Праці не боюся, в праці я горджуся! - Соціум - dt.ua

Праці не боюся, в праці я горджуся!

16 грудня, 2011, 14:33 Роздрукувати Випуск №46, 16 грудня-23 грудня

Скільки ж відпочивали наші пращури під гнітом «нестерпного царату»?

© «Хто празничку радій ...» Фото кінця ХІХ ст. (з книги А. Анісімова «Київ та кияни»)

Нині хіба що ледачий не сварить владу. Власне, влада для того й існує, щоб її сварили. Так уже склалося ще за радянських часів, що можновладці не можуть обійтися без «непопулярних» рішень, а народ — без хули на їхню адресу. Боюся наразитися на нерозуміння, але нинішня влада мені подобається. Хоча зовні місцеві правителі нічим не відрізняються від інших, хоч у якому «розрізі» на них подивися — в геополітичному чи в історичному: громадяни своєї держави, подібно всім великим людям, починали з малого, дійшли до великого, а закінчили в’язницею. Згадайте, Наполеон був звичайним офіцером, став імператором, а потім — в’язнем на острові Святої Єлени. Деякі наші доморощені «екс» починали: хто інженером, хто з кооперативного відеопрокату «емануелей» у горбачовську добу, хто колгоспником, а таки досягли найвищих вершин урядового олімпу.

А декому пощастило — свої вже «доторканні» кісточки, під пильним оком заморських наглядачів, гріє на лагідному каліфорнійському сонці. Діючі ж українські правителі, подібно більшовицьким революціонерам-душогубам, навпаки, починали із в’язниць, проте нині паряться в межигірських чи кончезаспівських лазнях. Утім, мають право на весь світ заявити, що про свободу вони знають не з чуток. От така вже кумедна їхня можновладна доля.

Ба, в наших владарів я навіть учуся. Та й не я один. Завдяки нашому «яйцепадному», вся Україна затямила назавше, як пишеться слово «професор». І не тільки ук­раїнською мовою, а й мовою «старшого брата». А чого варті лінгвістичні перли іншого сановника — Яновича: «Берітє лопати — ідітє працюваті. Досить скігліти».

«Завтра праздник» Мал. М.Оболенського («Нива», 1888 р.)

Пацан сказав, пацан зробив — і скасував уже традиційні зимові канікули. І ми «не скіглімо», бо розуміємо — треба наповнювати державну скарбницю, а велика кількість неробочих днів безпосередньо впливає на економічний рівень держави. Насмі­люся дати пораду: кому з чиновників «свербить» поїхати на гірсь­колижні курорти — нехай їде, але власним коштом. Дивись — і щось капне до бюджету. З миру по нитці — бідному... маєток. А десяти офіційних святкових і релігійних неробочих днів на підприємствах, в установах, організаціях у 2012 році цілком достатньо для казенного люду. Приват­никам і так не до відпочинку, бо вони гуляють самі по собі і чхати хотіли на владу. Приватник зі шкіри пнеться, аби досягти економічного рівня хоча б 1914 року. До речі, про царську Росію. Скільки ж відпочивали наші пращури під гнітом «нестерпного царату»? Для прикладу поглянемо на Південно-Захід­ний край — Київську, Волинську і Подільську губернії. Більшість із того, про що йтиметься далі, можна сміливо перенести на сьогодення, адже роки спливають, а характер народу плину часу не підвладний.

Українці були набожними (в усякому разі зовні), а значить, не працювали мінімум дванадцять двонадесятих свят. Більшість цих празників припадають на весну і літо. Весняні збігалися з часом сівби і призводили до запізнення з посівами, а літні — до невчасних жнив, а отже, до осипання збіжжя. Але і церковники, і урядовці розуміли, що свята для робочого люду є часом відпочинку. А оскільки весною і влітку трударям доводилося працювати найбільше, і до того ж у довгі літні та весняні дні, то, природно, потреба у відпочинку весною і влітку також більша, ніж в інші пори року.

Було б помилкою приписувати встановлення свят лише економічним причинам. Якщо розглянути свята, які відзначали й відзначають нині українці, то деякі з них мають сліди ще язичницьких вірувань, інші встановлені церквою, треті, хоч і церковні, але обов’язковість святкування їх церквою не визначена. Свят, установлених церквою, не рахуючи неділь, у дореволюційній Росії було 24. Крім того, народ відзначав додатково ще 26 празників, а саме (назви свят наведені так, як їх називали в народі у ХІХ ст.), за юліанським календарем: 7 січня — Хрести­те­ля, 8 січня — Різдвяний день, 9 лютого — 40 святих, Чистий понеділок — перед Ве­ликоднем, 26 березня — Благо­вісника, 23 квітня Юрія, 21 травня —Костян­тина і св. Олени, два зай­ві дні на Трійцю — Семик (Зе­лений четвер — хто працюватиме в Семик, у того Русалки пере­душать усю худобу) і понеділок після свята, Десятий Поне­ділок — після Різдва Христового, 13 липня — Полупетра, 22 липня — Марії Магдалини, 27 липня — Пали­копа, 29 серпня — Головосіка, 8 листопада — Ми­хай­ла, 4 грудня — Сави і Варвари, 9 грудня — Ганнине зачаття, 31 грудня — Меланки та ін. А ще треба врахувати багато вихідних днів на Різдво і Великдень, коли трудовий люд, хоч і зрідка, виходив на роботу, але не працював, а їв кутю чи паску, борщик з вушками чи ковбаску, холодець з хроном чи крашанки з пирогами, і всі ті наїдки запивав необмеженою кількістю горілки. Яка вже тут робота!

Таким чином, свят разом із неділями протягом року виходило 102 дні, тобто: в лютому, березні, червні, вересні, жовтні й листопаді по сім днів на місяць; у січні, липні й серпні по вісім, у травні 10 днів, у квітні (якщо Великдень випадав на цей місяць) і грудні по 13 днів. У п’ять весняних і літніх місяців народ гуляв 46 днів (30% робочого часу), а загалом на рік празників набиралося майже 28%.

Крім святкових днів, прогули траплялися й з природних причин: через весілля, похорон, хрестини тощо. Зі статистичного звіту міністерства внутрішніх справ Росії за 1875 рік дізнаємося, що в Південно-Західному краї щороку відбувалося 60 тисяч весіль лише в повітах, не рахуючи великих міст; близько 270 тисяч хрестин і близько 170 тисяч похоронів. Під час весілля 30 людей, участь яких у весільній процесії обов’язкова, втрачають у середньому кожен близько чотирьох робочих днів. На похороні в середньому дев’ять людей втрачають по два дні. Отже, лише через обрядовість народ не працював приблизно 16 мільйонів днів, або, іншими словами, кожен робітник на весіллях, похоронах і хрестинах втрачав на рік п’ять робочих днів.

До цих цифр мусимо додати храмові празники, що й нині досить широко й гучно відзначаються на Правобережжі України. Святкування покровителя місцевої релігійної громади майже завжди відбувалося кілька днів. Якщо взяти до уваги час говіння і те, що в Україні вони повторювалися кілька разів на рік (відпусти), а ще й те, що православні українці відзначали і деякі католицькі свята, то загалом виходило неробочих днів понад 120 на рік, тобто третина року. Крім того, треба врахувати неробочі дні в загальнодержавні свята (дні коронації та вінчання на царство імператорів, святкування 900-ліття хрещення Русі, місцеві свята — як, наприклад, у Києві хресні ходи і паради на свята: Рівно­апостольного князя Воло­ди­­мира, київського покровителя архістратига Михаїла, на празник Пере­половинення — середи­на між Пасхою та Трійцею тощо). Для порівняння — з популярного в Росії в 1870-ті роки підручника політичної економії Віль­гельма Рошера дізнаємося, що кількість робочих днів у протестантських країнах Європи сягала 300, у католицьких до 270, а в Баварії — 204 дні.

Як уже зазначалося, неофіційних свят було більше, ніж свят, установлених церквою. Біль­шість із них — так звані церковні празники, не обов’язкові для святкування. Встановилися вони під впливом місцевого духовенства і всіляко підтримувалися ними. Про це неодноразово писали в тогочасній пресі, а на третьому з’їзді сільських господарів, що відбувся в Києві 1872 року, делегати безпосередньо заявили, що сільські священики підтримують ці свята тому, що їм це вигідно. Під впливом священиків у народі закріпилася думка: хоча в ці дні працювати гріх, але «послухать батюшку», тобто піти на «толоку» до священика — не гріх. Духовенство в церквах розповідало про майбутні, протягом тижня, свята, називаючи ті, що не визначені церквою для святкування. Тому, варто було в ці дні вдарити у дзвони до богослужіння — народ одразу залишав роботу і йшов спочатку до церкви, а потім «поратися» в обійсті священика.

Святковий розгул в Україні набрав таких масштабів, що уряд змушений був створити спеціальну «особливу комісію» з обговорення питання про зменшення неробочих днів і празників. Щомісяця волосним правлінням і сільським старостам розсилали розклади свят, установлених церк­вою, зі зверненням до духовенства не підтримувати празників, що в розкладі не значилися. Комісія дійшла висновку, що питання скорочення неробочих днів напряму залежить від встановлення числа робочих годин при наймі на роботу. Селяни-господарі прогулюють менше днів, ніж найняті робітники. І це зрозуміло: господар, вільно розпоряджаючись своїм робочим днем, дозволяв собі більше часу для відпочинку. Найняті робітники при ненормованому робочому дні такої змоги не мали і змушені були працювати, на­прик­лад, улітку по 16 годин пос­піль, а отже, потребували для відпочинку більше часу. Члени комісії дослідили, на важких роботах, наприклад землекопам (грабарям), для відпочинку мало навіть шести-семи днів на місяць. Тому робітники щотижня влаш­товували додатковий вихідний, котрий роботодавець записував не як прогул, а як та ніби «хворі дні» (лікарняні). Якщо зменшити кількість законних вихідних, то робітникові довелося б збільшити кількість своїх «хворих днів», а в ці дні він не тільки нічого не заробляв, а навіть змушений був платити господарю за харчі. Втім, тяжко працювати лише при чотирьох святкових днях на місяць не вистачало сил. Вихід із ситуації комісія вбачала у запровадженні фіксованого робочого часу щоденно — як для сільськогосподарських, так і для фабричних робітників, якщо при цьому «кількість робочих годин була встановлена відповідно до вимог народного здоров’я». Власне, на цьому принципі ґрунтується й нинішнє трудове законодавство, коли інтереси працівників і роботодавців збігаються, а отже — сприяють підвищенню праце­здатності та скороченню неробочих днів. Також члени комісії зазначали, що поширення освіти серед працюючих — «є одним із могутніх засобів викорінення серед народу марновірств, що підтримують більшість празників». Тому влада повинна сприяти більш успішному поширенню освіти серед простих людей.

Але чиновник і в царській Росії був чиновником. У той час (1870-ті роки), коли «особлива комісія» вишукувала методи й засоби для зменшення числа празників, кількість неробочих днів в Україні і далі збільшувалася. Скажете, куди вже більше? А от знайшлися казенні розумники, які зуміли змусити українця не працювати.

Відомо, що тогочасна Україна славилася великою кількістю ярмарків. У нашому краї були містечка, в яких ярмарки відбувалися щонеділі, в інших — через неділю. Лише в Київській губернії більш-менш значущих ярмарків і торгів було до 720 на рік. Майже всі вони відбувалися у свята та неділі. Мандруючи в ці дні на базар, ні селянин, ні його жінка, ні його воли чи коні не втрачали робочих днів. Але знайшовся «мудрий чиновник», який «з релігійних міркувань», усупереч усталеним звичкам і традиціям, усупереч економічним інтересам, усупереч, зрештою, здоровому глузду, переніс ярмарки на будні. Спочатку спробували проводити торги по суботах. Але це не мало успіху, бо без євреїв, для яких субота є святою, ярмарок — не ярмарок. Довелося переміщатися на інші дні тижня. Для селянина базарний день — це не тільки можливість продати кілька мішків картоплі чи городини, яєць чи м’яса, квасолі чи аршин полотна, а потім купити олії, солі, хустку дружині, солодощі дітям. Ярмарок був таким собі самобутнім клубом. Тут, спілкуючись з людьми з інших місцевостей, селянин задовольняв свою допитливість, зустрічався з родичами та приятелями, проводив з ними, як умів, дозвілля. А його родина також не нудьгувала, бо базарна площа, крім яток з крамом, була повна всіляких забав та видовищ. Тому сільський господар, незважаючи на втрату робочих днів, продовжував їздити на базар і в будні. Лише втручання столичної (петербурзької) влади повернуло ярмаркову торгівлю у звичне річище. Гада­єте, на цьому питання вичерпалося? Як би не так. Чи вроджений великоруський антисемітизм, чи заздрість до євреїв, що вони, попри економічні інтере­си, в суботу не працювали, але 1889 року, майже через двадцять років після першої заборони недільної ярмаркової торгівлі, староста Київського купецького зібрання, комерційний радник М.Чоколов звернувся до місцевого купецтва з пропозицією, як у Петербурзі, на вшанування «чудесного порятунку царської родини 17 жовтня 1888 року», відмовитися від крамничної торгівлі у недільні й святкові дні. Думку комерційного радника підтримали 100 київських купців і уповноважили старосту купецького товариства Києва подати відповідне клопотання до міської влади. Зрозуміло, що почин купців міська управа задовольнила й видала постанову про заборону недільної торгівлі. Більше того, коли з’ясувалося, що дехто з купців, попри заборону, продовжував торгувати по неділях, міський голова С.Сольсь­кий звернувся до поліцеймейстера А.Живоглядова, аби той ужив належних заходів. Київський головний поліціянт не забарився і у свою чергу видав наказ, яким зобов’язав дільничних приставів «пильно слідкувати за виконанням постанови міської управи, а в разі її порушень, притягувати винуватців до суворої відповідальності».

Мабуть, наслідуючи представників «офіційної державної релігії», київський казенний талмудичний рабин О.Цуккерман також звернувся до міської санітарної комісії з проханням, щоб у п’ятницю на міських бойнях, де є єврейські відділення, робота припинялася, згідно з іудейським законом, до заходу сонця. Клопотання було задоволене. Хоч що кажіть, а таки дбали чиновні та духовні царські мужі про відпочинок своїх васалів.

Ми розглянули в історичному світлі лише маленький штрих до тієї комедії, що розігрують наші доморощені владарі. Мимо­хіть виникає питання — чим же цей фарс закінчиться? Більшість не «скіглить». Поки-що «заскіглили» наймужніші — «афганці» і «чорнобильці». А що буде, коли «заскіглить» селянство? Історія вчить... Ой, про що це я. Яка історія? Хто з них її вчив. Дехто вчив, але трактує якось дуже вже по-своєму. Після війни часто казали: «Ми університетів не закінчували». Сьогод­ні, навпаки, модно вихвалятися купленими дипломами та вченими регаліями. І коли вони встигли все це здобути? А щодо знань, схоже — не склалося. Так от, історія вчить, що коли піднімається з колін селянин, дістається всім. Фінал відомий заздалегідь — народ втратить державність, а от «можні світу сього» — геть усе, у прямому розумінні цих слів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво