Про коріння подібності, або Знову «...з точки зору Римської вічності» - Соціум - dt.ua

Про коріння подібності, або Знову «...з точки зору Римської вічності»

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Приводом до написання цієї статті стала публікація Євгена Зарудного «Дивлячись на себе з точки зо...

Приводом до написання цієї статті стала публікація Євгена Зарудного «Дивлячись на себе з точки зору Римської вічності» («Дзеркало тижня», № 21 — 2005 р.)

Пан Є.Зарудний захоплений римською історією, чеснотами римських громадян, організацією суспільного життя, римським правом тощо. Він вважає, що «енергія розуму й самоволі і мужності римських легіонерів» повинна слугувати прикладом для новітньої України.

Дивно було б заперечувати величезний вплив римської культури і самого факту існування Римської держави на хід історії та розвиток світової культури. Проте не все так просто. Римська держава у часи свого найбільшого розквіту і до падіння була імперією. Отже, аналогії, які виникають під час вивчення римської історії, у зіставленні її з новітньою історією, швидше за все, нагадують не сьогоденні українські реалії, а, хоч як це дивно, Радянський Союз.

Як археолог я займаюсь історією варварського населення Європи у так званий римський період. Ідеться про історію племен, які жили поза межами Римської держави. Слід зазначити, що майже вся перша половина І тисячоліття н.е. в археології має назву римського періоду. Так він називається тому, що в той час вплив імперії на перебіг подій у європейській історії і на розвиток культури був надзвичайно потужним.

Не лише події, що відбувалися на кордонах імперії, етнічні зрушення і військові дії поблизу оборонної лінії римських укріплень — лімесу, а й внутрішнє життя римських провінцій, політика центральної і місцевої влади, розвиток ремесел і торгівлі, організація сільськогосподарського виробництва — все це мало безпосередній вплив на долю населення Європи. Щоб зрозуміти й уявити життя варварських племен того часу поза межами могутньої держави, археологам необхідно постійно звертатися до праць із римської історії.

Задля справедливості, мушу зазначити, що, коли, ще в радянські часи, я була студенткою історичного факультету Чернівецького держуніверситету, а отже вивчала історію Стародавнього Риму, аналогії між Римською імперією та СРСР навіть на мить не спадали мені на думку. Зате пізніше ця дивовижна подібність неодноразово мене вражала. Втім, коріння цієї подібності простежується ще з часів Російської імперії, яка в офіційній пропаганді трактувалася як «Третій Рим» і традиції якої значною мірою успадкувала Радянська держава.

Римська імперія постійно прагнула до розширення своєї території. Впродовж століть велися завойовницькі війни, приєднувалися нові землі та підкорювалися народи. Рим мав 36 провінцій і поширював свою владу на величезні простори Європи, Азії, Африки. Чи не так було і в Російській імперії? Лише перелік титулів російського царя займає півсторінки: «Мы... Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Великий князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский… Государь Иверския, Карталинския, Кабардинския земли и области Арменския, … Государь Туркестанский… и прочая, и прочая, и прочая». Всі ці титули та багато інших позначають території, міста і країни, приєднані Росією протягом кількох століть.

Радянська Росія почала знову збирати території, які відокремилися після Жовтневої революції. Згадаймо лише завоювання України і Середньої Азії, окупацію Прибалтійських республік у 1940 році, намагання захопити Польщу і Фінляндію. Як тут не провести паралелі з кризою в Римській імперії у середині ІІІ ст. н.е. Тоді, внаслідок внутрішньої політичної анархії та постійних нападів варварських племен, Римська держава фактично перестала існувати як єдина імперія. Проте імператор Авреліан (270—275 рр.) починає боротьбу з провінціями, що відокремилися. Спочатку він повернув Галію та Іспанію, а потім, після запеклої боротьби, відновив владу над східними провінціями. Отже, до 274 р. політичну єдність Римської імперії було відновлено, проте не без втрат. Так, римляни були змушені залишити провінцію Дакію і відвести війська за Дунай. Як відомо, Радянська Росія на 1920 рік втратила частину імперії Романових, зокрема Польщу, Прибалтику і Фінляндію.

Ні для кого не секрет, що імперські прагнення не полишили російську владу та суспільство і в наш час. Більше того, нещодавно, дивлячись передачу одного з російських телеканалів — це був круглий стіл, — я почула, як відомий російський кінорежисер А.Кончаловський сказав, що «...расширение России является объединяющей национальной идеей в России...».

Однак, скажете ви, ця подібність, тобто прагнення до розширення території, лежить на поверхні і властива всім імперіям. І це правда. Так само на поверхні лежить і романізація мови підкорених народів у часи Римської імперії, мовна русифікація в Російській, а потім — Радянській державі.

Проте виявилася і ще низка ознак, які не так впадають у вічі, але властиві обом цим державним утворенням, розділеним часовим простором у чотирнадцять століть. Ось деякі з них.

Романізація провінцій здійснювалася через їх колонізацію. До нашого часу збереглася велика кількість надгробних написів, посвят тощо, які дозволяють зробити висновки щодо етнічного складу населення провінцій. Наприклад, тисячі колоністів із різних частин імперії прибули в наймолодшу римську провінцію Дакію після її завоювання у 106 р. н.е. Ми бачимо імена латинські, грецькі, фракійські, східні та інші. Проте, хоч би яким було їхнє етнічне походження, на нових, приєднаних територіях вони виступають як носії романізації. Колоністи отримували земельні наділи, відібрані у місцевого населення, їм надавалися пільги щодо сплати податків тощо.

А ось для порівняння ситуація, наведена у нарисі молдавського письменника Іона Друце. Він розповідає, що коли на території Молдавської РСР, в Придністров’ї, було споруджено металургійний завод і ткацькі фабрики, туди переселили металургів із Кузбасу та ткаль з Іванова. Всі вони отримали квартири й набагато комфортніші умови життя, ніж на своїй історичній батьківщині. А що вже казати про набагато кращі природні умови. Ці переселенці виконували ті ж самі функції, що й римські колоністи. Вони не сприймали ні мови місцевого населення, ні його звичаїв, а, навпаки, вважали, що саме російська мова та звичаї мають панувати на цій землі. Їхні нащадки становлять тепер велику частину російськомовного населення невизнаної Придністровської республіки. Аналогічну ситуацію було створено при побудові міста Новоукраїнка поблизу Києва.

Після приєднання західних областей України туди було скеровано партійних працівників, учителів, спеціалістів різних галузей, просто робітників. І ось у Чернівцях усі колишні румунські гімназії перетворили на російські школи. Російською школою стала і єдина розміщена в центрі міста українська гімназія, відкрита за часів Румунії на кошти української громади.

Важлива роль у романізації місцевого населення провінцій належала містам. Як свідчать археологічні дослідження, провінційні римські міста утворювалися або на місцях колишніх племінних центрів, як правило, розміщених на перетині стратегічних шляхів, або на місцях римських військових таборів. Поблизу великих військових частин досить швидко виростали поселення (canabae), в яких жили сім’ї легіонерів, а також торговці, ремісники, маркітанти та інший люд, що обслуговував солдатів. У канабах споруджувалися житлові, торгові та громадські будівлі, поселення розросталися, досягали великих розмірів і набували вигляду міста. По закінченні терміну військової служби там залишалися ветерани. Колоністів і ветеранів селили також на території колишніх таборів, коли з них виводили легіони. Але, хоч би якими були передумови утворення міста, це було римське місто з латинськими мовою, порядками, звичаями і т. п.

Отже, щоб жити в місті, кожен мешканець мусив романізуватися. Наслідком тотальної романізації провінцій стало повне зникнення місцевих мов. Чи не те саме ми спостерігали в Радянському Союзі, і зокрема в Україні? Адже, щоб здобути освіту, пристойну роботу, потрібно було вільно розмовляти російською. Наші міста були, і значною мірою залишаються, містами російської культури.

Колись я прочитала статтю про історію польського міста Лодзь, яке після третього поділу Польщі у 1795 р. увійшло до складу Пруссії, а з 1815 року, після завершення наполеонівських війн, — Російської імперії. Історія міста тісно пов’язана з бурхливим розвитком текстильної промисловості, яку заснували німецькі підприємці, переселивши з батьківщини кваліфікованих робітників. Отже, сформувалася досить велика німецька громада. Проте вже на початку ХХ ст. німецьке населення було повністю полонізоване — нащадки емігрантів вважали себе поляками. Лодзь і в складі Російської імперії залишалося містом польської культури. «Що ж це за народ такий, ці поляки», — позаздрила я. Адже німці, які жили в цей час, наприклад у Києві, не українізувалися, а русифікувалися.

Особлива заслуга в романізації провінцій належала військовим ветеранам. Закінчивши службу, вони залишалися на місці, отримували землю та відповідний статус. Колонії відставних легіонерів у завойованих провінціях виконували функції опорних пунктів римської влади і були провідниками римських впливів. Чи не тому так багато відставних російських військових отримали квартири та земельні ділянки в Прибалтійських республіках і в Україні, зокрема в Криму. При цьому не має значення їхня національність, важливо те, що вони були, а почасти й залишаються, провідниками і адептами великодержавної політики.

У Римській імперії легіони, сформовані у східних провінціях, посилали служити на західний лімес і навпаки. Свідчення цього — східні імена ветеранів, які після відставки оселилися у Паннонії. Як відомо, те ж саме практикувалося в Радянському Союзі, де солдатів зазвичай посилали служити далеко від рідної домівки. Я не знаю, чи була така офіційна постанова, чи, можливо, таємна, але що така практика існувала — відомо всім.

Документи, що збереглися, містять відомості про склад робітників на копальнях, зокрема йдеться про золоті копальні у провінції Дакії. Крім вільних найманців і рабів, там працювали засуджені злочинці, яких охороняв спеціальний військовий загін, а також застосовувалася праця солдатів. Те саме практикувалося в СРСР.

Пан Є.Зарудний пише, що «право римського громадянства отримувало все краще (звичайно, на думку римлян), що було в інших (в тому числі й у підкорених народів)». Те ж саме відбувалося в Радянському Союзі. Неможливо перелічити вчених, винахідників, письменників, художників, музикантів, артистів, які народилися й виросли в Україні, а потім здобули визнання у світі як діячі російської науки і культури.

До часів імператора Септимія Севера (193—211 рр.) офіцерський склад легіонів формувався виключно з італіків. Після проведеної ним військової реформи кожен солдат, незалежно від походження, міг отримати офіцерське звання; безперечно, за умови його повної романізації. Так було і в нашій, колись спільній, країні. Ще більше розширив можливості провінціалів зробити кар’єру едикт сина і наступника Септимія Севера імператора Марка Аврелія Антоніана, прозваного Каракаллою (211—217 рр.). За цим едиктом, що мав назву Constitutio Antoniniana, права римського громадянства поширювалися на все вільне населення Римської імперії. За визначенням істориків, цей законодавчий акт завершив процес асиміляції всього вільного населення. В СРСР також майже кожен громадянин союзної республіки міг зробити хорошу кар’єру за умови своєї повної русифікації. Можна було любити рідні пісні чи віддавати превагу національній їжі, борщу чи вареникам або шашликам, але потрібно було чітко визначитися, що російська наука і культура — найвеличніші у світі, а російська мова на теренах Радянського Союзу — єдиний достойний засіб спілкування.

Цікаво, що за часів пізньої Римської імперії на чолі її часто ставали імператори, які були вихідцями з провінцій, представниками інших народів. Про це свідчать навіть прізвиська декотрих із них, наприклад: Філіп Араб, Максимін Фракієць. Сином простого землероба з провінції Паннонія (сучасна Угорщина) був і сам Авреліан, а його наступник Проб — іллірійцем. Як відомо, Сталін не був за національністю росіянином. Однак Сталін не проводив грузинську політику. Він проводив російську великодержавну політику. Так само й римські імператори. Хоч би з яких країв і етносів вони походили, всі їхні дії й зусилля були спрямовані на збереження та посилення особистої влади і возвеличення Риму.

Та все ж найбільше враження, у сенсі порівняння, справляють відомості про існування в Римській імперії так званих колегій імператорського культу. Їх діяльність вивчена на підставі епіграфічних матеріалів: написів на постаментах, рельєфів, вівтарів, надгробків, відкритих під час археологічних розкопках, а також завдяки повідомленням античних авторів. Ось що пише з цього приводу відомий історик Ю.Колосовська: «На території імперії єдина можлива і дозволена законом форма суспільно-політичної діяльності в усіх її аспектах була пов’язана з вихвалянням імператора і зміцненням існуючого режиму. Пропаганда імператорського культу носила державний характер і найбільш дієво впливала на суспільні й політичні погляди. Вихваляння правлячої династії, живого і померлого імператорів, справляння певних культових обов’язків, святкування пам’ятних дат усієї династії складали в значній мірі зміст діяльності різних колегій. Колегії були наймасовішими організаціями, що впливали на світогляд рядового громадянина, при тому, що ніякі інші об’єднання не могли існувати. Сама належність до колегії вже була свідченням політичної благонадійності».

Можливо, цитата занадто розлога, але мені здається, що кожен, хто жив у Радянському Союзі, зразу впізнав ситуацію з членством у КПРС. Крім колегії августалов, яка піклувалася про відправлення культу імператора, існували інші колегії, які доповнювали її діяльність і в обов’язки яких, крім іншого, входило вшановування імператора та участь у його культі, отож їхня діяльність також мала політичне забарвлення. Тут на згадку спадають радянські творчі спілки, профспілки тощо. Нарешті, увага (!), існувала колегія молоді, collegium juvenum, основним завданням якої було виховання молодого покоління міст у дусі відданості імператорській владі. Колегія мала своє майно і почесних членів. Отже, привіт комсомолу!

Вихваляння імператорських перемог мало всеосяжний характер і здійснювалося різними засобами. На честь імператорів споруджувалися пам’ятники, вівтарі, арки з присвятами. Під час розкопок у Аквінкумі (римське місто на території сучасного Будапешту) було знайдено теракотові рельєфні форми для випікання хліба, які випускала місцева керамічна майстерня у ІІ ст. н.е. Навіть на цих формах зображено імператорів у вигляді тріумфаторів.

Слід зазначити, що у провінціях культ імператора був чи не більше поширений, ніж у самій метрополії. Пов’язано це з існуванням суспільних прошарків, які його підтримували. Згідно з написами І—ІІ ст. н.е., це були колоністи і ветерани, що становили основу римського громадянства в дунайських містах того часу. З середини ІІ ст. — римські громадяни з романізованого місцевого населення. Пізніше — багаті відпущеники та римські громадяни, що були нащадками колоністів і романізованих місцевих жителів. Для тих верств провінційного суспільства, які своєю кар’єрою були зобов’язані імператорській владі, участь в колегіях утверджувала їхнє суспільне становище. Чи не нагадує це ситуацію в Україні (провінції?) у радянські часи?

Історики констатують, що уславлення імператора, підтримка його політики, публічно висловлюване піклування про його здоров’я і впевненість у його божественній долі та перемогах здебільшого були фальшивими, лицемірними. Все це перетворювалося на відверту демагогію й викликало глибоку байдужість у городян.

Покоління людей, які жили в радянські часи, гадаю, чудово пам’ятають різноманітні збори, на яких кожен займався своїми справами, тоді як із трибуни лунали офіційні промови, що прославляли існуючий режим і його керманичів.

Можливо, наведені аналогії між державною політикою та суспільно-політичною ситуацією у Римській імперії і Радянському Союзі здадуться надто прямолінійними. Однак вони базуються, з одного боку, на власному досвіді життя в Радянському Союзі, а з другого — на враженнях від вивчення римської історії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво