«Пред Словом отчим, Матір’ю і Злаком»

На дворе - время сплошной прозы. А поэзия - словно загнана на обочину жизни, живет сугубо своим «внутренним духом». Лишь изредка вырываясь, словно джинн из горловины старого жбана, в широкое пространство, в большой мир… Со скрытой надеждой: а может, кто-то из нынешних разочаровавшихся, циников, прагматиков и прислушается к рифмам, к метафорам, к взволнованному голосу поэта? В стихах Бориса ОЛИЙНЫКА последнего времени, которые ZN.UA и предлагает читателям, впрочем, не только голос поэта, а, собственно, и голос самого нашего времени. Прислушайтесь...

Менталітет -1

Поетеса асоціальна

В міні-сукні до краю

Відрізала вербально,

Що за натяк брутальний,

Просто всіх пошле не до раю:

- Ну ти бачив: за моє жито

Хтось збирається мене бити?!

- Та ніхто не збиравсь тебе бити, -

Сутенер потягнувся ліниво, -

Ти вже вийшла в тираж, кобіто.

Ти про вік свій забула, діво.

- Хто б це тер язиком поганцю?!.

Ти ж у мене валявся в нозях.

І носив мені каву вранці

У постіль - аж стеливсь на підлозі?

- Щось в персонах ти плутаєш, діво,

Приписавши мене до себе.

Ти давно вже, діво, не диво,

А як чесно, то й геть без потреби. -

...Бив ударник навскид по нервах.

Пахло сечею і гашишем.

І відважила сутенеру

Дівка так, що промовчу ліпше.

Десь в Японії дужі хлопці

Під реактор ішли незворушно.

А у Києві на тусовці

Били в бубон, як вуду - в душу.

Менталітет - 2

В ніч, коли українські бомжі

Добивали свого ж до скону, -

Другий день собака тужив

У японському Армагеддоні.

Він тягнув людей за рукав

До свого побратима в завалі,

І очима спасти благав,

І по-людськи плакав з печалі.

І коли врешті-решт самураї

З-під руїн добули необачного, -

Український бомж серед зграї

Умирав чи... здихав по-собачому.

Пауза

Пустельний дух занедбаних руїн,

Забутих хтозна-ким ще в літа оні,

Вгортають душу в тишу похоронну

На цвинтарі безкрилих кураїв.

Хто тут одбув, одмучивсь, одлюбив -

В хоромах, чи в хатині, чи у хижі? -

Нещадний час своїм стилетом хижим

І автохтонам пам'ять вкоротив.

Повз ці кістки глухої давнини

Пройшли віки в байдужному мовчанні,

Лиш інколи заблукані прочани

Присядуть зморено у сизі полини.

Сонлива тиша. Ледве дише мить.

Вода в джерелах загуса від спеки.

І світ безмежний - з Ворскли по ацтеки -

Як насінина в соняшнику, спить.

Та плюнь на все - і спи, як сон-трава!

Колись і твій, всіма забутий, горбик

Байдуже проминуть літа, як обри,

По трасі, що у вічність заплива.

Еге ж - заснеш, коли з усіх усюд

Таке верзе попсина безголоса,

Що навіть смерть свою впустила косу,

Запитуючи стетеріло люд:

- Невже це пекло? Світку... а я ж боса!

Знайоме...

То ли птицы летят перелётные,

То ли крысы бегут с корабля.

З сучасного шлягера

День світає у ризах пасхальних,

Дзвони срібно пливуть в небовись...

Відгорни свої думи обвальні -

І возрадуйсь: Христос народивсь!

Не зважай на гундосі волання

Козачків на базарнім кону.

Нам не вперше уперто воляче

Українську тягти борозну.

Патріоти, меткі до хвороби,

Вже й з Вітчизни стрижуть, як з овець, -

Нам же, вічним її хліборобам,

З гризунами ставати на герць.

Враз, мов плівку стару перемотано,

Вдарить в пам'ять знайоме здаля:

«То ли птицы летят перелётные,

То ли крысы бегут с корабля».

І почуєш: чи в сінях, чи в кошику

Щось шелесне і стихне за мить.

То запівніч в квартирі сколошкано

Раптом смачно в кутку захрумтить.

Час урешті дістатись нам правди,

Хто ж сьогодні наш дім заселя -

Чи то птиці із райського саду,

Чи щури, що втекли з корабля?

Пам’ять Води

О Пам'яте Води!
Прости і одведи:

Ми стільки переписували рід свій,

Що вже й не знаєм: звідки ми й куди,

Заплутавшись у хащах лицедійства.

Гей, Водо із глибин,
коли рождався світ,

Ти Пам'ять бережеш со днів світотворіння!

То вглянься ж чесно у життєпис свій,

Народе, не минувши світла й тіні!

Хай не ляка тебе безодня глибини.

Ти зри, Народе, і не бійся правди,

Що корінь твій - з тієї давнини,

Де не було ще Риму і Еллади!

Ти - нелинь-дуб, що неба дотика.

Твоє насіння - у вселенськім русі.

Твій образ виден в рисах козака

І в профілі смаглявого індуса.

Ти дістаєш чолом Чумацький Шлях,

Ти мав би йти не метушливо й мудро,

З Карпат по Гімалаї звівши стяг,

Омитий водами Дніпра і Брамапутри.

Чого ж спинивсь з півкроку до мети

В найкращу пору золотої волі?!

Пильніш пригляньсь до Пам'яті Води:

Тобі ж давно всміхнулась горда Доля!

Гряди ! Уже Геракл, вчинивши здвиг,

Розсунув скелі, як врата до саду.

І Гера стелить степ тобі до ніг,

І сурми славу провістять з Багдаду.

Облиш плачі! Рамена розгорни

Від Гангу по святі Дніпрові води.

Світ зачекавсь на празнику весни,

Який без тебе розпочать не годен!

Дві Тисячі Тринадцять?

Видіння

I.

Крізь рев машин в бензиновому смраді,

Поміж бомжів у кайфі наркоти

Ступав я важко стольним Київ-градом

І думав: а куди вже далі йти,

Коли під сяйвом гральних автоматів,

Утративши життєве опертя, -

О Господи, прости нас! - юна мати

На продаж виставля... своє дитя?!

Нові вкраїнці мчали в чужемарках,

Десь нижчі рангом гнали пішаком.

Афган безногий, сплюнувши цигарку,

Погрожував у всесвіт кулаком.

Когось тягла міліція у відділ,

Комусь в розборці всунули «перо».

Загал же, гейби ні об чім не відав,

Осатаніло штурмував метро.

Затим, з вагонів вирвавшись назовні,

До гнізд летіли: кожен - у своє,

Де їх чекали сторожко законні:

Чи вже пропив, чи тільки ще проп'є?

І закипа така в тих закамарках

Ядуча ревність, - чи й Отелло зна!

Зате в палацах, зведених захмарно,

Сидять рядком коханка і жона.

То - інший світ і зовсім інша повість.

Там все покласно: свій а чи не свій.

Там вас перепитають:

«Що це... совість?» Там - інший світ.

...Отак я брів у сутінках поволі,

Та й не зогледівсь, як минув двори

І вийшов за околицю у поле

Раптово споночілої пори.

І як те сталось, - не дійду до тями:

Коли ж мене лукавий заманив

В цю безпросвітню темінь, мов у яму?

Чи й виберуся із ції мани?

Поклавши хрест десницею тремтяче,

Шепчу благально: «Господи, прости!»

І раптом зрю: крізь темряву неначе

Прокльовується світло з висоти.

І хтось, незримий, з неземних інстанцій,

Пропалюючи сутемені тло,

Перстом огненним випіка число:

Дві Тисячі Тринадцять.

І страх за комір сипонув морозом:

Пощо ті знаки подано з висот -

Чи позивні вселенської загрози,

Чи благовість? І хто ж розкриє код?

- Ти хочеш на небеснім коді знаться? -

Зарокотало раптом звідусіль. -

Затям: це - рік
Дві Тисячі Тринадцятий.

Читається ж:
Кінець Часів.

І... зникло. Темінь, як провалля, зяє.

Осліпло вибираюсь навздогад -

І вмить влітаю в електричне сяйво,

Немов і не лишав я стольний град.

Все - як до цього: люди мурашино

Заведено снували увсебіч,

Клялися і брехали межи віч,

І погаром плювалися машини.

Невже ніхто не вбачив дивний напис?

Чи то мені наснилося-таки,

Бо, як до цього, гнав нестримно натовп:

Одні - сюди, а інші - навпаки?

Невже ніхто не взорив знаки неба?

Чи, збившись на непевну колію,

Зчинив я вкотре рейвах без потреби

І людям спати здуру не даю?

Поволі тихне на добраніч місто.

То там, то там згасають ліхтарі.

І випливають діви непречисті

Клієнтів полювати в ятері.

Заграли «Ще не вмерла» опівнічне.

Лягає врешті спати й сам Глава.

То й нам пора, громадо пересічна,

Щоб вранці малась світла голова.

II.

Спить Україна, не замкнувши двері,

Так міцно, що й незчулася коли

Свої ж, єдинокровні, мародери

Уже і плахту похапцем зняли.

Хропе сторожа, перепивши... квасу, -

Аж виляски під небеса ідуть.

Тим часом ще рідніші вже й запаску

Кредиторам на виплату несуть.

Таке все звичне, що ввійшло у норму,

Вже й не батькуєм клятий політес,

А мовчки кожен тягне собі в нору:

Круті - мільйони, і по гривні - плебс.

Хіба ще десь поет, збіднілий в старця,

Прохопиться про мову чи народ,

То кинуть ковбаси тому кружальце,

Аби заткнув свій зголоднілий рот.

Та хай їм трясця, вкупі лівим - правим!

Чи варт пектись з дурної голови,

Коли вже нами ізвіддавна правлять

То з Вашингтона, кажуть, то з Москви?

То ліпш лягаймо спати, єгомосці,

Хай правлять нами, як було віки,

Справдешні українці - Коломойські,

Ахметови, Роднянські й Пінчуки.

Годинник бемкнув: «Спи! Вже досить пізно».

Хотів було пірнути в сон принадний,

Як раптом в очі завогніло грізно

Число
Дві Тисячі Тринадцять.

І голос гримнув у стальній огранці -

Аж світ від жаху згорбивсь і осів:

- Затям собі:
Дві Тисячі Тринадцять

читається:
Кінець Часів.

Я вкляк од жаху.
Місто ж, як і досі,

Безжурно обертало маховик.

Убитий ліхтарями молодик

Конав у перестояному смозі.

Десь в підворітні пес бездомно скімлив.

Ішов на вигул сутенер-естет.

І класик в ремеслі своєму - кілер

Зазвичай перевірив «інструмент».

Він на нічну виходив.
А супроти

йому плуганив із усіх-усюд

До гнізд своїх в тяжкій утомі люд:

Хто з бізнесу дрібного, хто з роботи.

Замовник, не сплативши чесно «діло»,

Лічив, як власну, ще чужу мошну,

Не знаючи об тім, що тесля вміло

Вже лаштував комусь нову труну.

Круті нащадки предківської карми -

Борці за непохибність націдей -

В могилах братських між червоноармів

Вишукували слуг НКВД.

Все оберталось звіку звичним чином:

Одні клялися, інші всіх кляли.

Хохли, нап'явши під народ личину,

На вибори, як на торги, ішли.

Так скурвилось в цій хижі аморальній,

Що тільки сплюнь...
Та щось мене нагально спинило.

Розверзлись хмари в горньому чертозі,

І в синім люстрі, чистім, як сльоза,

Явивсь мені Печерський Феодосій

І спалахом глагола пронизав:

- Та скільки ж вас учить:

коли почуєш, що явивсь Христос, -

знай, то прийшов антихрист,

бо Спаситель прийде без об'яв: зі Сходу на Захід,

З Півночі на Південь - раптово і водночас.

Ти ж мостишся грішити все життя, -

і лиш за день до Другого Пришестя

усі гріхи поквапом одмолити - не вийде!

Геть із Храму, торгаші!

І - здаленів.
Лиш відгомін тривався,

Відходячи в таємну небовись.

Погасло враз:
Дві Тисячі Тринадцять.

Засяяло:
- Живи по-людськи. І впокорюй плоть

Пред Словом отчим, Матір'ю і Злаком,

І не ведися на лукаві знаки,

Кінець Часів не вписуй у блокнот:

Про День Пришестя зна лише Господь.

Трудись...

Егей, прокидаймось!...

Коли засинають держави, вожді і народи,

Коли навіть ворони стихнуть,
глухої пори

У зміну нічну виповзають на темну роботу

Кроти і тхори.

Вони підривають під корінь священні огради,

І риють, і риють, і риють, і риють углиб,

А вдень засідають у кріслах Верховної Влади,

Правують в судах,
розпинаючись ревно за правду,

І вчать нас, як тяжко в поту

здобувається хліб.

На позір здається,

що край твій у розквіті й мирі:

Решпект Академій... Шевченко...
Гетьмановий чин...

Тимчасом у схронах все риють, і риють, і риють

Під корені Роду,

під мур православних святинь.

Отямся, народе!

Прислухайсь до шкряботу знизу:

Там риють, і риють,

і риють уперто щомить

Кроти і тхори,

підгризаючи корінь Отчизни,

І віру, і славу,

заки українство спить,

Егей, прокидаймось, братове, допоки не пізно!

Пропалим закуття -

усі, як один. До нори!

І хай їх виносять на світло

вода і залізо.

Коли ми не встигнем

здолать цю породу зловісну,

То нас прикопають
кроти і тхори.

Промисел Неба

Від дня, що фатально завершивсь,

Запитую через віки:

«Чому ж ти не вистрілив першим,

Чи висохла сила руки?!

В провидді волхвів перевершив,

Ти ж відав, що в нім - твоя смерть, -

Чому ж ти не вистрілив першим,

Раніше хоча би на мент?

Невже забажалося Долі

На річці, чорнішої зла,

Щоб куля з твойого пістоля

Так серця його й не знайшла?»

Озвалось крізь доли і нетрі

Від Чорної з горя ріки:

- Та в тому ж і Промисел Неба,

Щоб ти пам'ятав це віки.

* * *

Звідтого темного числа

Так Чорна річка і не скресла,

Й сльоза слов'янська не згаса

І днесь від пострілу Дантеса.

Вже сто і сім десятків літ

По вимерзлих слідах чужинця

Іду із помстою в десниці

За світло й світ.

Та тільки-но зведу правицю, -

Його щоразу заступа,

Як тінь, Наталина сестриця,

Що вибрала в мужі убивцю:

Воістину, любов сліпа.

І, опустивши грізну сталь,

Я знов іду услід убивці,

Минувши смерклу тінь сестриці:

Чи жаль її, чи... кулі жаль?