Повість про занапащене життя, або «Вибухові речовини, які повільно горять». 125 років тому було страчено Миколу Кибальчича

Поділитися
Перше, найбільш грубе креслення до майбутнього проекту він надряпав прямо на стіні тюремної камери, здається, відірваним гудзиком...
Микола Іванович Кибальчич

Перше, найбільш грубе креслення до майбутнього проекту він надряпав прямо на стіні тюремної камери, здається, відірваним гудзиком. «Перебуваючи в ув’язненні, за кілька днів до моєї смерті я пишу цей проект. Я вірю в здійсненність моєї ідеї, і ця віра підтримує мене у моєму жахливому становищі.

Якщо ж моя ідея після ретельного обговорення ученими спеціалістами буде визнана здійсненною, то я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу батьківщині і людству. Я спокійно тоді зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для якого я готовий був пожертвувати своїм життям».

Ці сповнені гідності слова було написано в казематі камери смертників, коли на Семенівському плацу між Заміським проспектом і Обвідним каналом уже збили ешафот і пофарбували в аспідно-чорний колір. Самому автору незабаром повісять на шию дошку з написом «Царе-вбивця», посадять на високу ганебну колісницю, і пара вгодованих жандармських коней рушить до місця страти.

«...На свободі я не мав достатньо часу, щоб розробити свій проект у подробицях і довести його здійсненність математичними обчисленнями».

Чим же таким по горло був він зайнятий на свободі, коли для головної своєї справи знайшов цей час — останні дні короткого, ось-ось обірветься, життя завдовжки у 27 років? І місце: похмура в’язниця департаменту поліції на набережній Фонтанки, 16. А саме ж вона, та головна справа, назавжди впише ім’я Кибальчича в історію світової космонавтики.

Від вільнодумця — до революціонера

Сам він називав себе агентом виконавчого комітету партії «Народна воля», цей небалакучий, вічно зосереджений на якихось своїх справах і думках колишній студент Медико-хірур-гічної академії з «вовчим квитком».

Микола Іванович Кибальчич народився в заштатному містечку Короп на Чернігівщині. Батько його був священиком. А оскільки дітям священно-служителів надавалася пільга, віддав його в Новгород-Сіверську духовну семінарію. Але в підлітка виявилися зовсім інші уподобання, і він домігся переведення в гімназію. А після неї поїхав до столиці, де його прийняли у солідний, із хорошою репутацією навчальний заклад — Інститут інженерів шляхів сполучення імператора Олександра I. Однак домагатися срібного значка інженера-шляховика із символами професії в дубовому вінку — сокиркою та якорем — він не став. Звільнився з третього курсу і перейшов до Медико-хірургічної академії. А стати лікарем йому вже не дали...

Вакації влітку 1875-го студент проводив у брата під Києвом. І мав не-обережність дати почитати одному селянинові казку «Про чотирьох братів». Книжка вважалася крамольною, і полі-ція завела пошукову справу. Звідки, мовляв, вона?

Мотузочка вилася довго, вже й вакації закінчилися, і студент повернувся до Петербурга. І на тобі, маєш, довилася. І студент Кибальчич знову вирушив у старовинний Київ, тільки вже у кареті з гратами.

Два роки і вісім місяців він перебував у Лук’янівському тюремному замку. Без суду та слідства. Суд відбувся, однак аж наприкінці цього терміну. І дав йому за «злочин»... місяць ув’язнення. Ось так. У тюремну камеру, напише один із дослідників, увійшов ліберал-вільнодумець, а вийшов із неї — революціонер.

У столиці студент-недоучка перейде на нелегальне становище. З підробленим паспортом на ім’я Агатескулова. Він сам вийде на глибоко законспі-ровану «Народну волю» і запропонує свої послуги.

— А що ви вмієте? — запитають його.

Знаючи, що наріжним програмним каменем нелегальної організації революціонерів є терор, він відповість без вагань:

— Можу готувати гримучі суміші. І міни для терактів.

Спочатку Микола оселиться неподалік свого колишнього шляхового інституту — на Забалканському проспекті, 10, у готелі «Серапинском». Там він обкладеться книжками. Усе, що зможе знайти про вибухові речовини. Літературу штудіюватиме не тільки російською, а й — благо володів — німецькою, французькою, англійською.

А коли настане час переходити до практики, тобто вчитися отримувати нітрогліцерин у домашніх умовах, Кибальчич переїде в нелегальну динаміт-ну майстерню. Так він і житиме — то в майстернях, то в друкарнях «Народної волі», оскільки публіцистика, яскрава, доказова, стане другою професією головного техніка народовольців.

На суді конструкції його метальних снарядів і мін оцінюватиме військовий експерт генерал Федоров. І визнає їх досконалими.

Смертний вирок і «царське полювання»

У передмісті Санкт-Петербурга Лісному, тоді дачній місцевості, що прилягала до Лісового інституту і поглинена тепер міськими багатоповерхівками, містилася головна конспіративна квартира. Її з травня 1879 року змовники під виглядом дачників орендували на горішньому поверсі дерев’я-ного будинку з великим балконом. Там же 26 серпня виконавчий комітет виніс смертний вирок імператору Олександру II.

У прокламації вирок вони обґрунтовували так:

«Олександр II — головний представник узурпації народного самодержавства, головний стовп реакції, головний винуватець судових убивств. 14 страт тяжіють на його совісті, сотні замучених і тисячі страждальців волають про помсту... Якби Олександр II, відмовившись від влади, передав її всенародним Установчим зборам, тоді тільки ми б дали спокій Олександрові II і простили б йому всі його злочини».

І народовольці відкрили справжнє «царське полювання». Терористи міркували так: варто вбити царя — відразу всенародне повстання знищить самодержавство і передасть усю владу в країні Установчим зборам.

Як гірко вони прорахуються, ці жонглери бомбами, котрі сміливо поставили на кін власні молоді життя...

Пекельні машини в дії

У царя вже тричі стріляли: Каракозов і Соловйов у Пітері, а в Берліні — молодий поляк, який домагався незалежності Польщі. Але провидіння милувало.

Тепер же виконком «Народної волі» вирішив пустити в хід бомби. Влаштувати восени 1879 року два замахи на царя на зворотному його шляху з Лівадії.

Перша пекельна машина Кибальчича чекала царського поїзда в Олександрівську (сучасне Запоріжжя). Її вдалося непомітно закласти під полотно. Однак при замиканні контактів щось не спрацювало в ланцюзі. Поїзд царя з наглухо заштореними вікнами, гуркочучи на стиках, пролетів повз змовників.

Близько 10 години вечора імператор прибув до Москви. А через півгодини після того, як він залишив вокзал, прогримів страшної сили вибух. Він буквально змів із рейок наступний поїзд.

Жертв було багато. Царя врятувала чиста випадковість. Зазвичай царський поїзд ішов через півгодини після почтового, з багажем царя, з обслугою. А тут у Харкові виявили несправність паровоза почту. Його затримали для ремонту, а царський пропустили вперед.

Під полотном, на глибині два метри, поліція знайшла рештки вибухового пристрою. Звідси 80-метровий підкоп вів до сторожки. Її винайняв чоловік, який назвався інженером Сухоруковим. Після вибуху його й слід прохолонув.

Коли начальство доповіло про ці подробиці імператору, він вигукнув:

— Що хочуть від мене ці негідники? Чому цькують, як дикого звіра?!

Це був лише початок.

…Із прогулянок столяр повертався з пакунками з провізією, прив’язаними — за пітерською модою — до ґудзиків пальта. Палацева охорона давно звикла до ввічливого майстра, який поселився у підвалі Зимового. Тим більше що столяр-ремонтник упадав за дочкою жандарма, приставленого доглядати за майстрами, і незабаром стане його зятем.

А столяр (це був революціонер Степан Халтурін) ходив аж ніяк не в Єлисеєвський гастроном на Невському, а на Велику Піддячну, 37. Там у 27-й квартирі народовольці влаштували динамітну майстерню. Вона була так добре законспірована, що поліція дізналася про існування майстерні лише через дев’ять місяців після її ліквідації.

Тут день і ніч чаклували Кибальчич із Ісаєвим. Віра Фігнер так охарактеризувала цю нерозлучну парочку: якщо Кибальчич був «думкою», то завжди оптимістично налаштований Ісаєв — «руками». За натурою Кибальчич — кабінетний теоретик. Подати загальну технічну ідею, прорахувати скільки завгодно варіантів — це його. А ще був він літератором, друкувався в абсолютно легальних, респектабельних журналах «Слово» і «Русское богатство» під псевдонімом Самойлов. Так, власне, й жив Микола з літературної праці. Ісаєв — повна протилежність. На льоту ловив думки друга — і відразу втілював їх.

До речі, соратниця Івановська, з якою Кибальчич (під виглядом подружжя) винаймав квартиру на Подільській, 11, для друкарні, помітила: коли з’являлася Віра, витончена, яскрава, вольова жінка, Кибальчич, від якого багато годин і слова не почуєш, пожвавлювався, сипав жартами, навіть сідав до рояля...

А на Піддячій столяр прив’язував до ґудзиків у пакетиках не півфунта ковбаси на вечерю, а динаміт. У своїй кімнатці висипав вміст в об’ємисту скриню. До лютого там накопичилися цілі три пуди динаміту!

Із розмов охорони Халтурін уловив: 5 лютого о шостій годині вечора імператор чекає на обід племінника, принца Баттенберзького. Час!

Над підвалом містилася гауптвахта з черговими солдатами Фінляндського полку, а над нею на другому поверсі — «жовта кімната», царська їдальня.

О шостій годині з хвилинами Халтурін підпалив ґніт, що вів до скрині. Усе прораховано: він устиг спокійно пройти через вахту, вийти на площу. Там його чекав на візнику Желябов.

— Готово...

Численні годинники в Зимовому на різні голоси віддзвонили півгодини — і... страшний вибух потряс стіни непорушної фортеці. Тріщали балки перекриттів. Дзенькіт вибитих шибок зливався з передсмертними криками солдатів. Ні в чому не винні вартові корчилися, спливаючи кров’ю. Над палацом зметнулася непроглядна хмара диму.

Олександра II знову врятувала випадковість: він забалакався в кабінеті з гостем, і, коли прогримів вибух, у їдальні було порожньо.

Того дня у тяжко хворої імператриці, змученої тяжкою недугою, стався напад ядухи, вибуху вона не чула. А князівна Долгорука, що мешкала з трьома незаконнонародженими дітьми — Георгієм, Ольгою і Катериною — на третьому поверсі Зимового палацу, нажахано схопила їх і кинулася до імператора. Він зупинить кохану на порозі.

На похороні безневинно убієнних солдатів імператор гірко зітхне:

— Здається, ми все ще на війні. У шанцях під Плевною!

Потрійний план убивства

А тим часом терористи продовжували розкидати тенета.

Вистежили: щонеділі цар із Зимового проїжджав по Малій Садовій у Михайлівський манеж. На розведення варти.

Отже:

а) зробити мінний підкоп і підірвати екіпаж царя в момент проїзду.

Не вдасться:

б) вступають метальники, розставлені на вулиці. Їхніми діями керує Желябов.

А якщо й тут мети не буде досягнуто:

в) сам Желябов кинеться на царя з кинджалом.

На початку січня біля входу в склепінний підвал будинку Менгена на Садовій, 8, з’явилася вивіска: «Склад русских сыров Є.Кобозєва».

Утримувати «сирну крамницю» виконком доручив Богдановичу з по-купецькому широкою й густою рудою бородою і досвідченій нелегалці з в’ятською вимовою на «о» Якимовою. І це має переконувати сусідів у купецькому походженні. У парі з Кибальчичем вона раніше утримувала динамітні майстерні на Обвідному каналі та Нев-ському проспекті.

Працювали, змінюючи одне одного, по двоє у зміну. Важко і тільки ночами. За комір безперервно крапала вода. Розігнутися не можна — до склепіння підземної галереї менше метра. Землю у двір не виносили — поруч пост городового. Від напруження навіть такий богатир, як Желябов, здав: бувало й непритомнів. Але в другій половині лютого підкоп був готовий.

На той час Желябов старанно відібрав метальників: молодого поляка, інженера Ігнатія Гриневицького, робітника Михайлова з хвацько закрученими вусами і Ємельянова. Цей теж пролетар: щойно з ремісничого училища. Серед них затесався зовсім хлопчисько, студент Микола Рисаков дев’ятнадцяти років. Рвався в бій чи не більше за інших.

Головний технік укупі з Грачевським та Ісаєвим уже відлагодили конструкцію своїх бомб для метання. На конспіративній квартирі на Тєлєжній Кибальчич розтлумачив метальникам пристрій. А потім разом із ними практично випробував, підриваючи в Парголові, у глухому замшілому бору.

Але 27 лютого, за два дні до замаху, змовників спіткав надзвичайно жорстокий удар: арештовано Желябова. А він — душа й організатор змови.

Якби не сила духу, холодно-кровність цієї мініатюрної, високочолої аристократки, смертельно небезпечний замах не відбувся б. Без найменших вагань Софія Перовська взяла на свої тендітні плечі тяжку ношу свого коханого. Щоб довести до кінця задумане ним. Вона наполягла: Кибальчич, попри надзвичайні обставини, у жодному разі не повинен скасовувати запланованого Андрієм. Разом із метальниками Микола поїхав наступного дня за Смольний монастир. Там Желябов призначив останнє випробування запалів.

На знак Кибальчича Михайлов жбурнув на дорогу метальний снаряд. Його нутрощі замість гримучого холодцю начинили піщаним баластом. У тиші лісу прозвучав удар, — і кришка снаряда слухняно відскочила. Отже, заряд спрацював!

1 березня, неділя. Ранок і полудень.

Того ж дня нарада виконавчого комітету ухвалила:

— Завтра!

Але ж у підкоп не закладено міну, не готові ще метальні снаряди...

Ввечері Ісаєва послали у лжекрамницю Кобозєва встановлювати в підкопі пекельну машину. Її начинили двома пудами динаміту.

На Вознесенському проспекті всю ніч горіла лампа, палав камін. Це Кибальчич із Сухановим і Грачевським робили бомби. На сьому ранку дві були готові. Перовська віднесла їх на Телєжну, де її чекали метальники. Незабаром Кибальчич приніс ранкову продукцію — ще два снаряди.

Всіх охопило гарячкове нетерпіння. Адже вони вершать для революції воістину історичну роботу.

За планом, ополудні Рисаков із Ємельяновим повинні зайняти позиції на розі Невського і Малої Садової. Михайлов із Гриневицьким — на іншому кінці вулиці.

— В неї не входити! — укотре попередила Перовська. — Тільки якщо в підкопі вибухне міна. Якщо ж цар не поїде по Садовій, а заверне до сестри, у Михайлівський палац, я вийму носову хустинку. Тоді хутенько — на Катерининський канал!

Імператор виїхав із Зимового близько години пополудні в чудовому настрої. Щойно він схвалив допо-відну записку, в якій було окреслено проекти реформ, підготовлені міністром внутрішніх справ Михайлом Лоріс-Меліковим. Створювалися дві комісії, що повинні були розробити реформу Державної ради. Це був перший, але досить сміливий і впевнений крок до конституційної монархії. І, звісно ж, він ховав сподівання революціонерів...

— Справу зроблено! — збуджено казав імператор княгині Юр’ївській перед від’їздом у Манеж. — Маніфест буде оприлюднено в газетах у понеділок.

Ще 6 липня 1880 року було складено документ про вінчання, і Катерині Долгорукій «присвоїли ім’я княгині Юр’ївської з титулом ясновельможної». Там-таки було сказано: «Присвоїти теж ім’я з тим самим титулом нашим дітям: синові нашому Георгію, дочкам Ользі та Катерині, а також тим, які можуть народитися...».

Близько третьої години пополудні — вибух

Вийнята Софією Перовською батистова носова хустинка відправить історію Росії в іншому напрямку.

Це означало: імператор поїхав іншою дорогою. Усі на Катерининський канал!

Закриту карету супроводжувала на рисях кінна шістка терських козаків. Позаду в одних санях — два поліцейських офіцери, у других — поліцеймейстер, полковник Дворжицький. Кортеж уже у кінці набережної і швидко наближається.

Коли царська карета порівнялася з довговолосим юнаком із пакунком у руках, той жбурнув пакунок під копита рисаків. Гримнув жахливої сили вибух.

Крики, стогони. У калюжах крові два козаки... випадковий хлопчисько з санчатами... вбиті коні... З усіх перехресть бігли перехожі. Поліцейські чини скрутили бомбіста, який намагався зникнути.

Імператор вийшов із карети:

— Слава Богу, я цілий!

— Чи не занадто рано дякуєте Богу? — злобно посміхнувся вбивця.

І тієї ж хвилини другий невідомий відступив від перил — і щось підкинув у повітря. Гримнув ще страшніший вибух. Коли хмара диму розсіялася, Олександр II розпростерся на бруківці з роздробленими ногами і спливав кров’ю. Обличчя було закривавлене, крізь роздертий одяг біліли кістки. У снігу диміли шматки вирваного м’яса.

Козаки перетягнули кровоточиву ношу в сани полковника Дворжицького. Кучер цвьохнув рисаків — сани помчали в Зимовий палац.

«О третій із половиною годині, — пише Моріс Палеолог, — руки жінки, яку він так кохав, закрили назавжди йому очі».

Натовп на Двірській площі з жахом спостерігав: над Зимовим на флагштоку спускають імператорський штандарт. Епоха царя-реформатора завершилася.

Арешти

Цієї ж ночі Желябову повідомили на допиті про загибель імператора від рук лиходіїв-бомбістів. За свідченням жандармського генерала Комарова, той радісно вигукнув:

— Найбільше благодіяння для звільнення народу здійснилося!

Постійно ризикуючи головою, вони роками жили надією: відразу після царевбивства спалахне революція, впаде імперія, прийде довгождана свобода. І ось царя вбито, а нічогісінько не відбувається...

Народовольцям, які залишалися на волі, судилося випити й цю гірку чашу — крах усього свого життя.

У придворному госпіталі Конюшенного відомства вмирав Ігнатій Гриневицький, так і не назвавши свого імені. Тероризована столиця нажахано завмерла в очікуванні нових кривавих терактів всесильного, невловимого Виконавчого комітету. Новий імператор Олександр III («військовополонений революції», за влучним визначенням Маркса й Енгельса) у звірячому жаху сховався в Гатчині за трьома лініями охорони. За намовлянням свого вихователя, обер-прокурора Святійшого Синоду Костянтина Побєдоносцева, монаршою волею, навіть не поховавши батька, він скасував його політичний заповіт. А саме ж 1 березня 1881 року Олександр II мав підписати програму реформ, іменовану ще «Конституцією Лоріс-Мелікова».

А Желябов уранці сів у камері писати заяву прокуророві Петербурзької судової палати. Він категорично зажадав, щоб його, ветерана революції, долучили до «справи 1 березня». Мовляв, він, Желябов, неодноразово робив замахи на життя Олександра II і не взяв «фізичної участі в умертвінні його лише через безглузду випадковість, — під цим розумів свій арешт. — Тільки боягузтвом уряду можна було б пояснити одну шибеницю, а не дві».

Так, він керував цим «царським полюванням», ніби забувши, що саме Олександр II звільнив селян від кріпосного права, а отже, і його самого. Адже селянський син із Таврії Андрійко Желябов до дев’яти рочків сам ходив у кріпаках...

А слабкодухий хлопчина-метальник Рисаков, ледь почувши про страту, що загрожувала йому, почав «колотися». Мов із розв’язаного мішка, посипалися прізвища, справжні й фальшиві, з підроблених паспортів, адреси явок, конспіративних квартир...

За його наводкою поліція насамперед накрила квартиру № 5 на Тєлєжній у будинку під таким самим номером. Там Рисаков 1 березня одержав свій метальний снаряд. У квартирі взяли її господиню — Гесю Гельфман, а господар, Микола Саблін, живим у руки жандармам не дався, пустивши кулю в лоб. Того ж дня тут напоровся на засідку Тимофій Михайлов. Прийшов, не знаючи про провал.

10 березня Софію Перовську схопили прямо на Невському, біля пам’ятника Катерині II. У в’язниці вона відразу ж назвалася справжнім прізвищем, відомим через батька-губернатора кожному петербуржцеві.

А 17 березня черга дійшла і до конструктора снаряда. Кибальчича «за наводкою» Рисакова взяли вдома — на Ліговському каналі, 83. За законом, після пред’явлення обвинувального висновку йому давалося сім днів для ознайомлення зі справою. Але тоді він не встигає приєднатися до товаришів! І Кибальчич відмовляється від рятівного терміну. Як і Желябов, сам поліз у зашморг...

Креслення на стіні тюремної камери

Коли він надряпав на стіні камери платформу та циліндр із пороховою свічкою, відразу стало легше. У вухах перестали настирливо стукати молотки, якими збивали шибеницю. Мозок був зайнятий тепер не цілодобовим обмірковуванням того, що на нього чекає, а зовсім іншим.

Захисник Кибальчича, петербурзький адвокат В.Герард, залишив промовисте свідчення: уже з першої зустрічі з підзахисним він був вражений. Більше, ніж власна доля, хвилював його повітроплавальний снаряд. В’язень зажадав перо і папір. І відтепер, доки не загримить ключами доглядач, приносячи убогу арештантську їжу, день і ніч писатиме й писатиме.

Перший аркуш він озаглавить:

«Проект повітроплавального приладу

колишнього студента Інституту інженерів шляхів сполучення

Миколи Івановича Кибальчича,

члена російської соціально-революційної партії».

«У своїх думках про повітроплавальну машину я насамперед зупинився на питанні, яка сила має бути вжита, щоб надати руху такій машині… Можна сказати, що сила пари тут непридатна… Парова машина громіздка сама по собі і потребує багато вугільного нагрівання для приведення в дію… Парова машина не в змозі підняти саму себе в повітря.

Такою силою, на мою думку, є вибухові речовини, які повільно горять».

О, вже на чому, а на цьому він розумівся! Коли змішував кислоти із сулій, куплені для конспірації в москательних крамницях у різних кінцях міста. Коли в таємних динамітних майстернях чаклував над рецептурою гримучого холодцю.

«Справді, під час горіння вибухових речовин утворюється більш чи менш швидко велика кількість газів, які мають на момент утворення величезну енергію. Я не пам’ятаю достеменно, яку роботу, якщо висловити її в кілограмометрах, виконує запалення 1 фунта пороху, але, якщо не помиляюся, 1 фунт пороху, підірваний у землі, може викинути земляну брилу, що важить 40 пудів. Одне слово, жодні інші речовини у природі не мають здатності розвивати у стислий проміжок часу стільки енергії, як вибухові речовини».

Тепер, коли він заплющував очі, перед ним не розгойдувався грубий мотузяний зашморг, а яскравий струмінь вогню виривався із сопла, піднімаючи його пристрій угору. Він забувався коротким, тяжким сном на нарах, а вона, його уява, летіла й летіла.

«Якщо ми візьмемо фунт зернистого пороху, який спалахує при запалюванні миттєво, спресуємо його під великим тиском у форму циліндра, то побачимо, що горіння не відразу охопить циліндр, а поширюватиметься досить повільно від одного кінця до другого з певною швидкістю. Швидкість поширення горіння у пресованому поросі визначена з багатьох дослідів і становить чотири лінії за секунду.

На цій властивості пресованого пороху базується побудова бойових ракет...»

Вранці, побиваючись, що зовсім не залишається часу, квапився занести на папір придумане за ніч. Тільки б устигнути...

«Для встановлення порохових свічок, у міру їх згоряння, найбільш підходящим автоматичним пристосуванням було б пристосування, що приводиться в рух годинниковим механіз-мом унаслідок правильності згоряння порохових свічок.

Уявімо тепер, що свіча К запалена. Через дуже короткий проміжок часу циліндр А наповняється пальними газами, частина яких тисне на верхнє дно циліндра, і якщо цей тиск перевершує вагу циліндра, платформи і повітроплавця, то прилад повинен піднятися вгору.

Щоб апарат міг опуститися на землю, потрібно вставляти порохові свічки дедалі меншого діаметра...

Правильна чи неправильна моя ідея, може вирішити остаточно лише дослід.

23 березня 1881 р.».

Подумати тільки: тоді не існувало ще ні літаків, ні дирижаблів. А державний злочинець, якого ось-ось засудять до страти, вперше у світовій науці пропонує принцип ракетного польоту, цілком застосовний для космічних подорожей!

Суд

«Кибальчич — ось чудовий розум, незвичайна витримка, пекельна енергія і разючий спокій». Слова ці належать аж ніяк не захопленому шанувальникові підсудного Кибальчича, а, радше, його ворогу — голові суду (тоді це називалося «первоприсутствующий») Е.Фуксу, якому влада відводили головну роль на процесі у «справі 1 березня». Із завданням: перед усім світом «підтримати престиж Росії». «Нелегко це було зробити, — поскаржиться пізніше «первоприсутствующий», — в обстановці, коли підсудні поводилися незалежно і непохитно, а представники «обраної» публіки, висловлюючи свою вірнопіддану запопадливість, дозволяли різкі вигуки на адресу підсудних».

Історія знає навіть час початку суду: 11.00 ранку 26 березня (за ст. стилем) 1881 р. Процес проходив у будинку Петербурзького окружного суду на Литейному. Підсудні: Желябов, Софія Перовська, Михайлов, Геся Гельфман, Рисаков і він, Микола Кибальчич, головний технік виконавчого комітету партії «Народна воля».

Промова прокурора Муравйова тривала неправдоподібно довго —
7 годин (з двома перервами). Підсудних звинувачували у належності до таємного товариства, створеного з метою насильницького повалення самодержавства, в особистій участі в мерзенному царевбивстві. Стоячи під величезним портретом убитого імператора в жалобній рамі, прокурор вітійствував, намагаючись представити революціонерів безпринципною «бандою змовників», і як тільки міг спотворював їхні погляди.

Справжній бій дасть йому Андрій Желябов. Він мав яскравий ораторський талант, умів говорити впевнено, сміливо, уїдливо.

А головний технік заявив на суді:

— Це ви мене примусили робити бомби! Якби в Росії не було самодержавного деспотизму, всю винахідливість, яку доклав до створення метальних снарядів, я використав би в цілком мирній науковій діяльності.

30 березня о 4 годині пополудні було оголошено вердикт суду: всім підсудним — страта через повішення.

І Рисакова не врятує зрада: йому, як і всім, — зашморг.

Геся Гельфман письмово заявить, що вагітна. Лікарі підтвердять, і страту відкладуть, а згодом замінять довічним ув’язненням у Петропавлівській фортеці.

І після смертного вироку Кибальчич підтвердить, що йому дорожче за власну долю: за два дні до страти звертається до Лоріс-Мелікова з проханням дозволити йому зустріч із членом технічного комітету, котрий розглядав його проект. Але так нікого й не дочекається. Охранка й не планувала передавати проект на експертизу. Так Лоріс-Меліков звелів:

— Викличе небажані пересуди!

Проект запечатають у щільний пакет і долучать до справи. А витягнуть із сейфа через 36 років! Коли в серпні 1917 р. Тимчасовий уряд захоче покопатися в архівах охранки.

Тому проект геніального предтечі залишався невідомим тим, хто у світовій науці піде аналогічним шляхом — ракетного польоту для вивчення космічного простору. Напучуючи першу його публікацію в журналі «Былое» 1918 року, відомий фахівець у галузі космонавтики професор Ринін напише:

«Наскільки мені вдалося розібратися в російських та іноземних творах, за М.І.Кибальчичем має бути встановлений пріоритет в ідеї застосування реактивних двигунів до повітроплавання, в ідеї, правда, ще не здійсненій, але в основному вона дає привабливі перспективи в майбутньому, особливо якщо мріяти про міжпланетне сполучення».

Так, він випередив час, цей державний злочинець, наш земляк із берегів «зачарованої Десни», якого по праву вважають тепер одним із основоположників космонавтики.

* * *

Є всі підстави назвати цю сумну повість повістю про занапащене життя. Про величезний талант, задарма витрачений на політичні химери, а не на потрібні людству речі. Повістю про прабатьків страшної хвороби, яка стане чумою вже нашого, ХХI століття, — тероризму.

Бомба Кибальчича вбила аж ніяк не найгіршого із самодержців російських. Його сучасник, секретар посольства Франції при дворі Олександра II і літератор Мельхіор де Вогюе говорив про діяння щойно вбитого імператора так:

«Він був великим царем і був гідним кращої долі. Згадайте про його реформи. Петро Великий не здійснив більшого. Тридцять мільйонів чоловік зобов’язані йому своїм звільненням... В облаштуванні суду він створив рівність перед законом, установив незалежність суддів, знищив тілесні покарання, запровадив суд присяжних. А він же був безпосереднім наступником деспотичного Миколи І! І, нарешті, вранці свого останнього дня він працював над перетворенням, яке повинне було перевершити всі інші і яке неминуче вивело б Росію на шлях мирного західноєвропейського розвитку: він хотів дати конституцію. І цього дня революціонери його вбили!»

Через роки, 1906-го, старий генерал, приятель знаменитого Тотлебена надрукує в журналі «Былое» спогади про процес над «першоберезневцями»:

«Хай там як, хоч би що вони вчинили, але таких людей не можна вішати. Кибальчича я засадив би міцно-преміцно до кінця його днів, але при цьому дав би йому повну можливість працювати над своїми винаходами».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі