Примирення не починається зі списків взаємних звинувачень - Соціум - dt.ua

Примирення не починається зі списків взаємних звинувачень

14 січня, 2010, 15:37 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Йосиф Зісельс — громадський діяч, віце-президент Конгресу національних громад України, голова Ва...

Йосиф Зісельс — громадський діяч, віце-президент Конгресу національних громад України, голова Вааду України (Асоціації єврейських організацій і спільнот) колишній радянський політв’язень — відомий широкому загалу в Україні і за кордоном тим, що, не оминаючи складних історичних тем, націлений перш за все на конструктив. Тобто на пошук виходу зі складних ситуацій у міжетнічних відносинах і творення стратегії відносин мирних та взаємодоповнюючих. Передумови такої стратегії пан Зісельс окреслив ще під час ув’язнення в радянських концтаборах, де взаємодіяв із політв’язнями різних національностей, та в Раді національностей Народного руху України, яку очолював наприкінці 1980-х.

— Пане Йосифе, ви — один із небагатьох єврейських лідерів, які не засудили присудження Романові Шухевичу звання Героя України. При цьому, правда, підкреслили під час зустрічі з президентом України, що «нагородження Шухевича викликало неоднозначну реакцію в деяких соціальних і релігійних групах».

— До речі, на тій, згаданій вами, зустрічі з президентом України лише я з великої групи єврейських лідерів торкнувся теми негативного ставлення різних етнічних і соціальних груп до нагородження Шухевича та інших неоднозначних постатей українського минулого і сьогодення, наприклад Левка Лук’яненка. Мене насамперед цікавить істина, а не емоції, зокрема й ті, що спираються на стереотипи радянської історіографії. Я вже кілька разів звертався до Інституту «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (що, як свідчать публічні заяви співробітників інституту, там зберігаються) про діяльність Шухевича у зазначений період. Тобто восени 1941 року у Львові. Проте досі нічого не отримав. Такі ж запити надійшли і від найвищих державних інстанцій України, проте й вони, наскільки мені відомо, залишилися без позитивної відповіді. Гадаю, своє слово, як і з багатьох інших питань, мусять сказати незалежні дослідники — історики. Не варто спекулювати на основі припущень, чуток, недоведених фактів, — це стосується журналістів, політиків та всіх інших, причетних до справи. Після розпаду комуністичної імперської системи на нас чекає довгий і болісний період зламу історичних стереотипів і вибудовування нової історіографії європейської держави.

З єврейської точки зору, Шухевичеві роль Героя України не личить. Проте невже нам байдуже, що думають про це інші громадяни країни і чому вони сприймають цю історичну постать інакше, ніж ми? Впевнений: для більшості тих, хто позитивно ставиться до Шухевича та інших неоднозначних постатей нашої спільної історії, Шухевич асоціюється з опором комунізму та радянській імперії, з черговою спробою отримання українцями державної незалежності, тобто з гідними і позитивними цілями. Для багатьох же євреїв ім’я Шухевича асоціюється із загибеллю наших близьких під час Голокосту. Не думаю, що є багато українців, які поважають Шухевича за фактичні або уявні злочини проти євреїв і поляків.

Мені, з висоти 63 років життя, до яких увійшли шість років радянських таборів та в’язниць за політичну, антирадянську, у тому числі і єврейську, підпільну діяльність, досить легко сформулювати своє ставлення до таких тем:

1.Не існує колективної провини і колективної відповідальності.

2. Злочин завжди є конкретним і персоніфікованим.

3. Будь-яка людина, яка під час війни прямо чи опосередковано брала участь або була співучасником грабунків, знущань і вбивств мирного населення, є злочинцем, незалежно від того, в які строї вона була одягнена — німецькі, радянські, румунські чи українські. Але провину цієї людини і міру її відповідальності (без терміну давності) повинен встановити об’єктивний і неупереджений суд.

4. Людина, яка зі зброєю в руках захищала свою землю і своїх близьких від іноземних окупаційних армій або від озброєних формувань місцевих колаборантів, для мене злочинцем не є, навіть у тому разі, якщо колись за це була засуджена радянським судом.

Пам’ятаєте, як сказано в романі «У колі першому»: «Вовкодав — правий, а людожер — ні».

Уявімо собі свідомого українця (інтеліґента, ремісника, селянина) початку ХХ ст. на території Західної України, який спільно зі своїми польськими та єврейськими союзниками бореться за реалізацію загальнолюдських і національно-релігійних прав в Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Відоме, наприклад, рішення Єврейської національної ради Буковини на підтримку протесту українських і польських громад краю проти анексії Буковини Румунією. А тепер уявімо 1939—1940 рр., коли ті ж самі українці і поляки побачили своїх колишніх союзників-євреїв, які радо зустрічають радянську армію, що, за пактом Молотова—Ріббентропа, в союзі з нацистською Німеччиною окупувала їхні етнічні землі.

Живучи дві тисячі років у діаспорі, наш народ керувався насамперед інстинктом самозбереження, і було б лицемірством засуджувати його за це. Цей інстинкт спонукає наш народ за будь-яких умов орієнтуватися передовсім на сильну центральну владу держави. Адже справді у багатьох випадках лише вона й могла захистити меншість в умовах несприятливого оточення. Але прояви зазначеного інстинкту в різні історичні епохи мають надто різні й неоднозначні наслідки. В умовах імперій і соціально напружених соціумів незмінна орієнтація лише на владу неминуче призводить до загострення відносин із тими групами місцевого населення, які борються проти цієї влади за незалежність і соціальну справедливість.

Не випадково вже з XIX ст. єврейські громади внаслідок активізації цих суперечностей починають втрачати частину своїх активних членів і розколюватися за цими ж таки лініями. Частина єврейської общини, переважно молодь, підтримує визвольні змагання і тим самим заходить у конфлікт із обережнішою, консервативнішою частиною общини. В історії Східної Європи бачимо приклади практично нерозривного союзу єврейських громад із національно-визвольними рухами, що у ряді лімітрофних держав після Першої світової війни сприяло розквіту єврейських громад. У тих імперіях, де черговий етап національно-визвольних змагань зазнав поразки, багато євреїв було піддано репресіям за їх підтримку.

Радянський лад, що зруйнував національне і релігійне життя багатьох народів, дав чимало яскравих прикладів співпраці і союзу частини євреїв із демократичними та національними рухами в 60—80-х роках. Гельсінкські групи в Україні, Литві, Грузії і Росії після свого виникнення 1976 року об’єднували представників не лише титульних націй, а й національних меншин, насамперед — євреїв. Упевнений, що міжнаціональний мир в Україні в період перед і після отримання нею незалежності обумовлювався, зокрема, спільним опором комуністичній імперії.

Але нам відомі й інші, цілком зрозумілі приклади поведінки євреїв у зазначений час — Антисіоністський комітет радянської громадськості, індивідуальні форми співпраці з партійними і репресивними органами. Досить згадати розлогі списки «підписантів», які висловлювали «обурення», за вказівкою згори, у різних газетних публікаціях проти дисидентів.

Ми мусимо усвідомлювати й оцінювати наслідки таких трагічних парадоксів нашої спільної історії, якщо хочемо, аби наші діти та внуки гідно жили в розвиненій демократичній Українській державі. Ми не можемо не ставити перед собою завдання українсько-єврейського порозуміння, якщо хочемо, щоб майбутня демократична і європейська Україна мала у своєму складі таку ж гідну та шановану єврейську спільноту, як у Великій Британії, Франції, Бельгії чи Італії.

Якщо ми, євреї, й далі підраховуватимемо, скільки українців співпрацювало з нацистами, а українці — скільки євреїв служило в ЧК, ҐПУ, НКВС і КДБ, то назавжди залишимося в історичній безвиході, сповненій взаємних звинувачень і потенційно конфліктонебезпечній.

Примирення починається не зі списків взаємних звинувачень, а зі спроб оцінити, зрозуміти й відчути власну історію, не оминаючи найнеприємніших її епізодів. Примирення починається зі спроб оцінити своїх історичних персонажів, назвати поіменно не лише пророків і праведників, а й негідників та злочинців.

Ми маємо право пишатися Спінозою, Ейнштейном та Ойстрахом, але не можемо не соромитися Азефа, Троцького, Кагановича. Адже вони, образно кажучи, вийшли з одного штетла, проте пішли в різних напрямах. Єврейська громада дала світові геніїв науки, літератури, мистецтва — але водночас і геніїв зла. І ті, й інші відштовхнулися від власного минулого, але реалізували нагромаджену століттями енергетику в діаметрально протилежних проявах — людського й антилюдського існування.

Правда про себе — це шлях до катарсису, очищення. Лише правда про себе приведе народи до примирення. Від нас залежить, який шлях оберемо.

Єврейська громада кожної країни, особливо в часи змін, повинна вирішити для себе непрості проблеми групової ідентичності: ставлення до світу, що змінюється, та до історії, що має відповісти на виклики часу і перетворити її з науки про стани, партії та класову боротьбу на науку про людину та її долю в обставинах, які склалися.

Цілком очевидно, що популярна історія (а точніше — підручник) у будь-якій країні покликана виховувати загальнодержавний патріотизм, а відтак ґрунтується не на історичних фактах, а переважно на міфах та легендах, які допомагають його підтримувати. Наум Коржавін колись написав вірші про одного з героїв російської історії Юрія Долгорукого:

«…Был ты ликом

довольно противен,

сердцем подл,

но не в этом суть.

Исторически прогрессивным

Оказался твой

жизненный путь…»

Отже, хоч би якими були маніпуляції історією, з часом туман над її більш давніми періодами розсіюється, а міфи та легенди перестають задовольняти громадян.

Цікаво, що аналогічні процеси переакцентування сталих історичних оцінок тривають нині і в Росії. Але там розмах набагато серйозніший. Наприклад, реабілітація і мало не канонізація Миколи II, якого, якщо мене не зраджує пам’ять, називали Миколою Кривавим, і не лише через події на Ходинці та «Криваву неділю», а й за єврейські погроми кінця ХIХ — початку ХХ ст. А екстатичне захоплення Колчаком або Денікіним, чия армія всіяла єврейськими трупами половину України? Мені не відомі ні накази Денікіна, які забороняли б, під загрозою страти, погроми мирного єврейського населення, ні страти конкретних погромників у денікінській армії. На відміну від Симона Петлюри, для якого погроми були більше бідою, ніж провиною. Я вже не кажу про генерала Власова й отамана Краснова, які «геройствували» пізніше.

Процеси в російській трансформації історіографії спрямовані на реанімацію в новому вигляді Російської імперії, натомість в українській — утвердження української незалежності. Обидва завдання суперечать одне одному, проте аморально ставити їх на різні ваги історичної справедливості. Але деякі наші російські «колеги», аж надто «заклопотані» окремими невідповідностями трансформації української історіографії, як мовиться, впритул не бачать «колоди у власному оці».

На відміну від наших сусідів, ми живемо в демократичній країні, де можемо обговорювати будь-яку тему і засуджувати будь-якого політика, аж до президента. Це стосується і згаданих проблем модерної історіографії. Якщо ми не можемо впоратись із цими проблемами, то необхідно активізувати зусилля, знайти союзників у громадянському суспільстві, в національно-демократичному таборі і продовжувати боротьбу доти, доки всім не стане зрозумілою наша нетерпимість до деяких процесів у нашій державі. Якщо й тоді не вийде, ми можемо безперешкодно звернутися до наших добросовісних партнерів і союзників у Європі, США, в Ізраїлі. На жаль, у Росії я таких, за поодинокими винятками на індивідуальному рівні, не бачу.

Згадаймо боротьбу довкола Бабиного Яру в 2003—2006 роках. Знадобилися три роки відчайдушних зусиль, мобілізація значної частини громадянського суспільства, маса публікацій у єврейській і неєврейській пресі, адже нам тоді протистояла не держава, а, хай і міжнародна, та все ж таки — громадська організація.

— Після відомого листа президента Медведєва ви виступили на прес-конференції на захист української демократії від зазіхань великодержавного сусіда. Про загрозу для демократії говорили тоді й чимало провідних політиків. Приблизно тоді ж спалахнув скандал, викликаний антисемітськими заявами мера Ужгорода. Із владного олімпу — тиша (не беручи до уваги «стурбованості» порушеннями законодавства і професійної етики, висловленої Віктором Ющенком). Чи не тому, що всі кандидати бояться розчарувати свій електорат, який, на жаль, дуже сприйнятливий до антисемітської риторики? І чи не вбачаєте ви в цьому страху справжньої загрози демократії та європейськості України?

— На прес-конференції після відомого листа Медведєва я виступав спільно зі своїм товаришем по дисидентському минулому Євгеном Сверстюком. Виступати з ним для мене завжди велика честь. Ми висловили нашу спільну думку колишніх політв’язнів. У житті трапляються моменти, коли людина не в змозі змінити потужних негативних процесів, але може принаймні висловити своє ставлення до них та до персоналій, котрі їх уособлюють. Зі свого дисидентського минулого я виніс просту істину: не існує інших критеріїв, окрім етичних. І в тому виступі спрацював саме цей принцип: не приєднатися до чергових брехні та насильства, а протиставити їм особисту позицію.

Щодо виступу мера Ужгорода Ратушняка, то свого часу я дав удосталь засуджуючих інтерв’ю, тому не повторюватимуся. Щодо можливого страху деяких політиків відштовхнути свій електорат засудженням антисемітизму, — можливо, це й так, але стосується лише нерозумних і недалекоглядних політиків.

Згідно з нашим досвідом моніторингів та аналізу передвиборних ситуацій у різних реґіонах України, можна з достатньою часткою впевненості стверджувати, що активізація антисемітських проявів проти кандидатів до парламенту або на посаду президента майже не впливає на результат виборів. Парадоксально, але злам стереотипів простежується і в цих процесах. Це демонструють дослідження, що проводяться в Україні останніх 15 років за відомою шкалою соціальної дистанції Боґардуса та іншими методиками. А кількість голосів, відданих за праворадикальні партії, і кількість депутатів різних рівнів, що мають єврейське походження, свідчить, швидше, про протилежне: національне «забарвлення» кандидата не лише не зменшує його шансів на обрання, а інколи навіть допомагає. До речі, ми зможемо перевірити це під час найближчих виборів.

Побоюються ж висловлювати свою точку зору на цю тему лише політики, які уособлюють або вчорашній день нашого політичного життя, або його безперспективні відгалуження, що не мають широкої електоральної підтримки. Отже, жодної загрози демократизації та європейській інтеграції України у цих проявах я не бачу. До речі, рівень антисемітизму в Україні сьогодні аналогічний його рівню у східноєвропейських країнах і набагато нижчий, ніж у Західній Європі та Росії. Правда, це вже інша проблема.

— Моніторинг антисемітських проявів не свідчить про зростання їх кількості впродовж минулого року. Проте досить почитати форуми й обговорення статей, пов’язаних з уявним або дійсним єврейством Арсенія Яценюка, аби переконатися: суспільна атмосфера просякнута антисемітськими стереотипами.

— Не можна судити про рівень антисемітизму в країні за висловлюваннями на форумах і під час неофіційних обговорень. Далеко не всі форуми відображають атмосферу в суспільстві, швидше — «суспільну каналізацію». Питання не в тому, чи існує антисемітизм у побутовій свідомості, а в тому, наявний він у мейнстримі суспільного і державного життя — чи витіснений загальними зусиллями на його периферію, на марґінес, у стічну канаву, де йому, власне, й місце.

До речі, прийнятий нещодавно парламентом України закон про посилення відповідальності за злочини, здійснені на релігійному, расовому і етнічному ґрунті, частково відповідає на ваше запитання про реакцію влади. За попередніх президентів України, попри набагато масовіші, ніж нині, публічні прояви антисемітизму, відома
161-ша стаття Кримінального кодексу України взагалі не застосовувалася, а за останніх два роки це сталося вже кілька разів, нині ж відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі посилено.

Щодо державної політики останніх років, то як єдиного цілого її, на жаль, немає. Та й про суспільний консенсус ніхто й не мріє, — його немає і з інших, не менш важливих для України питань. Насправді проблема ксенофобії залишається так само нерозв’язаною, як і інші важливі проблеми в державі.

Я займаюся організацією моніторингу антисемітизму і ксенофобії на пострадянському просторі вже близько 20 років. А тому можу з усією відповідальністю заявити, що проблема проявів ксенофобії в нашій країні нині гостріша, ніж проблема антисемітизму, що свідчить про певні трансформації в системі негативних установок і стереотипів частини українського суспільства. Проте і ксенофобські тенденції поки що не перевищують показників східноєвропейських країн.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво