«ПРАГНЕННЯМ ДО СУСПІЛЬНОЇ КОРИСТІ» - Соціум - dt.ua

«ПРАГНЕННЯМ ДО СУСПІЛЬНОЇ КОРИСТІ»

28 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 28 лютого-7 березня

Початок 1903 року для знаменитої сім’ї Терещенків був сумним: у січні помер Микола Артемійович, у лютому — його син Іван...

Петро Михайлович Терещенко
Петро Михайлович Терещенко

Початок 1903 року для знаменитої сім’ї Терещенків був сумним: у січні помер Микола Артемійович, у лютому — його син Іван. Але те, що вони залишили нащадкам, служить Україні.

Щоб у столітню річницю смерті вшанувати їхню пам’ять на рідній землі, Київ і Глухів планують відвідати представники великої родини Терещенків, які живуть у Парижі. Серед них — 84-річний Петро Михайлович Терещенко, його двоюрідний брат, 87-річний Михайло Михайлович Дембно-Чайковський, 93-річна Наталя Федорівна Ширінська-Шихматова, дочка авіаконструктора Ф.Терещенка, а також їхні діти й онуки. Дехто з них приїде в Україну вперше.

Сім’я Терещенків походила зі славного міста українського козацтва Глухова. Тут колись були резиденції гетьманів, скликалися з’їзди української старшини. Майже до кінця ХVІІІ століття місто було важливим торгово-економічним центром на кордоні з Росією. У Глухові робив перші кроки на торговій ниві Артемій Якович Терещенко. Спочатку торгував із візка, потім відкрив невеличку крамничку — точніше, базарний рундук, і незабаром отримав багатозначне прізвисько Карбованець.

Перейшовши згодом на торгівлю хлібом і лісом, Терещенко накопичив пристойний капітал і вклав його в розвиток цукробурякової промисловості. Поруч із батьком опановували науку комерції три його сини — Микола, Федір і Семен.

Старший син Микола народився 1819 року. Через обставини, що склалися в родині, він не міг навчатися в престижному навчальному закладі і закінчив усього лише Глухівське міське училище. Але природні здібності та гострий розум допомогли йому заповнити прогалини провінційної освіти. Ще юнаком Микола взявся за самостійну торгівлю, відправляв у Крим хліб і віз звідти сіль і рибу, пізніше, у період Кримської війни, постачав військам продовольство й обмундирування. Після селянської реформи 1861 року Терещенко, розібравшись у зміні економічних відносин, вигідно брав під оренду поміщицькі угіддя та підприємства, а потім придбав кілька цукрових заводів.

Зайнятий виробництвом і торгівлею, Микола Артемійович одночасно занурився в громадську діяльність, яка стала в сім’ї традиційною. З 1851 по 1860 рік він був старшим бургомістром Глухівського городового магістрату, а 1860—1872 рр. — міським головою. Понад двадцять років Терещенко посідав провідне місце в самоврядуванні міста, і це свідчило про загальну повагу й підтримку земляками його діяльності. Вона розвивалася в трьох напрямах: земські справи, просвітництво, благодійність.

Відкриття пам’ятника М.А.Терещенку у Глухові. 1909 р.
Відкриття пам’ятника М.А.Терещенку у Глухові. 1909 р.

Не випадково пізніше в родовому терещенківському дворянському гербі значився девіз — «Прагненням до суспільної користі». Рідному місту Глухову Терещенки пожертвували в цілому півтора мільйона карбованців: заснували безкоштовну лікарню і дитячий притулок, відкрили міське і ремісниче училища, побудували земську лікарню, чоловічу та жіночу гімназії, вчительський інститут, будинок банку тощо.

Їхнє підприємництво і благодійність отримали високу оцінку і суспільства, і влади. Указом Олександра ІІ від 12 березня 1870 р. Артемій Якович «в ознаменование его особых заслуг, оказанных делу водворения в Юго-Западном крае русского землевладения (на противагу польському. — В.К.) и в поощрение его благотворительной деятельности возведен со всем нисходящим потомством по мужскому колену в потомственное дворянство Российской империи». Граф Милорадович у «Родовідній книзі Чернігівського дворянства» підкреслив, що дворянське звання батьку надано було за справи його старшого сина.

Братам Терещенкам, які міцно звелися на ноги, стає тісно в провінційному Глухові, і вони на початку 1870-х років переселилися до Москви. Але пробули там недовго: 1874-го Микола вже в Києві, слідом за ним переїхав і Федір, а Семен вирішив жити в одному зі своїх маєтків у Курській губернії.

Майже 30 років Микола Артемійович віддав Києву, що вважав своїм другим рідним містом. Терещенко був зарахований на дійсну службу по відомству «Императорского человеколюбивого общества» як попечитель Глухівського дитячого притулку й отримав чин статського радника. У Києві Терещенко спорудив будинок Маріїнського дитячого притулку (тепер — Інститут психології), пожертвував значні суми на придбання земельної ділянки, спорудження будинків і забезпечення діяльності Общини сестер милосердя Червоного Хреста та її лікарні, побудував лікарню Київського благодійного товариства, став ініціатором будівництва й основним фінансистом лікарні для чорноробів (тепер — дитяча лікарня), заснував безкоштовний нічліжний притулок на 500 чоловік (на жаль, його ще міцну триповерхову споруду було знесено 15—16 червня 1996 р. під приводом поліпшення руху транспорту, який, однак, ходить так само, як і ходив).

Микола Терещенко був почесним попечителем 1-ї гімназії (нині «жовтий» корпус університету ім. Т.Шевченка), спорудив будинок 5-ї гімназії (його реконструйовано для Українського транспортного університету), вніс найбільше з приватних пожертвувань на будівництво 4-ї гімназії (нині тут підрозділ Служби безпеки України), заснував жіночу торгову школу ім. П.Терещенка (Інститут удосконалення вчителів ім. Б.Грінченка), на його кошти побудовано міське училище ім. М.Терещенка (тепер — Інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенко-Карого).

Київський адвокат С.Ярон у своїх спогадах писав: «Добре тому жить — кому бабуся ворожить», каже прислів’я. У Києві це прислів’я трохи змінили: «Добре тому жить — кому дідусь ворожить». І цим дідусем вважався М.Терещенко».

«Ворожив» він ще дуже і дуже багатьом. Політехнічний інститут, Міський музей старожитностей і мистецтва (Національний художній музей України), Троїцький народний дім (Театр оперети), Володимирський собор, Миколаївський собор Покровського монастиря, Покровська церква на Солом’янці — усі вони, а також багато інших, уже не існуючих, з’явилися за значної фінансової участі Терещенка. У його колишньому особняку розташований Національний музей Т.Шевченка.

За рішенням міської думи вулиця Олексіївська 1899 року, коли в Києві широко відзначалося 80-річчя Терещенка, стала Терещенківською.

Микола Артемійович помер 19 січня (1 лютого) 1903 року. Два дні місто прощалося з людиною, котра так багато зробила для нього. Поховали М.Терещенка в Глухові, у побудованій ним разом із братом Федором Три-Анастасіївській церкві, — поруч із батьками, дружиною Пелагією Георгіївною та братом. А 23 серпня 1909 року глухівчани відкрили своєму знаменитому земляку пам’ятник (у період революційної смути бронзову фігуру скинули з п’єдесталу і розбили).

Син Миколи Артемійовича Іван не зміг провести батька в останню путь. Він уже кілька років хворів на туберкульоз і був змушений жити на півдні Франції. Останнім часом стан його здоров’я погіршився і 11 (24) лютого Іван Миколайович на 49-му році життя помер на своїй віллі «Маріпоза» у Каннах.

Іван Терещенко здобув юридичну освіту в університеті св. Володимира в Києві, потім недовго служив у гусарському полку й у квітні 1880 року залишив військову ниву. Все його подальше життя було присвячене громадській діяльності, збиранню творів мистецтва й активному меценатству.

У травні 1876 року до Івана Миколайовича вперше звернувся по допомогу вчитель малювання, теж уродженець Глухова, Микола Мурашко. Він просив підтримати його приватну Малювальну школу, засновану рік тому. Молодий Терещенко перейнявся ідеєю перетворення школи на міську і протягом майже 25 років фінансово забезпечував школу Мурашка. Так було покладено початок художньому навчальному закладу, що зіграв величезну роль у розвитку образотворчого мистецтва в Україні і підготовці національних майстрів.

Син Івана Миколайовича — Михайло Іванович 1917 року очолював у Тимчасовому уряді Росії два міністерства — закордонних справ і фінансів. Це була видатна людина свого часу: шанувальник музики, поезії й театру, поліглот, який знав десять мов, видавець Блока, Брюсова й інших поетів «срібного» віку, меценат, завдяки якому 1913 року була заснована Київська консерваторія, діяч Товариства Червоного Хреста в роки Першої світової війни і, нарешті, міністр. Для одних він був «вундеркіндом», для інших — «улюбленцем долі», для третіх — «лицарем Хреста і Рози», для четвертих — «фінансовим генієм». У січні 1918-го йому вдалося звільнитися з Петропавлівської фортеці, куди він був ув’язнений більшовиками, і виїхати за кордон. А через роки, у некролозі на смерть М.Терещенка 1 квітня 1956 р., у газеті «Таймс» говорилося, що його смерть — «це велика втрата для фінансових кіл багатьох європейських столиць».

Нині в Парижі живе син Михайла Івановича, онук Івана Миколайовича і правнук Миколи Артемійовича — Петро Михайлович Терещенко. В останні роки він і його син Мішель, а також представники інших гілок знаменитого роду неодноразово приїжджали до Києва. Торік у червні в Глухові побував Мішель Терещенко. Нащадки налагоджують ділові контакти з батьківщиною предків. Вони хотіли б, щоб Україна якнайбільше знала про їхні славні справи в минулому, щоб Київський музей російського мистецтва став Музеєм імені братів Терещенків (їм належали будинок і основна частина художньої колекції), щоб у Глухові було відновлено пам’ятник Миколі Артемійовичу. Вони готові в усьому цьому брати участь.

Проблеми ці можна легко вирішити, якщо з вдячністю пам’ятати, що багато з того, чим ми користуємося нині і в Києві, і в Глухові, і в інших місцевостях, створено родиною Терещенків.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво