Причини голоду 1933 року в Україні по сторінках однієї підзабутої книги - Соціум - dt.ua

Причини голоду 1933 року в Україні по сторінках однієї підзабутої книги

15 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 15 серпня-22 серпня

Варіант відповіді на питання, винесене в заголовок статті, прозвучав в «ДТ» (№ 24 від 28 червня 2003 р.) у вигляді відсилки до постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 р. Постанова була опублікована в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», яку підготував Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Книга вийшла в світ у «Політвидаві України» восени 1990 року.

Варіант відповіді на питання, винесене в заголовок статті, прозвучав в «ДТ» (№ 24 від 28 червня 2003 р.) у вигляді відсилки до постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 р. Постанова була опублікована в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», яку підготував Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Книга вийшла в світ у «Політвидаві України» восени 1990 року. ЦК Компартії України прийняв цю постанову якраз для того, щоб вихід книги став можливим. Суть її визначається одним реченням: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».

Стаття ця присвячена аналізу книги, названої в попередньому абзаці. Щоб не повторювати довгої назви, згадуватиму далі цю книгу одним словом — «Голод», з посиланням у необхідних випадках на сторінку, звідки запозичено документ.

Якби ми в пошуках причин голоду задовольнилися версією, висунутою у постанові ЦК КПУ, це означало б, що 70-та річниця голодомору проходить так само непродуктивно, як пройшла 60-та.

«Український голокост» чи щось інше?

У травні нинішнього року Верховна Рада України вперше за весь час свого існування порушила питання про голодомор на сесійному засіданні. Під час обговорення народні депутати КПУ залишили зал. Вони були обурені інтерпретацією причин голоду: нібито радянська влада і партія, що стояла за нею, нищили голодом українців тільки через те, що вони були українцями…

Довести, що голод 1932—1933 рр. справді був геноцидом, важко. Щоправда, такий висновок зробили обидві комісії, які досліджували український голод, — Конгресу США у квітні 1988 року і міжнародна комісія юристів під керівництвом професора Дж.Сандберга в листопаді 1989 року. Проте комісії працювали в умовах «холодної війни», коли бралися до уваги антикомуністичні емоції. Тепер, щоб визнати голод 1932—1933 рр. не наслідком форсованої індустріалізації, як це представлено у згаданій вище статті в «ДТ», а продуманим актом геноциду, що спрямовувався проти українського народу, потрібні аргументи.

Надруковані в книзі «Голод» архівні матеріали доводять, звичайно, що підвищена смертність на селі була пов’язана зі згубною хлібозаготівельною політикою. Проте катастрофічну (на порядок більшу ніж в інших хлібовиробних регіонах СРСР) смертність сричинили не заготівлі, а інше.

Голодомор справді був геноцидом селянства (в Україні) і козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з планомірним винищенням української інтелігенції. Він не випливав з офіційної національної політики ВКП(б), а точніше, з політики сталінського режиму, який підім’яв під себе не тільки суспільство, але й правлячу партію. Але він випливав з масового терору за соціальними і національними ознаками.

Геноцид під прикриттям хлібозаготівель був застосований у катастрофічній ситуації, що складалася після 1929 року в СРСР, пов’язаний був зі сталінською «революцією згори». Не з форсованою індустріалізацією (тут зв’язок опосередкований), а з даремними намаганнями Кремля вибудувати під виглядом колгоспів в артільній формі особливу систему відносин між містом і селом. До створення цілісного народногосподарського комплексу, яким можна було управляти з одного центру, керівники ВКП(б) йшли методом спроб і помилок. Голод в багатьох регіонах СРСР був наслідком помилкової спроби, а голодомор в Україні і на Кубані — результатом намагань Кремля вийти з катастрофічної ситуації в найбільш небезпечних для нього національних регіонах шляхом застосування превентивних репресій (терору голодом).

В книзі «Голод» є аргументи на підтвердження геноциду у вигляді терору голодом. Вона й тепер залишається найбільш повним і вражаючим зібранням про голод з архівів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Варто лише прочитати ці документи під потрібним кутом зору.

Потрібний кут зору

Повних три роки (1987—1989) я вивчав проблему голоду, і на цьому локальному відрізку минулого міг бачити більше, ніж інші.

З текстів, відібраних для книги «Голод», з інших документів тих архівів, звідки вони запозичені, виникало щось жахливе. За хлібозаготівлями приховувалася істинна причина голодомору. А тому я сумнівався, чи дасть політбюро ЦК КПУ санкцію на публікацію.

Все-таки, шанси існували. По-перше, ніхто не здогадувався про істинну причину голодомору. Тим більше — про те, що документи з партійних архівів здатні її підтвердити.

По-друге, десталінізація М.Горбачова, на відміну від хрущовської, пішла вглибину. Це зобов’язувало правлячу партію триматися на гребені хвилі, якщо вона бажала, щоб хвиля не накрила її з головою.

По-третє, комісія Конгресу США з українського голоду 1932—1933 рр. вже закінчила роботу, опублікувала заключний рапорт і пустила зібрані документи у світовий науковий обіг. З конкретними результатами роботи комісії Дж. Мейса члени політбюро ЦК КПУ були знайомі. Я так впевнено це стверджую, тому що маю в руках том обсягом в 524 стор., надрукований у 1988 році в державній друкарні Вашингтона. На обкладинці книги — червоний штамп загального відділу ЦК КПУ з датою надходження — 5 вересня 1988 року. До мене вона потрапила під час передачі документів ЦК КПУ в державний архів після заборони партії (як чужорідний для фондоутворювача матеріал).

На засіданні політбюро ЦК в січні 1990 року (мене запросили як експерта) дискусія щодо доцільності публікації книги «Голод» тривала довго. У мене склалося враження, що присутні зітхнули з полегшенням, коли перший секретар ЦК В.Івашко взяв на себе відповідальність і запропонував друкувати документи. Це був акт великої громадянської мужності.

Книгу «Голод» підписали до друку 5 вересня 1990 року з оголошеним тиражем 25 тис. примірників. Фактичний тираж виявився вдесятеро меншим. Говорили про те, що дефіцитний папір пішов «наліво», щоб хтось міг заробити, але в це важко повірити. Більш імовірно, що книгу, яку вже не можна було не друкувати, вирішили зробити бібліографічним раритетом.

У 1990 році в Україну уперше приїхав Джеймс Мейс. Він привіз мені комп’ютерну роздруковку 206 свідчень про голод 1932—33 рр., зібраних комісією Конгресу США. Десятки різних відповідей на однакові питання давали можливість застосувати компаративний аналіз, що позбавляло джерело властивого мемуарній літературі суб’єктивізму.

У грудні 1990 року тритомник свідчень обсягом в 1734 сторінки вийшов у світ в тій же друкарні Вашингтона. Тоді ж, у першій половині грудня в журналі, який ще називався «Під прапором ленінізму», я надрукував статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США «Комісії по голоду 1932—1933 рр. на Україні»). Співставлення архівних документів і свідчень дало можливість сформулювати такий висновок: «Поряд з хлібозаготівлями і під виглядом їх було організовано репресивне вилучення будь-яких запасів продовольства, тобто терор голодом». Вилучення всього продовольства в господарствах селян-боржників по хлібозаготівлях — це і є істинна причина голодомору.

Після сталінської статті «Запаморочення
від успіхів»

Наукову літературу з Росії важко здобувати. Я вдячний проф. В.П.Данилову (Інститут російської історії РАН) за подарований мені п’ятитомник «Трагедия советской деревни (1927—1939)». Його томи-«цеглини» наповнені документами, які досі не бачили денного світла. Вони дають можливість зрозуміти причини економічної деградації колгоспного ладу в момент його народження.

Сучасне трактування подій суцільної колективізації в науковій літературі і в підручниках зводиться до наступного. Під виглядом артілей Сталін бажав насадити в селі комуни. Почалася колективізація всього, аж до дрібної худоби і птиці. У відповідь піднявся могутній антиколгоспний рух. Генсек змушений був відступити і опублікував в березні 1930 року в газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіхів». В ній він переклав вину за «перегини» на місцевих працівників і «подарував» колгоспникам присадибну ділянку з коровою.

Сталінський «відступ» був декларативним. Мало того, що всіх, хто вийшов з колгоспів, знову загнали туди — це всім відомо. Виявляється, і це стало для мене відкриттям у цьому році, — держава не розрізняла колгоспів і радгоспів: все, що вироблялося в громадському господарстві колгоспів, підлягало відчуженню. Та в радгоспах платили якусь заробітну плату, а колгоспники мусили задовольнитися тим, що одержували з «подарованого» присадибного господарства. Аналіз компартійно-радянських постанов та інструкцій триріччя 1930—
1932 рр. підтверджує тільки цей висновок, іншого бути не може.

На поверхні, у деклараціях все було інакше. Якраз за це триріччя сформувалося поняття трудодня. Було багато розмов про подолання зрівнялівки в оплаті колгоспної праці. Розроблялися заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів. У квітні 1930 року було прийнято закон про хлібозаготівлі: колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті валового збору (в незернових регіонах — не більше однієї восьмої). Основна частина врожаю підлягала розподілу по трудоднях.

Тим часом небачена за глибиною економічна криза (Велика депресія) призвела до небувалого падіння світових цін на промислове устаткування. Радянські зовнішньоторговельні організації радісно скуповували за валюту все підряд по низьких цінах і на пільгових умовах оплати. Та незабаром виявилося, що ціни на сільськогосподарську продукцію впали ще більше. Довгострокових позик Радянському Союзу ніхто не давав, поки він не визнає царських боргів. Щоб заробити валюту, доводилося продавати більше хліба. Хлібозаготівельні плани стали безрозмірними, держава викачувала у колгоспів увесь врожай, руйнуючи їхню економіку і змушуючи селян, передусім молодь, відмовлятися від праці на землі.

Статистика свідчить, що після переходу до суцільної колективізації в СРСР почалася стрімка урбанізація: кількість селян, які прибували в міста, зросла з 7 млн. осіб в 1929 році до 9,2 млн. в 1930 році і 10,8 млн. осіб в 1931 році. Щоб припинити неконтрольовану урбанізацію, з грудня 1932 року в Радянському Союзі була запроваджена система внутрішніх паспортів, яка збереглася до нашого часу.

З року в рік продовольче становище в українському селі ставало дедалі гіршим. Внаслідок заготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932 року, в десятках сільських районів України розпочався повальний голод. Він тривав, поки визрів новий урожай, і забрав життя близько 150 тис. селян.

Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК)

Попередній розділ був необхідний, щоб охарактеризувати ситуацію, в якій почали діяти НХК, створені Сталіним восени 1932 року в основних хлібовиробних регіонах. В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В.Молотов, на Північному Кавказі — секретар ЦК ВКП(б) Л.Каганович, у Поволжі — секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. Результатом їх діяльності став голод в усіх перелічених регіонах. Він розпочався і в містах незернових регіонів СРСР, знятих з централізованого постачання внаслідок дефіциту хліба.

Голод, але не голодомор! Мета цієї статті якраз і полягає в тому, щоб розрізнити ці два поняття і простежити, в яких регіонах СРСР і внаслідок яких причин голод поступово переростав у голодний мор з кількістю жертв, на порядок вищою.

НХК не мали власного апарату. Вони були народжені буденним протокольним рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року. Початком роботи комісії в Україні слід вважати появу Молотова на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня. На цей час Україна виконала тільки 40 відсотків встановленого хлібозаготівельного плану.

До речі, коли хто-небудь з ветеранів скаже, що в них у селі голоду не було, не треба поспішати із запереченнями. До кінця жовтня близько 1,5 тис. колгоспів виконали план і не потрапили під санкції. Але 23 тис. колгоспів залишалися в боржниках у держави.

Держава бажала взяти своє. Тим більше, що вона нинішнього року дозволила, щоб матеріально зацікавити колгоспників у збиранні врожаю, видати їм натуральний аванс зерном у розмірі від 10 до 15 відсотків заробленого на трудодні. У попередні роки хліба не видавали до виконання «першої заповіді» — заготівельного плану, а після заготівель видавати було нічого.

Переконуючись з року в рік, що держава забирає весь хліб, селяни починали працювати в громадському господарстві зовсім недбало. Хліб гинув у полі від бур’янів і осипання, під час жнив і транспортування. Під час обмолоту частину зерна колгоспники старалися пустити в солому і полову. Їм залишали тільки ці «озадки», а зерно після обмолоту відвозилося прямо на елеватори або зсипні пункти.

У виступах українських керівників на Третій партконференції (липень 1932 року) були спроби оцінити втрати врожаю 1931 року. С.Косіор оцінював їх в межах 120—150 млн. пудів, О.Шліхтер назвав цифру 150, М.Скрипник — до 200 млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри давали уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського населення.

Будь-яких повідомлень про втрати врожаю 1932 року не існує, але ситуація в сільському господарстві тоді ставала катастрофічною. В листі з колгоспу «Нове життя» Артемівського району, який газета «Вісті ВУЦВК» надрукувала 4 січня 1933 року, повідомлялося: «Під час збиральної кампанії й обмолоту запанували цілковитий розгардіяш і безладдя. Бригади розпалися, у поле виходив хто хотів, праця організована не була. Роботу зволікали, хліб осипався. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було. Який був урожай, по цей день невідомо. Хлібозаготівлі колгосп виконав на 5 відсотків».

Під впливом подібних кореспонденцій, у керівників Кремля складалося враження, що урожай в Україні не загинув, а розкрадений. І Сталін став на звичний шлях репресій. 7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. Газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна. Проте даремно кореспондент «Правды» по Дніпропетровській області закликав: треба шукати, адже існує підземне «пшеничне місто». «Ударники преси» не знайшли його.

Після того, як хлібозаготівлі у вересні і жовтні 1932 року дали мізерні результати, на зміну «ударникам преси» прийшла НХК. Її документації в архівах не існує. Просто час від часу Молотов (іноді — Каганович) наїжджав в Україну і цікавився, як йдуть заготівлі. Комісія не давала власних розпоряджень, але поки вона існувала, всі компартійно-радянські постанови в республіці писалися під диктовку Молотова або Кагановича.

Беручи на себе функції політичного керівництва, компартійні вожді покладали безпосередню управлінську роботу на радянські органи влади. У надзвичайних ситуаціях компартійна диктатура виходила на передній план. Проте Молотов при здійсненні хлібозаготівель у місцевості, якій уже загрожував голод, мав намір спиратися на всі можливі важелі влади.

Заготівлі викликали опір місцевого управлінського апарату, який розумів, що позбавлені хліба люди не доживуть до наступного врожаю. Наявність опору, який кваліфікувався як «зрада», підтверджує лист генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора від 13 грудня 1932 року секретарям обкомів партії, в якому від імені ЦК він (фактично — Молотов) пропонував негайно ставити питання про виключення з партії «зрадників» з наступною їх висилкою на Північ, ув’язненням на тривалі строки, розстрілом.

Усі випадки «зради» висвітлювалися в пресі. Скорочення постачання хліба за картками в містах або зняття цілих міст з державного постачання пояснювалося куркульським саботажем хлібозаготівель. Щоб відвести від себе відповідальність за руйнівні наслідки політики форсованої індустріалізації, керівники країни пропонували населенню міст замість хліба інформацію про каральні дії проти саботажників. Така інформація була потрібною і для того, щоб подолати опір місцевої влади в сільських районах.

Виконуючи директиву Молотова, до заготівельної роботи підключилися чекісти. Голова ДПУ УСРР С.Реденс 22 листопада розробив план операції «по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок». Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона почалася негайно.

Неможливо без хвилювання читати звіт голови ЦКК КП(б)У і наркома РСІ УСРР В.Затонського, який у січні 1933 року працював уповноваженим ЦК КП(б)У по хлібозаготівлях в Одеській області, а Затонський був незадоволений роботою підлеглих Реденса, і у звіті зазначав, що селяни перестали боятися чекістів і репресій: «Мне рассказывали из практики Одесской области, в частности, Новой Украинки и Знаменки (то же передавал товарищ, приехавший ко мне из Никополя), что выселением на север не так уж огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи «добровольчества», когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев» (стор. 341). Затонський писав про це з подивом, не розуміючи поведінки селян, тому що був упевнений: «мужик — с хлебом». А селяни надавали перевагу депортації перед голодною смертю. Ось підтвердження з цієї же книги «Голод». Секретар Краснопільського райкому партії на Харківщині доповідав у ЦК КП(б)У в грудні 1932 року: «Нарсуд майже щоденно розбирає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с.Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: «Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо» (с.289).

Натуральні штрафи

Починаючи від 1990 року, «візитною карткою» голодомору є натуральні штрафи. Проте я не помітив, щоб пострадянська історіографія голодомору визнала їх значення.

Натуральні штрафи — це конфіскація незернового продовольства у боржників по хлібозаготівлях. Вони не йшли в залік боргу, а стали каральним засобом. Заготівельники були переконані, що десь в ямах або в «озадках» (соломі й полові) зерно у колгоспників є. Щоб змусити їх розрахуватися з державою, вони вдавалися до натуральних штрафів.

Коли селян позбавляли хліба, від голоду гинули власники слабких господарств. У добре поставлених садибах люди виживали за рахунок незернового продовольства, яким запасалися до нового врожаю. Якщо це продовольство конфіскувалося за борги, гинули й вони. Купити їжу на сільських базарах було неможливо, хто б міг її продавати? Кооперативні крамниці «отоварювали» тільки тих, хто виконав хлібозаготівельний план. У місті магазини перетворилися на розподільники, які обслуговували тих, хто мав картки. Система магазинів «Торгівля з іноземцями» у містах продовжувала існувати й після того, як СРСР відмовився від послуг зарубіжних фахівців та робітників. Вона викачувала у голодуючого населення валюту, сімейні коштовності й натільні хрестики. Але ці магазини мало кого врятували від голодної смерті.

Продиктована Молотовим постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель від 18 листопада 1932 року, яку ми знаходимо в книзі «Голод», мала пункт, який став запальною свічкою голодомору: «В колхозах, допустивших разворовывание колхозного хлеба и злостно срывающих хлебозаготовки, применять натуральные штрафы в виде установления дополнительного задания по мясозаготовкам в размере 15-месячной нормы сдачи для данного колхоза мяса как по обобществленному, так и индивидуальному скоту колхозника.

Применение этого штрафа проводится райисполкомом с предварительного разрешения в каждом отдельном случае облисполкома. Причем райисполкомы устанавливают сроки взыскания и размеры штрафа для каждого колхоза (в пределах 15-месячной нормы мясосдачи) применительно к состоянию отдельных колхозов» (с. 254).

Коли я казав, що в рукопису книги «Голод» побачив щось жахливе, то мав на увазі передусім ці два абзаци. Сформульовані вони по-діловому, мають чотири обмежувальних застереження: стягування штрафів тільки РВК з санкції ОВК в межах певної норми, по м’ясу. Та надалі ці обмеження відпадали одне за одним. У цій самій постанові у розділі про одноосібників містився такий пункт: «В отдельных районах (по постановлению облисполкома) штраф может быть установлен картофелем в размере годичного плана данного хозяйства по картофелю. В исключительных случаях по специальному постановлению облисполкома размер штрафа может быть удвоен» (с.257).

Треба одразу підкреслити: в компартійно-радянських постановах про натуральне штрафування названі тільки м’ясо, сало і картопля. В них не згадувалися продукти тривалого зберігання. Та через два місяці після виходу постанови від 18 листопада «злісні боржники» були піддані натуральному штрафуванню за повною програмою. Це підтверджують свідки голодомору. А серед «злісних боржників» опинилися всі українські колгоспи, за винятком півтора тисяч.

27 листопада секретар Одеського обкому КП(б)У М.Майоров рапортував в ЦК: «На местах совершенно не используется система штрафов, очень уж робко к этому подходит низовой наш актив, опять-таки из-за боязни перегибов, хотя кое-где перегибы уже имеют место» (с.267). 8 грудня С.Косіор рапортував Сталіну: «Наибольший результат дает применение натурштрафов. За корову и свинью сейчас колхозник и даже единоличник крепко держатся. Наиболее эффективной эта мера оказалась в отношении единоличников. Что касается колхозов, то здесь результат меньший, ибо штрафы пока коснулись только обобществленного стада, а персонально колхозников почти еще не затронули» (с. 284).

Не минуло й місяця після запровадження натуральних штрафів, як до них звикли настільки, що з’явилося ще одне словоскорочення. Стало зрозумілим, що держава дістала потужний засіб тероризування селян. Кремль не забарився використати його, щоб підняти хліб з підземного «пшеничного міста».

Терор голодом

1 січня 1933 року Сталін надіслав у Харків керівникам УСРР новорічну телеграму. Цю телеграму, оформлену як постанова ЦК ВКП(б), потрібно навести повністю. В ній — весь 33-й рік:

«Предложить ЦК КП(б)У и СНК УССР широко оповестить через сельсоветы, колхозы, колхозников и трудящихся единоличников, что:

а) те из них, которые добровольно сдают государству ранее расхищенный и скрытый хлеб, не будут подвергаться репрессиям;

б) в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищенный и скрытый от учета хлеб, будут применяться строжайшие меры взыскания, предусмотренные постановлением ЦИК и СНК СССР от 7 августа 1932 г. (об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной социалистической собственности)» (с. 308).

Жахливий зміст сталінської телеграми стає зрозумілим тільки при її аналітичному вивченні.

Перший пункт телеграми був попередженням: здавайте хліб, інакше стане погано. Здавати вимагалося весь необлікований хліб, а не тільки зерно, що розглядалося як вкрадене (наприклад, виявлене при повторному обмолоті «озадків»). Характер репресій не визначався.

Другий пункт телеграми стає зрозумілим тільки у співставленні з першим. Він адресувався селянам, які проігнорували попередження. Але як таких визначити? Яким способом? Досі не придумали нічого іншого, крім обшуку. Отже, сталінська телеграма була попередженням про масові обшуки.

У ході таких обшуків хліб могли знайти або не знайти. У першому випадку все було ясно: швидкий суд на основі закону від 7 серпня 1932 року. Про це телеграма чесно попереджала. Які дії Кремль передбачав в другому випадку, у телеграмі не повідомлялося. Зате відомо, що з листопада 1932 року на тих боржників, у кого під час обшуків хліб не знаходили, накладали, висловлюючись косіорівською мовою, натурштрафи. Звідси випливав логічний і зрозумілий всім селянам висновок: у вигляді штрафу заберуть інші продовольчі продукти тривалого зберігання.

У тритомнику свідчень, виданих у 1990 р. Комісією з українського голоду 1932—1933 рр. в Конгресі США, ми знаходимо яскраву картину того, що сталося. Оскільки це джерело в Україні представлене обмеженою кількістю примірників, пошлюсь на опубліковані мною свідчення з нього в журналі, який видавався у нас масовим тиражем («Під прапором ленінізму», 1990, № 23,
с. 84—85).

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали».

Дмитро Корнієнко з Понорниці на Чернігівщині згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі (йому було 15 років), підгодовувала бабуся. В день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п’яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди й висипали…

Під керівництвом чекістів і уповноважених по хлібозаготівлях обшуки в кожному селі проводили місцеві члени комітетів незаможних селян. Засуджувати їх не можна, вони були голодні. Як не можна засуджувати й тих обшуканих, які пізніше їли своїх дітей.

Легенда про «підземні міста» з пшениці вмерла разом з суцільними обшуками. До 1 листопада з урожаю 1932 року було заготовлено 136 млн. пудів. За три місяці свого існування НХК «заготовила» в українському селі 87 млн. пудів хліба. В архіві СБУ є документ, в якому повідомлялося: органи ДПУ і міліції за період з 1 грудня по 25 січня знайшли 14 956 ям, 621 «чорний амбар» і 1359 інших схованок, з яких було вилучено 1 718 500 пудів зернохліба (публікується вперше). В цю кількість входив хліб, знайдений в «озадках», тобто прихований колективно, а також виявлений у перекупників. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Необгрунтованість звинувачень у крадіжках було доведено загибеллю мільйонів селян.

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів.

Сталіним та його оточенням голодомор оцінювався як корисний засіб викорінення приватновласницьких настроїв і привчання колгоспників до колективної праці. Секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич доповідав 3 березня 1933 року начальству: «Чувствуется отрезвление после того разгула и обострения собственнических, мелкобуржуазных вожделений, которые переживало большинство колхозников во время прошлых хлебозаготовок. Среди большинства тех колхозников, которые совсем еще недавно таскали и воровали колхозный хлеб, относились небрежно к колхозному имуществу, не хотели честно работать в колхозном производстве, замечается, что они все более осознают необходимость честно и старательно работать для колхоза» (с. 403).

Український голодомор істотно вплинув на формування радянської економіки, якою ми її знаємо. Переконавшись у тому, що селяни не працюватимуть в громадському господарстві колгоспів безплатно, Сталін ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».

Чи могли відносини між контрольованими державою «командними висотами» економіки і сільським господарством радикально змінитися після прийняття єдиної постанови? Могли, і є приклад: рішення Х з’їзду РКП(б) про перехід від продрозкладки до продподатку. Цим рішенням відкривалася нова економічна політика — неп. А постановою від 19 січня 1933 року держава визнавала те, що вирощена в колгоспі продукція належить селянам. Визнавалося, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у вигляді податку, який мав бути відомий колгоспникам ще до початку сільськогосподарського року. Податковий характер зернопоставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобов’язань зерно належить тільки колгоспникам і може використовуватися ними на власний розсуд. Те, що колгоспникам було завчасно відомо, скільки зерна вони мусять відвантажити державі за обов’язковою поставкою і як плату за послуги МТС в кінці року, створювало зацікавленість в результатах колективного господарювання.

Отже, не в березні 1930, а тільки у січні 1933 року колгоспи набули того вигляду, в якому ми їх знаємо. Одним боком (громадським господарством) вони оберталися до державного сектора економіки, а іншим (присадибним господарством) — до ринку. Завдяки небажанню селян України працювати на державу безплатно планово-директивна економіка Радянського Союзу почала існувати з деякими залишками товарно-грошових відносин — грошовим обігом, заробітною платою у грошовому вимірі, колгоспною торгівлею.

Необхідна післямова

Рамки газетної статті і обмеження її проблематики документами з книги «Голод» не дозволили зупинитися на багатьох аспектах проблеми, зокрема й на полемічних питаннях.

У книзі «Голод» мені належав розділ «Трагічна статистика голоду». Не влаштовували надто низькі цифри жертв голодомору, які випливали з аналізу демографічної статистики, багатьох політиків і публіцистів. Ніхто, однак, не чинив спроб полемізувати з обрахунком. Через 12 років я написав статтю «Скільки нас загинуло в голодоморі 1933 року?» («ДТ», № 45, 2002). В ній повторювалися цифри, що містилися в забутій книзі. У відповідь — знову мовчання. Тільки народний депутат С.Хмара з властивою йому безпосередністю заявив у Верховній Раді під час парламентських слухань 12 лютого 2003 року: «Я хотів би звернутися до науковців, і зокрема до Станіслава Кульчицького, який намагається занизити число жертв і вичислює їх в межах 3 — 3,5 млн. Цими питаннями я займався, аналізуючи демографічну статистику, ще в середині 1970-х років і дійшов висновку, що їх було не менше 7 млн. душ загиблих».

Справа не в Кульчицькому, «який намагається». Візьміть В.Кубійовича — головного редактора «Енциклопедії українознавства» і «свою людину» в таборі українських націоналістів. У статті «Зміни в стані населення Совєтської України в рр. 1927—1958» (Мюнхен, 1959 р.), він обраховував втрати у 2—3 млн. осіб. Зазначаючи, що більшість авторів називає цифри від 4 до 7 млн., В.Кубійович (до речі, демограф європейського значення) вказував: треба допустити величезний приплив людності до сіл на Україні, щоб вирівняти такі величезні втрати, а на це ми не маємо ніяких даних.

Щодо більш складної проблеми — причини голодомору, то пануючий мотив сучасної публіцистики полягає в тому, що Сталін (Кремль, Москва, Росія) нищили українців через те, що вони були українцями. Ототожнення українського голоду з єврейським голокостом при ігноруванні будь-яких інших спроб пояснити походження голодомору сіє сумніви в реальності того, що відбувалося в Україні (а також на Кубані і в Республіці німців Поволжя). Внаслідок цього у Північній Америці, Німеччині, Франції вже знаходяться вчені (в Росії і у нас вони ніколи не переводилися), які заперечують наявність українського голоду, відмінного від російського.

Не хочу, щоб казали, що Кульчицький й тут щось намагається, в даному разі — виправдати Сталіна. Але механізм формування голодомору був саме такий, як його описували документи з книги «Голод». Читаючи ту книгу, не можна заплющувати очі кожного разу, коли натикаєшся на процитовані вище уривки з документів. Трактувати їх можна тільки однозначно.

Сталін не сподівався, що демографічні наслідки репресій, пов’язаних зі спробами утвердження колгоспного ладу в тому вигляді, який він собі уявляв, виявляться настільки страхітливими. Коли його попередили, що намічений на 1937 рік перепис населення викриє ці наслідки, він заборонив аборти в усьому Радянському Союзі, і ця заборона трималася аж до листопада 1955 р.

Національний вимір в українсько-кубанському голодоморі, звичайно ж, присутній. Він визначається самою територією, на якій були масово застосовані натуральні штрафи. У Поволжі, де натуральні штрафи застосовувалися епізодично (крім Республіки німців Поволжя), на Північному Кавказі, де незернове продовольство відбирали в масовому порядку тільки в Кубанському окрузі, смертність від голоду була вдесятеро меншою. Але національні аспекти «соціалістичного будівництва» в Радянському Союзі — це тема іншої статті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво