Про сирітство без «дешевого» жалю - Соціум - dt.ua

Про сирітство без «дешевого» жалю

19 жовтня, 2007, 12:33 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Чи справді державні виплати при народженні дитини якоюсь мірою призвели до збільшення кількості дітей-сиріт, спровокувавши жінок народжувати заради грошей?..

Ми нерідко керуємося жалем там, де потрібен розрахунок і твереза оцінка власних сил — щоб потім не зупинитися напівдорозі й не повернути назад. Ми хочемо змінити наше життя на краще, але при цьому часто не цінуємо того, що вже маємо. Ми часто обіцяємо собі й іншим те, чого ніколи не зможемо виконати, бо мало хто з нас справді готовий витратити частину своїх сил, часу й душевного тепла на допомогу тому, хто опинився в біді. Особливо коли йдеться про дітей, які залишилися без батьків (своїх би нагодувати, одягнути та ще й встигнути приголубити). А їх в Україні стає більше з кожним роком: десять років тому, за офіційними даними, — понад 80 тисяч, а на 1 червня 2007 року — уже понад 103.

«Не вчіть мене жити! Краще допоможіть матеріально», — казав Остап Бендер. Одним із пунктів передвиборних програм партій-лідерів була обіцянка підвищити суму виплат при народженні дитини. Так, Партія регіонів пропонувала виплачувати на першу дитину 11 700 грн., на другу — 25 тис. грн., на третю й кожну наступну — по 50 тисяч. БЮТ, відповідно, — 8500, 15 тис. і 25 тис. грн. Облишмо реальні фінансові можливості держави, але у відповідь у різних виданнях знялася нова хвиля публікацій, автори яких стверджували, що виплачувані тепер 8500 гривень і так уже посприяли збільшенню кількості сиріт в Україні. Вікторія Величко, голова Всеукраїнської громадської організації «Суспільство рівних можливостей», у своїй статті «Захистіть дітей!» пише, що за кілька років ця цифра завдяки виплатам зросла втроє. Автор також вважає, що активно пропагований державою в останні роки розвиток прийомних сімей і ДБСТ (дитячих будинків сімейного типу) супроводжується численними зловживаннями з боку прийомних батьків та батьків-вихователів, коли дітей беруть у родини заради грошей. Тим часом фінансова підтримка цього процесу відволікає від пріоритетної форми влаштування дітей у родину — національного усиновлення.

Чи справді державні виплати при народженні дитини якоюсь мірою призвели до збільшення кількості дітей-сиріт, спровокувавши жінок народжувати заради грошей? Які форми влаштування дітей-сиріт в Україні пріоритетні; що роблять і що повинні робити дер­жава, ЗМІ і звичайні громадяни для роз­в’язання «сирітських» проблем»?

Проблемні питання політики у сфері захисту українських дітей-сиріт обговорювали на круглому столі в редакції «ДТ» Валентина Глущенко, перший заступник директора Держдепартаменту з усиновлення і захисту прав дитини; Юлія Скрипникова, начальник відділу опіки (піклування), розвитку прийомних сімей і ДБСТ; Людмила Волинець, співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей»; Валентина Березіна, начальник відділу усиновлення, опіки і піклування служби у справах дітей м.Києва; Микола Кулеба, начальник служби у справах дітей при Київській міськ­держадміністрації; Артур Горін, директор Державної соціальної служби для сім’ї, дітей і молоді при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту, і Євгенія Ткаченко, генеральний директор телекомпанії «Магнолія-ТБ».

На жаль, Вікторія Величко, попри двотижневі телефонні переговори з цього приводу, не зголосилася взяти участь у нашому круглому столі. Ризикнемо припустити, що просто не відчуває себе достатньо компетентною, аби викласти свою позицію віч-на-віч з опонентами.

Профілактика сирітства

«ДТ» — Чи справді горезвісні 8500 гривень, покликані стимулювати зростання народжуваності у країні, збільшують кількість соціальних сиріт?

Валентина Глущенко
Валентина Глущенко

В.Г. — Я б не казала, що дер­жавна допомога, яка видається при народженні дитини, якоюсь мірою послужила провокацією для асоціальних жінок, щоб народжувати дітей і, отримавши гроші, залишати їх на опіку держави. Хоча ні для кого не секрет, що проблема бідності в нас сьогодні існує. Кількість соціальних сиріт зростає. При цьо­му, на жаль, ніхто не займається батьками й не порушує тему їх­ньої відповідальності за долю дитини.

Протягом останнього року у нас справді більше поставлено на облік дітей, котрі підлягають усиновленню. Але пояснюється це передачею певних повноважень від системи освіти в служби у справах дітей. З анкет, які до нас надходять, ми бачимо, що на облік ставиться дуже багато 10-ти і навіть 15-16-літніх дітей, тобто тих, хто перебував у школах-інтернатах, у дитячих установах, але їхній юридичний статус не був визначений і, відповідно, документи на них не заводилися.

На захист системи освіти хочу сказати: так відбувалося не тому, що вони погано працювали. Відповідно до закону, при кожній районній службі у справах дітей тепер повинен створюватися спеціальний відділ із двома штатними одиницями. Сьогодні є кадри — є й результат.

Л.В. — Норма 8,5 тисячі гривень з’явилася в національному законодавстві на початку квітня 2005 року. А це означає, що перші «простимульовані» цими грішми діти мали б народитися в січні-лютому 2006 року, і аж ніяк не раніше. Оскільки це стосується новонароджених, то подивімося статистику по будинках дитини: якщо 2005 року в цих установах утримувалося 2606 дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, то в 2006-му — 2485, тобто менше на 121 дитину. Зменшення не істотне, проте це певний показник.

Ідеться не про те, що тепер немає мам, які відмовляються від дітей. Але не можна так радикально порушувати питання: або даємо 8500 і тим самим стимулюємо сирітство, або, якщо заберемо ці гроші, стимулювати сирітство не будемо. Асоціальні мами народжували завжди, і завжди в нас були відмови від дітей. Останніми роками без мам щорічно залишаються близько двох тисяч дітей. Незалежно від горезвісних 8500 гривень.

Є постанова Кабміну, яка чітко визначає, як ці 8,5 тисячі гривень мають дійти до мами. І є дуже важливий пункт про контроль — кому і як виплачуються ці гроші, хто контролює. Він чітко виписаний. Лихо в тому, що, відповідно до цієї постанови, контролюють процес усі — і органи опіки й піклування, і відділи соціального захисту праці, і служби у справах дітей, і центри соціальних служб сім’ї, дітей та молоді. А ви знаєте, що в семи няньок дитина без ока. Тому, щоб ці 8500 не стимулювали сирітство (і вони перестануть стимулювати навіть у тих невеликих обсягах, які є на сьогодні), я б говорила про якість контролю з боку структур, котрі повинні це робити.

Ю.С. — Відповідно до оперативних даних служби у справах дітей, близько семи тисяч дітей у нас не мали статусу сироти. На сьогодні ця цифра зменшилася вдвічі.

«ДТ» — Тобто зміна статистики пов’язана не з тим, що дітей почали більше залишати, а з тим, що впорядкували їх облік?

Людмила Волинець
Людмила Волинець
Л.В. — Коли 2005 року, за дорученням президента, провели обстеження утримання дітей в інтернатних установах, то виявили, що в середньому по Україні близько 25% дітей, які повинні мати статус, його не мають. Тобто немає пакета документів, які свідчили б про те, що дитина має право на державну підтримку. Це надзвичайно грубе порушення прав дитини. В останньому указі президента, озвученому на нараді в Житомирі у травні нинішнього року, є доручення Генпрокуратурі — перевірити стан надання статусу дітям-сиротам по всіх областях. Тому нинішнє збільшення цифри свідчить про підвищення якості захисту прав дитини.

«ДТ» — Підвищення контролю за використанням коштів, які виплачуються при народженні дитини, — це, зазвичай, і підвищення рівня зловживань.

Л.В. — Безумовно, визначити, де просто бідна мама (яка, як і всі інші, має право бути мамою і, до речі, непоганою), а де така, яка народжує дитину заради грошей, дуже важко. Але в Україні вже понад чотири роки розвивається система консультаційних пунктів при пологових будинках, у яких соціальний працівник контактує з «проблемними» мамами, котрі заявили, що відмовляються від дитини. Тут би об’єднати всі ці структури і в такий спосіб узгодити процедуру, з допомогою якої визначати — може ця мама бути небезпечною для дитини чи ні. А показників може бути мільйон — починаючи з того, що ніде жити, і до того, що батьки зловживають алкоголем. Переважно від дітей відмовляються психічно хворі жінки; ті, котрі завагітніли не у шлюбі; з категорії «транзитних»; ті, хто народив у результаті інцестних стосунків або зґвал­тування. Алкогольно-наркотична залежність, відповідно до Сімейного кодексу, є причиною для позбавлення батьківських прав.

Із часу запровадження державної допомоги при народженні дитини дітей народили 458 тисяч жінок. І через дві тисячі асоціальних мам (що, звичайно, теж катастрофа) ми кидаємо тінь на тих, хто зробив це тому, що хотів, хоче й буде піклуватися про свою дитину.

Валентина Березіна
Валентина Березіна
В.Б. — Є ще категорія жінок, які відмовляються від дитини-інваліда. Це теж дуже суттєва причина, якщо жінка не готова до народження дитини з серйозними дефектами розвитку чи синдромом Дауна, й якимось чином медики пропустили це ще на стадії вагітності.

М.К. — Щорічно 30 дітей народжуються із синдромом Дауна. Це досить велика цифра. І дуже часто медпрацівники перешкоджають тому, аби мама забрала таку дитину. Є чимало прикладів, коли кажуть: дитина померла. А тепер, коли ми перевіряємо статус дітей, мама знаходиться, і вона здивована, що її дитина жива й утримується в інтернатній установі для інвалідів.

Що ж до статусу, дітей-сиріт справді стало більше, коли служби почали досить серйозно працювати з їхнім статусом. Та коли говорити про дітей-сиріт, які перебувають на первинному обліку, то їхня кількість по Києву зменшилася тільки нинішнього року на 160 чоловік.

Не знаю, наскільки дані по місту Києву відбиватимуть загальні тенденції по Україні, адже до столиці приїжджають народжувати багато жінок з інших регіонів, але кількість покинутих дітей цього року зменшилася майже втричі. Думаю, ніхто не дасть відповіді — причина в 8500 чи в роботі консультаційних пунктів. Це потрібно досліджувати. Та є факт — сьогодні в пологових будинках залишається набагато менше дітей.

«ДТ» — Наскільки реальне підвищення допомоги при народженні дитини, яке проголошувалося партіями в передвиборних кампа­ніях?

В.Г. — Минулого тижня ми одержали проект закону «Про внесення змін до закону про державну допомогу та виплату дітям», в якому саме передбачається збільшення виплати при народженні першої, другої та третьої дитини. Відповідно 11700, 25 і 50 тисяч гривень. На сьогоднішній день цей документ переходить у статус державного і виходить на узгодження.

«ДТ» — Уже давно заявляється про потребу створення Єдиного банку даних на дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Сьогодні це зроблено тільки у Львівській області. У чому проблема?

В.Г. — Указом президента і постановою Кабміну було поставлено завдання створити Єдиний банк даних до 1 жовтня цього року. Нині він існує в електронному вигляді. Обліково-статистичні картки більш ніж на 100 тисяч дітей введені в електронний банк даних кожної області. Сьогодні в Держдепартаменті проходять співбесіди з керівниками регіональних служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і заступниками глав обласних держадміністрацій. Перша така співбесіда відбулася саме з представниками Львівської області.

«ДТ» — Йшлося про створення банку даних не тільки на дітей-сиріт, а й на потенційних усиновителів, прийомних батьків і батьків-вихователів.

В.Г. — Тут є кілька проблем, що упираються як у матеріальні ресурси — комп’ютерну техніку, підключення до Інтернету в регіонах, — так і в нестачу фахівців, які могли б це робити. Передусім було поставлено завдання — створити реєстр дітей. Фактично ми його вже створили. Туди вносяться всі дані по кожній дитині — починаючи від дати народження, інформації про батьків, братів і сестер, стан здоров’я, де перебуває і навчається дитина.

Юлія Скрипникова
Юлія Скрипникова
«ДТ» — Чи не призведе створення такого банку даних до ще більших зловживань? Адже там буде інформація й про тих дітей, які підлягають іноземному усиновленню?

Ю.С. — Міждержавному усиновленню діти підлягають тільки після того, як в Україні буде вжито вичерпних заходів з їхнього влаштування в сім’ї. Сьогодні ми з вами нічого не кажемо про повернення дитини в біологічну сім’ю. А це основне завдання і центральних органів виконавчої влади, і безпосередньо тих людей, котрі опікуються цими питаннями на місцях. Якщо нам не вдасться зберегти біологічну сім’ю, тоді ми можемо пропонувати усиновлення, оскільки дитина набуває прав рідної. На другому місці — опіка і піклування, форма влаштування, за якої зберігаються родинні стосунки. Потім — прийомна сім’я і ДБСТ. І тільки після цього — міждержавне усиновлення.

«Візьміть дитину у свою родину», або «Кожній дитині — власну родину»?

«ДТ» — Є думка, що стимуляція створення ДБСТ (спрощена процедура і матеріально-фінансова підтримка) веде убік від розвитку національного усиновлення.

М.К. — Сім’я, яка хоче взяти дитину, дуже часто не розуміє, що таке опіка і піклування, прийомна сім’я або ДБСТ. Тому на цьому етапі дуже важливо, щоб з ними попрацював фахівець, який зміг би оцінити сім’ю та її ресурси; яку дитину вона може прийняти і, по-друге, визначив найприйнятнішу для конкретної сім’ї форму влаштування дитини. Якщо сім’я бачить свою роль у допомозі з виховання дитини й у потенційних батьків є професійні навички, тоді можна говорити про створення прийомної сім’ї або ДБСТ.

У Києві, порівняно з минулим роком, кількість українських усиновителів збільшилася вдвічі. Це сталося тому, що було створено систему, коли будь-яка сім’я, котра приходила до районної служби, відразу ж направлялася на оцінку в спеціально створений центр, де вона могла дістати професійну консультацію.

При цьому, щоправда, у нас зменшилася кількість ДБСТ. Та це взагалі не модель для Києва. Кількість прийомних сімей залишилася такою ж.

Л.В. — Заради справедливості потрібно сказати, що в найперший період зміни законодавства стосовно створення прийомних сімей і ДБСТ у нас справді були випадки, які я називаю «перелицьованими усиновленнями». Від цього нікуди не дінешся. Люди приходили з бажанням усиновити дитину, а некваліфіковані працівники казали їм: «Навіщо вам це потрібно, коли є інші форми, які і гроші дають і т.п.» Такі випадки були. Однак говорити про те, що це стало поширеною практикою в Україні, я не стала б.

Я можу сказати напевне, що з людей, котрі виношували ідею усиновлення дитини, виходять дуже погані прийомні батьки. Бажання усиновити дитину та бажання взяти її на виховання — психологічно різні речі, і мотиви різні. Якщо усиновлення, як правило (хоча бувають й інші випадки), відбувається на тлі відсутності власних дітей, то прийомна сім’я і ДБСТ створюються за наявності власних дітей, бажання та можливості дати щось дітям-сиротам.

Я особисто дуже схвильована тією непрофесійною дискусією, яка нині розгортається в ЗМІ, коли усиновлення протиставляють прийомним сім’ям і ДБСТ. До того ж, нерідко сумні приклади (1996—2003 років), які послужили причиною зміни законодавства та системи в цілому, виписуються як наслідки реформування.

Деякі навіть дуже шановані мною видання дозволяють собі безапеляційно писати про те, що прийомні сім’ї і ДБСТ — це комерціоналізація усиновлення, дітей беруть заради фінансової вигоди тощо.

Я хочу підкреслити, в Україні є система контролю за створенням і діяльністю ДБСТ і прийомних сімей. За 10 років існування в Україні цих форм сімейного виховання ми дійшли висновку, що наявність довгих «простирадл» із чеків на продукти харчування і т.п., які мами складали ночами, — малоефективна форма звітності. Чек на ковбасу ще не означає, що її з’їла дитина. У цьому я свого часу переконувала пана Пинзеника.

В указі президента 2005 року йшлося про виключення безготівкового розрахунку з ДБСТ. Це було зроблено тому, що траплялися випадки, коли гроші перераховувалися безпосередньо магазину, звідки батькам (як у дитячий садок) завозили продукти для дітей і при цьому старанно стежили, щоб вони не сіли з дітьми за обідній стіл. Так було в одному з перших в Україні ДБСТ Валентини Леонової, яка на сьогоднішній день виховала 58 дітей. Тим, хто хоче обговорювати проблеми ДБСТ і можливі зловживання, я рекомендувала б зібрати уже дорослих вихованців ДБСТ. Я далека від думки, що вони скажуть: усе було ідеально. Так не буває навіть у біологічних сім’ях. Та це буде ближче до дійсності.

Більш ефективна, на наш погляд, система контролю за ДБСТ і прийомними сім’ями, коли, по-перше, раз на рік вони подають звіт про самопочуття кожної конкретної дитини з професіональним висновком учителя (чи вихователя) тієї школи, яку відвідує дитина. Свою інформацію — чи не було в дитини конфлікту з законом — має подати дільничний міліціонер. Обов’язкова довідка лікаря — про відсутність соціально запущених захворювань, а також звіт соціального працівника, який здійснює супровід сім’ї. Усе це збирає служба зі справ дітей. І тут, по-моєму, можна побачити будь-яке зловживання.

Є сьогодні певні проблеми з якістю соціального супроводу. Соціальних працівників ще багато чого потрібно навчати, та й батьків-вихователів теж. Однак неправильно огульно перевести майже три тисячі сімей у стан корупційних.

З 102 тисяч дітей-сиріт тільки 26% становлять діти, які підлягають усиновленню. 74% — ті, хто усиновленим бути не може. Саме для таких дітей передусім і створюються прийомні сім’ї і ДБСТ. І ніяк ці форми між собою не конфліктують. До речі, із 26% дітей, які підлягають усиновленню, тільки близько 10% — у тому віці, в якому їх хотіли б усиновити громадяни України. А якщо дитина осиротіла в 10—12 років?

І ще. Діти, які перебувають в прийомних сім’ях і ДБСТ, якщо вони не зняті з обліку банку даних дітей, які підлягають національному усиновленню, можуть бути усиновлені українцями.

«ДТ» — Для розвитку альтернативних інтернатному форм сімейного виховання потрібні спеціально підготовлені соціальні працівники. Як справи з цим?

Артур Горін
Артур Горін
А.Г. — Починаючи з 2006 року, Центр соціальних служб сім’ї та молоді готує потенційних батьків-вихователів, а також соціальних працівників, які супроводжують ДБСТ і прийомні сім’ї. За минулий рік нами було підготовлено 1616 батьків-вихователів і кандидатів у прийомні батьки. Питання нове, виникає багато нових програм, і неякісна підготовка теж буває. Сьогодні ставиться завдання готувати батьків-вихователів під конкретну дитину. Щорічно в нас припиняють існування ДБСТ і прийомні сім’ї через те, що діти усиновляються або самими батьками-вихователями, або іншими людьми.

Проблема, про яку ми сьогодні говоримо, справді пов’язана з бідністю. Батьки часто не в змозі забезпечити майбутнє своїх дітей. Тому, коли виникла форма ДБСТ і прийомних сімей, багато хто, почувши, що при цьо­му платять якісь додаткові гроші (майже дві тисячі гривень), йдуть на ці форми виховання. І все-таки, якщо людина хотіла усиновити дитину, то через якийсь час вона це робить.

На утримання дитини в інтернаті держава витрачає три тисячі гривень на рік, у прийомній сім’ї — тисячу, а дитина, котра виховується в сім’ї ще з двома-трьома дітьми, такої суми не одержує. Тому на державному рівні потрібно розробляти програму підтримки всіх українських сімей.

Що ж до підготовки соціальних працівників, то на сьогоднішній день ми підготували 610 фахівців районних і міських центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді для соціального супроводу прийомних сімей і ДБСТ. Розроблено положення про те, як вони мають працювати. Існує регламентований доступ до сімей.

«ДТ» — Наскільки нормальною є ситуація, коли дітей забирають на усиновлення з ДБСТ? Адже дитина вже фактично живе в сім’ї?

В.Г. — Річ у тім, що прийомна сім’я і ДБСТ у всьому світі сприймаються як тимчасова форма влаштування дітей у сім’ю.

Ю.С. — Ця проблема дійсно стоїть дуже гостро. Функцію тимчасовості наші прийомні сім’ї та ДБСТ не виконують. Діти мешкають у них по десять і більше років. На жаль, на сьогодні в нас більше дітей, аніж батьків, готових узяти їх на виховання. Але протягом 2006-го й особливо 2007 року намітилася тенденція, коли саме ті батьки, котрі беруть дітей на виховання у свою сім’ю, потім їх і усиновляють. За вісім місяців цього року 50 дітей виховуються у прийомних сім’ях і ДБСТ уже на правах рідних.

«ДТ» — Якщо дитина перебуває у прийомній сім’ї або ДБСТ і хтось інший хоче її усиновити, чи мають батьки-вихователі пріоритет?

Ю.С. — Безумовно. І, можливо, саме це і стимулює їх усиновляти дітей, адже для дитини перейти в іншу сім’ю — це певний психологічний бар’єр.

Микола Кулеба
Микола Кулеба
М.К. — Ніхто не вирішує за дитину, куди їй іти. Якщо усиновлювачі приходять у прийомну сім’ю або ДБСТ, вони мають познайомитися з дитиною і встановити з нею контакт. І тут усе залежатиме від того, наскільки сильні емоційні зв’язки вже встановилися в дитини у прийомній сім’ї або ДБСТ. У нас була така ситуація, і не одна. Потенційним усиновлювачам ми пояснюємо, але не можемо заборонити усиновляти таких дітей. Тут, звісно, є проблема. Адже прийомні батьки і батьки-вихователі, котрі проходили підготовку раніше, не усвідомлювали так гостро, що є не рідною сім’єю, а вихователями, яких держава наймає за гроші, щоб вони виховували і стали сім’єю для дитини.

Хай там як, рішення багато в чому залежатиме від соціального працівника, котрий супроводжує сім’ю, а також від самої сім’ї та реакції дитини. Насамперед мають враховуватися інтереси дитини.

«ДТ» — А чи є в нашій країні достатня кількість компетентних соціальних працівників, щоб відстежувати все це?

А.Г. — Враховуючи нормативи, за яких на одного соціального працівника має припадати сім сімей, потрібно 4200, а підготовлено 610 спеціаліс­тів.

Нестача істотна. Дуже бракує соціальних працівників для сільської місцевості. Наприклад, у Мукачівсь­кому районі немає центру соціальної служби, хоча там багато ДБСТ. Та це політика місцевих органів влади, котру, на жаль, доводиться враховувати.

«ДТ» — Доводилося чути історії, коли люди хотіли усиновити дитину, і їм у цьому відмовляли через недостатньо добрі житлові умови. Хіба не краще, щоб дитина-сирота опинилася в сім’ї, навіть якщо бракує кількох квадратних метрів?

В.Б. — Такі питання можуть вирішуватися в судовому порядку. Зазвичай не це є основною причиною для відмови.

Ю.С. — Це вирішує не суд, а органи опіки та піклування — районна держадміністрація. І не треба для цього звертатися до суду.

Л.В. — Проблема в тім, що закони у нас іноді читаються вільно, якщо взагалі читаються. Жодних посилань на наявність приватної власності тощо в чинному законодавстві немає. Має бути висновок щодо обстеження умов проживання. Це може бути орендоване житло або гуртожиток. Заборони на це немає. Хоча, безумовно, якщо сім’я мешкає на трьох квадратних метрах і хоче усиновити трьох дітей, зрозуміло, що спочатку бажано вирішити житлові проблеми.

М.К. — Я хочу сказати, що такі питання, пов’язані з усиновленням, у нас усе ж таки вирішуються в судовому порядку. Хоча служба у справах дітей може клопотатися перед судом, і це може бути взяте до уваги.

«ДТ» — Якими можуть бути реальні підстави для відмови усиновити дитину?

В.Г. — Окрім обстеження житлових умов, має бути також довідка про заробітну плату. Але кількість квадратних метрів і те, якою мусить бути зарплата, ніде в чинному законодавстві не визначається і ніяк не може бути причиною відмови кандидатам в усиновлювачі.

Національне усиновлення і його таємниці

«ДТ» — Поговорімо про те, що і як потрібно зробити, аби українці усиновляли більше. І про таємницю усиновлення.

Євгенія Ткаченко
Євгенія Ткаченко
Є.Т. — Ні в кого не викликає сумніву, що національне усиновлення — найкраща форма влаштування дітей, так само, як і те, що воно потребує пропаганди. Телебачення тут відіграє величезну роль. Я можу констатувати, що воно сьогодні стає більш соціально відповідальним. Висвітлювати проблеми сирітства в Україні, шукати шляхи їх вирішення й інформаційно підтримувати національне усиновлення більшість телевізійних каналів готові навіть без будь-якої державної фінансової підтримки. Та чи готові йти на контакт ті самі директори інтернатів, яких ми згадували?

У Магнолії-ТБ багаторічний досвід роботи, і можу сказати, що дуже чітко простежується ставлення до дітей як до своєї власності: «Захочу — покажу. Не захочу — не розповім». Словоспо­лучення «таємниця усиновлення», котре мало хто розуміє, у свідомості обивателя — майже державна таємниця. І коли журналіст якоїсь маленької районної газети чи телеканалу, щиро бажаючи допомогти дітям, приходить у такий інтернат і пропонує зробити сюжет про дітей, директор закладу озвучує це страшне слово­сполучення. Магнолія-ТБ при цьому ставить зустрічні запитання: «Те, що цю дівчинку звати Марійка, — це таєм­ниця? Те, що їй п’ять років, вона сирота, перебуває у вашому закладі і чекає на батьків — це таємниця?» Виявляється, ні. На жаль, менш досвідчені колеги зустрічають такий опір навіть у Києві, не кажучи вже про глибинку.

Друге моє спостереження стосу­ється оформлення документів при процедурі усиновлення. Безумовно, її спрощено. І це, напевно, правильний крок до розвитку національного усиновлення. Та в жодному разі не можна спрощувати процедуру до нескінченності. Це я відчула на власному досвіді. Дуже часто мені телефонують так зва­ні світські дами, котрі, сидячи десь за келихом мартіні, раптом засумували і прийняли рішення — а чи не усинови­ти нам по дитинці. Свої діти вже виросли, життя нудне, і захотілося розва­житися: «Женю, допоможи, під­кажи, куди звернутися». І я з жахом розумію: якщо процедуру буде спрощено ще, то такого роду дами під хвилинним напливом емоцій прийдуть і візьмуть дитину, наче пташку на пташино­му ринку. Очевидно, вони готові до цьо­го матеріально, та аж ніяк не морально. І щоб перевірити їхню готовність, вони повинні подолати «сім кіл», може, навіть штучно створених державою бар’єрів. Тільки тоді ми можемо бути впевнені в них, і то не до кінця.

Л.В. — У нас сьогодні і громадяни, і ЗМІ дуже часто висловлюють думку: якщо людина хоче, нехай бере дитину. Хибно вважати, що хто завгодно може бути батьком для дітей, які, по-перше, народжені не тобою, і, по-друге, енну кількість місяців чи років виховувалися без тебе і набули якихось особливих, незрозумілих тобі манер поведінки. Далеко не кожен може це прийняти. Тому й ведуться розмови про те, що у цих дітей погана генетика, вони зіпсовані тощо. Крім того, що людина хоче, вона повинна ще могти. І держава зобов’язана це засвідчити. Мій десятирічний досвід роботи підтверджує, що відсотків сорок пар «відпадають» після проходження підготовки прийомних батьків і батьків-вихователів. І це аж ніяк не означає, що вони погані.

На жаль, мільйон проблем, що лежать в основі неуспішності створених сімей і подальших розусиновлень, створює законодавча норма, котра забороняє усиновляти дітей до двомісячного віку. У дитини, яка навіть два місяці прожила в ситуації неусталених стосунків, це згодом проявлятиметься. Усиновлювачі мусять бути готові до всіх проявів, які ця дитина може їм піднести, а не до того, що вони очікують від неї отримати.

З усиновлювачами нині ситуація непроста: вчити—не вчити, як це робити, бо ж таємниця усиновлення засекречує не лише факт усиновлення, а й саму процедуру.

«ДТ» — Якщо таємниця усиновлення настільки заважає, то, може, варто б скасувати її в законодавчому порядку? Незадоволені знайдуться завжди.

Л.В. — Свого часу на сайті Мінсім’ї навіть порушувалося таке питання. На жаль, непослідовністю вирізняються не лише політики, а й населення України. Коли ми запитуємо, чи варто скасовувати таємницю усиновлення, пересічний громадянин відповідає «ні». Та коли одному з цих громадян стає відомо, що конкретну дитину було усиновлено, він не їстиме й не спатиме, поки цю таємницю так чи інакше не розголосить.

«ДТ» — А ви впевнені, що «пересічний» громадянин до кінця розуміє словосполучення «таємниця усиновлення»?

Л.В. — У тім-то й річ, що ні. На жаль, ми досі живемо уявленням, що дитина — це наша власність. Адже, по суті, таємниця усиновлення — це пріоритет інтересів дорослої людини над інтересами дитини. Проте вважається, що цією таємницею ми захищаємо дитину. І я можу зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що наші депутати не підтримають закону про скасування таємниці усиновлення, тому що вони — теж частина нашого суспільства.

Гадаю, цей процес можна зробити менш болючим, якщо буде ухвалено розроблений «Службою захисту дітей» законопроект щодо підтримки національних усиновлювачів, який пропонує звільнити їх від сплати податку на доходи фізичних осіб, на землю, автомобіль тощо. Якщо люди захочуть зберігати таємницю усиновлення, вони можуть відмовитися від цього. Але, можливо, за наявності пільг і виплат їх буде легше переконати в тому, що робити це не потрібно.

Найголовніше — ми не навчаємо людей, як сказати дитині про те, що її усиновили; що є мама, котра її народила і дала життя, а є та, котра її любить і по цьому життю веде. Поки ми не скасуємо таємниці усиновлення, ми не можемо створити систему підготовки усиновлювачів, тому кожен охочий має ризик узяти дитину, а потім розпочати процедуру розусиновлення. Адже це, як правило, проблема непідготовленості та відсутності підтримки й допомоги, зокрема фінансової. Часом через кілька років після усиновлення у сім’ї змінюється соціальний статус, і вона вже не може утримувати дитину. Коли ми опитуємо людей, багато хто каже, що готовий усиновити дитину, але боїться зав­тра залишитися без роботи. Що більш усвідомлено людина йде на усиновлення, то більше її це непокоїть. Тому в законопроекті ми також пропонуємо сплачувати сім’ї один прожитковий мінімум на усиновлену дитину. Для держави, яка віддає дві-три тисячі гривень на місяць на утримання дитини в інтернаті, фінансова підтримка усиновлювачів — не видаткова стаття, а економія.

М.К. — Дуже рідко приходять сім’ї, котрі кажуть, що хочуть усиновити дитину. Переважно висловлюють бажання взяти дитину в сім’ю. І ми маємо повне право відправити їх у центр сім’ї, дітей та молоді, де консультант зможе з ними попрацювати й оцінити їхні можливості. Таємницею це стає тоді, коли вже зібрано документи. Згідно з нашим досвідом, такі батьки дуже раді, що є консультант, котрий із ними працює. До речі, після такої роботи рідко хто з батьків згадує про таємницю усиновлення. Вони готові від неї відмовитися, щоб мати можливість постійно звертатися до фахівців стосовно поточних проблем. Є страхи. Навіть коли сім’я хоче зберігати таємницю усиновлення, це свідчить про наявність у неї страхів. Фахівці для роботи з ними потрібні однозначно.

«ДТ» — Що журналісти мають право говорити про дітей-сиріт і чи можемо ми зобов’язати людей, у розпорядженні яких вони перебувають, поділитися з нами інформацією?

Є.Т. — Насправді законодавчо існує лише одне обмеження: якщо дитина —злочинець або жертва злочину (насильства), журналісти не мають права оприлюднювати інформацію щодо неї. Більше жодних обмежень щодо висвітлення сирітської тематики немає. Розповідати, показувати дітей в інтернатах, тим паче з такою метою, як пропаганда усиновлення, на мою думку, — святе діло. І ніхто ні в чому нас не може звинуватити. Інша річ — як розповідати й показувати. Я впевнена, що про цих дітей ми маємо розповідати як про цілком повноцінних і повноправних членів суспільства. Вони такі ж розумні, хороші, добрі, талановиті, веселі та здорові, як і решта дітей. І в жодному разі не можна дозволяти собі зневажливих інтонацій і дешевої жалості. Тим паче якщо ми говоримо про пропаганду усиновлення. Людина має піти на це не тому, що пожаліла, а тому що хоче, аби ця чудова дитина була поряд із нею.

Л.В. — Говорити не можна, по-перше, про стан здоров’я. По-друге, про ситуацію з батьками: мама у в’язниці, тато позбавлений батьківських прав. Це дискримінація за фактом соціального походження. По-третє, не можна розголошувати дату постановки на облік і коли ця дитина виходить на міждержавне усиновлення.

Є.Т. — Це не заборонено. Проте ліпше не згадувати.

Л.В. — Коли ми досліджуємо потенційних усиновлювачів або тих, хто вже усиновив, зазвичай виявляємо дві речі: якщо немає власних дітей, то після того, як з’явилося бажання усиновити, починається пошук. Якщо сім’я вже має дітей, то найчастіше це відбувається за принципом «побачив і не зміг піти». Мені часто телефонують: «Учора показали таку чорнявеньку дівчинку. Серце підказує — це моя». Тому інформація, особливо щодо дорослих дітей, дуже важлива.

«Загублені» діти

«ДТ» — Перейдімо до проблем міжнародного всиновлення...

Л.В. — А що до них переходити? Можна я процитую? Часопис «Власть денег» за 4 жовтня. Інтерв’ю міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Коржа: «Ми проти міжнародного всиновлення…» Дуже сподіваюся, що журналісти щось наплутали або вирізали з контексту…

«ДТ» — Найчастіше шум виникає навколо «загублених» дітей і відсутності звітів від їхніх батьків...

В.Г. — Свого часу через неодержані вчасно звіти призупинили міжнародне всиновлення, було накладено мораторій: або будуть звіти, або ми припиняємо приймати документи.

Л.В. — Це був не мораторій, а наказ про призупинення.

В.Г. — Принаймні розцінювалося це як мораторій. Якщо торік на момент передачі справ із центру усиновлення в Держдепартамент не було інформації щодо 1136 дітей, то, відповідно до останніх (літніх) даних МЗС, не вистачало близько 700 звітів. Переважно це стосується дітей, вивезених до США. Торік це спричинило обмеження кількості дітей, які взагалі можуть бути усиновлені за кордон, зокрема до США. Рішення викликало шквал емоцій і обурення. На сьогодні позиція міністерства така: ми все-таки обмежуватимемо іноземних громадян, і буде визначено загальну кількість міждержавних усиновлень. Це пов’язано з об’єктивними фізичними й фінансовими можливостями Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дітей.

Нині річ уже навіть не в звітах. Аналізуючи ситуацію, ми зіткнулися з тим, що із 1050 кандидатів в усиновлювачі за останні дев’ять місяців 502 — це люди, які прийшли на повторну співбесіду. Процес взаємопідбору дітей і кандидатів свідчить, що не завжди ми можемо запропонувати те, чого хочуть потенційні зарубіжні усиновлювачі. Всім посольствам ми розіслали інформацію про те, які діти можуть бути всиновлені в Україні, щоб вони довели її до відома громадян своїх країн.

Л.В. — Дозвольте мені розвіяти міф про те, що всі поголовно іноземці готові усиновлювати дітей будь-якого віку.

Ми досліджували побажання зарубіжних кандидатів в усиновлювачі щодо віку дітей. Переважна більшість громадян Німеччини, Канади й США бажають усиновити українську дитину віком до трьох-п’яти років. Дитину віком до трьох років хочуть близько 90% ізраїльських усиновлювачів. Виняток становлять тільки громадяни Італії, 75% яких готові брати дітей віком старше семи років. Причому 25% згодні прийняти у свою сім’ю 10—18-річних.

«ДТ» — Наскільки законними є квоти на подачу документів громадянами тієї чи іншої країни?

В.Г. — До постанови Кабміну, яка на сьогодні регламентує процедуру всиновлення, внесено зміни щодо визначення загальної кількості прийняття заяв і документів від громадян інших держав. Ми не можемо прийняти 300—500 пар за тиждень. Є пропозиції передати деякі елементи про­цедурних питань щодо міжнародного всиновлення в регіональні структурні підрозділи. Та це треба вводити в законодавство. Крім того, віддати нині ці питання в регіони означає одержати набагато більше «неврахованки».

«ДТ» — Чому взагалі має існувати пріоритет національного всиновлення над міжнародним?

Л.В. — Стаття 21 Конвенції ООН говорить про пріоритет національного усиновлення і влаштування в сімейні форми виховання. На жаль, нині на рівні суддів дуже поширена точка зору, що якщо немає національного усиновлювача, обов’язково має бути іноземний. Проте міжнародне всиновлення — це надто тяжке випробування для дитини: зміна традицій, культури, мови, клімату...

Я погоджуюся з тим, що проблема сьогодні навіть не в кількості отриманих від батьків звітів. Проблема в їх якості. Педофіл Крюгер, який усиновив трьох хлопчиків із Херсона, регулярно надсилав звіти про те, що дітям із ним у США добре.

Треба виходити на відносини з дер­жавами, громадяни яких усиновляють наших дітей. Не на фізичних осіб — батьків, а на юридичних — соціальні служби або агенції з усиновлення. Звітувати мають державні органи.

Ю.С. — Тут цілий пласт проблем, як і в будь-якій іншій, існуючій нині в Україні формі влаштування дітей в сім’ю. Займатися потрібно усіма формами в комплексі, враховуючи при цьо­му насамперед інтереси дитини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво