ПРО ЩО ЗМОВЧАВ АКАДЕМІК 50 РОКІВ ТОМУ ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ Є.О. ПАТОН - Соціум - dt.ua

ПРО ЩО ЗМОВЧАВ АКАДЕМІК 50 РОКІВ ТОМУ ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ Є.О. ПАТОН

8 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 8 серпня-15 серпня

«ВІД БАТЬКА Я УСПАДКУВАВ: 1. Любов до незалежності. 2. Гордість, несумісну із запобіганням перед начальством...

Євген Патон — інженер Миколаївської казенної залізниці у С.-Петербурзі (1886 р.)
Євген Патон — інженер Миколаївської казенної залізниці у С.-Петербурзі (1886 р.)

«ВІД БАТЬКА Я УСПАДКУВАВ:

1. Любов до незалежності.

2. Гордість, несумісну із запобіганням перед начальством. Тому я завжди
соромився просити за себе.

3. Слабко розвинена товариськість,
внаслідок чого я мало обертався
в товаристві і мав мале коло знайомих.

4. Сильно розвинений практицизм. В усякій роботі мене завжди насамперед цікавить її мета і практична цілеспрямованість.

5. Поспіх у роботі.

6. Вимогливість до підлеглих і до себе також.

7. Наполегливість у здійсненні наміченої мети».

Самохарактеристика з рукописного
архіву Є.О. Патона

Тепер у те важко повірити, але засновник всесвітньо відомого Інституту електрозварювання його імені процес гарячого з’єднання металів уперше побачив випадково.

Влітку 1928 р. Євген Оскарович вирушив у відрядження на маленький полустанок у степу, де мав прийняти капітально відремонтований міст.

А втім, і звання академіка професор КПІ здобуде зовсім не за винахід автоматичного електрозварювання, а як видатний з по-європейському гучним ім’ям мостовик. Йому належала безліч наукових праць, у тому числі фундаментальний курс «Залізні мости» з чотирьох томів, а в творчому доробку конструктора налічувалося понад три десятки здійснених проектів мостів.

Добре полагоджений міст прийняли швидко. Голова комісії Патон зробив дрібну поправку з частиною поручнів. У душі сердився, що це може затримати від’їзд, бо ж треба чималенько переклепувати.

— Я миттю, — зовсім не стурбувався виконроб.

— Е, ні, фокуси не пройдуть. Акт я підпишу, коли геть усе зліквідують.

— В мене нова сила! — з гордістю мовив виконроб. — Професор, звісно, знає електрозварювання?

Незручно було признаватися: щось читав, дуговий її принцип знаю, а от щоб бачити...

Короткими пострілами спалахувала вольтова дуга. Молодий хлопчисько у робі наставив перед очима фанерний щиток з темними скельцями. Іскри тріщали на вогкій землі. Прикриваючи очі долонею, Патон підійшов ближче — і… все.

Почалося нове життя.

А йому ж минуло вже 58. Вік, коли більше годиться підбивати підсумки, а не починати нове. Та плоди це нове життя принесе чи не більші, ніж усе попереднє.

Таїни генеалогічного древа

Про цю людину розказано стільки, що відомо, здається, все. Та й сам старий Патон залишив по собі написану на схилі літ грубеньку, на три з половиною сотні сторінок книжку мемуарів. А проте деякі речі він там утаїв…

На самому початку 80-х років я по крапелині збирав матеріали до біографічного роману про нього «Міст через три життя». Рамками дії слідом за дитинством у Ніцці (там Євген Оскарович народився) та навчанням у Німеччині, обрав період, коли Патон був ще тільки мостовиком. І коли в Пітері докопався до архівних документів Департаменту Герольдії Правительствуючого Сенату, що за царату відав справами про дворянство, нарешті второпав, в чому полягала загадка.

Коли з текою копій пітерських знахідок я прийду в Києві до Бориса Євгеновича Патона, він суне мені глянцевий закордонний журнал і попросить півгодини, щоб почитати документи.

— Про предків я знаю лише те, що й усі. Що Батя написав у мемуарах.

Приховувати було-таки що. Євген Оскарович не лише знакомитий учений, але й фігура політична — Герой Соцпраці, лауреат Сталінської премії, депутат et cetera, а походив, бач, із старовинного роду дворян, яких ще Ленін оголосив ворожим класом, що підлягає знищенню. Та до того ж вів родовід із самих верхів Російської імперії, а хрещеними батьками в нього були… А втім, про все по черзі.

Рід Patton прилучився до Росії на якомусь давньому перехресті історії. Сімейні перекази пояснювали рідкісне прізвище тим, що предків — корабельних майстрів — буцімто вивіз із Голландії Петро І. Існували, щоправда, й інші версії — про Францію, припускали й Шотландію. А втім, не виключали й Німеччину, бо коли Євген Оскарович навчався там, то ще мав перед прізвищем частку «фон», а це вказує на дворянське походження в німців. Але самі Патони іноземцями себе не вважали, давним-давно перемішалися кров’ю з іншими родами на землі, що казна-відколи стала їхньою батьківщиною. От і в Євгенової матері дівоче прізвище Шишкова. Катерина Дмитрівна, дочка штабс-ротмістра.

Сміливо можу твердити: десятиліття й десятиліття ніхто не тримав у руках аркуш цупкого веленевого паперу, де на червоному сургучу відтиснено бані церковної печатки. Церкву біля підніжжя Альп називали в Ніцці л’Егліз рюс. Метрика й була моєю найпершою архівною знахідкою, за якою буде чимало інших.

«Свідоцтво

У метричних книжках Ніццької православної церкви за 1870 рік за № 2 чоловічої статі зазначено:

1870 р. лютого двадцятого дня (за новим стилем 5 березня. — І.М.) в російського консула відставного полковника гвардії Оскара Петровича Патона, лютеранського віросповідання, і законної його дружини Катерини Дмитрівни, православного віросповідання, — обоє першим шлюбом — народився син Євгеній, який того ж року березня двадцять дев’ятого дня хрещений священиком Володимиром Левицьким і псаломщиком Феодосієм Гуляєвим. Хрещеними батьками були: Його Імператорська Високість великий князь Вячеслав Костянтинович та Її Імператорська Високість княгиня Олександра Йосипівна, місце якої заступила фрейліна графиня Келлер».

Так, так, хрещені батьки Євгена Патона — з імператорського дому Романових. На щастя, в роки масових сталінських репресій до цього документа не докопалися. До того ж, батько великокняжого хрещеника Оскар Петрович був не просто, як написано в Патонових «Спогадах», «колишнім гвардійським полковником», а полковником лейб-гвардії. Себто особистої охорони монарха, оборонців ненависного більшовикам трону. Ну а дід, Петро Іванович, — той і взагалі був сенатор Російської імперії та генерал від інфантерії, щедро осипаний царем орденами.

16-річним безвусим хлопчиськом року 1812 він записався, як свідчать «Формулярні списки про службу і достоїнства П.І. Патона», до армії Кутузова: «Вступив у червні до загону генерал-майора князя Репніна. Був у бою супроти французьких військ під мазою Клястиця. У серпні під Плоцьком — за що нагороджений орденом св. Анни 4-го ступеню». За відзнаку у битві майбутній генерал нагороджений чином прапорщика.

За сімейною традицією всіх хлопчиків Патони віддавали на військову службу, вони ставали офіцерами гвардії. Тож і первістка свого Оскара, народження року 1823, герой кутузовських походів відвіз до Петербурга. Головне (пізніше Миколаївське) училище було не лише військовим, а й інженерним, що згодом відгукнеться на долі далекого ще онука Євгена.

Старий генерал ревно і з любов’ю стежив за успіхами старшого сина. Не гусар, не моряк, а св. Анну з Кримської війни привіз. Чекав, що Оскар-полковник ось-ось потішить і генеральським еполетом, а той ошелешив рапортом: «У відставку з військового відомства до статських справ». І поїхав на Лазурний берег, у Ніццу, консулом імперії.

Дитинство у великокняжого хрещеника складалося звично для аристократичного кола. Гувернери, домашня освіта з учителями, що приходили для уроків у консульську віллу. Майбутнє сина Катерина Дмитрівна уявляла цілком певно: старші її хлопчики навчалися в Петербурзі у Пажеському корпусі, тож і Євгенові приготовлено еполети, служба при дворі. Чи в крайньому разі заняття поміщика в її родовому маєткові в Денисковичах під Новозибковим.

Проте консул Оскар Петрович рішуче підтримав інтерес сина до точних наук. Євгена віддали прямо до сьомого класу реальної гімназії в Німеччині.

— Франція є Франція, — казав батько, — тут і вчать грайливо.

Спершу це був Штутграт, потім Бреслау, куди Оскара Петровича перевели з Ніцци також консулом. У випускному класі й розпочалися головні родинні баталії. Мати продовжувала наполягати на Пажеському корпусі, а батько відрізав:

— Я Євгенові впоперек дороги не стану.

В упертюха-сина мрія вже вилилася в цілком реальні форми: аристократичний парост над усе прагне… проектувати мости!

Німецькі сліди

Уже після публікації роману мені потрапили до рук документи з архівів Німеччини. «Посвідчення про імматрикуляцію (внесення. — І.М.) Євгенія Паттона, з Ніцци, в перелік учнів і слухачів» свідчить: назва одного з найбільш відомих навчальних закладів тодішньої Європи була не Дрезденський політехнічний інститут, як зазначено в мемуарах, а Королівська Саксонська технічна вища школа.

Але самого Євгена більше цікавлять не титули альма-матер, а наявність в ній серйозної мостобудівної школи. На інженерному відділенні, що містилося на Лінденауштрасе, з 1888 р. він слухає лекції таких відомих професорів, як Цойнер, Моор, Френкель. І намагається взяти від них усе, нехтуючи традиційними для німецьких буршів розвагами у винних ресторанчиках, де в сигарному диму укладалися парі, викликали на дуелі, а з вузькогорлих пляшок рікою лився легкий трунок лошвицьких старовинних виноградників. Так поступово формувався характер вченого та інженера, для якого справа стане не лише фахом, а й сердечною потребою.

На випускному курсі Патон пише у Петербург супліку: дозвольте захищати диплом удома, в імператорському Інституті шляхів сполучення. У Дрездені його заповзяття в науках винагороджено 1894 р. подорожньою стипендією імені Платона — честь, якою рідко пошановувалися іноземці. А Петербург для здобуття срібного значка російського інженера пропонує знову сісти на студентську лаву. На цілих три роки!

Уславлений професор Вільгельм Френкель, який завідував у Королівській школі кафедрою мостобудування і статики будівельних споруд, запрошує талановитого студента в свої асистенти. Одночасно в технічному бюро з перебудови Гауптбангофа — головного дрезденського вокзалу — геру інженерові Патону довіряють уже самостійне проектування металевих конструкцій («у кількості 62 500 пудів», — уточнює один із відшуканих мною в архіві документів 1901 р.). А конверти з адресант-печаткою російського міністерства шляхів сполучення торочать одне: «Отказать. Поелику противу правил». Удома німецький диплом не визнають.

«Прошеніє» на ім’я царя Патонові з його успадкованою в батька гордістю коштувало чимало зусиль над собою. Імператор Олександр ІІІ «милостиво» спустився до неспокійного підданого своєї корони. Панові Патону дозволялося знову… стати студентом. Та хоч замість трьох років — один. П’ятий курс з усіма належними екзаменами.

У Німеччині перед ним відкривається блискуча кар’єра — кафедра, проекти мостів. Обергаузенські знайомі в один голос: «Ну, що вам запропонує Росія — ведмежі кути, ямщицькі тракти?

Треба було вирішувати: повертатися на батьківщину чи назавжди залишитися в Німеччині.

Коли ж почався Київ?

Але перед тим на Різдво 1891 р. у зосереджених студіях Євгена у Дрездені настала перерва. Як підданому російської корони за законом йому належало відбути військову повинність. Звісно, можна було відкрутитися до кінця навчання, скориставшись із зв’язків батька. Але консул сказав:

— Тобі корисніше подихати повітрям батьківщини.

Постарівши за кордоном, він над усе боявся, щоб діти не виросли іноземцями.

До того дня, коли в надрах Центрального історичного архіву СРСР я відшукав цей документ, вважалося: Євген Оскарович уперше потрапив до Києва 1904 року. Аж ось переді мною військовий квиток молодшого феєрверкера Євгена сина Оскара Патона. Там зазначено: «Квиток сей виписано у м. Києві 1892 р., груд. 22 № 1307 (за вихід. журналом)».

Отже, Київ, з яким буде пов’язано півстоліття його життя, з’явився значно раніше, ніж Патон побудує перший свій київський міст. Витонченою дугою він поєднає у понаддніпровському парку дві кручі над Петровською алеєю. У місті його прозвуть «Містком кохання». Було, щоправда, й інше наймення — «Чортів місток». Подейкували, ніби з нього через нещасне кохання кинувся якийсь гімназист.

Нумером 39 гренадерського зросту дрезденського студента приписали до а л ф а в і т у, що належав 4-й батареї 33-ї артилерійської бригади. Її зимові квартири містилися на Жилянській, а командував бригадою полковник Івановський.

Ледве студент встиг переобмундируватися («Магазин сукон фабрики Штігліца кравця Я.Каплера, Хрещатик, Пасаж, телефон № 352»), як полковник Івановський скомандував:

— Завтра виступаємо під Білгород. Курська губернія. Випробування батарейних обслуг у дії в зимових умовах. Ясно?

Хтось із молодших офіцерів, хто солодко передчував різдвяні бали в Києві, спересердя порушив субординацію:

— А бал?..

— Бал-с? На полігоні буде вам мазурка з вихилясом!

«Перебуваючи на службі, — читаю у військовому квитку, — навчався: дії при артилерійських гарматах та верховій їзді».

Майбутньому академікові ці вміння в житті не придадуться. Але саме з Києва звільнений у запас молодший феєрверкер повезе до Дрездена не лише глибоку відразу до муштри, а й найважливішу для себе (і для вітчизняної науки) ухвалу. Хоч би як вмовляли родичі, знайомі, професори, він повинен повернутися на батьківщину!

Таємниця матримоніальна

У Росії на зламі століть розгорталося грандіозне залізничне будівництво. У мемуарах рішення повернутися туди Патон обґрунтовує патріотизмом та перспективами великої, цікавої роботи. Якщо це й правда, то не вся правда.

Каюся заднім числом: один із знайдених в архівах документів я в ту папочку для Бориса Євгеновича не поклав. Свідомо. Бо не уявляв, як зреагує на нього БЄ. Я вже знав, як він обожнює батька і дуже поважає матір. А в давньому, вицвілому чорнилі ховалася сімейна таємниця, яку Євген Оскарович, повернувшись із військової служби, приховав від рідних.

У «Спогадах» дружина вперше згадується в розповіді про 1913 р., коли Патон ухвалював важке і болісне рішення — кинути все, піти у добровільну відставку, назавжди оселитися в місті дитинства Ніцці й вирощувати квіти. «Дедалі рідше й рідше ходили ми з дружиною (виділення в обох цитатах мої. — І.М.) у гості». А вдруге — у той день, коли білополяки, відступаючи з Києва, висадили Ланцюговий міст через Дніпро роботи Чарльза Віньйоля: «На другий вибух озвався посуд у буфеті… Різко відкинувши стілець, я вибіг на балкон. Моя дружина Наталя Вікторівна кинулася слідом за мною».

Ну, тут все ясно: Наталя Вікторівна — мати Бориса і Володимира, педагог, вихованка Фребелівського інституту, похована на Байковому поряд з Євгеном Оскаровичем. Вони побралися вже після повернення з відставки на початку Першої світової.

Чекайте, але ж перший раз дружина згадується до відставки?! І безіменно! От вам, панове, і загадка…

У читальній залі Історичного архіву, що високими венеціанськими вікнами виходила на Неву, перегортаю архівний аркуш — і…

Раптом усе стає зрозумілим: це ж дві різні жінки!

На «Свідоцтві про приписку до роду» Є.Патона дописано вигорілим чорнилом, що року 1893 січня 8 дня молодший феєрверкер… вінчався! Сталося це таємно, після демобілізації, перед від’їздом до Німеччини. У церкві Успіння в Ніжині під вінець з ним стала Киселевська Євгенія Миколаївна, вдова відставного капітана. Зрозуміло, приховувати від батька з матір’ю було що. Мало того що мезальянс, — під вінець удовиця пішла в …сорок один! А молодому лише 23…

Порадитись, як бути з цим новознайденим фактом, я вирішив із старшим братом, Володимиром Євгеновичем, який також працював в інституті імені батька.

— Ну, то й що? — стенув він плечима на мої сумніви. — Кого в наш час здивуєш розлученням? Я сам розлучений.

Я знав про це: моя молодша дочка вчилася в одному класі з його дочкою від другого шлюбу. Названа на честь бабусі — Наташа Патон.

— Стривайте, стривайте… — Володимир Євгенович задумався. — Після смерті батька на його столі я знайшов «Крейцерову сонату» Толстого. Дуже попідкреслювану… Може, щось пов’язане з отим невдалим шлюбом?..

Та що ж на схилі літ зацікавило Патона в міркуваннях класика про подружнє життя, якими виповнено «Крейцерову сонату», ніхто вже ніколи не довідається. Лише фінал його невдалого шлюбу був інший. Дружину він не вбивав, а 1913 року подався від неї у відставку аж у Ніццу!

Її сіятельство вольтова дуга

Оцінюючи після відвідин полустанку в степу перспективи зварювання, Патон, поза сумнівом, думав передовсім про мости. Як інженер, що мав безпомилкову інтуїцію, він розумів: клепані конструкції стають гальмом. А як учений шукав у тупиковій ситуації нові, неординарні шляхи. Можуть заперечити: чому ж він одразу не взявся за зварювання мостів? Дуже просто — зварювання ще не доросло до цього! Належало спершу революціонізувати його, з простого підручного засобу перетворити на механізований процес із солідною науковою основою.

Як це відбувалося, я описав два десятиліття тому ще в одній книжці, цього разу за жанром публіцистичній, — «Оповідання про Патона», де в мандрах шляхами Євгена Оскаровича по науці про зварювання металів зі мною були три десятки ветеранів-патонівців (більшості з них нині вже немає серед живих). Там окреслено період організації інституту, якому судилося стати всесвітньо відомим, формування колективу однодумців, розробку постулатів цілої патонівської школи, а також розширення життєвого простору вольтової дуги на суднобудування, будівництво домен, газопроводів і нафтосховищ, високі технології одержання надчистих металів методом електрошлакового переплаву тощо — аж до виведення зварювання в майбутньому на космічні орбіти та в глибини Світового океану, що вже буде блискуче зроблено за директорства сина, Бориса Євгеновича.

Колективною пам’яттю вдалося відновити з допомогою очевидців багато чого, що оминув у «Спогадах» старий академік і майже змила ріка на ймення Час. Крізь немалу дистанцію відчути особистість, живу людину, побачити те, що залишилося після неї. У тому, либонь, і є сенс людського буття та діяння, щоб за відведений на грішній землі час встигнути зробити те, що не піде разом із тобою, а чисткою тебе житиме серед людей.

У пам’ятку ціла епопея діянь Патона на «Енському танковому заводі» — зварювання патонівським швом на Уралі найкращих танків війни Т-34. Завдяки патонівським автоматам виробництво бронемашин у Нижньому Тагілі вдалося поставити на конвеєр. На Курсько-Орловській дузі, де у смертельному герці сталь зійшлася зі сталлю, з двох боків у бій було кинуто небачену кількість танків, через що в історії війни операція зафіксована як битва машин. Якраз на цей момент у Тагілі вдалося досягти піку їхнього випуску. Так що судіть самі, що означав внесок Патона і патонівців у Перемогу.

А якої надійності були зварені Патоном броньовані богатирі, показову історію повідав мені свого часу директор евакуйованого в Тагіл із Харкова танкового заводу № 183, давно покійний Ю.Максарьов.

Знадобилося розширити територію Уралвагонзаводу під цехи для нової, мирної продукції. А біля прохідної стояв пам’ятник-танк, «тридцятьчетвірка» № 35000. 26 травня переможного року, саме в той день, коли завод було нагороджено четвертим бойовим орденом, вона зійшла з конвеєра просто на п’єдестал. Танк № 35000 розконсервували від заводського мастила, заправили пальним. І своїм ходом, неначе щойно, а не три десятиліття тому зійшов із конвеєра, ветеран Т-34 піднявся на новий п’єдестал біля нової прохідної.

З собакою… на «ви»

Час, на жаль, полишає більше легенд і бронзи, аніж живої, у плоті, пристрастях і турботах людини. І зі «Спогадів» важкувато уявити, яким же був їхній автор у побуті.

Батьком Євген Оскарович став пізно — у віці, коли дехто сам уже дід. Первісток, Володимир, народився в нього в сорок сім, у казенній професорській квартирі в садибі КПІ. Ну а другий, Борис, — аж у сорок вісім.

Після громадянської за радянськими нормативами професора, попри зросле сімейство, ущільнили, підселили під бік якогось міліціонера. Дружина Наталя Вікторівна й Тітуся, її самотня сестра, яка жила разом із ними, страшенно лякалися його великого чорного нагана, який той вечорами чистив на кухні. І полегшено зітхнули лише тоді, як міліціонера заступив початкуючий викладач математики з того ж таки КПІ. За примхою долі, у дійсні члени ВУАН сивовусого завкафедрою мостів Патона приймуть разом із цим молодим квартирантом. Бо ним був надзвичайно талановитий алгебраїст, учень Граве Микола Кравчук. Коли в Києві, на розі Лютеранської та Банкової, зведуть великий конструктивістський будинок, один із найперших житлових кооперативів — академічний, вони також стануть сусідами. Тільки тепер мешкатимуть в окремих квартирах. Проте тридцять восьмого року академіка Кравчука заарештують, і «буржуазний націоналіст» назавжди зникне в сталінських таборах на Колимі.

— Як же батько з його дворянством та іноземним походженням вцілів у часи репресій? — поспитав я якось Володимира Євгеновича Патона.

Він стенув плечима:

— Батько не цікавився політикою. Не пам’ятаю, щоб до війни навіть газети читав…

І додав по роздумі:

— Сусіди трусилися, очікуючи арештів, а він вважав: усе це його не обходить. Може, така позиція й порятувала?

Так це чи не так, проте академіка з трохи попсутою предками біографією органи не чіпали. Ще до війни успіхи нового інституту зробили палким прихильником автоматичного зварювання не кого-небудь, а самого Хрущова. А той переконав Сталіна у великому значенні винаходу Патона для прискорення соціалістичного будівництва. Після того ж, як на Євгена Оскаровича повісили Зірку Героя соцпраці за зварювання танків, і взагалі вигадали галасливий пропагандистський хід, що мав унаочнювати силу переможних комуністичних ідей. 1944 року перестарілого академіка-героя прийняли до партії. Причому безпосередньо на Політбюро ЦК ВКП(б), заочно та без проходження кандидатського стажу. Через багато років такий самий трюк утне Хрущов, коли після третьої поспіль золотої медалі на Олімпійських іграх Політбюро прийме до членів КПРС ковзанярку Лідію Скоблікову.

Але Сталіна Патон бачитиме лише раз і то здалеку. У Великому театрі з помпою відзначалося 70-річчя великого Вождя і Вчителя. Уславленого академіка запросили і на бенкет у Кремль. А треба сказати, що спиртного він і замолоду не вживав. Але з такої нагоди вважав незручним дотримуватися свого правила. Чи просто волів не виглядати в царських хоромах білою вороною. Ну і трохи пригубив вина. Патонові вже під вісімдесят (він на дев’ять років старший за великого ювіляра). Від безупинних, цілоденних торжеств він добряче стомився, тож потихеньку вийшов із залу, присів у крісло перепочити. І… задрімав.

Прокинувся, коли над ним нависла парочка в цивільному, але з офіцерською виправкою. З двох боків вони твердо взяли старого попід руки та перепровадили в готель «Москва».

Коли брати закінчили школу, за порадою батька обидва вступили до політехнічного. Борис завжди був цілеспрямований, як куля, всі його інтереси лежали в сфері науки. Недаремно ж після смерті батька очолив Інститут електрозварювання і директорує в ньому акурат 50 років. А от Володимир, вважав батько, надто розкидається. Затятий мисливець, спортсмен, велосипедист, колекціонує альбоми з живопису. Якось Батя навіть доправив до свого директорського кабінету його гоночний велосипед. Висадив на шафу і прикрив газетами.

— Нехай «хвости» в інституті ліквідовує, а не ганяє на велотреку!

У вільний час Володимир вічно пропадав у гаражі, без кінця розбирав і складав свою машину, щоб їздити на полювання. А якось привів додому нового мисливського пса. І зі сміхом переповідав мені комічну сценку, яку заскочив. Сетер Грей у батьковій кімнаті підняв лапу на ширму, а над ним червоний, розгніваний Євген Оскарович дорікав:

— Ви, ви… Негайно припиніть це неподобство!

Лаятися ж зовсім не вмів. Найгірша лайка в нього: «Чобіт нечищений».

У записках, якими Патон роздавав в інституті завдання підлеглим, була в нього ціла градація звернень. Якщо перед ім’ям по батькові стоїть «шановний», це означало: роботою він цілком задоволений. Якщо просто ім’я по батькові, задоволений, але не вельми. Якщо ж сухо: «тов. Такому-то», значить, результатами не задоволений зовсім.

Спуску ж не давав нікому. Ранком міг стояти на порозі інституту з годинником у руці й спостерігати, хто як з’являється на роботу. Знаходжу в списку тих, хто запізнився, останнім… власний син: «Патон В.Є. — 10 хв.» Навіть почерк Баті сердитий — так він не терпить щонайменшої розхлябаності.

Із синами він жив в одній квартирі № 21 по вул. Тимофіївській, 11 (нині Михайла Коцюбинського). Сам на роботу діставався автомобілем, а їм, будьте ласкаві, трамвайчиком.

Софія Аркадіївна Островська, мій доброхітний гід по минулому Інституту електрозварювання, яка зберегла вірність пам’яті вчителя назавжди, якось оповіла мені грайливу автомобільну історію.

— Біда! Треба везти Євгена Оскаровича додому, а Колтунов, постійний його водій, трохи під чаркою. Ну, ми його попід ручки і засунули за кермо. Благо, Патон сам не пив і стану сп’яніння не розрізняв.

— А безпечно? — поспитав я, знаючи, що Софія Аркадіївна лихачить за кермом свого «жигулька» і в сімдесят.

— Скажете таке! Колтунов у будь-якому стані за кермом — бог! Та й рух тоді в Києві був, як мокре горить. Міліціонери-регулювальники здалеку машину Патона пізнавали і перекривали рух. Сам-один він у Києві на такій їздив!

Просторий американський лімузин «Лінкольн-зефір» чорного кольору за номером УЕ 07-89 уславленому академікові подарував зі свого гаража сам Микита Сергійович Хрущов. Бо у вітчизняних автомобілях Патонові з його зростом під метр дев’яносто було затісно.

І лише тоді, як Борис чи Володимир вдало завершували яку-небудь розробку, в інститут дозволялося їхати машиною разом із батьком. Порядком премії…

Премія по-патонівському

Цю історію Євген Оскарович також оминув у своїх мемуарах.

За три місяці до війни йому було присуджено Сталінську премію першого ступеню. Для самого новоспеченого лауреата то була цілковита несподіванка, оскільки Академія наук України його кандидатуру… не висувала.

В інституті всі бурхливо поздоровляли. Радіо без кінця повторювало постанову: «За розробку методу та апаратури швидкісного автоматичного зварювання». Автозварювання під флюсом і справді було революційним винаходом, бо відкривало в зварювальному виробництві еру автоматизації. Проте сам іменинник вітання сприймав похмуро, стримано, з відтінком невдоволення. Розгадка проста: він вважав несправедливим, що премією відзначений сам-один, а не колектив творчих учасників розробки!

Сорок першого року премію присуджували вперше, і попервах її вважали такою ж персональною нагородою, як орден. Патон не міг не розуміти, де і як його ім’я могло потрапити до списку перших лауреатів. Отже, проти кого ж збираєшся боротися?! Байдуже, ніщо не може вже його зупинити.

До Москви полетів лист самому Голові Раднаркому СРСР (ним був Молотов). З настійливою, як в ультиматумі, вимогою: справедливість конче потребує виправити помилку! І долучає список співробітників, які разом із ним билися над створенням автозварювання під флюсом.

Відповідь Молотова була до роздратування лаконічна: в таких документах помилок не буває. Перемагає армія, а нагороджують генералів.

Тоді упертюх Патон ухвалює: державну помилку виправлю сам.

Премія мала вельми солідний грошовий еквівалент — 100 тисяч карбованців. Академік по одному викликав до себе найактивніших співучасників розробок — В.Дятлова, А.Лапіна, І.Кирда. І запитав номери їхніх ощадних книжок. Для чого це, розпитувати директора в інституті було не заведено. Раз просить, значить, треба.

— Накладка вийшла лише зі мною, — розсміявся Володимир Степанович Ширін, згадуючи для мого блокнота давню ту історію.

Ширіну було вже вісімдесят, але він продовжував працювати. Як прийшов до Патона в доінститутські ще часи, у колишню 1-шу чоловічу класичну гімназію, описану її вихованцем Михайлом Булгаковим у «Білій гвардії» (нині жовтий корпус університету на бульварі Шевченка), так і залишався півстоліття електрозварювальником. Простим робітником, але непростим, бо технологію — в інституті це знали всі — вмів розробити не гірше від будь-якого інженера. У запилюжених склепінчастих напівпідвалах гімназії містилася тоді маленька лабораторія, гучно пойменована Електрозварювальним комітетом ВУАН, де академік Патон, зачарований сяянням всеможної вольтової дуги, розпочинав нову справу, яка принесе йому такі плоди і славу.

— Директор і в мене, — вів далі Ширін, — для чогось поспитав ощадкнижку. Кажу: «Нема». «Як так нема?!». «Все своє, — кажу, — ношу з собою». «Гм… Значить, так. Після роботи покладете в ощадкасі п’ять карбованців, а книжку завтра принесете мені». За кілька днів повертає. А там до моєї п’ятірки приписано… двадцять п’ять тисяч! Собі Батя — вірите? — не залишив з премії жодної копійки! Скажіть, чи багато ви зустрічали таких начальників?

***

Ну а зварне мостобудування насамкінець довгого віку вченого вилилося в легендарний міст його імені в Києві. Десятьма тисячами тонн сталі перетнув він вічну течію вічної ріки. Новозбудований, здобув одразу два титули — найдовший в Європі та перший суцільнозварний. І піввіку тому поєднав два крила цього життя.

Але то вже інша історія, яку доречно розповісти в листопаді, в п’ятдесятий день народження мосту Патона.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво