Президент та історичні торги - Соціум - dt.ua

Президент та історичні торги

4 лютого, 2011, 13:58 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Офіційна державна пропаганда була стовпом, на який спиралися і радянський комуністичний, і нацистський режими.

Офіційна державна пропаганда була стовпом, на який спиралися і радянський комуністичний, і нацистський режими. І навіть в інформаційну епоху, коли надзвичайно важко контролювати всі джерела інформації, разюча відмінність між реальністю життя та реальністю, мальованою і пропагованою владними політиками, досі не стала виключно феноменом минулого. Принаймні в Україні сьогодні це стає звичною практикою.

Янукович і його команда не мають таких можливостей для тотального контролю за інформацією, як їхні «славні» попередники з часів комуністичної імперії чи навіть теперішні північно-східні колеги. В країні поки що достатньо потужних медіа, які здатні адекватно відтворювати реальну ситуацію і таким чином розвінчувати нав’язувані міфи. Тому іноді, слухаючи українських політиків, особливо їхні мантри про «стабільність», «реформи», «консолідацію суспільства», можна лише поспівчувати їм — вони живуть у ними ж вигаданому світі. З іншого боку, маємо справу не просто з людьми, які не хочуть чи не
можуть бачити правду, а з людьми, які, маючи абсолютну владу, готові використати її для того, аби цього не могли і не хотіли ми з вами. Для них однаково важливо, аби українці не знали правди не лише про сьогодення, а й про минуле…

Продана історія

Нещодавно Віктор Янукович, який нечасто тішить українське суспільство окресленням своєї думки про ті чи інші питання, дав інтерв’ю радіостанції Бі-бі-сі. Серед інших важливих питань порушувалося й питання історичної політики сучасної влади. Віктор Федорович запевнив українців, що влада нічого не викидатиме з історії і нарешті позбавить політиків можливості маніпулювати нею, залишивши історію історикам. Тим часом аналіз першого року правління президента показує цілком інші тенденції — грубе втручання політиків, узгодження поглядів на минуле залежно від політичної кон’юнктури, коригування їх на догоду «стратегічному партнеру». Схоже, для Януковича історія не становить цінності (особисто він її не знає та й ніколи нею не цікавився), тож він із легкістю готовий продати її заради конкретних принагідних внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей.

На внутрішньополітичному «ринку» історія виявилася привабливою для комуністів, тож була віддана їм в обмін на лояльність і співпрацю з новою владою. Завзяті борці з капіталізмом пішли на союз з олігархами, спокушені між інших можливостей ще й шансом знову «покерувати» українським минулим. Комуністи чітко розуміли, що подальше викриття злочинів їхніх попередників, публікація архівних документів, які неспростовно ці злочини підтверджують, означатиме остаточну втрату електоральної підтримки та остаточну смерть їхньої політичної сили.

Перший крок на шляху до «захоплення» комуністами минулого було зроблено ще за урядування Юлії Тимошенко. Тоді цілком несподівано на посаду голови Державного комітету архівів повернулася одіозна «архівістка» і полум’яна комуністка Ольга Гінзбург. Вона доблесно перебула у визначеній партією «засідці» помаранчеві часи, не надто привертаючи до себе увагу. Хоча до своїх заслуг перед однопартійцями за цей період товаришка Гінзбург із певністю може віднести блокування ідеї створення Архіву національної пам’яті на базі Галузевого державного архіву СБУ.

Натомість зі зміною влади головна архівістка отримала нові можливості, що дуже швидко вилилося у скорочення архівно-пошукових робіт, присвячених буремному XX століттю.

Наслідуючи своїх колег із влади, О.Гінзбург розпочала чищення архівної системи від невгодних їй фахівців. Вона, зокрема, звільнила з посади директора Сумського державного архіву — відомого історика Геннадія Іванущенка, який оцифрував увесь масив документів про Голодомор у підвідомчій йому установі, опублікував кілька збірок документів про українську революцію 1917—1921 років та діяльність ОУН на теренах Сумщини.

Влітку комуністи прибрали до рук іще один важливий інструмент історичної політики.
В.Янукович, очевидно, виконуючи передвиборні зобов’язання, призначив керівником Українського інституту національної пам’яті колишнього співробітника Інституту історії партії при ЦК Компартії України — члена КПУ Валерія Солдатенка. Україна стала єдиною державою на посткомуністичному просторі, де було створено Інститут національної пам’яті з головним завданням вивчити й дати оцінку злочинам комунізму, який… очолив представник Комуністичної ж партії.

Проте скористатися отриманими можливостями не вийшло. Підготовлені ще вищою партійною школою кадри виявилися доволі млявими й неадекватними для нової інформаційної епохи. Тандем Гінзбург—Солдатенко спромігся проявити себе лише в кумедному (в ретростилі 1970-х) відзначенні Дня партизана у вересні 2010 року та заявами «Голодомор — не геноцид» напередодні вшанування пам’яті жертв голодоморів у листопаді 2010 року.

Вже через місяць Янукович у рамках так званої оптимізації влади фактично ліквідував інститут, перетворивши його з органу влади в науково-дослідну установу при Кабінеті міністрів. Жодної реакції КПУ (!) ця ініціатива президента не викликала. Напевно, рішення було узгоджено з комуністами, для яких стала очевидною власна неспроможність використати його у власних цілях і зберігалася небезпека, що в подальших політичних торгах УІНП може знову опинитися у віданні «націоналістів».

Продана на зовнішньополітичному «ринку» історія стала для Віктора Януковича зручним інструментом засвідчення своєї лояльності Кремлю. Вже 28 лютого, в день інавгурації нового президента країни, з його офіційного сайта //president.gov.ua вилучено неприємну для російської влади сторінку з матеріалами, присвяченими Голодомору. Рівно через два місяці після цього Янукович у своєму виступі в ПАРЄ під оплески російської делегації заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду якогось народу неправильно і несправедливо. Це була загальна трагедія народів, держав, що входять у СРСР».

Позицію Януковича не можна пояснити тим, що він сам називає «політичним прагматизмом». Віддаючи належну шану мільйонам загиблих у минулому українців, він навряд чи наражався б на небезпеку втратити їхню підтримку сьогодні. Адже кількість українців, які позитивно ставляться до вшанування жертв Голодомору, давно перевищила 60%. Так само ризиковано для Януковича наразитися з Голодомором і на нерозуміння міжнародної громадськості — десятки країн світу та міжнародних організацій визнали цю трагедію геноцидом. Більше того, різкий розворот в оцінюванні цієї трагедії ставить українську дипломатію в дуже незручне становище — ті, хто ще вчора активно відстоював концепцію геноциду і домагався її визнання іншими державами, сьогодні самі відмовляються від неї. Єдиним поясненням поведінки Януковича є його бажання сподобатися Росії.

Цим пояснюються його наступні кроки, зокрема кадрові призначення. Погоджений із Москвою керівник Служби безпеки України Валерій Хорошковський у першій своїй заяві оголосив про припинення розсекречення архівів радянських спецслужб і масштабної роботи з їх оприлюднення. Далі, наслідуючи російські зразки, новий шеф СБУ ініціював показове переслідування історика Руслана Забілого (директора музею «Тюрма на Лонцького» у Львові) за використання розсекречених самою службою документів.

Інший кремлівський ставленик — міністр освіти Дмитро Табачник — став головним інструментом російської гуманітарної політики та агентом «Русского мира» в новому уряді. Він ініціював повернення до школи російської літератури взамін світової, скасував умову обов’язково складати зовнішнє незалежне оцінювання українською мовою, а також засвітився у ЗМІ із черговою порцією дифірамбів
на адресу російської культури та принизливих оцінок української.

Однак головним у діяльності нового міністра стала саме історія. По-перше, тому, що перетворення в цій сфері гуманітарної політики чи не найбільше непокоїли його зверхників. По-друге, сам Д.Табачник вважає себе істориком і навіть реалізовував певну історичну політику в часи Леоніда Кучми, щоправда, тоді він був антисталіністом і досліджував історію політичних репресій. Проте це не перша трансформація історичної свідомості Дмитра Володимировича, який іще раніше був завзятим ленінцем у ранзі завідувача відділу Київського міськкому ЛКСМУ. Очевидно, саме особистий досвід безболісних історичних метаморфоз додає міністру освіти впевненості, що так само легко можна міняти й суспільну свідомість та історичну пам’ять народу.

Одним із перших починань Д.Табачника на новій посаді стало оголошення про підготовку спільного з російськими істориками посібника для вчителів шкіл. Міністр не приховував того, що це робиться задля усунення складних і суперечливих тем українсько-російських відносин, узгодження оцінок певних історичних явищ. Очевидно, про реальне узгодження історичних оцінок минулого говорити дуже важко, якщо російські історики підходитимуть до цієї справи так, як це робить їхній колега, до речі, член робочої українсько-російської групи, Олександр Чубар’ян, який українську незалежність 1917—1918 років вважає німецькою залежністю. Скоро проявляться й інші «спеціалісти», які вважатимуть українську націю винаходом австро-угорського генштабу.

Тож для того, аби не створювати під час узгодження дискомфорту для російських колег, Д.Табачник узяв на себе роль «чистильника» української історії. Вже невдовзі після призначення він оприлюднив свої уявлення про українське минуле. За його вказівкою, без жодних дискусій у наукових колах, в обхід визначених законом процедур, з підручника історії для п’ятого класу вилучено цілу низку подій та особистостей, які могли бути потрактовані як антиросійські. За «рамками» програми історії опинилися Українські січові стрільці, бій під Крутами, Великий терор та репресії 1930-х, визвольний рух та діяльність ОУН і УПА, дисиденти, національно-демократичний рух в Україні кінця 1980-х — початку 1990-х років та помаранчева революція 2004 року. Міністр освіти України також заявив, що вимарає з підручників «бредятину про Голодомор».

Очевидно, «вичищення» української історії проводиться не для того, щоб українські школярі отримали підручники з порожніми сторінками. Порожнечу дуже швидко заповнить новий контент, потрібний «стратегічному союзникові».

Відмовившись від формулювання українських моделей історичної політики, нова влада делегувала цю місію політикам сусідньої держави. Тому можна сказати, що В.Янукович не лише продав національну історію, а й придбав для свого народу чужі погляди на минуле, які активно експортуються зі Сходу.

Придбана історія

Українсько-російське протистояння довкола історичної пам’яті у 2005—2010 роках було не менш запеклим, ніж енергетичні війни. Російська влада неодноразово дозволяла собі гострі, аж ніяк не дипломатичні оцінки процесів в Україні. Наприкінці листопада 2010 року завдяки сайту «Вікілікс» світ дізнався про те, як Росія шантажувала Азербайджан, погрожуючи його президенту в разі визнання Голодомору геноцидом українського народу. Очевидно, це лише один з епізодів такого тиску на міжнародному рівні, який випадково став відомим. Тож чому для Росії настільки небезпечними є спроби українців по-новому оцінити своє (не російське!) минуле? Здавалося б, це є внутрішньою і далеко не найважливішою справою сусідньої країни. Проте українська переоцінка свого минулого означає відкрити правду про злочини комуністичного тоталітарного минулого. Того самого минулого, яке стало ідеологічною платформою сучасної влади в Росії.

Путін і його команда намагаються мобілізувати російське суспільство довкола ідей етатизму, які у російському варіанті означають, що громадянин може бути бідним і безправним, аби лишень «за державу не было обидно». А найкращим прикладом могутності Росії в минулому є Радянський Союз, держава, яка контролювала величезні простори у світі і яку боялися всі інші.

Могутність — це єдине, що мають пам’ятати сучасні російські громадяни про СРСР. Масові репресії, депортації, вбивства — все це не має значення, а Сталін був не тираном, а «ефективним менеджером», який отримав в управління державу з плугом, а зробив її атомним гігантом.

Ключовим моментом цієї ідеології стало відродження міфу про «Велику Вітчизняну війну» і «Велику Перемогу». Справді, Друга світова стала єдиною виграною Росією війною у ХХ столітті. Перемога в ній не лише поширила її впливи на половину Європи, а й дозволила провести внутрішню консолідацію росіян як «великого народу-переможця» (згадаймо тост Сталіна «за великий русский народ» у Кремлі), утвердити їхню віру у власному месіанстві. Новою складовою у цій ідеологічній платформі стало долучення до неї державної релігії, виразником якої стала Російська православна церква.

Ця дивна суміш сталінізму з російським православ’ям, відома під назвою «Русский мир», стала офіційною ідеологією Путіна і є по суті агресивним російським націоналізмом. Багато росіян, які, очевидно, ще не позбулися зомбувального впливу радянської пропаганди, сприйняли цю ідеологію і підтримали владу. Тим паче що для них процеси викриття злочинів комуністичного минулого в 1990-ті роки асоціюються з безладом у економіці та криміналізацією суспільства. Вони виявилися готовими поміняти свободу на порядок, що й запропонував їм новий «вождь». Сильний Путін, який орієнтується на харизматичного Сталіна, зробить Росію сильною, поверне їй світову могутність.

Проте для сучасної влади возвеличення Сталіна і його соратників не лише данина пам’яті «славним» попередникам, а й легітимація їхньої політики. Свобода слова, можливість вільного вираження своїх поглядів можуть бути обмежені задля могутності держави. Влада має право чинити репресії проти людей, які можуть завадити цьому, — це прощається Сталіну, це має прощатися й сучасному тандему Медведєв—Путін.

Тож відкриття правди про радянське минуле підривало основу сучасного російського ідеологічно-державного будівництва. Нові погляди на історію і відкриття злочинів радянської доби у посткомуністичних країнах Східної Європи та Балтії постійно бентежили російську владу. Приєднання ж до них України з її жахливим багажем комуністичного минулого таїло в собі загрозу остаточного міжнародного засудження радянського тоталітарного режиму.

З приходом до влади проросійського Януковича загрозу усунуто. Державне відзначення Дня перемоги 9 травня 2010 року цілком відповідало російським стандартам — проводилися спільні російсько-українські уроки пам’яті у школах, помпезний військовий парад з участю «братніх» народів — росіян та білорусів, повсюдно проголошувалася осанна подвигу радянського (читай російського) народу і його вождя Сталіна. В Україні навіть пішли далі — місцеві комуністи в Запоріжжі встановили пам’ятник «вождю народів», який українська влада помітила і визнала пам’ятником лише тоді, коли його було підірвано невідомими.

Очевидно, Росія не зупиниться на локальних перемогах, пов’язаних із відродженням міфу про «Велику вітчизняну війну» чи позбавленням Степана Бандери звання Героя України.

Її цікавить значно більше — інтеграція України у власний гуманітарний простір (водночас ідеться і про економічний, і про політичний). Тому від лояльної української влади вимагатимуть цілковитого перегляду нашого минулого. Тож небезпека «придбаної» Януковичем концепції історії не тільки в тому, що вона неправдива, чужа і штучно насаджується у свідомості українців. Ця концепція є антиукраїнською, навіть українофобською за своїм походженням. Антиукраїнською не тільки тому, що містить образливі для нашого народу оцінки окремих подій чи визначних особистостей, а й тому, що має на меті ліквідацію української національної ідентичності. Саме це хотіли зробити творці «радянської історії», яку впродовж 70 років насильно вживляли в суспільну свідомість. Немає підстав сумніватися, що об’єктом атак і далі є ключові моменти нашого минулого — визвольна боротьба та злочин геноциду проти українців.

Але вже сьогодні із певністю можемо сказати, що Янукович і його партія, навіть спираючись на підтримку Кремля, не мають і, сподіваюсь, не матимуть монополії на формування поглядів співвітчизників на наше минуле. Путінські сценарії не спрацьовують в Україні, де продовжують існувати незалежні ЗМІ, активно діють громадські, зокрема історичні, організації. Під тиском громадянського суспільства Віктор Янукович та його урядовці вже неодноразово змушені були відступити. У вересні фактично провалилася спроба закриття архівів радянських спецслужб та ліквідації музею «Тюрма на Лонцького», у листопаді Янукович змушений був узяти участь у заходах з нагоди роковин Голодомору, у січні громадськість відстояла музей Української Народної Республіки, а керівництво уряду взяло участь у вшануванні Героїв Крут, тих самих, які в 1918 році намагалися зупинити наступ на Київ попередників теперішнього «стратегічного союзника».

Очевидно, це лише невеличкі перемоги, справжнє протистояння ще попереду. Але вони свідчать, що в Україні є достатньо людей, які розуміють, що боротьба ведеться не тільки за погляди на минуле, а й за те, якою бути нашій країні у майбутньому, які розуміють, що вирішувати це повинні самі українці, а не влада сусідньої держави чи її ставленики в українському уряді.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво