорослої людини над інтересами дитини. Проте вважається, що цією таємницею ми захищаємо дитину. І я можу зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що наші депутати не підтримають закону про скасування таємниці усиновлення, тому що вони — теж частина нашого суспільства.

Гадаю, цей процес можна зробити менш болючим, якщо буде ухвалено розроблений «Службою захисту дітей» законопроект щодо підтримки національних усиновлювачів, який пропонує звільнити їх від сплати податку на доходи фізичних осіб, на землю, автомобіль тощо. Якщо люди захочуть зберігати таємницю усиновлення, вони можуть відмовитися від цього. Але, можливо, за наявності пільг і виплат їх буде легше переконати в тому, що робити це не потрібно.

Найголовніше — ми не навчаємо людей, як сказати дитині про те, що її усиновили; що є мама, котра її народила і дала життя, а є та, котра її любить і по цьому життю веде. Поки ми не скасуємо таємниці усиновлення, ми не можемо створити систему підготовки усиновлювачів, тому кожен охочий має ризик узяти дитину, а потім розпочати процедуру розусиновлення. Адже це, як правило, проблема непідготовленості та відсутності підтримки й допомоги, зокрема фінансової. Часом через кілька років після усиновлення у сім’ї змінюється соціальний статус, і вона вже не може утримувати дитину. Коли ми опитуємо людей, багато хто каже, що готовий усиновити дитину, але боїться зав­тра залишитися без роботи. Що більш усвідомлено людина йде на усиновлення, то більше її це непокоїть. Тому в законопроекті ми також пропонуємо сплачувати сім’ї один прожитковий мінімум на усиновлену дитину. Для держави, яка віддає дві-три тисячі гривень на місяць на утримання дитини в інтернаті, фінансова підтримка усиновлювачів — не видаткова стаття, а економія.

М.К. — Дуже рідко приходять сім’ї, котрі кажуть, що хочуть усиновити дитину. Переважно висловлюють бажання взяти дитину в сім’ю. І ми маємо повне право відправити їх у центр сім’ї, дітей та молоді, де консультант зможе з ними попрацювати й оцінити їхні можливості. Таємницею це стає тоді, коли вже зібрано документи. Згідно з нашим досвідом, такі батьки дуже раді, що є консультант, котрий із ними працює. До речі, після такої роботи рідко хто з батьків згадує про таємницю усиновлення. Вони готові від неї відмовитися, щоб мати можливість постійно звертатися до фахівців стосовно поточних проблем. Є страхи. Навіть коли сім’я хоче зберігати таємницю усиновлення, це свідчить про наявність у неї страхів. Фахівці для роботи з ними потрібні однозначно.

«ДТ» — Що журналісти мають право говорити про дітей-сиріт і чи можемо ми зобов’язати людей, у розпорядженні яких вони перебувають, поділитися з нами інформацією?

Є.Т. — Насправді законодавчо існує лише одне обмеження: якщо дитина —злочинець або жертва злочину (насильства), журналісти не мають права оприлюднювати інформацію щодо неї. Більше жодних обмежень щодо висвітлення сирітської тематики немає. Розповідати, показувати дітей в інтернатах, тим паче з такою метою, як пропаганда усиновлення, на мою думку, — святе діло. І ніхто ні в чому нас не може звинуватити. Інша річ — як розповідати й показувати. Я впевнена, що про цих дітей ми маємо розповідати як про цілком повноцінних і повноправних членів суспільства. Вони такі ж розумні, хороші, добрі, талановиті, веселі та здорові, як і решта дітей. І в жодному разі не можна дозволяти собі зневажливих інтонацій і дешевої жалості. Тим паче якщо ми говоримо про пропаганду усиновлення. Людина має піти на це не тому, що пожаліла, а тому що хоче, аби ця чудова дитина була поряд із нею.

Л.В. — Говорити не можна, по-перше, про стан здоров’я. По-друге, про ситуацію з батьками: мама у в’язниці, тато позбавлений батьківських прав. Це дискримінація за фактом соціального походження. По-третє, не можна розголошувати дату постановки на облік і коли ця дитина виходить на міждержавне усиновлення.

Є.Т. — Це не заборонено. Проте ліпше не згадувати.

Л.В. — Коли ми досліджуємо потенційних усиновлювачів або тих, хто вже усиновив, зазвичай виявляємо дві речі: якщо немає власних дітей, то після того, як з’явилося бажання усиновити, починається пошук. Якщо сім’я вже має дітей, то найчастіше це відбувається за принципом «побачив і не зміг піти». Мені часто телефонують: «Учора показали таку чорнявеньку дівчинку. Серце підказує — це моя». Тому інформація, особливо щодо дорослих дітей, дуже важлива.

«Загублені» діти

«ДТ» — Перейдімо до проблем міжнародного всиновлення...

Л.В. — А що до них переходити? Можна я процитую? Часопис «Власть денег» за 4 жовтня. Інтерв’ю міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Коржа: «Ми проти міжнародного всиновлення…» Дуже сподіваюся, що журналісти щось наплутали або вирізали з контексту…

«ДТ» — Найчастіше шум виникає навколо «загублених» дітей і відсутності звітів від їхніх батьків...

В.Г. — Свого часу через неодержані вчасно звіти призупинили міжнародне всиновлення, було накладено мораторій: або будуть звіти, або ми припиняємо приймати документи.

Л.В. — Це був не мораторій, а наказ про призупинення.

В.Г. — Принаймні розцінювалося це як мораторій. Якщо торік на момент передачі справ із центру усиновлення в Держдепартамент не було інформації щодо 1136 дітей, то, відповідно до останніх (літніх) даних МЗС, не вистачало близько 700 звітів. Переважно це стосується дітей, вивезених до США. Торік це спричинило обмеження кількості дітей, які взагалі можуть бути усиновлені за кордон, зокрема до США. Рішення викликало шквал емоцій і обурення. На сьогодні позиція міністерства така: ми все-таки обмежуватимемо іноземних громадян, і буде визначено загальну кількість міждержавних усиновлень. Це пов’язано з об’єктивними фізичними й фінансовими можливостями Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дітей.

Нині річ уже навіть не в звітах. Аналізуючи ситуацію, ми зіткнулися з тим, що із 1050 кандидатів в усиновлювачі за останні дев’ять місяців 502 — це люди, які прийшли на повторну співбесіду. Процес взаємопідбору дітей і кандидатів свідчить, що не завжди ми можемо запропонувати те, чого хочуть потенційні зарубіжні усиновлювачі. Всім посольствам ми розіслали інформацію про те, які діти можуть бути всиновлені в Україні, щоб вони довели її до відома громадян своїх країн.

Л.В. — Дозвольте мені розвіяти міф про те, що всі поголовно іноземці готові усиновлювати дітей будь-якого віку.

Ми досліджували побажання зарубіжних кандидатів в усиновлювачі щодо віку дітей. Переважна більшість громадян Німеччини, Канади й США бажають усиновити українську дитину віком до трьох-п’яти років. Дитину віком до трьох років хочуть близько 90% ізраїльських усиновлювачів. Виняток становлять тільки громадяни Італії, 75% яких готові брати дітей віком старше семи років. Причому 25% згодні прийняти у свою сім’ю 10—18-річних.

«ДТ» — Наскільки законними є квоти на подачу документів громадянами тієї чи іншої країни?

В.Г. — До постанови Кабміну, яка на сьогодні регламентує процедуру всиновлення, внесено зміни щодо визначення загальної кількості прийняття заяв і документів від громадян інших держав. Ми не можемо прийняти 300—500 пар за тиждень. Є пропозиції передати деякі елементи про­цедурних питань щодо міжнародного всиновлення в регіональні структурні підрозділи. Та це треба вводити в законодавство. Крім того, віддати нині ці питання в регіони означає одержати набагато більше «неврахованки».

«ДТ» — Чому взагалі має існувати пріоритет національного всиновлення над міжнародним?

Л.В. — Стаття 21 Конвенції ООН говорить про пріоритет національного усиновлення і влаштування в сімейні форми виховання. На жаль, нині на рівні суддів дуже поширена точка зору, що якщо немає національного усиновлювача, обов’язково має бути іноземний. Проте міжнародне всиновлення — це надто тяжке випробування для дитини: зміна традицій, культури, мови, клімату...

Я погоджуюся з тим, що проблема сьогодні навіть не в кількості отриманих від батьків звітів. Проблема в їх якості. Педофіл Крюгер, який усиновив трьох хлопчиків із Херсона, регулярно надсилав звіти про те, що дітям із ним у США добре.

Треба виходити на відносини з дер­жавами, громадяни яких усиновляють наших дітей. Не на фізичних осіб — батьків, а на юридичних — соціальні служби або агенції з усиновлення. Звітувати мають державні органи.

Ю.С. — Тут цілий пласт проблем, як і в будь-якій іншій, існуючій нині в Україні формі влаштування дітей в сім’ю. Займатися потрібно усіма формами в комплексі, враховуючи при цьо­му насамперед інтереси дитини.