Правда про три голодомори - Соціум - dt.ua

Правда про три голодомори

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

У історії є події, про які важко говорити й писати, не збиваючись на патетику та заїжджені штампи. Трагедія потребує пафосу, від цього нікуди не дінешся. Три голодомори в Україні — справді «трагічні сторінки історії нашого народу». І справді «страшний злочин сталінського режиму».

У історії є події, про які важко говорити й писати, не збиваючись на патетику та заїжджені штампи. Трагедія потребує пафосу, від цього нікуди не дінешся. Три голодомори в Україні — справді «трагічні сторінки історії нашого народу». І справді «страшний злочин сталінського режиму».

Минуло сімдесят років від часу початку другого і наймасштабнішого за руйнівними наслідками голодомору 1932—33 років. Кількість його жертв, за найскромнішими підрахунками, становить 4—4,5 мільйона чоловік, називають і цифру 7 мільйонів, та й вона не є граничною.

Жертви потребують пам’яті. Події — безстороннього наукового підходу та тверезої оцінки.

У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна наукова конференція на тему «Три голодомори в Україні у ХХ столітті: погляд із сьогодення». Її організатори — київська міська організація всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В.Стуса та благодійна фундація імені В.-Ю.Даниліва (Канада). Учені обговорювали історико-політичні аспекти досліджень трьох голодоморів в Україні; відбиття цих страшних подій у народній пам’яті, літературі й мистецтві на батьківщині та за кордоном; а також демографічні наслідки та правову оцінку голодоморів.

Сьогодні, здається, уже можна припинити дискусії принаймні з одного питання: а чи були взагалі голодомори в Україні?

Утім, в університетському вестибулі якась людина з піною на губах доводила біля стендів «Меморіалу», присвячених трьом голодоморам, що все це — бутафорія, замовники якої добре відомі. Але що візьмеш із країни, в якій тисячі людей досі готові ностальгувати не лише за стабільною зарплатою, а й за «залізною рукою» сталінського порядку? Усе, що не вписується в ностальгійний образ, ще довго геть-чисто заперечуватиметься — бодай на рівні кухонних і вестибульних розмов.

А серйозні вчені — навіть антагоністи за переконаннями — добровільно чи під тиском фактів таки дійшли згоди: голодомори в Україні були. Перший — у 1921—23 роках, який ознаменував становлення нової наддержави; другий — у 1932—33, наймоторошніший, найспустошливіший і неоднозначно потрактований; і третій — у 1946—47 роках, повоєнний, що найдовше залишався невідомим.

На думку доктора історичних наук Юрія Шаповала, недискусійна й теза про те, що причиною всіх трьох голодоморів була цілеспрямована тотальна конфіскація зерна в населення, санкціонована радянським урядом.

1921 року реалізація відповідної директиви ЦК, наклавшись на нечувану посуху на півдні України, спричинила, зокрема, смерть 70% новонароджених. Голодомор початку 20-х вирізнявся тим, що українські селяни ще виявляли досить серйозний спротив владі: у їх середовищі раз у раз спалахував повстанський рух. Тоді й було розроблено основні методи боротьби з «куркулями»: використання кругової поруки, взяття заручників, а також інститут так званих відповідачів, по одній людині від тридцяти будинків, котру розстрілювали в разі чиєїсь непокори.

Голод тих років радянська влада не замовчувала повністю — інша річ, що значно применшувалися його масштаби й радикально спотворювалися причини: поруч із посухою, відповідальними за голод проголошували тих-таки «куркулів», котрі нібито ховали хліб від односельців і навіть від власних родин. Ця ж сама версія з успіхом ходила всередині країни і щодо голодомору 30-х. Проте світова громадськість про цей голод уже нічого не знала — та, схоже, і не хотіла знати. Саме в 1933-му Сполучені Штати Америки визнали нарешті Радянський Союз. Того ж таки року Бернард Шоу, гостюючи в СРСР, заявляв, що не помітив ніякого голоду і взагалі давно не їв такого смачного обіду, як у Москві.

Повоєнний голодомор 1946—47 років, жертви якого обчислюються сотнями тисяч чоловік, мав яскраве зовнішньополітичне забарвлення. У знову-таки неврожайний 1946 рік, коли в багатьох українських селах не зібрали навіть того, що посіяли, Радянський Союз активно експортував зернові до дружніх країн — приміром, до Чехословаччини, Польщі й навіть до Франції, — за цінами, нижчими від світових, і здебільшого в кредит. У цілому обсяг експорту становив 1,7 мільйона тонн. Імідж на світовій арені було збережено. А інформацію про цей голодомор розсекретили порівняно недавно, зате в повнішому обсязі, ніж про два попередніх: в архівах збереглися документи спецслужб цього періоду.

Режим таємності, замовчування, цензура протягом тривалого часу супроводжували тему голодоморів в Україні. Проте, за твердженням академіка НАНУ Івана Дзюби, навіть в українській радянській літературі 30-х років, яка оспівувала владу Рад на селі в кращих традиціях соціалістичного реалізму, можна відшукати елементи відображення реальної ситуації тих років — потрібно лише читати ці твори «від оберненого».

Саме на початку 30-х у літературі з’являється теза про «зміну тактики класового ворога», який маскується, йде в колгоспи, навіть опиняється там при владі — і розглянути такого «куркуля» можна лише «через більшовицькі окуляри». Тобто якщо в 20-ті роки ще були об’єктивні економічні критерії виявлення «куркулів», у 30-ті ніяких критеріїв уже немає. Виникає новий популярний персонаж — «підкуркульник», поняття геть уже розмите. Ворожість представників радянської влади до народу видає мілітаризована лексика: «битва за хліб» і т.п.

А найбільше правди про становище українського села тих років розкривають обов’язкові ідейні суперечки «справжніх більшовиків» із «безхребетниками, що сумніваються». Перші, ясна річ, на сторінках книжок завжди здобувають перемогу. Але в аргументах останніх звучать правдиві реалії того часу: обсяги хлібозаготівлі непомірні, село гине, треба відійти від жорсткої партійної лінії... Академік Дзюба висловив припущення: можливо, українські радянські письменники, вимушені творити під жорстким владним пресингом, виражали таким чином своє справжнє ставлення до подій, яких не могли не помічати...

У літературі Радянської України 60—70-х років з’являються обережні згадки про голод. Табу на цю тему знімуть ще не скоро. Зате в діаспорі було написано чимало творів про жахи голодомору, в основному очевидцями подій, у документально-натуралістичній манері. Взагалі, беручись за цю тему, діаспорні письменники прагнули не так створити повноцінний літературний твір, як зафіксувати свідчення злочину сталінського режиму.

Але, мабуть, значно об’єктивнішими й переконливішими свідченнями голодоморів в Україні є все-таки архівні матеріали. Учасники конференції розповіли про результати своїх пошуків у фондах державних архівів України, архівів громадських організацій, про наявність цієї теми в матеріалах радянських спецслужб, а також про роботу в московських архівах.

Архіви дають безсторонню документальну картину історичних подій, але водночас залишають чимало відкритих питань і неозорий простір для спекуляцій.

Один із головних предметів дискусії, на думку Юрія Шаповала, стосується трактування мотивів, якими керувалася радянська влада, планомірно знищуючи українських селян. Був це передусім «класовий геноцид на українському матеріалі» — чи ж частина цілеспрямованого геноциду української нації як такої?

«Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», — писав американський професор Роберт Конквест, перший, хто звернув увагу громадськості на проблему голодомору 30-х в Україні. Французький дослідник Стефан Куртуа продовжує: «Класовий геноцид сходиться з расовим геноцидом. Голодна смерть знищеної сталінським режимом дитини українського «куркуля» рівноцінна голодній смерті єврейської дитини, знищеної гітлерівським режимом у варшавському гетто».

Проте висновок про чітко визначену національну приналежність жертв голодоморів підштовхує деяких «дослідників» не менш чітко визначитися і з національністю катів. Яку саме націю найзручніше звинуватити в усіх гріхах і злочинах, здогадатися неважко.

«На початку 30-х років для жидо-більшовицької кліки склалися сприятливі зовнішні та внутрішні умови для помсти українцям... Контрольовані жидами засоби масової інформації намагалися не помічати звірств більшовицького правління, оскільки ці жиди справедливо вважали більшовицький уряд своїм». Юрій Шаповал не назвав автора наведеної цитати, але повідомив, що згадана «праця» вже неодноразово перевидавалася. Взагалі, більш-менш чіткий антисемітський душок досить часто прослизає в публікаціях на цю тему. Такі спекуляції не демонструють польоту фантазії авторів, але від цього не стають менш прикрими.

«Я не став би шукати легких шляхів у трактуванні цих складних подій і звинувачувати в усьому одну націю, — висловив власну думку професор Шаповал, — але хотів би звернути вашу увагу на очевидний антиукраїнський акцент тих подій, які можна однозначно визначити як геноцид українського народу».

1988 року стараннями діаспори факт українського геноциду визнав Конгрес США, а вслід за ним і міжнародна комісія юристів. Тоді ж Конгрес створює комісію з дослідження голодомору 1932—33 років під керівництвом доктора історії Джеймса Мейса. Як розповів один із її членів, почесний консул України в Детройті Богдан Федорак, протягом чотирьох років роботи комісія опитала понад 600 свідків, працювала з архівами зовнішньополітичних міністерств різних країн і підготувала список із 19 висновків, найважливіші з яких — про злочинну діяльність сталінського режиму та злочинну бездіяльність повністю поінформованого про голодомор американського уряду.

Усі матеріали своєї роботи комісія дев’ять років тому передала Верховній Раді України і... більше їх ніхто не бачив. Благополучно поховавши зарубіжні напрацювання, українська влада досі не спромоглася й офіційно визнати голодомор 30-х геноцидом. Саме до цього закликали учасники конференції у своєму «Зверненні до органів вищої державної влади».

Голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні, народний депутат Левко Лук’яненко розповів про свої широкі плани щодо заходів у 70-ту річницю трагедії, якими він уже поділився на нараді з прем’єром Анатолієм Кінахом. Затверджено план, у якому, зокрема, йдеться про створення Інституту дослідження геноциду української нації, а також про спорудження монументального меморіального комплексу жертвам голодомору. (На сьогодні в Києві є лише невеличкий пам’ятний знак на Михайлівській площі, та й той під час реконструкції собору мало не знищили...) Плюс широка просвітницька робота, створення теле- та кінофільмів про голодомор, видання книжок і розсилання їх в університетські та шкільні бібліотеки...

Молоде покоління, школярі та студенти мають якнайбільше знати про голодомори в Україні, — ця теза лунала на конференції постійним рефреном, у цілому абсолютно незаперечним, хоча — беручи до уваги коло інтересів цього покоління — трохи й утопічним. І, можливо, треба відгонити від себе мимовільне співчуття до сучасних школярів, яких, боюся, незабаром під зав’язку «перегодують» голодомором, як свого часу «перегодовували» тією ж таки блокадою Ленінграда...

В історії є події, про які важко говорити, не збиваючись на патетику та заїжджені штампи. Але спробувати, напевно, варто.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво