Повість про справжню людину - Соціум - dt.ua

Повість про справжню людину

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

Якось я брала інтерв’ю в одного з військових комісарів Києва. І прямо-таки вхопилася за побіжну зг...

Такою Марійка була 1942-го, через рік після початку війни. У петлицях її гімнастерки, між іншим, уже не два, а три кубики.
Такою Марійка була 1942-го, через рік після початку війни. У петлицях її гімнастерки, між іншим, уже не два, а три кубики.

Якось я брала інтерв’ю в одного з військових комісарів Києва. І прямо-таки вхопилася за побіжну згадку про «ту саму нянечку госпіталю, котра вчила легендарного Маресьєва — після того як йому ампутували обидві ноги — танцювати».

Військком виявився неточним. По-перше, ніяка не нянечка — у Марії Іванівни Пальмової своя непроста, воістину героїчна біографія. По-друге, не працювала вона в тому госпіталі, а теж лікувалася. І, відверто кажучи, перебуваючи там, про Маресьєва тільки чула: обоє були лежачими. По-третє, не вчила, а весь вечір протанцювала з Олексієм, уже не в госпіталі, а на польовому аеродромі.

Однак про все поступово.

«Мы пол-Европы по-пластунски «пропахали»…

Марійка була єдиною дитиною директора Тетіївського (що під Києвом) ліспромгоспу Івана Бугери. Росла в достатку й любові. «Я, — зізнається, — до того, як потрапила на фронт, навіть носової хустинки сама собі не випрала, все робила мама».

Коли вдарила війна, Марійці не було й сімнадцяти. У медичному технікумі, котрий вона мала закінчити тільки через півроку, їй і її однокурсникам достроково виписали дипломи військових фельдшерів, датовані 23 червня 1941-го. «Видали обмундирування, повісили по два лейтенантські кубики, посадили в ешелони і відправили під Смоленськ».

Служити Марійка почала в Білоруському військовому окрузі. Командиром санітарного взводу. І відразу ж потрапила в справжню «м’ясорубку»: бомбардування, ворожі танки, відступ... Під Єльнею її дивізія потрапила в оточення. Пробиваючись до своїх, їли затірку з товченої осикової кори, пили болотну воду. І так — 31 (!) день. Але трималися. «Сестричка» Марійка — нарівні з чоловіками.

У першу ж зиму її еваковідділення (звучить солідно, а насправді це — 17-річна дівчинка-військфельдшер і більш як сто поранених) застрягло у засніженому селі Білки Нелідівського району Калінінської області. Відступаючи, командир батальйону обіцяв: «Ми надішлемо за вами транспорт». Час минав. У порожній школі, де прямо на підлозі, на соломі, лежали поранені, було холодно й голодно. Вода — з розтопленого снігу. От уже чого було вдосталь.

Розвідка — з поранених же — донесла: ворог проглядає цю територію. Щоб не виявити себе, бійці не виходили назовні навіть, даруйте, по нужді, не те що по продукти. Ні бинтів, ні білизни... Спасибі селянам — примудрялися пробиратися в школу, приносили хто щось із їжі, хто старе простирадло для перев’язок. А через кілька днів з’явився місцевий дід (щоправда, тепер Марія Іванівна сумнівається в його «старості» — тоді майже усі навколо були старшими за неї і здавалися старими дідами, але борода у нього точно була), який запевнив дівчисько-військфельдшера, що добре знає ці ліси. Зібрав у селі всі сани і глибокої ночі вивіз поранених за лінію фронту, у розташування найближчої нашої дивізії.

Того разу у Марії помер лише один поранений — почалася гангрена. Решту вона вберегла від вірної смерті. За що й одержала першу нагороду — медаль «За відвагу». Бойові ордени — Червоного Прапора, Вітчизняної війни — з’явилися у неї значно пізніше.

І — знову передова. Важкі бої. Ржевський казан, Торжок... «Все це я, як то кажуть, проповзла на животі. Була єдиним дівчиськом у батальйоні, та, здається, і в усьому полку. Мене так зворушливо оберігали.

Приходило молоде поповнення — ненавчені, необстріляні хлопчики. Звали: «Мамочко! Мамо!», а з’являлася Марійка. Тягла їх на собі і жахалася: у того рука тримається на тоненькій смужці шкіри, у цього нога теліпається. Було не до роздумів. Швидше відрізати й накладати джгути. Інакше хлопчик втратить стільки крові, що не врятують і в медсанбаті.

Потім, уже після війни, Марія Іванівна намагалася перелічити тих, кого винесла з поля бою. Виходило, як мінімум, чоловік 200. А скільком надала медичну допомогу? Іноді за один тільки бій доводилося перев’язувати до 300 поранених. Над ранок руки просто не згиналися від втоми і кров’яної корости. «Зараз здається — це було не зі мною, — вголос дивується моя співрозмовниця. — Тепер, напевно, я так не змогла б». А тоді виручала молодість — неймовірні витривалість і невтомність, відсутність страху й вагань. І, звісно, здоров’я, спасибі батькам.

Майже завжди бракувало води. Траплялося, узимку руки мили снігом, протираючи потім спиртом. Свої довгі коси — коли і як за ними доглядати в таких умовах? — Марія одного разу із зітханням поклала в лісі на пеньок і рішуче скомандувала солдату із сокирою: «Давай рубай!» Відтоді носить лише коротку стрижку.

На самісінькому початку війни вона була поранена в ноги, але швидко одужувала. (Друге поранення, вже 1944-го, виявилося тяжчим: осколок у легенях потім довго нагадував про себе.) А тоді командування наполягало на Марійчиній демобілізації. Вона заблагала: «Ну куди я поїду? Мама десь в евакуації, тато на фронті». Знати б, що мама якраз була поруч, майже в тій же Казані, де Марійка три місяці провалялася в ліжку. Хоча б побачилися...

Після госпіталю піхота була їй протипоказана. Направили в льотну частину, на польовий аеродром.

Марія і Маресьєв

Аеродром був у Прибалтиці, майже під самісінькою Польщею. Називався по-мирному ласкаво — «Берізка». Начебто тил, а фактично та ж передова: саме звідти летіла на завдання шістка літаків-штурмовиків, а поверталися, як правило, один-два. За обов’язком служби військфельдшер зустрічала кожен із них, надавала першу медичну допомогу.

Якось прилетів полк винищувачів. Марія побачила: один льотчик якось важко залишає кабіну. Поранений? Кинулася до нього. Командир перехопив її на бігу:

— Зачекай. Вийде сам.

Марійка підкорилася. Вимагати пояснень їй не годилося за чином. А особливо дивуватися просто ніколи — роботи не продихнути.

Удень Марію послали в гуртожиток пілотів зробити комусь перев’язку. «Кимось» виявився той льотчик, начебто незграбний. Коли вона ввійшла, сидів на нарах. Опустила очі й ойкнула — та він же... без обох ніг! Протези — поруч. Кукси розтерті в кров.

«Знаєте, які протези були під час війни? Не такі, як зараз», — зітхає моя співрозмовниця.

А тоді вона мовчки робила перев’язку й нишком розглядала хлопця. Вродливий, чубатий. І очі хороші — добрі. Раптом згадала: «Та це ж, напевно, той самий Маресьєв, про якого медсестри шушукалися в госпіталі. Мовляв, учиться ходити на милицях, збирається незабаром обходитися без них, а з часом... знову літати». Виходить, не фантазував?!

— Відпочивайте, — чи то порадила, чи то побажала Марійка, виходячи з гуртожитку. Розуміла: із такими розтертими ногами хлопець до ранку пролежить без руху.

Однак увечері він з’явився на танцмайданчику. Без милиць, без палички, не човгаючи черевиками, трохи розвальцем перетнув весь сарай і попрямував до Марійки. Закрутив її у вальсі. І потім запрошував тільки її. Хоча дівчат на аеродромі було предосить: радистки й укладальниці парашутів, куховарки й офіціантки...

А наступного дня вони прощалися — Олексійко летів на передову, Марійка його проводжала. Більше він у «Берізці» не з’являвся. Війна ж!

Вже в мирний час вийшла у світ книга письменника Бориса Польового «Повість про справжню людину». Як і всі, Марійка зачитувалася нею. Власне, тільки тоді й усвідомила, яка він незвичайна людина, цей Олексійко. Виявляється, вже після ампутації він не тільки водив літак, а ще й збив сім ворожих бомбардувальників. Герой Радянського Союзу!

Стежила за його життям, спочатку здалеку. Потім, часто буваючи в Москві, стала телефонувати йому. Він її пам’ятав. Охоче й докладно розповідав про себе: що вдало одружився — цілковите взаємопорозуміння; що займається наукою, історією — ось вже й кандидатську дисертацію захистив; що призначений першим заступником голови Радянського комітету ветеранів війни... Розпитував Марійку про її життя. Вона вже вийшла заміж, між іншим, за льотчика, із яким познайомилася, як і з Маресьєвим, у «Берізці» — Василя Пальмова. Як дружина офіцера роз’їжджала по гарнізонах. Згодом Пальмови осіли в Києві: чоловік-полковник працював з авіаконструктором Антоновим, Марія — у медслужбах різних організацій, останнім часом, перед пенсією, — в Інституті народного господарства. Вона ніколи не забувала поздоровляти Олексія Петровича з днем народження. Одержуючи телеграму, він відразу відгукувався: телефонував, дякував, ділився новинами.

Востаннє телеграма в Москву полетіла достроково: Маресьєва не стало...

«Не стареют душой ветераны»

«З авіацією я дійшла до Берліна. Війну закінчила в Празі старшим лейтенантом. Додому повернулася лише 1946 року. Хотіла вступити в медакадемію, та здоров’я не дозволяло», — пояснює Марія Іванівна.

Вже після війни вона перенесла чотири найскладніші операції. Продовжувала працювати, створювала умови для кар’єрного росту дочки, відомої в Києві художниці-модельєра. Онук жив із бабусею і дідусем, тепер це найрідніша для них людина. Дня не минає, щоб не зателефонував із Москви, де працює і живе: «Як ви почуваєтеся? Може, щось треба?» Вже з’явився і правнук: Антошці п’ять років.

Майже 30 років тому Марію Іванівну запросили у військкомат — попросили очолити медичну комісію при Раді ветеранів міста (ось так знову стикнулися інтереси Марії Пальмової та Олексія Маресьєва). Згодом вона «пішла в район», її нинішня посада — голова Організації інвалідів війни та Збройних сил України Шевченківського району Києва. Робота — на громадських засадах, але вимагає буквально щоденної присутності.

«Наше головне завдання — соціальний захист членів організації, котра об’єднує близько півтори тисячі літніх заслужених людей, які потребують допомоги. Когось залили сусіди, у когось вийшла з ладу газова плита, хтось — лежачий — не в змозі вийти з дому. Навіть по пайки й матеріальну допомогу половина наших підопічних уже змушена надсилати сусідів чи знайомих. Внаслідок війни не в усіх є діти, узагалі сім’ї. Хтось уже провів у світ іншу свою половинку. Вік! Відзначаємо ювілеї 80-, 85-, 90- і 95-річних ветеранів. А є і член організації, якому виповнилися 102 роки. Все пам’ятає, всім цікавиться. Хіба лише, як у всіх літніх, сто болячок».

Вона і сама вже не та рвучка Марійка, якою була на фронті. Уранці так важко підводитися...

«Бува, думаю: навіщо мені все це? У нас із чоловіком пристойні, офіцерські, пенсії. З дітьми-онуками пощастило, ні в чому не маємо нужди. Чоловік бурчить: через дуже слабкий зір він, в основному, сидить удома і мене намагається утримати. Але ж я розумію: якщо піддамся, то буду, як по неділях, із ранку до вечора ходити в накинутому на нічну сорочку халаті. І тоді через силу встаю, старанно зачісуюся-наряджаюся. Приходжу сюди і геть забуваю, що де болить.

«Сюди» — це в чудове приміщення, виділене ветеранам у центрі міста, навпроти метро «Університет». Ще кілька років тому вони тулилися в кімнатках, де й дихати було нічим. Та ось навідався до них новий глава райдержадміністрації Микола Харитончук, озирнувся навколо й сказав:

— Це помешкання не гідне тих людей, які сюди приходять.

І протягом двох тижнів було зроблено євроремонт, з’явилася сучасна оргтехніка. Жодне звернення Марії Іванівни («Адже я нічого не прошу для себе») не залишається без уваги — київського мера Олександра Омельченка, депутатів різних рівнів. Серед спонсорів виділяється магазин «Тіко-маркет» — ось уже майже два роки поспіль він щомісяця постачає гарними, не дешевше як 60—80 гривень, продуктовими наборами Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, їхніх удів. Природно, все робиться з подачі керівників і активу організації, із їхньої ініціативи, за їхньої особистої участі.

«У мене гарна команда, — радіє Марія Іванівна. — У кожному мікрорайоні при жеках наші представники. Тож усіх членів організації знаємо в обличчя, на ім’я та по батькові. Про кожного піклуємося, кожного цінуємо».

Її, майора запасу Марію Пальмову, теж не залишають без уваги в районі, місті, навіть у масштабах країни. Вже в мирний час їй вручили ордени «За заслуги», Княгині Ольги, Богдана Хмельницького, зовсім недавно — «Знак Пошани». І, судячи з усього, ще не вечір. Такий у цієї жінки характер. Небайдужий і невгамовний. Як, власне, у багатьох її мужніх, а тому й не старіючих ровесників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво