«Природа-мать, когда б таких людей ты иногда не посылала миру, заглохла б нива жизни…» - Соціум - dt.ua

«Природа-мать, когда б таких людей ты иногда не посылала миру, заглохла б нива жизни…»

5 жовтня, 2007, 12:48 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-12 жовтня

П’ятого жовтня 2007 р. виповнилося б 80 років видатному українському економісту, академіку Івану Іларіоновичу Лукінову...

П’ятого жовтня 2007 р. виповнилося б 80 років видатному українському економісту, академіку Івану Іларіоновичу Лукінову.

І.Лукінов належав до покоління, працею та розумом якого піднімалася країна, яка перемогла фашизм і в небачено короткий історичний строк стала на рівень із найсильнішими державами світу. І він знав ціну цьому, за сухими цифрами економічного зростання він бачив долі людей і ніколи не був байдужим до них.

Спочатку його доля була невіддільною від доль найбільш численної, але й найбільш знедоленої частини народу — колгоспного селянства. Народився Іван Лукінов у глибинці Росії — у селі Поповка Корочанського району Білгородської області в багатодітній селянській сім’ї. Батько зажив серед односільчан слави грамотія і книгаря. Замолоду він ходив, як заведено тоді було у бідних селах, на відхожі промисли, і десь на просторах Росії зустрівся з Максимом Горьким. Значно пізніше в домі Лукінових зберігалися навіть листи письменника.

У 1938 р. батько помер. Турбота про дітей цілком лягла на плечі матері, неписьменної селянки. За копійки працювала на колгоспній фермі, іноді по кілька діб поспіль. Мріяла про інше життя для своїх дітей. Шлях до нього вона бачила один — через навчання. Щоправда, сил вистачило вивчити двох: дочка Марія, закінчивши школу та педінститут, стала вчителькою математики в рідному селі, а Іван після восьмого класу 1943 року вступив до Корочанського сільськогосподарського тех­нікуму. Під час канікул працював у кол­госпі, де катастрофічно бракувало робочих рук. Технікум закінчив із відмінним дипломом, що в ті роки надавало право вступу до вищого навчального закладу без іспитів.

Продовжив навчання майбутній вчений 1946—1951 рр. у Харківському сільськогосподарському інституті. Повоєнні роки були важкими: гуртожитку не було, першокурсники спали на матрацах на підлозі в конференц-залі, жили надголодь. Бракувало і знань, набутих у провінційному технікумі. Проте завдяки цілеспрямованості, організованості, працьовитості Іван навчався на «відмінно», а його дипломний проект був поданий на міський конкурс і відзначений премією.

Після закінчення навчання як найкращий випускник економічного факультету Іван Лукінов дістав рекомендацію для вступу в аспірантуру Інституту економіки Академії наук і 1951 р. приїхав до Києва. Тут розпочався новий, головний етап його життя.

Усе життя Іван Іларіонович із вдячніс­тю та любов’ю згадував своїх інститутських викладачів. Пощастило йому і з керівником в аспірантурі: ним став визначний український економіст-аграрник академік П.Першин. У Павла Миколайо­вича Лукінов навчався побудови багатопланового наукового дослідження, опановував тонкощі аналітичного підходу до матеріалу, вміння відчувати цифри, бачити за ними певні економічні закономірності.

Надалі І.Лукінов так само уважно і вимогливо ставився до своїх аспірантів і дисертантів, по кілька разів перечитуючи варіанти досліджень і домагаючись потрібної якості. Це забирало дуже багато часу, і, може, тому кількість його учнів відносно невелика.

Кандидатську дисертацію, присвячену розвитку садівництва та виноградарства на півдні України, Іван Іларіонович захистив достроково, у жовтні 1954 р., і активно включився в роботу керованого академіком Першиним аграрного відділу Інституту економіки АН УРСР. Проте через певний час у його житті відбувається стрімкий поворот: 1956 року його переводять на нову роботу — у відділі сільського господарства ЦК Компартії України йому доручається керувати щойно створеним сектором економіки та науки. У віданні Івана Іларіоновича були всі аграрні середні та вищі навчальні заклади і наукові установи України з усіма їхніми насамперед кадровими й іншими проблемами.

Працював, як завжди, багато й сумлінно, але партійної кар’єри не зробив. У новому середовищі вчений почувався стороннім тілом, а тому намагався поєднати роботу в сільгоспвідділі з інтенсивними науковими дослідженнями.

І.Лукінов рано сформувався як дослідник. Він був природженим генератором ідей, умів визначати тенденції й встановлювати закономірності, виділяти проблему і бачити оптимальні шляхи її розв’язання. Крім того, і це теж досить важливо, він умів чітко формулювати свої думки, знайти для них адекватну словесну форму. Всі ці вміння були швидко оцінені не лише в сільгоспвідділі, а й вище: він став постійним учасником редакційної групи, що готувала численні документи, різні постанови, доповіді секретарів ЦК на партійних пленумах, з’їздах тощо. Це була дуже творча робота, нерідко Івану Іларіоновичу вдавалося відстояти й таким чином озвучити деякі важливі, на його думку, принципові ідеї, хоча дискусії в цій групі часом велися дуже гострі.

Іван Іларіонович створює велике монографічне дослідження, яке в березні 1964 р. захищає як докторську дисертацію (у той час він був одним із наймолодших докторів-економістів не лише в Україні, а й в СРСР). Монографію «Ціноутворення і рентабельність виробництва сільськогосподарської продукції» обсягом у 27 друкованих аркушів було видано в Москві того ж року.

1967 року І.Лукінов повертається до наукової діяльності, залишивши роботу в сільгоспвідділі ЦК, на тій же посаді завідувача сектором, на яку був призначений десять років тому, і з тією ж зарплатою, що дорівнювала зарплаті молодшого наукового співробітника. З 1 січня 1967 р. Івана Іларіоновича призначають директором Інституту економіки й організації сільського господарства. Репутацію цей інститут мав не найкращу: колектив недружний, ефективній роботі заважають склоки, чвари. Лукінова зобов’язали навести лад в установі, змусити працювати її вчених із користю для економіки України.

Починати доводилося з елементарного — зі створення потрібних умов для роботи. Довелося займатися будівництвом робочого корпусу, потім житлового будинку для співробітників, підвищенням їх­ньої заробітної плати. Водночас вирішувалися і головні, внутрішні проблеми — вироблення стратегічних напрямів наукових дослід­жень, розподілу між ними наукових сил, визначення пріоритетних, першочергових завдань і таких, що можуть бути віднесені на віддаленішу перспективу тощо. Увага концентрувалася насамперед на складних проблемах взаємин колгоспів із державою, сільського господарства з промисловістю, удосконалення системи цін, господарського розрахунку, інтенсифікації та рентабельності сільськогосподарського виробництва, міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції, удосконалення структури управління, глибинних соціально-економічних процесів.

Інститут ініціював наукові конференції за участі працівників навчальних і інших наукових установ. Ці форуми допомагали координувати зусилля вчених, концентрувати їх на найважливіших проблемах.

Водночас із проведенням фундаментальних досліджень під керівництвом І.Лукінова в Інституті підготували й опублікували цілу низку конче потрібних у господарській діяльності колгоспів України методик, рекомендацій, нормативів, положень, кілька десятиліть широко застосовуваних на практиці. Він був також ініціатором, співавтором і редактором багатьох доповідних записок у керівні органи республіки, спрямованих на поліпшення діяльності сільськогосподарських підприємств, удосконалення їхніх організаційних форм.

Коли робота Інституту економіки сільського господарства була повністю налагоджена, науковий колектив працював дружно й ефективно, директор міг керувати ним, зосередившись на дослідницькому боці справи, не відволікаючись на які-небудь надзвичайні адміністративні чи господарські проблеми, у долі І.Лукінова стався новий несподіваний поворот: президент Академії наук України Борис Патон запропонував йому очолити Інститут економіки АН УРСР.

Іван Іларіонович довго вагався, але зрештою дав згоду і з 1976 р. очолив рідний йому інститут, який традиційно багато років був флагманом фундаментальних економічних досліджень в Україні.

На новому місці знову постали не лише наукові проблеми: довелося завершувати спорудження будинку для Інституту. А головне — знову потрібно було оздоровлювати атмосферу в колективі, перебудовувати всю наукову діяльність.

І тут укотре виявився науково-організаційний талант Івана Іларіоновича: Інститут економіки невдовзі став ефективно функціонувати. За ті чверть століття, коли ним керував І.Лукінов, колектив зробив чимало корисного для економічної науки. Зокрема у 80-ті роки було створено цикл фундаментальних робіт, виконаних разом з ученими інших установ і викладачами вузів під загальною назвою «Проблеми сучасного розвитку соціалістичної економіки» (у 10 томах).

Паралельно з керівництвом науковими колективами, визначенням напряму їхніх досліджень, редагуванням виконаних колективних робіт І.Лукінов постійно і дуже напружено трудився над власними дослідженнями. Його перу належить близько 600 друкованих робіт, із них п’ять індивідуальних і 25 колективних монографій. При цьому слід підкреслити, що це справді індивідуальні роботи: окрім колективних монографій, де він, як правило, співавтор і головний редактор, у Лукінова мало робіт у співавторстві.

У перші роки своєї наукової діяльності Іван Іларіонович окрему увагу приділяв питанням оплати праці колгоспників. Замість злидарських трудоднів, які давно дискредитували себе, пропонувалася гарантована фіксована оплата на кшталт зарплати робітників промислових підприємств. Як перехідна форма називалося щомісячне грошове авансування. Поступово нову форму впроваджували в практику. Іван Іларіонович активно включився в наукове її обгрунтування, вивчення й узагальнення досвіду застосування нової форми, котра принаймні якоюсь мірою могла б стимулювати зацікавленість сільських трудівників у результатах своєї праці.

Досліджуючи далі проблематику аграрної економіки, Іван Іларіонович виходить на комплекс теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із цінами. Зокрема він показав у своїх роботах різницю у рівнях цін на сільськогосподарську продукцію і на продукцію промислову, яку колгоспи змушені отримувати для своєї життєдіяльності. Саме ця різниця, цей диспаритет цін, разом із низькою оплатою праці лежить в основі механізму, що дозволяв протягом багатьох десятиліть використовувати колгоспне селянство як донора — і під час індустріалізації країни, і під час відновлення зруйнованого війною народного господарства, і надалі за часів гонки озброєнь. Іван Іларіонович вважав це несправедливим, і все життя своїми науковими працями і практичною діяльністю намагався переконати владу та суспільство, що давно пора віддавати старі борги селянству, що увага до аграрної сфери, вкладення в неї інвестицій окупиться сторицею й полегшить життя сільських трудівників.

Розробляв Іван Іларіонович й інші проблеми як аграрної економіки, так і інших галузей народного господарства на мікро- й макрорівнях. І цілком заслужено вченого ще за життя стали називати класиком, а його книжки й виконані під його керівництвом і за безпосередньої авторської участі дослідження нагороджувалися престижними преміями в Києві й у Москві: книжку І.Лукінова «Відтворення та ціни» 1979 р. визнано гідною Державної премії УРСР, монографію «Економічні трансформації (наприкінці XX ст.)» — премії імені М.Птухи НАН України, 1998 р.; колективна робота «Проблеми економічних взаємовідносин держави з колгоспами» нагороджена премією ВАСГНІЛ 1975 р.; ще одне колективне дослідження відзначене 1983 р. премією імені О.Шліхтера АН УРСР.

Протягом кількох десятиліть І.Лукінов був і формальним (як директор двох провідних столичних економічних інститутів), і неформальним визнаним лідером у галузі економічної науки. Визнанням цього стало обрання його до кількох академій України та Росії. Ще 1970 р. Івана Іларіоновича обрали членом-кореспондентом, а через три роки академіком ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна); 1976 р. його обирають до Академії наук УРСР (нині НАН України), а 1984-го — до Академії наук СРСР (нині Російська АН). У дві останні — минаючи майже обов’язковий зазвичай щабель члена-кореспондента. Втім, ступені і звання він вважав корисними лише для того, щоб до його думки дослухалися, щоб на нього зважали, щоб він міг максимально впливати на хід подій у своїй галузі.

Наукові праці І.Лукінова широковідомі не лише в Україні. Перша ж його монографія «Шляхи підвищення продуктивності праці в сільському господарстві», видана в Москві ще 1958 р., була перекладена словацькою і румунською мовами й видана в Братиславі та Бухаресті. Статті, наукові доповіді друкували також англійською, німецькою, польською, болгарською, угорською мовами.

Багато разів Іван Іларіонович гідно представляв українську економічну науку на закордонних наукових з’їздах, конференціях, симпозіумах. Уперше він виїхав за кордон 1961 р. у складі радянської делегації, очолюваної М.Фірюбіним, для роботи в Європейській економічній комісії в Женеві, потім часто брав участь у міжнародних нарадах країн — членів РЕВ (де нерідко очолював засідання, комісії з вироблення рішень і рекомендацій), міжнародних з’їздах і конгресах економістів-аграрників, зустрічах із ученими Німеччини й Італії, США та Японії, Індії й Китаю, багатьох інших країн. 1970 р. його обрали членом Міжнародної асоціації економістів-аграрників, а 1977 р. — членом, а потім і віце-президентом Європейської асоціації економістів-аграрників.

Доповіді Івана Іларіоновича на міжнародних форумах, як і всі його роботи та виступи, вирізняючись і новизною ідей, і глибиною розробки проблеми, і аргументованістю доказів, викликали жвавий інтерес учасників і позитивні відгуки й оцінки. Після однієї з таких доповідей Іван Іларіонович отримав 1976 р. повідомлення з посольства Швеції в Москві про обрання його членом Шведської королівської академії сільського та лісового господарства.

1989 р. Інститут економіки став співзасновником нового вищого навчального закладу в Україні — Міжнародного інституту менеджменту, і академік Лукінов увійшов до складу його наглядової ради, а 1991 р. Іван Іларіонович сприяв створенню Міжнародної української економічної асоціації.

У діяльності академіка І.Лукінова особливо напруженими і продуктивними були вісімдесяті роки. В Академії наук України він не лише очолював Інститут економіки, а й був обраний академіком-секретарем відділення економіки, а потім віце-президентом АН УРСР, головою секції суспільних наук (1979—1993 рр.), членом президії Академії. 1977—1999 р. він головний редактор журналу «Економіка Радянської України» (нині «Економіка України»), член редколегій ряду інших видань.

70-х — 80-х років Іван Іларіонович вів також велику громадську і громадсько-політичну роботу, обирався членом Київської міської ради, Київського міськкому партії, депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, членом ЦК Компартії України, був членом пленуму ВАКу СРСР тощо.

Уся ця багатопланова і багатоаспектна наукова й науково-організаційна діяльність дозволяла І.Лукінову, глибоко вникаючи в стан народного господарства, бачити перекоси в його структурі, негативні тенденції розвитку. В умовах економічного зростання, ускладнення господарських зв’язків українські економісти говорили про потребу глибокої перебудови господарського механізму, переведення народного господарства на інтенсивний шлях розвитку, зміни форм і методів господарювання. Однак у період застою рішучих заходів не вживали. З приходом М.Горбачова пожвавилися надії на кращі зміни. Іван Іларіонович навіть зустрічався з ним кілька разів, вони розмовляли по кілька годин і начебто розуміли одне одного, але далі розмов справа не пішла.

Із здобуттям Україною незалежності, коли постало питання про кардинальні зміни в економіці, І.Лукінов відразу ж включився в роботу, проте його зусилля виявилися незатребуваними. Бездумно і бездарно проведені в Україні 90-х років реформи зруйнували народне господарство, відкинувши багату із розвиненою економікою країну на кілька десятиліть назад, привели її до гострої кризи. Особливо тяжкою виявилася ситуація в сільському господарстві. Тут руйнації були воістину катастрофічними, а оскільки справа стосувалася здебільшого природних ресурсів, то й необоротними. Для Івана Іларіоновича це було особистою трагедією. Вихід із кризи потребував негайних дій — здійснення принципово нового економічного курсу.

Як учений академік Лукінов бачив необхідність наукового обгрунтування вироб­лених реформацій. Він пропонував здійснення комплексних перетворень лише в творчому напрямі, за критерієм приросту національного конкурентоспроможного товаровиробництва. Під його науковим керівництвом і за його особистої участі в Інституті економіки було розроблено теорію творчої моделі ринкової економіки, обгрунтовано стратегічні пріоритети економічного розвитку. У керівні органи було направлено численні документи, в яких аналізувався гостро кризовий стан економіки України і пропонувалися продумані, науково обгрунтовані шляхи виходу з кризи. Проте об’єктивні рекомендації мало цікавили можновладців, у них були інші цілі й інтереси.

За інтенсивністю роботи, кількістю досліджень і виступів, звернень у владні структури 90-ті роки не лише не поступалися 80-м, а й перевершували їх: у Києві і Москві вийшли монографії Івана Іларіоновича: «Економічні трансформації (наприкінці XX ст.)». — К., 1997 (видана також у Москві в перекладі англійською мовою. — М., 2002) і «Еволюція економічних систем». — М., 2002 (у серії «Российские академики об экономике»), опубліковано багато статей у різних виданнях. Але практична результативність усіх цих досліджень була дуже незначною, і це гнітило автора. Він втратив віру в те, що можна швидко виправити становище в країні. Незабаром хвороба забрала останні сили.

4 грудня 2004 р. Іван Іларіонович пішов із життя.

Доля академіка І.Лукінова була неординарною, а життя яскравим і надзвичайно насиченим. Хлопчисько з російської сільської глибинки, який працював на підсобних роботах у колгоспі, син неписьменної матері — і учений зі світовим ім’ям, який успішно виступав на багатьох міжнародних форумах, на президіях АН СРСР і АН УРСР. Він відвідав безліч країн і міст Європи, Азії, Америки, був на аудієнції в Папи Римського і на прийнятті у шведського короля, зустрічався з міністрами США і високопоставленими особами в багатьох інших країнах, не раз розмовляв з М.Горбачовим — все це було, звісно, цікаво й повчально, але не було надто важливим для нього. Головне — це наука, дослідження, захоплюючий творчий процес, його результат, практична користь для суспільства, для людей. Саме в цьому був сенс його надзвичайного життя.

Автор дякує вдові І.Лукінова Тетяні Борисівні за надані матеріали із сімейного архіву.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво