Приходьте завтра - Соціум - dt.ua

Приходьте завтра

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Люди любили, люблять і любитимуть гарні казки про попелюшок-принців-к.пушкарьових (чи, скажімо, стару кінопісню про головне, про Ф.Бурлакову) — і, мабуть, про це не варто нагадувати...

Люди любили, люблять і любитимуть гарні казки про попелюшок-принців-к.пушкарьових (чи, скажімо, стару кінопісню про головне, про Ф.Бурлакову) — і, мабуть, про це не варто нагадувати. Але все ж нагадаю. Оскільки два місяці поспіль у країні є один дуже мелодійний інформпривід. Його звати Віктор. Прізвище — Мельник. Родом із Чернівецької області (село Великий Кучурів). 16-річний провінційний «інформпривід» останнім часом примусив говорити про себе не тільки столичних домогосподарок (потенційних споживачок розважальних шоу), а й навіть консерваторську знать — після тріумфальної (майже професійної) перемоги у програмі худсамодіяльності на одному з центральних телеканалів. Коли він відкрив рота, багато людей заплющили очі... від подиву й захоплення. Арія Калафа з опери «Турандот» була виконана самородком... як би це сказати... дуже добре... може, місцями навіть значно краще, ніж це співають у деяких регіональних оперних театрах.

Юнаку тоді ж дали «шанс» — вважай, один із кількох тисяч. І впродовж місяця (із гаком) скромний випускник кучурівської школи перетворюється на об’єкт масового замилування і майже рівноправного сценічного колегу народного артиста й радника президента В.Гришка. «Це потенційний дель Монако», «Це наше велике світле майбутнє — вважай, як Паваротті». Юнаком одразу активно зацікавився міністр у справах молоді Ю.Павленко. І, за даними «ДТ», хлопцю обіцяно спецгрант, а також, наскільки вдасться, сприяння з наймом квартири в центрі столиці, щоб талантові ніщо не заважало жити-розвиватися (у консерваторському гуртожитку на Оболоні творчі процеси йдуть не завжди передбачуваними шляхами). Оперний вундеркінд уже заангажований і в так званих збірних «данських» концертах, присвячених тому чи іншому профсвяту. На одній із таких вистав у екс-Жовтневому сам його чув... Справді, класно — гучно, протяжно. І навіть спецаудиторія в погонах влаштувала даруванню такий прийом, який не вийде, навіть коли об’єднати всі оплески, що дісталися двом десяткам виконавців, котрі виступали у програмі перед юним даруванням.

Уже за лаштунками в гримерці (на дверях, до речі, рівнозначним кеглем набрано «В.Гришко і В.Мельник») попросив його жартома: «Ану, пташко, виконай своїм дорогоцінним тембром щось із «Травіати» Джузеппе нашого Верді!» Хвилину дивиться з-під лоба... Потім: «Налейте, налейте полнее бокалы. Выпьем, друзья, за любовь!..» У гримерці затремтіли шибки. «Тихіше, а то ще голос зірвеш — і виявлюся винним!»

Однак повернімося в гості — до «казки».

Село Великий Кучурів напевне ж багате якимись місцевими легендами та переказами — про водяних або лісовиків. Але головна легенда там нині — хлопчик на ім’я Вітя. Після київського «жовтневого» концерту він не встигає на поїзд, щоб потрапити на випускний вечір. І з досадою каже: «А може, встигну автобусом? Та ні, не встигну! Доведеться летіти літаком. Уперше ж лечу... Не те щоб страшно — просто вперше!»

Втім, у «казках» усе завжди вперше.

Вперше в житті він побачив справжню «живу» оперу тільки цієї весни. «Севільський цирульник» Россіні в Нацопері. Але не всіма виконавцями залишився задоволений. «Хоча де ж я міг таке бачити раніше? До нас у село оперні артисти ж не приїжджають! А по телевізору ви самі знаєте що — ну, «Шанс», наприклад!» І я раптом чомусь згадав незабутню Фросю. Ту саму Бурлакову, яка в тяжкий час жила і співала у фільмі Ташкова «Приходьте завтра». Згадайте — там повоєнний морок (недоїдання, будівництво соціалізму). Але вже чого-чого не бракувало – то це пропаганди справжніх музичних цінностей: якось культурно вони загартовували радянське населення, роблячи щеплення від вульгарності. А тепер ось почув від знайомого музикознавця сумну розповідь, як кілька працівниць українського радіо сьогодні взагалі демонстративно відмовилися від зарплат (їх все одно майже не платять)... аби зберегти в радіоефірі програми про класичну музику. Хіба не подвиг? Подвижниці бідолашні...

І наш диво-хлопчик, як ви здогадалися, насичувався в селі культурою не від ТБ, не від радіо — в основному диски (видатних оперних виконавців). Слухав їх днями-ночами. Захоплювався драматичним тембром Маріо дель Монако («У мене немає кумирів, але якщо говорити, хто найбільше подобається, то саме він»). Ще його хвилює голос Пласідо Домінго («Так, саме він, а не Паваротті — Лучано якийсь, ну... я не знаю!»). У школі своїй кучурівській він намагався займатися музикою ще в молодших класах. Але великого таланту чомусь не виявили. Ну то й нехай. Згодом він став брати уроки музики у свого викладача Лідії Гаклан. Це вже був дев’ятий клас. Вважай, шкільна фінішна пряма. Лідія Степанівна й порадила йому поїхати до Чернівців (у тамтешню музшколу) і знайти якогось фахівця, щоб поставив голос. Він поїхав (по кілька разів на тиждень відвідував заняття). Йому поставили. «А взагалі-то, я хотів стати священиком. Навіть співав у церковному хорі. Міг би й далі, звісно, співати. Мама про це мріяла. І спочатку не хотіла, щоб я їхав до Києва, неначе чогось боялася. Зате тепер вона вже згодна і навіть хоче, щоб із часом я забрав і її з собою в столицю». — «А хто батьки в тебе — сільські трудівники?» — «Ні. Мама — іконописець. А тато — комп’ютерник. Він не в селі працює, а в Чернівці їздить, це недалеко від нас — усього п’ять кілометрів. Господарства в нас особливого немає. Зате є комп’ютер, фортепіано, аудіотехніка, синтезатор».

Будинок їхній у Великому Кучуріві стоїть ніби відособлено. Кажуть, навіть точної адреси немає, оскільки начебто немає й вулиці. Тобто, звісно, є головна сільська вулиця, а є провулки, вважай, безіменні. І в долі буває щось схоже: людина ж сама вирішує, яку дорогу вибирати, — чи центральний, верстовий шлях, чи виляти провулками (куди занесе); чи йти навпростець до своєї мети, чи в темряві блукати завулками. Ріхтер, між іншим, народився в Житомирі (гадаєте, у місті про це багато людей знають?) Втім, наш юний герой своє «шосе», здається, тільки вибирає.

У стислий термін він досконало вивчив із десяток арій. І таким репертуаром, повірте, може похвалитися далеко не кожен оперний профі. Від душі, сердечно, місцями навіть надривно у свої 16 він видає Радомеса з «Аїди», Манріко з «Трубадура», Рудольфа з «Богеми», Герцога з «Ріголетто», Калафа з «Турандот», Альфреда з «Травіати»... «А чому досі Ленського не вивчив?» — «Ні ж, я знаю. Але Чайковського складно виконувати, до цього слід серйозно готуватися.» — «А до «Шансу» ти що, теж серйозно готувався? Чи хтось підштовхував тебе до цього? Там же, кажуть, ледь чи не місця закуповують, щоб постояти, а потім втиснутися в «ящик»?» — «Можна, не будемо про це говорити?» — «Домовилися».

Чергу за «шансом» він зайняв на Хрещатику з восьмої ранку. Хоча дехто її займає ще з шостої, щойно метро відкриється. Тоді знімали, як завжди, дві програми підряд — веселився натовп, фальшивили «артисти». Навряд чи щось передвіщало «грандіозну сенсацію», як сьогодні каже про Вітю сам Гришко. А щодо «шансів»... Спеціальну оду з цього приводу тепер хоч-не-хоч доводиться співати персонально В.Ряшину, який недавно екстрено ретирувався з крісла начальника «Інтера», а раніше активно угноював цей проект. Працю його, мабуть, ще оцінять нащадки. Запустити передачу, яка одним махом зможе зруйнувати всі уявлення населення про професіоналізм, і ще, як психотерапевт, накинути народові установку, що артистом можна «реально» стати рівно за півгодини з допомогою «трупи» екзотичних стилістів-візажистів-танцюристів (попередньо викинувши на смітник усі дипломи та палітурки про музосвіту)... Це справді «подвиг», друзі мої. І поки що тільки одного не втямлю — чому «Караоке» (і «Шанс») досі не передислокували безпосередньо на Майдан — ближче до консерваторії. Щоб «випускників» цього шоу відразу ж — гуртом і вроздріб — у храм...

Однак, мабуть, у кожному правилі є винятки. Один із них — Віктор. Куди ще, скажіть, окрім «Караоке», було дитині податися, щоб нарешті розчули його голос?

«У школі-то як сприйняли твій фурор? Мабуть, від заздрощів лопали?» — «Та ні, нормально, дружелюбно. Але я взагалі не дуже люблю компанії. Більше подобається самотність, люблю просто сидіти і слухати музику». — «Доведеться полюбити «несамотність», якщо попереду поїздки й концерти». — «Але це ж зовсім інше!» — «Це тобі так здається». — «Можливо». — «А що взагалі ти хотів би отримати від життя?» — «Не знаю».

Тим часом за стіною гримерки — на сцені екс-Жовтневого — не безплатно заглушують своїми талантами людей у погонах інші «пташенята» гнізда Ряшина — попередні випускники «Караоке», поп-ешелон. А В.Гришко підкреслено дружелюбно наставляє підопічного. Не придушує. Без дидактики. Називає «синок». Незабаром їхній вихід. «Вітю, а давай ще раз «О, соле міа».

І саме в цьому місці — перехід: від форте до піано

Природний талант — як поцілунок Бога. Кого захотів — того й відзначив. Зрозуміло, що дару не можна «навчити». Адже здібних вокалістів десятки, а виконавців, осяяних іскрою, — спробуйте-но, знайдіть, назвіть. «Гарних голосів багато, але дайте мені особистість, покажіть природу!» — благала свого часу ще Едіт Піаф. Самородка з Чернівецької області слухала в Києві Лариса Гергієва, сестра славетного маестро. І була в невимовному захваті: «За таким голосом може бути велике майбутнє. Його драматичний тенор може згодом конкурувати з багатьма... Але дорогий діамант і дорогої оправи потребує».

Запитання: хто (і як) огранить? Попереду вступні іспити в нашу консерваторію (нині Музичну академію). Попереду, не сумніваюся, і «великі перегони»: очікуване мигтіння й незліченні запрошення — день ДАІшника, день нафтогазовика, день авіації, тиждень податкової...

Гуркотливу піар-машину вже запущено. Цьому агрегатові конче потрібні «нові жертви». Ось тут і необхідна страховка. Щоб «розкручування» не стало тільки «накручуванням». Щоб природний талант не наблизився до поняття «тираж». Деякі спеціалісти, послухавши Віктора Мельника, дійшли висновку, що тільки нашою музичною школою тут не обійтися — потрібна італійська. Потрібна робота — повільна, серйозна, поетапна. Інакше захоплення і «ахання-зітхання» можуть виявитися лише гучним «аранжуванням» до головної арії — до долі.

Але тут уже що йому виберуть — провулок чи верстовий шлях.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво